Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Те, що коли немає людини, немає і пов’язаних з нею проблем, було підмічено ще в епоху сталінізму, тому тоді і йшли частенько цим «найоптимальнішим» шляхом. У сучасній юриспруденції це називається схоже: «Нету тела, нету и дела!». Так римують своє небажання шукати злочинців слідчі.
І це – місточок до реалій нинішнього кримського життя-буття. Російські статисти нарахували 94% місцевих громадян, задоволених приєднанням Криму до Росії, і лише 4% тих, кому це не подобається. А за результатами зустрічі «нормандської четвірки», де про Крим не згадувалося взагалі, російські ЗМІ дійшли публічного висновку, що на сьогодні це питання вже закрите.
А чи поділяють таке бачення в Україні? Про це залишається лише здогадуватися. І якщо комбати обіцяють поквитатися з тими, хто сьогодні знущається над українцями Криму, то чиновники, здається, не проти «зачистити» його від залишків непокірних своїх співвітчизників. На такі думки наводить політика нинішніх київських видавців-співзасновників «Кримської світлиці», яка впродовж усього часу Української незалежності залишалася в Криму єдиною українською і за мовною ознакою, і за беззастережно державницькою позицією. Оскільки практично весь «бойовий і трудовий шлях» рідної газети пройшов у мене перед очима і з моєю участю, вважаю, що маю моральне право сказати про це перед її, на жаль, цілком реальною загибеллю, яку знову організовують київські «реформатори»...

Редакцію не зламали жодні труднощі, що переслідували газету увесь цей час, хоча середня зарплата у її працівників була приблизно вчетверо нижчою, ніж в одіозних проросійських газетах, а зараз не становить і половини мінімальної російської пенсії, до того ж нелюбов кримчан до всього українського не сприяла творчому натхненню. Але газетярі трималися, підбадьорюючи себе тим, що роблять-таки велику справу для своєї держави і свого народу, про що свідчила щира прихильність читачів «Кримської світлиці», які готові були поділитися з нами у самому прямому смислі слова останнім шматком хліба, і ділилися, коли ми по півроку сиділи без зарплати.
Так, це було, і неодноразово, у той час, як десь, мов на дріжджах, сходили і пеклися золоті «батони», виростали шикарні палаци — і зовсім не у тих, хто був найкориснішим для своєї держави. Наше «автономне плавання», що було однією із причин такого становища, скінчилося, коли газету прибило до берега під назвою «Газетно-журнальне видавництво» — тижневик одержав відносно стабільне фінансування, залишаючись не підконтрольним кримській проросійській владі.
То був кращий із періодів у нашій газетній історії, але тривав він недовго. Настав час всезагальної «оптимізації». Це слово рішуче увійшло до побуту, як колись «перебудова», «прискорення», «відкритість» і «гласність». Оптимізацією називався черговий удар по і без того скромних доходах населення, що відбувся через закриття об’єктів інфраструктури та втрату людьми їхніх робочих місць. Україну зачепила світова криза. І для «господарів життя» живим щитом, що захищав від неї, стали пересічні громадяни, а хтось навіть під шумок спробував наростити свої капітали.
Під ударом опинилася і «Кримська світлиця». До нас прибув міністерський «десант» із Києва, який повернувся назад з чотирма чи п’ятьма заявами про звільнення працівників редакції, а головне, – усунувши з посади нашого головного редактора Віктора Качулу, найважливішою претензією до якого стала недосконала, «неекономна» кадрова політика.
На його місце призначили людину у цьому відношенні цілком бездоганну. Новий головний редактор прийшов працювати не один, а разом зі своєю російськомовною «бойовою подругою», для якої довелося навіть штучно створювати посаду, не передбачену жодним штатним розписом, — щось на кшталт агента у зв’язках поміж Сімферополем і Києвом.
Та нехай би все воно так і було, нехай би «економили» і далі, якби ж то нове керівництво вболівало за долю газети, що стала змістом життя попереднього редактора та і кожного з нас! Але вже за півроку після згаданих подій «Кримська світлиця» припинила своє існування. І на її місці лишилася тільки одна брудна пляма, про що подбали кримські і деякі українські ЗМІ, які охоче надавали слово ворогам нашого часопису.
Ось так тяжко і безславно ми помирали. І померли. А в Києві, напевне, хтось полегшено зітхнув, бо немає газети, немає і проблем, пов’язаних з нею. Це ж найкращий варіант, що є актуальним і сьогодні! Самі собою відпадають і питання фінансування, і реалізації газетної продукції в Україні та «важкодоступному» окупованому Криму, і утримання офісу для «напівлегальної» редакції – так визначає наше теперішнє становище київське керівництво.
Ні, «Кримську світлицю» не ліквідували як факт, її просто вже понад місяць як позбавили паперового втілення, і це, як ведеться, для всезагального добра, визволяючи за рахунок економії Україну від чергової кризи. Чула, що деякі колишні й нинішні українські депутати та урядовці, зокрема академік Микола Жулинський, колись ознайомлювалися із ситуацією на півострові завдяки «КС». Тепер вони робити цього вже не будуть, бо не сидітимуть прикутими до комп’ютера, вивчаючи розлогі статті в «он-лайн»-варіанті. Більше із часописом не проїдешся в метро, не полежиш на дивані, а про нашого читача-селянина літнього віку і говорити не доводиться – він з комп’ютером взагалі не знається.
А можливо, Крим вже дійсно не є навіть спірною територією і питання щодо нього таки закрите? Можливо, тут і насправді немає українців, отже, і пов’язаних з їхнім життям проблем, хіба що оті жалюгідні 4 відсотки? Та хоча б і так, але ще не всі ми емігрували, не всі повимирали від інфарктів та інсультів і не всі встигли полюбити «новое Отечество»! Та і як же його полюбити, якщо кримська «влада» називає нас «п’ятою колоною» і обіцяє викинути з Криму? А ще рік тому цілком реальною п’ятою колоною виступали її представники, і тепер цього вже ніхто не приховує, але і ЗМІ, і всі владні кабінети були гостинно відчинені для тих, хто сьогодні із задоволенням витирає об Україну ноги…
Ні, вони, діючи на упередження, не повторять чужих помилок. Та і російська Дума не бариться, видаючи один за одним все нові закони, що дозволяють тримати народ в узді (останній – про штрафи за публічні заклики у ЗМІ до екстремізму, яким насправді можна назвати все, що завгодно).
Але є й інший, підводний аспект у боротьбі з інакодумством. Про це свідчать, зокрема, 12 кримінальних справ про викрадення людей у Криму, що перебувають сьогодні офіційно у провадженні. І нікому б не хотілося стати фігурантом тринадцятої у ролі потерпілого…
На словах стурбовані нашою «цілісністю і недоторканністю» і в Києві: шефи кажуть, що пропонували головному редактору вивезти газету (ніби це чемодан, і ніби десь раптом візьмуться кошти на нову редакцію і житло для працівників) до Херсонської чи Миколаївської областей, хоча, напевне, херсонських і миколаївських «Світлиць» там і без нашої достатньо. Це все одно, що тримати в Херсоні Представництво Президента України в Криму, діяльність якого у всіх кримчан, що туди зверталися, не викликає нічого, окрім гіркої іронії.
То, можливо, чесніше було б Україні вже офіційно відмовитися від Криму і захищати свою «діаспору» з допомогою міждержавних угод? Це не виключає й існування тут українських ЗМІ, як в Австралії чи Канаді, аби українці, що не мають жодних умов для реалізації своїх національно-культурних потреб, не забули-таки рідної мови. А вони, наші колишні читачі, горнуться й сьогодні до газети, та не маємо навіть куди їх запросити, бо оренда того затісного приміщення, де перебуваємо на пташиних правах, не оплачується вже півроку…
І як тут не згадати із вдячністю і ностальгією попереднє керівництво ГЖВ, яке «люстрували» лише за те, що працювало воно за часів Януковича. Ці люди воскресили «Кримську світлицю», яку «профукали» «великі патріоти», виплатили всі накопичені редакцією борги, порозумілися із відновленим на посаді судом Віктором Качулою, запалили в наших серцях вогник віри у перемогу справедливості. І ось за все, що зробили для української газети і українського Криму, мають таку «подяку»?!
Якщо скажу, що не боюся висловлювати в статтях свою позицію та й взагалі дивитися у завтрашній день, це буде неправдою. Але кого боюся більше – російського полковника чи збайдужілого українського чиновника – ще питання, бо у російського полковника є таки бонус – своїх він не зраджує. І полковник би не забрав Крим, якби чиновник не створив йому для цього ідеальні умови.

Тамара СОЛОВЕЙ

90-ті роки минулого століття, перший склад редакції «Кримської світлиці». Т. Соловей — шоста праворуч

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2015 > Тема "Резонанс"