Версiя для друку Обговорити в форумi

Героям - слава!

Присвята
Надії Вікторівні Савченко

Нічийна бабуся Катруся (як вона сама себе величає) була в урочисто піднесеному настрої, ніби святкувала аж тепер у серпні, замість лютого, свої 88 перейдених літ. Адже її ще гожа хата в селі Зелепуги під Львовом виповнилася дитячим щебетом, пустощами — справжнім людським гомоном-гуком. Вона їздила електричкою до Львова, допиталася, де там туляться втікачі зі сходу України чи з Криму, й запросила до себе сім’ю кримчан із сімох душ: тато, мама і п’ятірко діток. А що? Її хата — це 2 світлиці, посередині сіни й ванькир (кімнатка чи комора). У печах газ (дров не треба), вода прямісінько зі студні (з колодязя) по трубі тече у ванькир, а відкрий кран надворі та й мийся. Хата при асфальті, стежка з каменю — і спацеруй! Чим тобі не місто? Одне тільки шарпає її серце — чужі слова: папа Вася, мама Аня, Міша, Альона, Ваня — решта може бути! А мова? Господи, якась мішанина. Вона, бабуся Катруся, безумовно, навчена по сибірах і по-московськи цвенькати, але то там… Бідні наші східняки. От прийшли москалі ще за антихриста Петра й розпусної Катерини, повбивали запорозьких нащадків, заодно й татар. Повивозили на білі ведмеді або в палючі степи, а на їхнє місце приперли своїх «хазяїв» — і пішло-о-о! Та бабуся Катерина не каже їм нічого, лишень кличе їх по-нашому, лагідно виправдовуючись: «Що не край — то звичай, як молитва до Бога за мир в Україні...». Провадить старенька дітвору в сад на яблука, на груші, сливи, на городі огірками частує.. Собі бабуся Катерина (вона велить усім сімом прибульцям називати її так) відвела на замешкання ванькир, а 2 світлиці віддала молодим. Сусіди, дай, Боже, здоров’я їм, принесли цілком новий телевізор, бо її хоч кольоровий, та дуже маленький. Купила, як настала самостійна Україна, хотіла видіти жовто-блакитні прапори.
Нині вже минуло півроку, як вона має нову рідню, тому зважилась повісти правду про життя-буття в часах фашистсько-большевицької окупації. Після вечері Катерина (а не Катя) віддасть честь і дяку Святому Богові, помолиться, бо, певно, Господь залишив її живою на землі для того, аби вона стала свідком злочинів окупантів, аби повіла людям Правду, аби вселився у них Святий Дух.. Вже склала руки до молитви, а не годна молитися, бо її срібну голову обсіли думи і просяться на волю, до людей. Подячна молитва буде потім. Вона скаже так:
Тої кривавої весни 1944 року їй, Катрусі Севрук, минуло щойно 16 літ, як прийшли московські «визволителі» і почали вбивати-грабувати-вивозити. Наші хлопці ще за німців були в лісі, били німаків, не давали їм вивозити людей на каторжні роботи в Німеччину. А москалі обернули дишель на Сибір і по тюрмах, то мусіли рятувати своїх рідних. Ми своїх рятівників називали просто «наші хлопці», як оце тепер в АТО. Тоді вони називалися Українська повстанська армія — УПА. Але яка то армія на бездержав’ї: нема постачання (зброї, обмундирування, їжі). Нас не обходило, чи то були бандерівці, чи мельниківці, чи ще якісь повстанці, бо то були всі наші хлопці-захисники. Я носила їсти хлопцям до лісу, а що уміла ще зі школи кілька слів по-німецьки, то при німцях було легше рятуватися від них. А вже з москалями так не можна було. Від солдатів большевицьких мама ховала мене в льоху, бо вони кидались зі своїми любощами на мене, як цап на козу чи овечку, воно кацап (как цап) — то москаль, а москаль завжди москаль… Най знають прибульці, що нам не було солодко в неволі, а втекти нема куди — і боролись, як могли, на смерть, готові були до неї…
Бабуся ще не починала молитви, бо, прецінь, не файно говорити з Господом, коли твою голову обсіли спомини, аж запахло зіжухлим листям лісу, чути тривожний перегук: чи то барвисті дятли вишукують здобич, чи Юрій сигналізує, куди я маю йти. «Іду, Юрусю!» — вирвалося у старенької з уст, аж сахнулася: адже могла цим видати Юрусеві свою любов. А то не гоже дівці першій признатись у коханні. Та й чи він взагалі називається Юрій? Його позивний клич «Гук». Їй дозволив себе називати Юрієм. І тоді так горіли його очі. Таких очей, як мали наші хлопці-повстанці, вона за все своє життя не бачила ні в кого. Очі в людей, що були під окупантами, ніколи не горіли, вони тьмяніли-жевріли. Хотіла би-м бачити очі донецьких козаків-кіборгів. Вони, напевно, горять… Ага! Тоді «Гук» мене стрів на умовленому місці, я рапортувала: «Зв’язкова «Полтавка» передає, що через 2 дні буде вивіз на Сибір з Мшаної». Він тоді уперше приступив до мене так близько, сяйнув очима: «Дякую, Катрусю! Але ж ти не Катря Шевченкова, ти Його і наша «Марія», це твоє позовне ім’я надалі. Будь моєю нареченою, люба моєму серцю, Катрусю». У мені вмить щось спалахнуло, щоки запалали, і я уткнула зі встиду йому в груди свою голову. Він обняв мене, поцілував обидві гарячі щоки, а я, замість боронитися, прошепотіла: «Юрусю». О, Боже, він цілував мене так палко, що аж сонце сховалося зі встиду. Потім взяв за руку і велів вертатись додому, наказував: «Заховай нашу любов, аби мали з чим стати перед вівтар, як Бог дасть дочекати… як-но виб’ємо ворога-супостата...». Подав мені якийсь маленький пакуночок. «Це — прапор! Збережи його, на ньому повстанська присяга».
Я лише вдома розгорнула жовто-блакитний прапор і прочитала напис: «Воля України або смерть!». Тато аж скрикнув: «Боже! Стрілецький прапор з Києва, бо жовто-блакитний». На радощах мій батенько заспівав:

А в Києві злота брама,
На тій брамі —
синьо-жовта фана!
Хлопці, підемо,
боротися будемо
За Україну, вільнії права,
Державу.

Він приніс звідкись кусок московського парашута, заховав прапор у скляний слоїк з-під конфітур, закопав на городі й посадив на ньому кущ калини. Прийшов знадвору, знову заяснів побитим рубцями лицем і тихо мовив: «Такі прапори ми мали при марші на Лисоню і на Маківку…».
Вона ще раз була на зустрічі з «Гуком» — Юрусем. Був тоді бентежний, але усміхнений, прийшов із зв’язковим, говорив стримано: Знайомтесь. Це і є «Марія», а він «Береза». Чекай на зв’язок удома. Сюди більше не приходь. Ми йдем на перегрупування, ваш пароль —

«У Києві злота брама,
На тій брамі —
синьо-жовта фана»

Тепер сяйнув блакитними очима і стиха простогнав: «Маріє! Свята Маріє! Бережи себе, моє вічне й єдине кохання».
Отак, Господи милосердний, і пішов з мого життя Юрусь, а я, плачучи, бігла додому, отак і живу вже 88 рочків. Мене незадовго арештували, батьків вивезли на сибіри за те, що донька «пособнік»… У хаті мешкали чужі люди, а як я вернулась з неволі, мене прийняли до моєї хати, бо будували собі нову. Доживаю сама самотою. Думаєте, чому я не замужем? А тому, що не бачила таких очей, як у Юруся. Все якісь тьмяно-покірні, байдужі, ласі до хліба, а не до волі. Отепер, якби мені скинути яких 70 літ, я би відшукала Юрусеві оченята серед козаків із АТО…
Нічийна бабуся Катруся навіть передбачила питання скалічених москалями людей.
— Ви що, бабусю Катрусю, нареченою з одним поцілунком ідете ціле життя?
— Так, мої дорогі, — вона їм ніби відповідає, — поцілунок один, але палкий, та й воля лиш одна, за неї треба платити, хто чим може. Юрусь — життям, а я маю віддати Україні свою жертовність, інакше вона зав’яне. Тепер живу в рідній хаті. Най простить мені батько за те, що я не Катерина Севрук, а Катерина таки Іванівна Гук. То я так записалась у неволі… Щоб Юрусь «Гук» жив хоч кілька літ у вільній Україні. Щоб Святим Духом витав і над знекровленим Донбасом, і над украденим Кримом. Щоб синьо-жовта фана УСуСусів і бандерівська жага волі стали кличем до бою за Самостійну, Соборну Україну. Ви, мої дорогі страждальці, думаєте, чий то Дух веде Надію Савченко на жертовний вівтар України? Та ж той ніким не здоланний, тому незнищенний Дух битви мого батька, січового стрільця Івана Севрука, Святий Дух — жага волі — полеглих вояків УПА, наших хлопців і повстанців Кінгіра й Інти… Надія Савченко — то моя арештована, недоспівана пісня, непізнана ласка коханого Юруся. Дівчина вмирає, бо українці безсилі перед монстром — черговим антихристом Московії, а Європа витріщила очі й усього лише «стурбована», не квапиться вирвати бранку з лабет московської наруги, з лабет смерті. Воно так: як ми вмирали, Європа мовчала, хоч ще наш батько Тарас просив подати руку козакові, а Європа подала москалеві. Та йому лише подай руку, то відрубає голову…
Бабуся Катруся ще не розтулила молитовно складених рук, зважувала кожне своє слово, звернене до чистих душ втікачів. Най знають… Може, той Святий Дух доспіває їхніми чистими устами мою арештовану пісню.
— А тепер до Вас, Господи милосердний, най зринає молитва згорьованого серця, що ще живе надією: «Отче наш небесний…».
Уже розвидняється. Неділя, 22 лютого 2015 року. А передучора бабуся чула по телевізору, що сьогодні потягом до Львова прибуває на відпочинок з АТО «Карпатська Січ». Боже! Та то ж наші з Юрусем діти й онуки. Вона має їх зустріти, подякувати за звитягу. Прецінь майже рік тому їздила ж до Києва скласти уклін Небесній Сотні. У п’ятницю, 20 лютого, бачила в телевізорі той уклін цілої України Лицарям на небесах. То що? Не поїде до Львова? Не подякує січовикам, нашим хлопцям, за вірну службу, за лицарство? А поїде-таки? На сповідь перед прибульцями має ще час. Вона взяла давно відкопаний і дбайливо догляданий усім її єством Юрусів прапор, склала на груди під куртку, тепло одягнулась, узула чоботи і пішла на електричку.
Чмихає потяг. Грає оркестра. Біжать навстріч розкрилені синьо-жовтими прапорами люди, діти, квіти. Раптом Катерина Гук скидає зі своїх зболених пліч зайві 70 літ, розкрилено біжить назустріч воякам. А вони такі розсміхнені, горять вогниками очей і обіймаються. Вона навіть кричить: «Юрусю, то я, твоя наречена Катруся, а то наші діти й онуки… Слава Героям! Героям слава!». Вона закладає Юрусеву синьо-жовту фану на плечі, бо буде дітей обіймати…
Вокзал спорожнів так нагло, як тільки люди в обіймах пішли з перону. Тихо і не морозно. На пероні самотньо на лавці сидить старенька бабуся, склавши навхрест руки на грудях. Очі скляніють. На перон вибігли санітари швидкої з ношами. Медсестра з вокзального медпункту доповідає: «Жінка ще дихає, пульс є. Речей коло неї нема, тільки складений на грудях наш державний прапор»...

Настка КОВАЛІВНА
22.02.2015
м. Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 13.03.2015 > Тема "Душі криниця"