Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2816)
З потоку життя (5952)
Душі криниця (3327)
Українці мої... (1435)
Резонанс (1446)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1634)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОПРОЩАЛИСЯ З ЛЕВКОМ ЛУК’ЯНЕНКОМ…
Левкo Лук’яненко був сп╕взасновником Укра╖нсько╖ гельс╕нсько╖ групи ╕ автором Акта...


СП╤ВЧУВА╢МО…
Нехай п╕дтримка р╕дних, друз╕в, колег по письменницькому ╕ журнал╕стському цеху розд╕лить г╕ркоту...


А НА РУСАН╤ВСЬКОМУ ОСТРОВ╤ ЗАБУЯЛИ КВ╤ТИ
В альбомах, що ╖х дбайливо збира╓ киянин В╕ктор Гострий, чого лишень нема╓.


НЕ СТАЛО ╤ВАНА ДРАЧА…
╤ван Драч був поетом, перекладачем, к╕носценаристом, драматургом, державним та громадським д╕ячем.


«РАТАЙ УКРА╥НСЬКОГО ЕФ╤РУ»
У Нац╕ональн╕й сп╕лц╕ журнал╕ст╕в Укра╖ни в╕дбулась презентац╕я книги спогад╕в про видатного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2015 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#3 за 16.01.2015
ДУХОВН╤ ОСТРОВИ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Поет ╕ час

«Василь Симоненко абсолютно доступний за формою кожн╕й грамотн╕й людин╕ ╕ глибоко хвилюючий зм╕стом. В╕н пост╕йно говорить про те, що тривожить людей, про що й вони говорять, але – без т╕╓╖ громадсько╖ висоти, ясност╕ розуму ╕ пристраст╕ слова, — такими словами в╕дгукнувся про творч╕сть поета-«ш╕стдесятника» ╢вген Сверстюк. – Кожен його в╕рш нагадуватиме нам ╕ тим, що будуть п╕сля нас, елементарн╕ реч╕, без яких не можна зм╕стовно жити». Василь Симоненко належав до найб╕льш знакових ╕ знаних представник╕в явища, що ув╕йшло в ╕стор╕ю як «ш╕стдесятництво». Прикметним ╓ той факт, що в ем╕грац╕йний пер╕од сво╓╖ д╕яльност╕ видавництво «Смолоскип» носило ╕м’я Василя Симоненка. З того часу «Смолоскип» ╕мен╕ Василя Симоненка надрукував багато книжок у США, перебрався в Укра╖ну ╕ продовжив д╕яльн╕сть вже за час╕в Незалежност╕ Укра╖ни. От т╕льки боротьба поета за право називатися людиною трива╓ й дос╕.

«Часто я самотн╕й, н╕би Крузо…»

Василь Симоненко залишився молодим назавжди, попри б╕г невблаганного часу. Доля вд╕лила йому лише 28 рок╕в. Кажуть, що в╕н передчував ранню смерть. Зрештою, це й не дивно. Адже справжн╕ завжди передбачають свою долю. Василь Симоненко у день свого 20-р╕ччя написав в╕рша, в якому зовс╕м не жартома сказав про смерть у тридцять:

Не докорю н╕коли ╕ н╕кому,
Х╕ба на себе ╕нколи позлюсь,
Що в двадцять л╕т
 в мо╓му серц╕ втома,
Що в тридцять смерт╕
 в оч╕ подивлюсь.

Та для поета важить не ранн╕й в╕дх╕д. Його бентежить зовс╕м ╕нше, – щоб життя спалахнуло яскраво, а не сумовито тл╕ло. Про цю поетову безкомпром╕сн╕сть, «в╕чну бентежн╕сть» знали його побратими. Загалом, здавалося, що у б╕ограф╕╖ поета не було «б╕лих плям». Народився Василь Симоненко 8 с╕чня 1935 року в сел╕ Б╕╖вцях Лубенського району, що на Полтавщин╕. П╕сля зак╕нчення факультету журнал╕стики Ки╖вського державного ун╕верситету ╕мен╕ Тараса Шевченка (1952-1957) почав працювати у прес╕. Л╕т- прац╕вник в╕дд╕лу культури газети «Черкаська правда», з 1960 року – зав╕дувач в╕дд╕лу пропаганди й аг╕тац╕╖ «Молод╕ Черкащини», а п╕сля ╖╖ закриття (1.04.1963) – власкор «Роб╕тничо╖ газети». Ул╕тку 1962 року журнал╕ста жорстоко побили у прим╕щенн╕ транспортно╖ м╕л╕ц╕╖ зал╕знично╖ станц╕╖ ╕мен╕ Тараса Шевченка у См╕л╕. Приводом був н╕би й випадковий конфл╕кт, але сталося це п╕сля того, як учасники Клубу творчо╖ молод╕ «Сучасник» Алла Горська, Лесь Танюк, Василь Симоненко в╕дкрили м╕сце поховання жертв тотал╕таризму у Бик╕вн╕ й заявили про це до Ки╖всько╖ м╕ськради. 13 грудня 1963 року, п╕сля трьох м╕сяц╕в перебування у л╕карн╕, Василь Симоненко помер. Розм╕рковуючи над долею поета, ╢вген Сверстюк доходить висновку: «На в╕дм╕ну в╕д колег, як╕ йшли в╕д «юнацького максимал╕зму» до плавного конформ╕зму, Симоненко йшов в╕д псевдо╕дейного «максимал╕зму» до суворого морального максимал╕зму, який вчить говорити правду на повен голос, чого б це не коштувало». Чи почувався в╕льним? Напевно, що так, якщо врахувати внутр╕шню свободу. Але жити все одно доводилося у сусп╕льств╕, де кожен або приловчився жити за його правилами, або мусив випасти з «обойми». Напевно, почувався самотн╕м: «Часто я самотн╕й, н╕би Крузо, виглядаю з-за обр╕ю корабл╕в». Сп╕лчанськ╕ колеги розводили руками: «Але ж ми вс╕ так пишемо… лише якийсь процент правди… ми мусимо… так╕ обставини… треба якось протягувати хоч щось… життя трива╓… не вс╕м же вмирати чи с╕дати до в’язниц╕… а влада ж ця – назавжди…». Чому ж тод╕ Василь Симоненко став вищим в╕д тимчасових зручностей? Чому не став п╕дсп╕вувати тим «трубадурам», як╕ вже прийняли умови гри ╕ виправдовували св╕й конформ╕зм тим, «що вс╕ так роблять»?
«Над дивом появи Василя Симоненка задумувалися вс╕. Адже то правда, що одночасно з ним навчалася в ун╕верситет╕ дюжина поет╕в, як╕ понаписували в╕рш╕в у десять раз╕в б╕льше за нього, — розм╕ркову╓ ╢вген Сверстюк. – ╤ не в╕н один помер у в╕ц╕ до тридцяти. ╤ майже вс╕ писали про Укра╖ну, а дехто писав ╕ вправн╕ше. Де ж в╕н в╕д╕рвався в╕д них ╕ як в╕н п╕днявся над ними?».
«На тебе також камеру в╕дкрили», — св╕дчив ╤ван Св╕тличний 10 рок╕в п╕сля смерт╕ Симоненка. А пое-т╕в-ровесник╕в його в камеру не брали… Але це пояснення лише з одного боку. На Симоненка як автора зб╕рки «Тиша ╕ гр╕м» також не в╕дкривали б камери… Отже, феномен Симоненка спалахнув в останн╕ два роки його життя… Тод╕ в╕н став «окаянним», що «день ╕ н╕ч плаче на розпуттях велелюдних» (Шевченко)». Саме тод╕, згаду╓ ╢вген Сверстюк, в╕н сам його розшукав. Прагнув «ув╕йти в перше коло, де був вищий р╕вень вимогливост╕».

«Ти зна╓ш, що ти — людина…»

Саме в цей пер╕од в╕дчуття жаги життя, правди й краси неймов╕рно загострилися. Поет в╕дчував: «Завтра тебе не буде». Тому треба посп╕шати жити. ╤ Симоненко прагнув найвищо╖ висоти. Кожним порухом душ╕ в╕н заперечував с╕р╕сть буття, п╕дфарбовану дог╕дливими пристосуванцями «на злобу дня». В╕н категорично не сприймав будь-якого натяку на фальш, неправду, словесну облуду. «В╕н знав народ у його побут╕ як селянський син, — пише ╢вген Сверстюк у статт╕ «Симоненко — ╕дея». – Але в╕н дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться на безпорадну мат╕р. В╕н п╕днявся до верхн╕х щабл╕в сучасно╖ культури й ум╕в бачити колгоспник╕в на тл╕ косм╕чного в╕ку – весь д╕апазон крайностей життя ╕ «парадокс╕в доби»: «Ц╕лую руки, що крутили жорна у переддень косм╕чно╖ доби». Глибоке розум╕ння Симоненком значення свого кореня, пост╕йне в╕дчуття сили, що йде в╕д р╕дно╖ земл╕, в╕дчуття радост╕ й г╕ркоти обов’язку перед р╕дним народом – усе це було в нього таке елементарно сильне, як ╕ слова: «Я без тебе н╕чого не значу, н╕би птиця без крил». Симоненков╕ в╕рили, бо ще у студентськ╕ роки в╕н визначив сво╓ кредо: «За ваш╕ дешев╕ лаври не продав я сов╕сть й честь». А ще – нагадував зрозум╕лу й водночас мудру ╕стину — «Ти зна╓ш, що ти — людина?». Однокурсник Симоненка Микола К╕поренко згадував, що останн╕ два роки н╕би «прорвало Васил╕в поетичний став». В╕н м╕г на одному подиху написати в╕рша чи то б╕ля пам’ятника князю Володимиру, чи в Шевченк╕вському сквер╕, а то й просто на лекц╕╖. В╕н, зв╕сно, шукав можливост╕ публ╕куватися, але зробити це було не так просто. Студенти ходили по редакц╕ях, пропонуючи сво╖ в╕рш╕, але скр╕зь ╖х частували «гарбузом». Тод╕ ж Симоненко зробив г╕ркий висновок: «Без протекц╕╖ н╕ сюди, н╕ туди». ╤, як завжди, поет лишався надзвичайно вимогливим до себе. У книжц╕ вм╕щено щоденников╕ записи Симоненка, надзвичайно щир╕ й безкомпром╕сн╕. Запис в╕д 22 липня 1963 року: «З ╕рон╕╓ю оглядаюся на пройдене: мен╕ двадцять дев’ять скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка др╕бних клопот╕в, др╕бних розчарувань ╕ др╕бних усп╕х╕в! Н╕, не так я мр╕яв, як живу. Щасливий той, хто хоче мало в╕д життя, — в╕н н╕коли не розчару╓ться в ньому. Найпрост╕ший ╕ найкоротший шлях до так званого щастя – стати обивателем. Мозок, здатний породжувати мисл╕, не здатний зробити його власника щасливим».

З мат╕р’ю на самот╕

╤ван Дзюба, досл╕джуючи творч╕сть поета, погоджу╓ться з оц╕нкою Сверстюка: «Василь Симоненко прийшов до ф╕лософсько-пол╕тичного думання, до творення ╕дей, до поез╕╖ як арени самост╕йного мислення. В╕д звичайних силог╕зм╕в в╕н ╕шов до сердечно╖ повноти ╕ чутт╓во╖ краси». Та, продовжу╓ думку Дзюба, багато хто з ровесник╕в Симоненка починали не менш (а може, й б╕льш) потужно, але такими, як в╕н, стали одиниц╕. У чому ж тут р╕ч? «Коли людина говорить на повен голос – голос ╖╖ м╕цн╕╓. А коли привча╓ себе говорити нап╕впошепки – цей шеп╕т ста╓ ╖╖ «нормальним» голосом. Василь Симоненко говорив правду, ╕ правда його самого робила все б╕льшим ╕ б╕льшим, — пише ╤ван Дзюба у статт╕ «Виступ на вечор╕…». — ╤ друге. Василь Симоненко був людиною немилосердно самокритичною ╕ в╕чно собою незадоволеною, — по високому рахунку, а не др╕б’язково. В нього було надто високе уявлення про л╕тературу, надто висок╕ ╕деали ╕ критер╕╖, щоб в╕н м╕г задовольнитися тим, що робив. Вийшла його перша книжка, вс╕ ╖╖ хвалили, вс╕ захоплювалися, а Василь говорив про не╖ х╕ба що ╕рон╕чно. В╕н уже не любив ╖╖, бо перер╕с ╖╖. Сьогодн╕ в╕н вищий, н╕ж учора, а завтра став вищим, як сьогодн╕. Оця дорогоц╕нна здатн╕сть пост╕йного умудрення, зростання, самовдосконалення, оця жадоба знань, жорстока дисципл╕на, самонавчання — це один з добрих урок╕в Симоненка вс╕м нам».
А ця житейська мудр╕сть висотувалася з глибин народного життя. Поет Василь Симоненко ╕ проза╖к Григ╕р Тютюнник любили сво╖х геро╖в не як «персонаж╕в», а як звичайних людей. Отих простих селян, на долю яких випали чи не найтяжч╕ випробування «заможного» колгоспного життя. Та й чи м╕г Симоненко бути ╕ншим, якщо у селян не було нав╕ть паспорт╕в, а сам в╕н при╖хав до ун╕верситету подавати документи з дов╕дкою ╕з с╕льради. ╤ лише коли селянський хлопець став студентом ун╕верситету, йому виписали паспорт. Б╕ль, приниження, образа за селян, як╕, по сут╕, були кр╕паками, вилилися у жагуч╕ слова-протест: «Де вони, т╕ вгодован╕ й с╕р╕, недор╕куват╕ демагоги й брехуни, що в’язи скрутили дядьков╕й в╕р╕, пробираючись у кр╕сла й чини…».
Василь Стус писав про л╕рику Симоненка як «г╕рку й трудно-рад╕сну»: в╕н переважно пише про оскаржену любов. Для нього мати – свята, так само, як ╕ р╕дна Вкра╖на. Мат╕р любив, як святу Мадонну, н╕би спокутуючи провину перед ус╕ма вкра╖нськими матерями: «Мадонно мого часу! Над тобою палають н╕мби муки ╕ скорбот…». Зв╕дси, ╕з син╕вського почуття любов╕ до матер╕, випросталася його любов до Укра╖ни. ╤ це почуття було таким природн╕м ╕ щирим, що не сприймалося як щось надумане ╕ фальшиве:

Ради тебе перли в душ╕ с╕ю,
Ради тебе мислю ╕ творю,
Хай мовчать Америки й Рос╕╖,
Коли я з тобою говорю, —

ц╕ слова вже стали хрестомат╕йними, ╖х цитували, але критика удавала, н╕би ╖х не ╕сну╓. «Як довго боялися ось цих його сл╕в, — писав ╤ван Дзюба, — а вони ╓ ╕ будуть, вони в╕чн╕, бо в них – право бути собою… А суть проста ╕ незаперечна, як б╕бл╕йна ╕стина: «Маю я святе син╕вське право з мат╕р’ю побуть на самот╕». ╤ н╕чого б╕льше. Чи менше. А без цього син╕вського права – що доброго може бути в св╕т╕? Кого ж ми боялися (╕ бо╖мося) образити визнанням цього права? Права кожного народу бути собою?».
╢вген Сверстюк пригаду╓ веч╕р у Черкаському пед╕нститут╕. Виступ Василя Симоненка був найц╕кав╕шим, найяскрав╕шим, хоча виступав в╕н разом ╕з Миколою В╕нграновським. Його захоплено слухали, йому аплодували. Раптом хтось прислав записку, можливо, як припуска╓ Сверстюк, щоб налякати поета: «Яку це Ви самост╕йну Укра╖ну ма╓те на уваз╕, коли пишете – «Хай мовчать Америки й Рос╕╖…», «Маю я святе син╕вське право з мат╕р’ю побуть на самот╕». Але поет в╕дреагував спок╕йно й аргументовано: «У мене Укра╖на одна. Якщо автор запитання зна╓ другу, – хай скаже. Будемо вибирати».
«╤ в цьому, — зазначав ╢вген Сверстюк, — його лакон╕чна ╕ по-справжньому народна простота ╕ мудр╕сть. Поетов╕ в╕рили, бо в╕н був правдивим не лише у л╕тератур╕, а, перш за все, – у повсякденному житт╕». Саме «у глибокому розум╕нн╕ Симоненком значення свого кореня, пост╕йному в╕дчутт╕ сили, що йде в╕д р╕дно╖ земл╕» (за Сверстюком), кри╓ться сила любов╕ й таланту поета:
Я без тебе н╕чого не значу,
Н╕би птиця без крил…

Нехрестомат╕йний Василь Симоненко

Часто л╕тератор╕в так нещадно «лакують», що вже не п╕д силу в╕др╕знити справжню поез╕ю в╕д п╕дробки. Укра╖нськ╕ письменники страждали, насамперед, в╕д нещадно╖ цензури, яка краяла ╖хн╕ твори вздовж ╕ впоперек. «Вибран╕ твори» поета, що побачили св╕т у «Смолоскип╕», дарують рад╕сть сп╕лкування з╕ справжн╕м, а не цензурованим Симоненком. Ми н╕би заново в╕дкрива╓мо для себе незнану людину з╕ сво╖ми слабкостями, сумн╕вами, особистими переживаннями. А повертають читачам нехрестомат╕йного Симоненка спогади однокурсник╕в ╕ друз╕в. «Василь Симоненко… У цьому ясночолому, буйночубому хлопцев╕ з поглядом то замр╕яним, то гн╕вним було справд╕ щось високе, соколине, успадковане в╕д народного св╕тогляду, народно╖ п╕сн╕, краси р╕дного краю… Василь був в усьому красивою, чистою людиною, правдолюбцем («Хай брехня тво╓ слово не вигне»), безкомпром╕сним до лицем╕р╕в, ницих ╕ убогих духом п╕длабузник╕в («Я не прислужував н╕коли ╕ н╕кому»), — згадував однокурсник ╤лля Бердник. Юн╕сть об╕цяла так багато, ус╕м в╕рилося, що попереду чека╓ щасливе та творче життя. Але доля на ╕м’я «розпод╕л» кинула вчорашн╕х однокурсник╕в у бурхлив╕ хвил╕ житейського моря. Василь Симоненко, пройшовши практику у газет╕ «Черкаська правда», збирався жити й працювати в Шевченковому кра╖. ╤лля Бердник в╕дв╕дував Симоненка у Черкасах, де в╕н жив ╕з дружиною, сином й мат╕р’ю. Не все складалося так, як планувалося. Були негаразди у с╕м’╖. Робота у пров╕нц╕йн╕й газет╕ вбивала будь-як╕ творч╕ поривання. З листа до Анатол╕я Перепад╕: «Агов, Толю! Я жив╕с╕нький. Нудота жахлива…». З листа до ╢вгена Дударя: «Доброго здоров’я, ╢вгене! Не писав тоб╕ н╕чого, бо жодно╖ новини не мав за пазухою. Не маю тако╖ ╕ тепер. Живеться нудно, пишеться мляво, дума╓ться л╕ниво… Дома в мене зовс╕м тихо. Немов перед грозою. Газета обридла до неможливост╕…». У лист╕ до ╤вана Св╕тличного просив д╕знатися про умови вступу до асп╕рантури ╤нституту л╕тератури. Прагнув чогось б╕льшого – сп╕лкування з однодумцями, щоденно╖ творчо╖ прац╕. Не того обов’язкового оф╕ц╕озу, яким був «перегодований» у р╕дн╕й газет╕, а чогось справжнього, високого. Та не сприяла тогочасна доба пориванням Симоненково╖ душ╕, хоча та й бунтувала, вивищувалася над буденн╕стю, де правили подв╕йн╕ стандарти. Хоча – направду – чи ╓ часи, сприятлив╕ для Поет╕в? Отим одв╕чним бунтарям, чи╖ душ╕ сповнен╕ любов’ю й син╕вською в╕рн╕стю? «Можна все на св╕т╕ вибирати, сину, вибрати не можна т╕льки Батьк╕вщину», — прост╕ рядки, написан╕ двадцятивосьмир╕чним хлопцем, вартують найгучн╕ших декларац╕й, що ╖х так щедро роздавали сивочол╕ трибуни…
…«Хрущовська в╕длига ск╕нчилася менш н╕ж через р╕к п╕сля Василево╖ смерт╕, — згадував Стан╕слав Тельнюк. – А вже 1965 року автора цих рядк╕в, як ╕ багатьох ╕нших його товариш╕в, було покликано в одну вельми гр╕зну установу… Все р╕дше й р╕дше згадувалося ╕м’я Симоненка в прес╕, все тоншими й тоншими були його книжечки…». Стан╕слав Тельнюк пригадував, як 1968 року, коли в╕дзначалося 50-л╕ття комсомолу Укра╖ни, в╕н запропонував присудити одну республ╕канську комсомольську прем╕ю ╕мен╕ Миколи Островського десятьом письменникам Укра╖ни р╕зних покол╕нь, – починаючи в╕д Василя Чумака та ╤вана Шевченка й завершуючи Володимиром Колом╕йцем та Василем Симоненком. Автор склав супров╕дний текст ╕ звернувся до тод╕шнього голови правл╕ння Сп╕лки письменник╕в Олеся Гончара. Але саме тод╕ розпочалася кампан╕я проти його «Собору». Список було закреслено чи╓юсь рукою, ╕ до Гончара в╕н так ╕ не потрапив. Починалася заст╕йна брежн╓вська епоха з ус╕ма в╕дпов╕дними насл╕дками.
«Знову розцв╕в «академ╕к» Шамота, — згадував Стан╕слав Тельнюк, — його статтю в «Комун╕ст╕ Укра╖ни» ус╕ сприйняли як повернення до ждановщини… Нарешт╕, вустами Шамоти було сказано «остаточне» слово про Василя Симоненка. Його закрили, заборонили, його ╕м’я викреслили з укра╖нсько╖ радянсько╖ л╕тератури… На багато л╕т». Та не судилося розчинитися в ╕мл╕ небуття поетов╕, який, «напнувши в╕трила мр╕й», виглядав нових Колумб╕в ╕ Магеллан╕в. ╤ на голос Симоненка, «найб╕льшого ш╕стдесятника з ш╕стдесятник╕в» (за словами Василя Стуса), посп╕шала молодь. А в╕н залишився назавжди двадцятивосьмил╕тн╕м, в╕дчайдушно молодим, засв╕тившись зорею з високого вкра╖нського неба:

Корабл╕! Шикуйтесь до походу!
Мр╕йництво! Жаго моя! Живи!
В океан╕ р╕дного народу
В╕дкривай духовн╕ острови!

Натал╕я ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ
* * *

У наступному номер╕ «КС» спогадами про поета под╕литься в╕домий кримський письменник Д. А. Кононенко, котрий особисто знав В. Симоненка...

ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСНА РАДА ПРОГОЛОСИЛА 2015 Р╤К РОКОМ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

«Коли мечами злоба небо кра╓
╤ крушить твою вроду в╕кову,
Я тод╕ з тво╖м ╕м’ям вмираю
╤ в тво╓му ╕мен╕ живу!»
Василь Симоненко

8 с╕чня минуло 80 рок╕в в╕д дня народження поета, журнал╕ста, одного з найяскрав╕ших представник╕в «ш╕стдесятництва» – Василя Симоненка.
Василь Симоненко – автор тонких гуман╕стичних поез╕й, б╕льш╕сть з яких була видана посмертно, п╕сля п╕втора десятил╕ття замовчування оф╕ц╕йною радянською цензурою. Патр╕отичн╕ в╕рш╕ ╕ сатиричн╕ твори на подв╕йну правду радянсько╖ д╕йсност╕ («Некролог кукурудзяному качанов╕», «Злод╕й», «Суд», «Балада про зайшлого чолов╕ка») набули популярност╕ у самвидав╕, який надихав укра╖нських дисидент╕в у ╖хньому протистоянн╕ з тотал╕тарним режимом. Моральний максимал╕зм, по╓днаний з надзвичайно рац╕ональним сприйняттям реальност╕, любов до р╕дно╖ земл╕ ╕ великий сум через траг╕чну долю укра╖нського селянства ╕ вс╕╓╖ Укра╖ни – пров╕дн╕ мотиви поез╕й Симоненка, як╕ вписують його ╕м’я до кращих стор╕нок укра╖нсько╖ л╕тератури.
8 с╕чня у Черкасах, де жив ╕ працював В. Симоненко, за участ╕ першого заступника м╕н╕стра культури ╤горя Л╕хового пройшла низка оф╕ц╕йних заход╕в на вшанування пам’ят╕ поета: покладання кв╕т╕в до його могили та пам’ятника; у музично-драматичному театр╕ ╕м. Т. Шевченка в╕дбулася прем’╓ра автоб╕ограф╕чно╖ п’╓си «Серед тиш╕ ╕ грому». Оф╕ц╕йн╕ урочистост╕ в╕дбулися ╕ в Полтавськ╕й област╕, де народився ╕ пров╕в дитинство Василь Симоненко. Полтавська обласна рада проголосила 2015-й Роком Василя Симоненка.
До р╕чниц╕ з дня народження поета «Укрпошта» ввела в об╕г марку ╕з портретом Василя Симоненка.
mincult.kmu.gov.ua

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2015 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14590

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков