Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

«Василь Симоненко абсолютно доступний за формою кожній грамотній людині і глибоко хвилюючий змістом. Він постійно говорить про те, що тривожить людей, про що й вони говорять, але – без тієї громадської висоти, ясності розуму і пристрасті слова, — такими словами відгукнувся про творчість поета-«шістдесятника» Євген Сверстюк. – Кожен його вірш нагадуватиме нам і тим, що будуть після нас, елементарні речі, без яких не можна змістовно жити». Василь Симоненко належав до найбільш знакових і знаних представників явища, що увійшло в історію як «шістдесятництво». Прикметним є той факт, що в еміграційний період своєї діяльності видавництво «Смолоскип» носило ім’я Василя Симоненка. З того часу «Смолоскип» імені Василя Симоненка надрукував багато книжок у США, перебрався в Україну і продовжив діяльність вже за часів Незалежності України. От тільки боротьба поета за право називатися людиною триває й досі.

«Часто я самотній, ніби Крузо…»

Василь Симоненко залишився молодим назавжди, попри біг невблаганного часу. Доля вділила йому лише 28 років. Кажуть, що він передчував ранню смерть. Зрештою, це й не дивно. Адже справжні завжди передбачають свою долю. Василь Симоненко у день свого 20-річчя написав вірша, в якому зовсім не жартома сказав про смерть у тридцять:

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ
 в моєму серці втома,
Що в тридцять смерті
 в очі подивлюсь.

Та для поета важить не ранній відхід. Його бентежить зовсім інше, – щоб життя спалахнуло яскраво, а не сумовито тліло. Про цю поетову безкомпромісність, «вічну бентежність» знали його побратими. Загалом, здавалося, що у біографії поета не було «білих плям». Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 року в селі Біївцях Лубенського району, що на Полтавщині. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1952-1957) почав працювати у пресі. Літ- працівник відділу культури газети «Черкаська правда», з 1960 року – завідувач відділу пропаганди й агітації «Молоді Черкащини», а після її закриття (1.04.1963) – власкор «Робітничої газети». Улітку 1962 року журналіста жорстоко побили у приміщенні транспортної міліції залізничної станції імені Тараса Шевченка у Смілі. Приводом був ніби й випадковий конфлікт, але сталося це після того, як учасники Клубу творчої молоді «Сучасник» Алла Горська, Лесь Танюк, Василь Симоненко відкрили місце поховання жертв тоталітаризму у Биківні й заявили про це до Київської міськради. 13 грудня 1963 року, після трьох місяців перебування у лікарні, Василь Симоненко помер. Розмірковуючи над долею поета, Євген Сверстюк доходить висновку: «На відміну від колег, які йшли від «юнацького максималізму» до плавного конформізму, Симоненко йшов від псевдоідейного «максималізму» до суворого морального максималізму, який вчить говорити правду на повен голос, чого б це не коштувало». Чи почувався вільним? Напевно, що так, якщо врахувати внутрішню свободу. Але жити все одно доводилося у суспільстві, де кожен або приловчився жити за його правилами, або мусив випасти з «обойми». Напевно, почувався самотнім: «Часто я самотній, ніби Крузо, виглядаю з-за обрію кораблів». Спілчанські колеги розводили руками: «Але ж ми всі так пишемо… лише якийсь процент правди… ми мусимо… такі обставини… треба якось протягувати хоч щось… життя триває… не всім же вмирати чи сідати до в’язниці… а влада ж ця – назавжди…». Чому ж тоді Василь Симоненко став вищим від тимчасових зручностей? Чому не став підспівувати тим «трубадурам», які вже прийняли умови гри і виправдовували свій конформізм тим, «що всі так роблять»?
«Над дивом появи Василя Симоненка задумувалися всі. Адже то правда, що одночасно з ним навчалася в університеті дюжина поетів, які понаписували віршів у десять разів більше за нього, — розмірковує Євген Сверстюк. – І не він один помер у віці до тридцяти. І майже всі писали про Україну, а дехто писав і вправніше. Де ж він відірвався від них і як він піднявся над ними?».
«На тебе також камеру відкрили», — свідчив Іван Світличний 10 років після смерті Симоненка. А пое-тів-ровесників його в камеру не брали… Але це пояснення лише з одного боку. На Симоненка як автора збірки «Тиша і грім» також не відкривали б камери… Отже, феномен Симоненка спалахнув в останні два роки його життя… Тоді він став «окаянним», що «день і ніч плаче на розпуттях велелюдних» (Шевченко)». Саме тоді, згадує Євген Сверстюк, він сам його розшукав. Прагнув «увійти в перше коло, де був вищий рівень вимогливості».

«Ти знаєш, що ти — людина…»

Саме в цей період відчуття жаги життя, правди й краси неймовірно загострилися. Поет відчував: «Завтра тебе не буде». Тому треба поспішати жити. І Симоненко прагнув найвищої висоти. Кожним порухом душі він заперечував сірість буття, підфарбовану догідливими пристосуванцями «на злобу дня». Він категорично не сприймав будь-якого натяку на фальш, неправду, словесну облуду. «Він знав народ у його побуті як селянський син, — пише Євген Сверстюк у статті «Симоненко — ідея». – Але він дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться на безпорадну матір. Він піднявся до верхніх щаблів сучасної культури й умів бачити колгоспників на тлі космічного віку – весь діапазон крайностей життя і «парадоксів доби»: «Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби». Глибоке розуміння Симоненком значення свого кореня, постійне відчуття сили, що йде від рідної землі, відчуття радості й гіркоти обов’язку перед рідним народом – усе це було в нього таке елементарно сильне, як і слова: «Я без тебе нічого не значу, ніби птиця без крил». Симоненкові вірили, бо ще у студентські роки він визначив своє кредо: «За ваші дешеві лаври не продав я совість й честь». А ще – нагадував зрозумілу й водночас мудру істину — «Ти знаєш, що ти — людина?». Однокурсник Симоненка Микола Кіпоренко згадував, що останні два роки ніби «прорвало Василів поетичний став». Він міг на одному подиху написати вірша чи то біля пам’ятника князю Володимиру, чи в Шевченківському сквері, а то й просто на лекції. Він, звісно, шукав можливості публікуватися, але зробити це було не так просто. Студенти ходили по редакціях, пропонуючи свої вірші, але скрізь їх частували «гарбузом». Тоді ж Симоненко зробив гіркий висновок: «Без протекції ні сюди, ні туди». І, як завжди, поет лишався надзвичайно вимогливим до себе. У книжці вміщено щоденникові записи Симоненка, надзвичайно щирі й безкомпромісні. Запис від 22 липня 1963 року: «З іронією оглядаюся на пройдене: мені двадцять дев’ять скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних розчарувань і дрібних успіхів! Ні, не так я мріяв, як живу. Щасливий той, хто хоче мало від життя, — він ніколи не розчарується в ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя – стати обивателем. Мозок, здатний породжувати мислі, не здатний зробити його власника щасливим».

З матір’ю на самоті

Іван Дзюба, досліджуючи творчість поета, погоджується з оцінкою Сверстюка: «Василь Симоненко прийшов до філософсько-політичного думання, до творення ідей, до поезії як арени самостійного мислення. Від звичайних силогізмів він ішов до сердечної повноти і чуттєвої краси». Та, продовжує думку Дзюба, багато хто з ровесників Симоненка починали не менш (а може, й більш) потужно, але такими, як він, стали одиниці. У чому ж тут річ? «Коли людина говорить на повен голос – голос її міцніє. А коли привчає себе говорити напівпошепки – цей шепіт стає її «нормальним» голосом. Василь Симоненко говорив правду, і правда його самого робила все більшим і більшим, — пише Іван Дзюба у статті «Виступ на вечорі…». — І друге. Василь Симоненко був людиною немилосердно самокритичною і вічно собою незадоволеною, — по високому рахунку, а не дріб’язково. В нього було надто високе уявлення про літературу, надто високі ідеали і критерії, щоб він міг задовольнитися тим, що робив. Вийшла його перша книжка, всі її хвалили, всі захоплювалися, а Василь говорив про неї хіба що іронічно. Він уже не любив її, бо переріс її. Сьогодні він вищий, ніж учора, а завтра став вищим, як сьогодні. Оця дорогоцінна здатність постійного умудрення, зростання, самовдосконалення, оця жадоба знань, жорстока дисципліна, самонавчання — це один з добрих уроків Симоненка всім нам».
А ця житейська мудрість висотувалася з глибин народного життя. Поет Василь Симоненко і прозаїк Григір Тютюнник любили своїх героїв не як «персонажів», а як звичайних людей. Отих простих селян, на долю яких випали чи не найтяжчі випробування «заможного» колгоспного життя. Та й чи міг Симоненко бути іншим, якщо у селян не було навіть паспортів, а сам він приїхав до університету подавати документи з довідкою із сільради. І лише коли селянський хлопець став студентом університету, йому виписали паспорт. Біль, приниження, образа за селян, які, по суті, були кріпаками, вилилися у жагучі слова-протест: «Де вони, ті вгодовані й сірі, недорікуваті демагоги й брехуни, що в’язи скрутили дядьковій вірі, пробираючись у крісла й чини…».
Василь Стус писав про лірику Симоненка як «гірку й трудно-радісну»: він переважно пише про оскаржену любов. Для нього мати – свята, так само, як і рідна Вкраїна. Матір любив, як святу Мадонну, ніби спокутуючи провину перед усіма вкраїнськими матерями: «Мадонно мого часу! Над тобою палають німби муки і скорбот…». Звідси, із синівського почуття любові до матері, випросталася його любов до України. І це почуття було таким природнім і щирим, що не сприймалося як щось надумане і фальшиве:

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю,
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю, —

ці слова вже стали хрестоматійними, їх цитували, але критика удавала, ніби їх не існує. «Як довго боялися ось цих його слів, — писав Іван Дзюба, — а вони є і будуть, вони вічні, бо в них – право бути собою… А суть проста і незаперечна, як біблійна істина: «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». І нічого більше. Чи менше. А без цього синівського права – що доброго може бути в світі? Кого ж ми боялися (і боїмося) образити визнанням цього права? Права кожного народу бути собою?».
Євген Сверстюк пригадує вечір у Черкаському педінституті. Виступ Василя Симоненка був найцікавішим, найяскравішим, хоча виступав він разом із Миколою Вінграновським. Його захоплено слухали, йому аплодували. Раптом хтось прислав записку, можливо, як припускає Сверстюк, щоб налякати поета: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете – «Хай мовчать Америки й Росії…», «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Але поет відреагував спокійно й аргументовано: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу, – хай скаже. Будемо вибирати».
«І в цьому, — зазначав Євген Сверстюк, — його лаконічна і по-справжньому народна простота і мудрість. Поетові вірили, бо він був правдивим не лише у літературі, а, перш за все, – у повсякденному житті». Саме «у глибокому розумінні Симоненком значення свого кореня, постійному відчутті сили, що йде від рідної землі» (за Сверстюком), криється сила любові й таланту поета:
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил…

Нехрестоматійний Василь Симоненко

Часто літераторів так нещадно «лакують», що вже не під силу відрізнити справжню поезію від підробки. Українські письменники страждали, насамперед, від нещадної цензури, яка краяла їхні твори вздовж і впоперек. «Вибрані твори» поета, що побачили світ у «Смолоскипі», дарують радість спілкування зі справжнім, а не цензурованим Симоненком. Ми ніби заново відкриваємо для себе незнану людину зі своїми слабкостями, сумнівами, особистими переживаннями. А повертають читачам нехрестоматійного Симоненка спогади однокурсників і друзів. «Василь Симоненко… У цьому ясночолому, буйночубому хлопцеві з поглядом то замріяним, то гнівним було справді щось високе, соколине, успадковане від народного світогляду, народної пісні, краси рідного краю… Василь був в усьому красивою, чистою людиною, правдолюбцем («Хай брехня твоє слово не вигне»), безкомпромісним до лицемірів, ницих і убогих духом підлабузників («Я не прислужував ніколи і нікому»), — згадував однокурсник Ілля Бердник. Юність обіцяла так багато, усім вірилося, що попереду чекає щасливе та творче життя. Але доля на ім’я «розподіл» кинула вчорашніх однокурсників у бурхливі хвилі житейського моря. Василь Симоненко, пройшовши практику у газеті «Черкаська правда», збирався жити й працювати в Шевченковому краї. Ілля Бердник відвідував Симоненка у Черкасах, де він жив із дружиною, сином й матір’ю. Не все складалося так, як планувалося. Були негаразди у сім’ї. Робота у провінційній газеті вбивала будь-які творчі поривання. З листа до Анатолія Перепаді: «Агов, Толю! Я живісінький. Нудота жахлива…». З листа до Євгена Дударя: «Доброго здоров’я, Євгене! Не писав тобі нічого, бо жодної новини не мав за пазухою. Не маю такої і тепер. Живеться нудно, пишеться мляво, думається ліниво… Дома в мене зовсім тихо. Немов перед грозою. Газета обридла до неможливості…». У листі до Івана Світличного просив дізнатися про умови вступу до аспірантури Інституту літератури. Прагнув чогось більшого – спілкування з однодумцями, щоденної творчої праці. Не того обов’язкового офіціозу, яким був «перегодований» у рідній газеті, а чогось справжнього, високого. Та не сприяла тогочасна доба пориванням Симоненкової душі, хоча та й бунтувала, вивищувалася над буденністю, де правили подвійні стандарти. Хоча – направду – чи є часи, сприятливі для Поетів? Отим одвічним бунтарям, чиї душі сповнені любов’ю й синівською вірністю? «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», — прості рядки, написані двадцятивосьмирічним хлопцем, вартують найгучніших декларацій, що їх так щедро роздавали сивочолі трибуни…
…«Хрущовська відлига скінчилася менш ніж через рік після Василевої смерті, — згадував Станіслав Тельнюк. – А вже 1965 року автора цих рядків, як і багатьох інших його товаришів, було покликано в одну вельми грізну установу… Все рідше й рідше згадувалося ім’я Симоненка в пресі, все тоншими й тоншими були його книжечки…». Станіслав Тельнюк пригадував, як 1968 року, коли відзначалося 50-ліття комсомолу України, він запропонував присудити одну республіканську комсомольську премію імені Миколи Островського десятьом письменникам України різних поколінь, – починаючи від Василя Чумака та Івана Шевченка й завершуючи Володимиром Коломійцем та Василем Симоненком. Автор склав супровідний текст і звернувся до тодішнього голови правління Спілки письменників Олеся Гончара. Але саме тоді розпочалася кампанія проти його «Собору». Список було закреслено чиєюсь рукою, і до Гончара він так і не потрапив. Починалася застійна брежнєвська епоха з усіма відповідними наслідками.
«Знову розцвів «академік» Шамота, — згадував Станіслав Тельнюк, — його статтю в «Комуністі України» усі сприйняли як повернення до ждановщини… Нарешті, вустами Шамоти було сказано «остаточне» слово про Василя Симоненка. Його закрили, заборонили, його ім’я викреслили з української радянської літератури… На багато літ». Та не судилося розчинитися в імлі небуття поетові, який, «напнувши вітрила мрій», виглядав нових Колумбів і Магелланів. І на голос Симоненка, «найбільшого шістдесятника з шістдесятників» (за словами Василя Стуса), поспішала молодь. А він залишився назавжди двадцятивосьмилітнім, відчайдушно молодим, засвітившись зорею з високого вкраїнського неба:

Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ
* * *

У наступному номері «КС» спогадами про поета поділиться відомий кримський письменник Д. А. Кононенко, котрий особисто знав В. Симоненка...

ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСНА РАДА ПРОГОЛОСИЛА 2015 РІК РОКОМ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

«Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!»
Василь Симоненко

8 січня минуло 80 років від дня народження поета, журналіста, одного з найяскравіших представників «шістдесятництва» – Василя Симоненка.
Василь Симоненко – автор тонких гуманістичних поезій, більшість з яких була видана посмертно, після півтора десятиліття замовчування офіційною радянською цензурою. Патріотичні вірші і сатиричні твори на подвійну правду радянської дійсності («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка») набули популярності у самвидаві, який надихав українських дисидентів у їхньому протистоянні з тоталітарним режимом. Моральний максималізм, поєднаний з надзвичайно раціональним сприйняттям реальності, любов до рідної землі і великий сум через трагічну долю українського селянства і всієї України – провідні мотиви поезій Симоненка, які вписують його ім’я до кращих сторінок української літератури.
8 січня у Черкасах, де жив і працював В. Симоненко, за участі першого заступника міністра культури Ігоря Ліхового пройшла низка офіційних заходів на вшанування пам’яті поета: покладання квітів до його могили та пам’ятника; у музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка відбулася прем’єра автобіографічної п’єси «Серед тиші і грому». Офіційні урочистості відбулися і в Полтавській області, де народився і провів дитинство Василь Симоненко. Полтавська обласна рада проголосила 2015-й Роком Василя Симоненка.
До річниці з дня народження поета «Укрпошта» ввела в обіг марку із портретом Василя Симоненка.
mincult.kmu.gov.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2015 > Тема "Українці мої..."