Версiя для друку Обговорити в форумi

Випробувано на собі...

«Україна – не Росія» – так називалася широковідома книга другого Президента України Леоніда Кучми. Це – пояснення для російських ЗМІ, які, схоже, не знають, хто такий Кучма, і називають автора книги просто «одним українським пенсіонером». Я не про те, що, як бачимо на прикладі російського президента, пенсійний вік – ще не підстава говорити про розумову неміч, а про те, що Леонід Данилович став вибором, насамперед, проросійських сил, та і висувався він з території, що розцінюється Росією як територія потенційної Новоросії. Втім, предметом мого дослідження має стати швидше спільне, ніж відмінне між двома країнами. І як же краще проаналізувати це, якщо не на прикладі власної долі і кримського життя, що з нового року вже повністю керується російським законодавством?

«АЙН, ЦВАЙН – ПОЛІЦАЙ…»

Всі, до чиїх рук потрапляє мікрофон, здається, готові землю їсти, аби довести, що раніше їх псував виключно «злочинний» український «режим», а тепер вони широко «відчинені» для служіння високим російським ідеалам. Щоправда, в це не дуже вірилося, але вірилося в гроші – в нові російські зарплати, що спонукають берегти своє робоче місце.
Як ми вже переконалися, найшанованішою кастою в Росії є силовики, до яких належать стражі порядку та військові – структури, від яких залежить впевненість у завтрашньому дні російських владних кіл та олігархічної верхівки (що, власне, одне і те ж саме).
А чи можуть спати спокійно пересічні громадяни, чи дбає про них поліція, офіцери якої в Криму мають зарплату 60 тисяч рублів, на відміну від українських міліціонерів, які одержували 1,5-2 тисячі гривень? Колись, чи то виправдовуючи, чи то пояснюючи міліцейську корупцію в Україні, політики наводили приклад Грузії, де на 100% оновили склад правоохоронців і в кілька разів збільшили їхню зарплату, що нібито докорінно змінило їхнє ставлення до своїх обов’язків.
Погляньмо, а чи допомагає російська зарплата кримській новоспеченій поліції служити своєму народові-«переможцю» (саме таким епітетом стимулюють сьогодні кримчан на довготерпіння)?
5 лютого о 4-й годині дня сиділи ми з матір’ю біля віконечка. Спочатку не звернула увагу на якийсь рух на вулиці, але згодом вийшла на подвір’я. Перше, що помітила, це відсутність алюмінієвої (дорогоцінний метал!) миски, яка стояла навпроти дверей на столі. Попоралися і безпосередньо під вікном – зникла пральна машинка та бильця від ліжка, а холодильник, де я зберігала овочі, лежав на боці, підготовлений для подальшого транспортування.
Шокована зухвалістю крадія, одразу ж зателефонувала на 102 в міліцію, даруйте, в поліцію. Хлопці не забарилися. Але до моєї розповіді не виявляли жодного інтересу, в тому числі і до того, що один із сусідів бачив крадія, коли той виносив з двору речі. Проте я під диктовку мусила написати документ, адресований їхньому начальству, який закінчувався тим, що претензій до поліції я не маю.
Їх і дійсно не було. Ось тільки якби хлопчина не перебивав мене на півслові та, оглянувши наше господарство, не запитав, чи ми часом не займаємось прийомом металобрухту, а ще не вказував мені, де у недолугому документі треба ставити коми, бо це було між підметом і присудком. Та, звичайно, я б на цьому не зациклювалася, аби не подальші події. Вночі, як зазвичай, мене мучило безсоння. Шкода було миски, шкода себе, бо, сумлінно пропрацювавши понад 40 років, так і не маю жодного шансу на спокійну забезпечену старість.
О 5-й годині ранку раптом почула з вулиці сторонні звуки. У вікно побачила і самого крадія – чоловік у чорному років 26-27 притулився до стінки. Переконана, що в будь-який момент, набравши 102, можу розраховувати на допомогу (як це відбувається у нескінченних російських телесеріалах), я вийшла на вулицю проганяти злочинця, хоча, можливо, треба було потурбуватися не про господарські речі, а про власні життя і здоров’я. Крадій не злякався і поволік із собою якусь здобич (що саме, в пітьмі не розгледіла). Зате розгледіла майже впритул його обличчя.
Коли набирала 102, мене тіпало. Чекати спасителів пішла на вулицю, де було нетепло і йшов дощ. Але замість поліції повернувся той самий негідник за новою порцією товару, і вигнати його з двору було не так вже й просто, бо на мої слова про міліцію, певне, маючи неабиякий досвід, він просто не реагував. І сто разів мав рацію, оскільки, попри мій ще один істеричний дзвінок і відповідь: «Чекайте», ніхто так і не приїхав.
Три години під лютневим дощем трохи охолодили мою голову. Зрозуміла, як ризикувала, і що, відштовхнувши або вдаривши мене і увійшовши в хату, незваний гість міг би запастися ще дорожчим для мене «металобрухтом», і ні тобі свідків, ні поліції, ні медичної допомоги.
Майже до вечора чекала дільничного, якого пообіцяли мені напередодні, а коли зрозуміла, що даремно і що вночі залишусь на самоті зі злочинцем, пересилюючи себе, знову зателефонувала на 102.
Не буду описувати в деталях, як розгорталися події далі. Але не можу не сказати, що ввечері до мене таки приїхали… запитати, чому це я «увесь день» турбую поліцію. А ще, посоромивши мене, пообіцяли, що у випадку нічних пригод я завжди можу розраховувати на оперативну допомогу (нібито я не «відчула» її напередодні). Це було схоже на знущання.
А пригоди були. Щоправда, відкривши навісний замок на воротах, злодій не впорався із засовом, тому прийшов опівдні, аби вдертися у двір «по-видному». Коли він працював над усуненням перепон, його злякав мій сусід.
А в міліцію (поліцію) я зверталася ще раз і вже без надії на допомогу, просто збираючи матеріал для цього допису і досліджуючи всю глибину її «стурбованості» долею беззахисної людини. З’ясувала і номер телефону підтримки населення, яке потерпає від неправомірних дій правоохоронців. Просила влаштувати мені зустріч з дільничним, який міг би без особливих зусиль повернути мені спокійне життя: адже нахабу бачила і я, і мої сусіди, можу описати навіть відбитки на снігу його взуття, ймовірно, його знають і там, де він здавав мої речі на металобрухт.
Це було позавчора. Капітан поліції обіцяв розібратися, але від того не легше. Зараз знову ніч, і я знову не спатиму до ранку, чекатиму незваного гостя. Звичайно, якщо цей ранок для мене настане… А зараз думаю про те, що на моєму місці може опинитися і найпафосніша патріотка Росії. Як же бути з її почуттями, невже вони теж нікого не хвилюють?
Щоправда, переживала я подібне і за мирних часів: до мене хтось повадився в сіни у холодильник. На це дільничний пояснював: мусиш сама вислідити, спіймати на гарячому та ще й при свідках і доставити крадія у відділення ДНД. Спіймала з пельменями і маслом за пазухою та банкою меду, доставила. Але ж було нестрашно: то виявилася занедбана бездомна жінка. І пачка масла – це не пральна машинка. Жінку ще налякати не встигли, а моя мати побігла у відділення просити, щоб її, чого доброго, не били.
Сьогодні моя 96-річна мати майже не ходяча. Та й я не дуже відрізняюся від неї здоров’ям. І я рада, що ту жінку просто насварили і що взагалі не маю за душею тяжких гріхів. Тому і виходжу вночі віч-на-віч до злодія, бо надіюся, що найгіршого не заслужила.
Щодо дільничного, про якого згадую, та його колег, то з ними я потоваришувала. Посилаючись на недосконалість законодавства, дільничний навіть просив усім говорити, що він – мій племінник, сподіваючись, що це допоможе мені більше, ніж його реальне втручання.
А з нинішнім «племінником» мені зустрітися так і не вдалося. Та і ставлення до мене у поліцейських зневажливе, бо різний у нас статус, і їхні високі зарплати ще більше відривають їх від пересічних громадян. А загалом картина схожа. І хоч Україна таки дісно не Росія, але країни-сусіди мають чимало спільного. Особливо, коли це стосується людей, котрих, як і українського президента, можна затаврувати російською «лайкою» — «пенсіонер».

Тамара СОЛОВЕЙ
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 20.02.2015 > Тема "Резонанс"