Версiя для друку Обговорити в форумi

Не просто кіно...

Снайпер Василь Зайцев, який воював під Сталінградом, за чотири роки знищив 211 фашистів. А наша Людмила Павліченко за 250 днів знищила 309 фашистів, з яких 36 були снайперами. Тобто Людмила 36 разів перемагала у дуелях! Це була феноменальна жінка-воїн, яку можна порівняти тільки з українськими амазонками-косачками! Щойно прочитав відгук про фільм «Незламна» киянки Яни Кучер «Про Наше і не Наше кіно», яка пише: «Особисто для мене — це абсолютно НАШ фільм, проукраїнський, патріотичний і своєчасний. Дарма, що його герої — громадяни колишнього СРСР. Так. Була колись така країна. Ну то й що? Переписати історію тепер, як нам зручно і сказати, що цього не було? Чим тоді ми відрізнятимемося від рашки? Сценаристи з України. Режисер родом звідси, оператор — киянин. Які ще до біса можуть бути запитання, чиє це кіно?! Байдуже, якою воно мовою, байдуже, з яких країн запрошено акторів або ще когось там, хто потрібен для організації процесу й якості продукту. Я думаю, ми повинні якось згуртуватися і намагатися хоча б трошки бути над ситуацією. Тому що у професійній сфері (я маю зараз на увазі науку і культуру, насамперед) повинні мати значення лише професійні якості».
Допрем’єрні покази стрічки відбулися 17 березня в Москві, 23 березня у Києві, 27 березня в Одесі, 29 березня у Білій Церкві та 31 березня у Львові. У широкий прокат в Україні та Росії стрічка вийшла одночасно 2 квітня, але з різними назвами: «Битва за Севастополь» — у Російській Федерації, «Незламна» — в Україні. Відкриваючи прем’єрний показ фільму «Битва за Севастополь» у Севастополі, режисер стрічки Сергій Мокрицький сказав: «Для мене це дуже хвилюючий момент, адже сьогодні фільм одночасно починає показ по Україні і по Росії, і так хочеться, щоб глядачі полюбили наше кіно, як ми полюбили Людмилу Павліченко».
Людмила Павліченко народилась у Білій Церкві в 1916 році. На початку Другої світової війни навчалась на історичному факультеті Київського державного університету. Початок війни застав дівчину в Одесі на практиці, і 24-річна Людмила в липні 1941-го пішла на війну добровольцем.
У жовтні потрапила в Севастополь у складі Приморської армії, що відступила з Одеси. В боях при обороні Севастополя, аж до свого поранення у червні 1942 року, Людмила Павліченко здобула славу одного з кращих радянських снайперів Другої світової війни.
У Сімферополі після перегляду фільму глядачі виходили, переповнені емоціями, багато – зі сльозами на очах. Я підійшов до Петра Вольвача, відомого симиренкознавця, академіка, голови Кримської філії Наукового товариства ім. Шевченка, і попросив поділитись враженнями про фільм. «Я бачив багато фільмів про Севастополь, але мені здається, що це один із тих фільмів, в якому намагаються об’єктивно показати трагічну оборону Севастополя, — сказав Петро Васильович. — Фільм розвінчує багато міфів про те, як «командування сприяло» обороні міста, ми бачимо, що адмірал Октябрський одним із перших втік, все командування втекло, залишивши людей напризволяще.
Про долю Людмили Павліченко ми практично нічого не знали. Я більше п’яти років працював у севастопольській зоні, часто бував у місті, знав, що є вулиця імені Павліченко, пароплав названо її ім’ям, але про неї як про феноменального снайпера і людину нам ніхто не розповідав. Тому це для мене відкриття. І ще тут розвінчується міф про те, що Другу світову війну, як заявляють у Росії, можна було виграти без українців. Цей фільм показує, що практично кожен другий оборонець Севастополя — українець. Якщо уважно подивитись севастопольські меморіали — вони рясніють українськими прізвищами. Тому вважаю, що фільм надзвичайно цінний і його треба дивитись особливо молоді — він культивує патріотизм. А ця маленька дівчинка із кримської дитячої студії «Світанок» — Світланка Осадченко, яка зіграла епізодичну роль, де читала солдатам вірш Костянтина Симонова, просто, на мій погляд, дуже талановита юна актриса. Я вважаю, що керівник студії «Світанок» Алла Петрова виховала майбутню кінозірку, і про цю дівчинку ми почуємо ще не раз».
Сьогодні Світланка, дійсно, відчуває себе маленькою «зірочкою», вона вже побувала на прем’єрі фільму в Одесі, у Севастополі і, звичайно, в рідному Сімферополі, де на фільм «Битва за Севастополь» прийшли її рідні, однокласники, друзі. Світлані дарували квіти, іграшки і говорили багато приємних слів. А вона чемно всіх вислуховувала, дякувала і стримувала свої дитячі емоції щастя, щоб не сказали, що вона зазналась або, як кажуть дорослі, «вхопила зірку». А я думаю, їй хотілось розповісти друзям, де вона побувала, адже зйомки проходили в Києві, Одесі, Севастополі, Кам’янці-Подільському. Окрім Юлії Пересильд, яка виконувала роль Людмили Павліченко і з якою Світланка потоваришувала з першого дня їхнього знайомства на знімальному майданчику, вона зустрічалася з акторами Євгеном Цигановим, Валерієм Гришком, Поліною Пахомовою, Анатолієм Котом та багатьма іншими. Світлану та її старшу сестричку Іринку, яка теж знімалась і паралельно наглядала за меншою Світланкою, дуже полюбили в колективі. Адже у вільні від зйомок хвилини сестри так красиво виводили українські народні пісні, що навіть російські актори їм намагались підспівувати.
Як Світлана потрапила на проект «Незламної», згадує керівник зразкової театральної студії «Світанок» Кримського республіканського центру дитячої та юнацької творчості, заслужений працівник культури України Алла Володимирівна Петрова. «Одного разу — восени 2013 року до нас у Будинок дитячої творчості із Севастополя приїхали представники знімальної групи з оператором і заявили, що їм потрібна дівчинка 7-8 років для зйомок у фільмі з робочою назвою «Битва за Севастополь». Попросили, щоб прочитали вірш К. Симонова. Відібрали дев’ять дівчаток, записали їх і поїхали. Минуло декілька місяців, і тільки в січні 2014-го зателефонували і сповістили, що всі добре читали, але підійшла тільки Світлана Осадченко.
Коли набираєш учнів у студію, сюди йдуть діти різного віку, й інколи вони не усвідомлюють, куди і для чого прийшли. Потім починають виступати, отримувати якісь відзнаки, нагороди, їх хвалять, але до кінця вони ще не розуміють, що таке акторська справа. Одне – це коли діти вважають, що театр — це квіти, аплодисменти і все весело і красиво, а інша справа, коли вони починають усвідомлювати, наскільки це нелегко. Як складеться доля Світлани далі, я не знаю, єдине знаю, що вона почала мотивувати, чи варто обирати це захоплення собі за професію. Бути актрисою — це складно, й якщо її не лякають ці труднощі, я думаю, вона піде цим шляхом. Дай, Боже, їй удачі і наполегливості».
Робочий день на знімальному майданчику у Світлани розпочинався о восьмій ранку, а прокидатись доводилося о пів на шосту. «Були сцени легкі, а були і не дуже, — зізнається юна акторка. — В роботі над роллю мені дуже допомогли заняття в сімферопольській театральній студії «Світанок». Режисер на майданчику створював таку атмосферу, що інколи мені здавалося, що я справді побувала на війні», — розповідає Світлана.
Коли у Сергія Мокрицького запитали у Севастополі, що його надихнуло взятись саме за цей проект, режисер відповів дуже просто: «Я з дитинства любив, як і більшість хлопчаків, гратися у війну. Я служив у Севастополі, давно живу в Балаклаві. Доводиться читати багато сценаріїв, завжди сумніваєшся, брати чи не брати до роботи, а тут, коли я прочитав історію про Людмилу Павліченко, якийсь голос ніби підказав: бери! Я взяв і не шкодую. Думаю, що фільм вийшов непоганий, хоча про це треба запитати у глядачів. А виконавиця ролі Людмили Павліченко актриса Юлія Пересильд додала: «До всієї цієї темноти, в якій ми з вами існуємо, до всіх подій, які відбулись і відбуваються, цей кінофільм жодного відношення не має. Цей фільм — за мир».
Настя Морозова цього року закінчує одинадцятий клас однієї із сімферопольських шкіл, після перегляду фільму не могла стримати сліз: «Я рада, що його подивилась, для мене це був великий шок. Ці картини війни, я бачила, як було боляче пораненим військовим, як було страшно дітям. Війна — це страшно, це неймовірно страшно, я переживала разом з персонажами фільму і дуже вдячна акторам, що вони нам показали правду».
Леонід Карлов, учень сімферопольської ЗОШ № 39, після фільму сказав: «Думаю, ви бачили, що майже увесь зал плакав. Фільм досить важкий. Хочеться сказати спасибі режисерському та акторському складу цього кінофільму. Побільше б таких правдивих історичних українсько-російських фільмів. Важко стримувати сльози…».
Віктор Качула, головний редактор газети «Кримська світлиця», після перегляду «Незламної» (називаємо фільм так – ми ж в Україні!) теж вийшов, переповнений враженнями й емоціями. А ще – паралелями, бо у нього з колегами сьогодні своє «кіно», яке називається «Битва за «Світлицю», за збереження газети, яку намагаються «поховати» – і не лише окупанти в Криму, а й чиновники у Києві. «На екран дивлюся, а краєм ока бачу, як глядачі сльози нишком втирають. І в самого деякі епізоди, як то кажуть, шкребли… Особливо, коли наша землячка-снайпер у 1942 році зверталася до американців у Білому домі, закликаючи їх відкрити, нарешті, обіцяний «другий фронт»: «Джентельмени! Мені 25 років, я знищила вже 309 фашистів. Чи не занадто довго ви, панове, ховаєтеся за моєю спиною?». Яка паралель! Благополучні Білий дім, Європа... А Україна сьогодні знову спливає кров’ю в неоголошеній війні і благає «другого фронту». І як це ще не вирізали?
Це — антивоєнний фільм! Треба тих, хто приводить людство, зокрема і нашу державу, до тих конфліктів, які ми зараз переживаємо, просто зібрати в один кінозал і змусити дивитися такі фільми годинами, днями, щоб зрозуміти, чи вони взагалі – люди? І якщо вони справді мають хоч щось людське всередині, те, що в них отакі малесенькі дітки здатні пробудити (показує на Світланку, яка стоїть поруч), можливо, хоч тоді станеться щось таке, що зупинить увесь цей жах. Треба цей фільм показувати у Росії, в Україні, у світі для того, щоб не було війни. Дай, Боже, щоб її, нарешті, не стало...».

Враження від фільму «Незламна» («Битва за Севастополь») збирав Олександр ПОЛЬЧЕНКО
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 10.04.2015 > Тема ""Білі плями" історії"