Версiя для друку Обговорити в форумi

Ця доповідь незалежного експерта Наталі Беліцер, з якою вона виступила в Криму на семінарі "Сприяння поширенню толерантності в поліетнічному суспільстві", організованому неурядовою організацією Фонд "Європа ХХІ", розтлумачує на основі міжнародного права статус національних меншин в межах єдиної спільної держави. Нині для АРК ця тема знову стала актуальною.

У Закарпатті розповсюджений анекдот про те, як американський кореспондент розпитує літнього чоловіка, просить його розповісти про своє життя, і чує таке: "Я народився в Австро-Угорській імперії, пішов у школу в Чехословаччині, одружився в Угорщині, все життя працював у Радянському Союзі, вийшов на пенсію і тепер живу в Україні". "Тож Вам довелося так багато мандрувати?" - питає кореспондент. "Та ні, я ніколи не виїжджав з рідного Мукачева", - відповідає співрозмовник.

Відомо, що переважна більшість сучасних європейських країн створювалися та розвивалися як "національні держави", тобто внаслідок реалізації права на політичне самовизначення певних європейських націй (народів). Проте існування "національних держав" зовсім не означає, що ці держави є або мають бути етнічно однорідними. Навпаки, оскільки державні кордони протягом одного лише двадцятого століття змінювалися багато разів внаслідок експансій та занепаду імперій, війн і наступних домовленостей між державами-переможцями, результатом таких процесів були неодноразові зміни юрисдикції над частинами прикордонних територій або навіть окремими регіонами, в той час як населення цих територій залишалося, як правило, на своїх історичних землях (за винятком кількох випадків примусового переселення або депортації). Таким чином в межах сучасних країн Європи окремі частки націй, які мають власну державність, не за своїм бажанням опинялися (інколи, особливо в прикордонних районах, у дуже компактних поселеннях) на територіях держав, створених іншими націями.
Зрозуміло, що в Європі відірваність частин національних утворень від "материнської" (етнічно спорідненої) держави не раз викликало в їх середовищі сепаратистські настрої, тобто бажання відокремитися від нової країни проживання і об'єднатися з рештою власної нації в межах єдиної спільної держави. Особливо болісно зміни державної належності і, відповідно, свого статусу, сприймалися представниками тих націй, які були домінуючими в багатонаціональних імперіях, а після їх розпаду раптово ставали меншинами в нових незалежних країнах. Це створювало конфліктні ситуації, оскільки кожний перегляд встановлених кордонів загрожував ще більшою кризою і всередині держави, і в стосунках сусідніх держав.
Незважаючи на це, ще й досі уявлення про існування в сучасних європейських державах такого структурного компоненту суспільства, як "національні" або "етнічні" меншини, часто сприймається досить неоднозначно. Це спостереження виявляється особливо актуальним для пострадянських країн, де внаслідок недостатньої обізнаності населення в цілому і представників меншин зокрема з нормами міжнародного та регіонального (європейського) права, а також недосконалості національного законодавства молодих держав в галузі захисту прав меншин останні часто виявляють незгоду чи незадоволення з приводу того, що їх віднесено до категорії меншин.
Але в будь-яких випадках і ситуаціях необхідно поширювати в суспільстві, і в першу чергу - за допомогою ЗМІ, адекватні, сучасні, правдиві уявлення про статус і роль "національних меншин" в Європі. Тільки таким чином можна досягти усвідомлення того, що національні меншини не є чимось "другорядним" у порівнянні з більшістю.
Треба зауважити, що в гострому публічному дискурсі стосовно використання і статусу офіційної (державної) мови і мов меншин, особливо російської, прихильники зміни статусу російської мови в нашій країні досить часто посилаються на мовні права національних меншин, кодифіковані в міжнародних та, зокрема, європейських угодах, ратифікованих Україною.
Серед інших важливих документів Ради Європи, що безпосередньо стосуються проблем меншин, можна назвати Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин. Треба відзначити, що цей інструмент спрямований не на захист індивідуальних або колективних прав осіб, які належать до груп меншин, а на забезпечення збереження та розвитку саме мов, які всі разом розглядаються як важлива складова європейської культурної спадщини.
Оскільки в Україні та за її межами з'явилося чимало спекуляцій щодо історії ратифікації цієї Хартії Верховною Радою та її подальшого скасування Конституційним Судом, профільним комітетам нового складу парламенту бажано детально проаналізувати всі можливості цього інструменту і підготувати такий проект закону, який, не перешкоджаючи позиціям української мови як єдиної офіційної мови, в той же час сприяв би підтримці тих послаблених мов, які найбільше цього потребують, - насамперед, кримськотатарської. В цьому контексті досить розповсюджене уявлення про те, що ратифікація Хартії неминуче призведе до підсилення позицій або зміни статусу виключно або переважно російської мови, не відповідає дійсності. Зокрема, в "Пояснювальній доповіді" до цього документа є спеціальне зауваження стосовно того, що визнання регіональних мов або мов меншин в жодному разі не означає визнання таких мов в якості офіційних.
Відомо, що 14 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав українську мову як обов'язковий засіб комунікації органами державної влади і місцевого самоврядування на всій території України, але поруч з тим зазначив можливість використання російської та інших мов меншин регіональними та місцевими владами, зокрема в АРК, - в межах, зазначених національним законодавством. Здавалося б, це рішення остаточно завершило тривалу політичну боротьбу між прихильниками курсу на реальне утвердження державної мови і їхніми опонентами. Але дуже скоро ситуація зазнала несподіваного реверсу: 24 грудня 1999 року Верховна Рада ухвалила закон про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин у версії, яку запропонували ліві й проросійські депутати і яка означала фактичне введення офіційного статусу для російської мови на майже половині території України. Після такого перебігу подій, за поданням 54 депутатів ВР, Конституційний Суд розглянув вищезгаданий Закон про ратифікацію Хартії і 12 липня 2000 року визнав його неконституційним на підставі того, що цей закон було підписано і офіційно оприлюднено з порушенням положень статті 94 Конституції України. Разом з тим, неконституційними були визнані положення частини першої статті 7 Закону України "Про міжнародні договори України".
Оскільки рішення Конституційного Суду в будь-якій державі є обов'язковими для виконання на території цієї держави, остаточними і не підлягають оскарженню, відновлення зусиль змінити статус російської мови в окремих регіонах (областях) Україні можуть викликати тільки здивування. А також вмотивовані підозри, що такі дії просто не можуть мати юридичних наслідків і здійснюються з метою відволікання уваги політично активної частини населення від інших гострих проблем сьогодення.
В галузі етнополітики в Україні існують принаймні дві серйозні проблеми. По-перше, триває неузгодженість між Конституцією і чинними законами та законопроектами, в яких відсутня така категорія, як "корінні народи". По-друге, деякою мірою ігноруються європейські підходи до законодавчого вирішення проблем меншин. Якщо ж порівняти загальноукраїнське законодавство з деякими статтями Конституції Автономної Республіки Крим, неузгодженість та невідповідність окремих її положень національним правовим нормам ще більше загострює цю колізію.
Так, згідно з Конституцією Автономної Республіки Крим, прийнятою другою сесією Верховної Ради АРК 21 жовтня 1998 року і затвердженою Верховною Радою України 24 грудня 1998 року, її населення називається "кримчанами" (керуючись інтересами яких, згідно з преамбулою, і була розроблена й ухвалена ця Конституція). Суб'єктом же користування правами і свободами визнані виключно "людина та громадянин" (ця трохи дивна формула повторюється в різних статтях Конституції АРК чотири рази) без урахування прав будь-яких категорій меншин чи навіть посилань на їх існування.
Крім подібного акцентування виключно індивідуальних прав людини, в тексті Конституції АРК знаходимо такі категорії як "національності", а також "іноземці та особи без громадянства". Цікаво, що про права останніх не йдеться, згадується лише їхня "відповідальність за порушення...".
Після уважного розгляду правових норм, закладених у Конституції Автономної Республіки Крим, створюється враження, що на відміну від решти території України, в Криму не існують ані національні меншини, ані корінні народи. Фактично в АРК заснована паралельна система уявлень і правових норм в галузі етнополітики, яка концептуально відмінна від загальнонаціональної. Це само собою може вважатися ще одним свідченням певних політичних тенденцій, притаманних деяким регіональним органам влади, і необхідність серйозної роботи для внесення відповідних змін в Конституцію та нормативно-правові акти АРК з метою гармонізації та узгодження їх із національним законодавством. До останнього часу цей аспект не привертав достатньої уваги українських законодавців, зосереджених на більш актуальних проблемах розподілу владних повноважень, економічних стосунках між центром і АРК, податковій політиці та інших питаннях. Якщо не вжити необхідних заходів, спрямованих на вирішення невідкладних питань забезпечення прав різних категорій меншин на території Криму, то ця обставина неминуче сприятиме подальшому загостренню існуючих протиріч і конфліктів, прав і інтересів різних груп населення АРК. В цьому контексті викликає тривогу згортання роботи над таким базовим документом, як проект закону про концепцію етнополітики України, яка розроблялася протягом майже десяти років. Але він останнім часом повністю зник із списку пріоритетів Кабміну.

(Друкується зі скороченнями).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2002 > Тема "Крим - наш дім"