Версiя для друку Обговорити в форумi

За Батьківщину, за її волю!

«Не ридать, а здобувать,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі!».
(Іван Франко)

Перечитав резонансну статтю Сергія Наумука «У жіночих бунтах – кремлівський слід?», надруковану нещодавно в газеті «Волинь нова». Розум і серце не сприймало події, що розгорталися в мальовничій місцевості всім відомого Шацька, що на Волині. Як автор брошури «Радіація чи радіофобія», виданої ще у 1990 році, хочу нагадати, що радіоактивну пилюку після Чорнобильської катастрофи не занесло на Шацькі озера. Смертоносним пилом — цезієм і стронцієм — засмітило майже всю Україну. Дісталося навіть сусідам. А Шацьк, як і Любомльський район, залишився чистим, мов у росі скупаний. Всевишній цей райський куточок захистив.
Радіація не потрапила, екологічний бруд не засмітив озера, а ось московсько-шовіністична пилюка засліпила очі і розум кмітливим поліщукам! Як так могло трапитись, що в такому чарівному куточку країни, де зародилося УПА, де кожна родина потерпіла від радянсько-більшовицької тиранії, тепер, у ХХI столітті, в Незалежній Україні вчиняють жіночі бунти проти своєї ж держави? Ми уже звикли, що подібні «бабські бунти» здійснювали весною минулого року промосковські сили на Луганщині і Донеччині, перекриваючи шлях моторизованим частинам Збройних Сил України, не даючи їм виконувати бойові завдання. Чим це скінчилося, ми тепер бачимо. Але щоб на Волині, ще й у Шацькому районі?..
Путін від цього радіє, потираючи руки. Його опричники – кисельови — на весь світ показують «картинки», що «местные жители не хотят идти убивать русских». Як могло статися, що за 23 роки Незалежної України колишніх патріотів з національним духом у генах змогли «перекувати» на манкуртів і яничарів? Що сприяло цьому? Де «бійці ідеологічного фронту», чиновники внутрішної політики обл- і райадміністрацій? А що проповідують святі отці християнських конфесій?
Чого хочуть ті жінки, які не пускають мобілізованих чоловіків виконати свій священний обов’язок перед Батьківщиною, боронити Вітчизну? Щоб вони були при хаті, в теплі, біля жінки? Щоб вони зберегли свою силу для потомства?
Ми майже всі виросли з «радянської шинелі» і добре пам’ятаємо, як нас із дитячого садка, піонерського галстука навчали любити свою «необъятную родину». Надзвичайно престижно було піти в армію. Особливо у спецвійська – десантуру, морську піхоту, морфлот. Дівчина не йшла танцювати із хлопцем, коли він не був в армії. Вважалося, що це був неповноцінний хлопак.
Яскраво пам’ятаю, як мене, вісімнадцятирічного юнака, призвали в радянську армію і зачислили на флот. А це – три роки «безупречной» служби. На проводах «гуділа» вся вулиця, зібралися всі родичі Середюків з Гайсина. Ніхто не плакав, не ридав і не бився в поклонах, проводжаючи, мов в останню путь. Бо в родині існувала неписана традиція: відслужити у війську і виховати сина. Мої діди, батьки, дядьки служили і воювали у Першу світову війну, проливали кров і гинули у Другій світовій. Два рідних вуйка (брати мого батька, Іван і Володя) загинули під Москвою і в Прибалтиці. Батько пережив страхіття перших днів війни і німецького полону. Учасник бойових дій, а потім інвалід Другої світової війни.
І коли нас, молодих і безвусих юнаків, відправляли у військо в час розпалу «холодної війни» з капіталістичним світом, у час війни на острові Даманському з Китаєм, ніхто не те що сказати, навіть думки не мав такої, щоб зміг висловити, як то краще було б, щоб «відмити» свою дитину від служби в армії.
А тепер, що я бачу, що чую? Що наші жінки й матері, бабусі й дідусі виходять на шляхи автотрас і зупиняють колони, експропріюють повістки призовникам і тут же їх спалюють, принижуючи комісарів військкоматів, тим самим сприяють московським агресорам! Невже ви забули полум’яні слова поляка і українця за духом В. Липинського, який закликав: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо. І ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути!».
Наша безсмертна землячка-поетеса Леся Українка хворою рукою викарбовувала: «О сором мовчки гинути й страждати, як маєш у руках хоч заржавілий меч!». А меч і щит у нас за 23 роки правління «бандюковичів» відібрали, розікрали, порізали на металобрухт. Однак рік тому молодь голими руками перемогла до зубів озброєного і жорстокого міліцейського «Беркута», скинула владу казнокрадів СІМ’Ї, які ганебно повтікали з країни під крило двоголового орла.
Прикро, що деякі несвідомі громадяни України піддаються на провокації, ллють воду на млин московського агресора. Зрозуміло, що зараз важко не те що воювати з найсильнішою армією світу, а й виживати в час розрухи та інфляції. Та варто пам’ятати, що все нове народжується в муках. І коли народ не хоче годувати свою армію, то годує чужу, окупаційну. Це ми вже проходили.
Тож не будемо наступати ще раз на ті самі граблі!

Олександр СЕРЕДЮК,
ветеран праці, офіцер запасу, отаман ГО «Школа козацького гарту»
Волинь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2015 > Тема "Резонанс"