Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2015 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#12 за 20.03.2015
ДОСИТЬ ВЖЕ ПОРАЗОК!

Постат╕
19 БЕРЕЗНЯ БЕРЕГИН╤ УКРА╥НСЬКО╥ ПОЕЗ╤╥ Л╤Н╤ ВАСИЛ╤ВН╤ КОСТЕНКО ВИПОВНИЛОСЯ 85 РОК╤В

У л╕тературах св╕ту не так багато ╓ еп╕чних твор╕в, сюжетом яких була б не перемога, а поразка героя чи нац╕╖. У нас, зда╓ться, т╕льки «Слово о полку ╤горев╕м». А тепер — ╕сторичний роман Л╕ни Костенко «Берестечко». Нещасливий для Хмельницького й козак╕в програний б╕й п╕д Берестечком, що так неспод╕вано урвав низку блискучих перемог, г╕рко озвався у св╕домост╕ сучасник╕в ╕ нащадк╕в.
Фактичний малюнок берестецько╖ трагед╕╖ в╕дтворено в багатьох ╕сторичних описах. Але й у пам’ят╕ народу ╕ в працях авторитетних досл╕дник╕в Берестечко поставало як еп╕зод — хоч ╕ моторошний, але не визначальний у всьому ход╕ боротьби. Так воно й було, коли дивитися з пункту наступного п╕днесення народно╖ боротьби, з пункту наступних перемог. ╤накше подивилася на Берестечко Л╕на Костенко. У не╖ Берестечко — узагальнений образ нац╕онально╖ ╕сторично╖ поразки («Чи ця поразка — це уже к╕нець? Чи лиш початок ╕ншо╖ поразки?»), проектований ╕ на минул╕, ╕ на майбутн╕ часи. З осягненням ╖╖ причин, насл╕дк╕в, урок╕в. Але також ╕ неминучост╕ подолання поразки — у вим╕рах пол╕тично╖ реальност╕ й ментальност╕ народу («тавро поразки ма╓м на чол╕»). ╤ самий програний б╕й, ╕ наступний реванш залишаються поза межами роману, вони немовби винесен╕ за дужки. Ми бачимо ╕ чу╓мо самого Хмельницького — тод╕, коли в╕н вирвався з полону в зрадника хана, якого кинувся був наздоганяти, й опинився в розпачливому становищ╕, наодинц╕ з╕ сво╖ми тяжкими думами. У тяжкому самокартанн╕ пережива╓ в╕н усю ц╕л╕сть трагед╕╖ — в сув’яз╕ об’╓ктивних обставин ╕ перипет╕й власного життя. ╤ хоч в╕н схильний бачити безпосередню причину поразки у власних помилках ╕ слабкощах («Х╕ба я — гетьман? Всипище глупот. Так дався оморочити оманам!» — це про дов╕ру до ╤слам-Г╕рея та спробу завернути втеклого хана, через що потрапив до нього в полон, а в╕йсько залишилося без гетьмана) та у моральн╕й пригн╕ченост╕ (через зраду Гелени), — але поступово в його роздумах, самокартаннях ╕ мареннях вимальову╓ться ширша картина стану Укра╖ни — розшарпано╖ хижими сус╕дами («А зв╕дус╕ль — то хиж╕ к╕гт╕ лева, то дзьоб зоключений орла»; «Не пощастило нашому народу, дав Бог сус╕д╕в, ласих до нашесть. Забрали все — ╕ землю, ╕ свободу, тепер забрати хочуть вже ╕ честь»)…
Внутр╕шн╕й монолог Богдана Хмельницького (яким ╕ ╓ роман) ув╕брав у себе все бол╕сне переживання ц╕╓╖ нац╕онально╖ дол╕ самою поетесою; зв╕дси широке «проблемне поле», велика «думна» й чутт╓ва осяжн╕сть ╕ насичен╕сть цього монологу, розкид його настро╓вих полюс╕в. Зв╕дси й вагом╕сть кожного рядка, кожного слова та пристрасн╕сть спов╕д╕, що робить ╖╖ незаперечною; та щ╕льн╕сть поетично╖ мови, що й сама ста╓ творчим началом, продукуючи мало не суц╕льну афористичн╕сть ╕ викликаючи з лексичного небуття небувал╕ словоформи, розпечатуючи скарби народно╖ мови.
...Хай ╕ цей Богдан╕в голос, голос не випадковий, впишеться у споконв╕чну й неск╕нченну, щоразу заново розпалювану, суто укра╖нську, нашу суперечку про те, хто ж винен у наших поразках: народ, що не п╕днявся до р╕вня свого великого ╕ натхненного пров╕дника, чи пров╕дник, що виявився не г╕дним свого великого ╕ святого народу? Як╕ ми охоч╕ персонал╕зувати поразки, шукаючи причин поза собою! ╤ н╕як не зрозум╕╓мо, що вже сам╕ собою ц╕ лют╕ й безпл╕дн╕ суперечки про чиюсь вину — неодм╕нно чиюсь, не мою ж! — засв╕дчують нашу психолог╕чну зор╕╓нтован╕сть на поразку, готовн╕сть до поразки — ╕, зрештою, ╖╖ забезпечують, забезпечуватимуть. Допоки не зм╕нимось.

╤ван ДЗЮБА
(З книги «╢ поети для епох»)


Л╕на КОСТЕНКО
БЕРЕСТЕЧКО
(Фрагмент з ╕сторичного роману)

* * *
НЕ ВРЯТУВАВ ТЕБЕ Я, УКРА╥НО.
╤ не врятую, хоч кричи на ╜валт.
Зброяр на веж╕. Джура косить с╕но.
Розбитий гетьман, що тепер я варт?!
ВЛОМЛЮ СОБ╤ 3 ГРАБИНИ
КОСТУРЕЦЬ.
╤з очерету вир╕жу соп╕лку.
╤шов полями навпростець,
переполохав переп╕лку.
Зм╕я на стежц╕, пережду зм╕ю.
Джерельце б’╓ з-п╕д каменя, я п’ю.
Тут, власне, рай. Тут птиц╕ ╕ зело.
Н╕ слова злого, ан╕ злого чину.
В житт╕ такого всякого було,
що аж тепер на старост╕ спочину.
Мина╓ день. ╤ще один. Минай…
Надходить веч╕р, птиця замовка╓.
А той зброяр, мабуть, таки Мамай,
бо часом ╓, а часом ╕ зника╓.
ВЖЕ ПЕРША З╤РКА
КР╤ЗЬ Г╤ЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.
Вже скоро ╖х тут вилетять ро╖.
Ходи, не б╕йся, пан╕ порцелянова!
Я теж тут привид. Ми тепер сво╖.
Ось тут посидим трохи на кам╕нн╕.
Розстелим тишу, як м’який обрус.
То форкне к╕нь. То в м╕сячн╕м пром╕нн╕
зубами блисне чорний сажотрус.
ОТ Я Й ЗАПЛИВ
У ЦЕЙ КАМ╤ННИЙ ЯТЕР.
От я вже й м╕г би, вперше у житт╕,
як Марк Аврел╕й, римський ╕мператор,
писать сво╖ «Думки на самот╕».
Але ж незвичка. Все ун╕версали.
До шабл╕ звичен б╕льш, як до пера.
Розумн╕ люди все-таки писали.
А ми не дуже, нам воно не тра.
Аще хотяще… От ╕ вся мудрац╕я.
Чому у нас нема╓ ще Горац╕я?
Ум╕╓м добре шаблею махати,
червон╕ руж╕ с╕ять б╕ля хати.
Вмирати вм╕╓м, по степах гасати,
але себе не вм╕╓м написати.
У ц╕й страшн╕й велик╕й боротьб╕
не вм╕╓м так сказати о соб╕,
щоб св╕т здригнувся ╕ на вс╕ в╕ки
були преславн╕ наш╕ козаки —
як т╕ Ах╕лли ╕ як т╕ ╫еракли.
На це у нас щось розуму забракло.
Бо поки ми тут про свободу мимрили,
то ╕нш╕ вже свободу й здобули.
А ми усе сп╕ва╓м, як ми вимерли
або як нас в неволю продали.
╤ де той ген╕й, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
╤ не н╕кчемним словом, що як нежить,
а як народу г╕дному належить!
КАЗАВ ЙОАНН:
«В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО».
В початку Слово, а не комар╕.
Не як у нас — на С╕ч ╕де з малого,
а вже коли осл╕п — у кобзар╕.
О ГОСПОДИ, А Я?
ЧИ МАВ ПРИ СОБ╤ ГРОНО
найвчен╕ших муж╕в, п╕╖т╕в ╕ музик?
То все у корол╕в. В палацах. Б╕ля трон╕в.
А ти — козак. Ти — гетьман. Ти — мужик.
Бувають корол╕, б╕льш вдатн╕ до розпусти,
н╕ж до звитяг. ╤ кожне слово — лож.
Зате як вийде, гляне, як розпустить
павиний хв╕ст придворних ╕ вельмож!
При них все люди грамотн╕ ╕ терт╕.
У них Боплан, у них ╕ Шеваль╓.
А наше слово дожило до смерт╕,
але для св╕ту й дос╕ ще не ╓.
Бо ми так╕. Ми прост╕. Ми в кожус╕.
Не зна╓м як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось п╕дн╕мать на дус╕,
а не в болото втоптувать народ!
ТА ПРИЙДЕ ЧАС,
ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВ╤ДЧУ,
ще буде Слово, б╕льше за слова.
Але чи й справд╕ ми н╕м╕ для св╕ту,
чи, може, трохи св╕т недочува?
МИ — ВО╥НИ. НЕ ЛЕДАР╤. НЕ ЛЕЖН╤.
╤ наше д╕ло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежн╕сть.
Отож нам так ╕ важко через те.
ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАР╤ БУЛИ?
Сво╓ ж╕ноцтво шанувать не вм╕ли?
Пани вино ╖м з тухольки пили.
А ми у шапц╕ н╕женьки ╖м гр╕ли.
В╕ки ╕дуть. А нам усе ам╕нь.
Нема спокою м╕ж Дн╕пром ╕ Бугом.
Вже ст╕льки л╕т, вже ст╕льки покол╕нь! —
усе життя — м╕ж шаблею ╕ плугом.
Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейц╕ Трою.
У нас хлоп’я на ноги з╕п’ялось —
╕ вже притьма хапа╓ться за зброю.
Ми — хто за кого, ми — не хто кого.
╤ ця в╕йна, — не я ╖й був призв╕дця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один ╕ чорта не бо╖ться.
Аби який перед собою корч —
п╕всотн╕ в╕йська полет╕ло б сторч.
Хто йшов на нас, той повертався з ╜улями.
У нас баби — ╕ т╕ стр╕ляють дулями.
╤ все одно — в╕ками у ярм╕.
Ус╕м чуж╕. Для св╕ту незначущ╕.
Чи що н╕як не вирвемось сам╕.
Чи що у нас сус╕ди загребущ╕.
Ми, в╕льн╕ люди в╕льно╖ земл╕,
тавро поразки ма╓м на чол╕.
МОЙСЕЙ НАРОД СВ╤Й В╤В
ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь ╖м воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю —
з╕всюди рине кров, а не вода.
Вони хоч мали з неба яку манну.
Таки ж пустеля б╕льша за степи.
Господь ╖м землю дав об╕тованну
╕ море перед ними розступив!
Я ж — не Мойсей. Народ — на ран╕ рана.
Мо╓ чоло побила сивина.
Куди ╕ти? Земля об╕тованна —
вона ж п╕д нами, наша, ось вона!
Та ще ж яка, м╕й Господи, багата!
Л╕сами щедра, зерном золота.
М╕цна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, в╕рою свята.
Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!
ЧУЖИНЦ╤ СКР╤ЗЬ ПОС╤ЛИ
НАШ╤ ГРАДИ.
╤м’я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро т╕╓╖ зради,
якою нас вже зраджено в╕ки.
Для них ц╕ земл╕ т╕льки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об’╖ли нас як гус╕нь.
Ще й поганьбили по ус╕х св╕тах.
ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ
ВС╤ НАШ╤ ЗЛОД╤ЯННЯ.
Де, що, коли ╕ ск╕льки —
визбирують до крихт.
А ск╕льки ми зазнали
нелюдського страждання?
А ск╕льки т╕ чужинц╕ спод╕яли нам кривд?!
Чи ми чинили утиск сус╕дам, ╖хн╕й мов╕?
Був м╕й народ сп╕вцем ╕ с╕ячем.
Я все зробив би без проливу кров╕.
Так ви ж пройшли вогнем тут ╕ мечем!
Ви кажете: ми темн╕. Ви кажете: погроми.
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погром╕в чорн╕ буреломи,
як╕ вчинив Чарнецький тут ╕ Лащ?!
Що вже в╕ки нема од вас рятунку.
А ще зветеся лицар╕, бундючн╕ павич╕.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзив╕лл — для св╕тла уноч╕!
Так наступили ц╕й земл╕ на груди,
що й стог╕н вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький в╕ша╓ повсюди,
а Лащ у церкв╕ вир╕зав людей.
Це ж треба мати сатанинський нам╕р,
ча╖ть в соб╕ невил╕ковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!
Х╕ба що мертвий тут би не пручався
в гадючих путах визиску й лихви.
Живуть без в╕нчання.
 Вмирають без причастя.
Д╕тей не хрестять. Замкнено церкви.
Вже допекли нас до живо╖ рани.
Деруть податки з поля, двору, стр╕х.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
╤ мову нашу мають для зловт╕х.
Ну, то й д╕йшло до кров╕, до шабель.
Арма╜еддон. Збува╓ться пророче.
А вже коли з╕рвалося з петель,
то вже по людських долях прогуркоче.
╤ ТОЙ НАРОД,
╤ ТАК ПО СВ╤ТУ ГНАНИЙ,
сумний народ, що св╕ту дав Христа, —
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.
Чи ми коли той б╕ль страшний заго╖мо?
Вза╓мна кривда — то вза╓мний гр╕х.
Бо ╖хн╕ темн╕ нас вважають ╜оями,
а наш╕ темн╕ обзивають ╖х.
Чи винен той скрипаль чи балагула,
чи винен хл╕бороб той чи кобзар,
що серед нас ╓ Лисенко, вовгура,
а серед них — визискувач, лихвар?!
Все винен я. Вс╕х мусив захистити.
╤ тих, ╕ тих. ╤ тих в╕д тих ╕ тих.
Мене, людину, можна не простити.
Але народи?! Ради вс╕х святих…
УС╤ НАРОДИ, А В╤ДТАК ╤ М╤Й,
у чомусь винн╕, ско╖вши й не ско╖вши,
як винен той святий Варфолом╕й
за те Варфолом╕╖вське побо╖ще.
О горе нам!.. Я вже, як т╕ пророки,
що часом божевол╕ли з жалю.
Я знаю св╕й народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!
А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩ╤,
злочинства наш╕ множити стокрот, —
поб╕йтесь Бога! Ви н╕чим не кращ╕
за м╕й сумний зацькований народ.
А вт╕м, нехай. Дорога правди довга.
Ус╕ ус╕м втовкмачують сво╓.
У всеправуючого Бога
усе записано як ╓.
МИ ЗА СВО╥М НЕПЕРЕБУТН╤М ГОРЕМ
все про сво╓ говорим ╕ говорим.
А як пильн╕ше глянуть навкруги —
все хтось комусь на св╕т╕ вороги.
Добром н╕де на св╕т╕ не зав╕зно.
Закон в╕йни, тяжка його хода.
Чи т╕ пани, повбиран╕ в зал╕зо,
чи та в шапках баранячих орда.
Н╕хто н╕де наживою не знехту╓.
Х╕ба лиш хан пустошити мастак?
А корол╕ не в╕ддають ландскнехтам
на пограбунок села ╕ м╕ста?
Це ╖х платня. Тож хан ╕ суне потоптом
╕ д╕лять здобич ханськ╕ вояки.
Але де╕нде запорвали б золотом.
А в нас яке тут золото? Ж╕нки.
БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГ╤ШЕ.
╤ що не день — все г╕рше, й г╕рше, й г╕рше.
То мор, то мур, то голод, то в╕йна.
То з неба гр╕м, то в пол╕ сарана.
То гн╕в царя. То ласка королева.
То знов якась чужинська кабала.
А зв╕дус╕ль — то хиж╕ к╕гт╕ лева,
то дзьоб зоключений орла.
╤ ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,
чужих корон задурен╕ п╕дданц╕, —
пани торгують.
З Бреста ╕ по Бугу
плоти лаштують на далекий Данц╕г.
Чуж╕ та прийшл╕, вже тут укор╕нен╕,
та ще й сво╖х прича╓не кубло
так вирипали двер╕ Укра╖ни —
аж холодом з ╢вропи потягло.
Нема╓ вже медово╖ земл╕.
Рознищили пани ╕ корол╕.
От що в нас ╓ — могили та й могили.
Та Чорний Шлях з нев╕льницьким плачем.
Цьому народу св╕т уже немилий
в╕д зайшлих вбивць ╕ в╕д сво╖х н╕кчем.
ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,
ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
яка почвара не посяде трон, —
ну що ти скажеш, н╕ одне моцарство
не хоче брати на герби ворон!
Усе орли, все птиц╕ гоноров╕,
або ще сок╕л чи стр╕ла ╕ лук.
Але ж проливши ст╕льки то╖ кров╕,
уже б ╖м личив двоголовий крук!
ПУСТЕЛЬНИЙ ШЛЯХ
ЗГУБИВСЯ ДЕСЬ НА ОВИД╤.
Сповза╓ круча в глинища руд╕.
А спека давить, як душа без спов╕д╕.
Малю╓ пам’ять кола по вод╕…
ЧИ Б’ЮТЬ ЩЕ ДЗВОНИ
В ЛАВР╤ НА ДЗВ╤НИЦ╤?
Чи вже доб╕г до Криму той б╕гун?
Чи принц Конде сидить ╕ще в темниц╕?
Що з мо╖м в╕йськом? Чи живий Богун? —
н╕чо не знаю. Карка╓ над нами.
╤ л╕с шумить. Оце ╕ весь м╕й св╕т —
оця фортеця й десь там за тернами
отой ╓диний п╕дзамчанський д╕д.
КОЛИСЬ, БУЛО, ТО П╤ШИЙ,
ТО КОМОННИЙ.
╤ н╕мець мандрував, ╕ ки╖вський спудей.
Тепер цей шлях безлюдний, безгомонний.
Отак колись незчу╓мося, де й
под╕лася та наша Укра╖на.
╤ люди будуть, та уже не т╕.
Лиш десь там туга у степах ча╖на
та рушничок зотл╕лий на хрест╕…
НЕМА ШРАМКА — НАВ╤ДУЮСЬ ДО Д╤ДА.
От де мен╕ ще добре, так це тут.
╤ груша ╓, ╕ хто ж його пров╕да?
╤ мальви — здичав╕ли, а цв╕туть!
Цей д╕д гончар на гетьмана лихий.
Все ла╓ Хмеля, що така розруха.
╤з ним не побалака╓ш, глухий.
Чи, може, звик, що вже н╕хто не слуха.
Все крутить круг св╕й ╕ гуде, як джм╕ль.
А ла╓ так, що год╕ й повторити.
Ну, а що я ╕ ╓ той самий Хм╕ль,
чей не потреба говорити.
ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.
Призв╕в людей ╕ще до ’дно╖ пастки.
Чи ця поразка — це уже к╕нець?
Чи лиш початок ╕ншо╖ поразки?
1967 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2015 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14945

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков