Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримські метаморфози

Шевченко і ми

Вранці чекала мене хвилююча подія: я збиралась їхати до пам’ятника нашому Кобзареві, щоб покласти квіти.
Ну, і чому «хвилююча», і чому «подія»? Чому? Бо стоїть цей пам’ятник в «городе русской слави», де такі дії, як покладання квітів, читання віршів, вважаються провокацією і загрожують затриманням. І я думала, що робитиму, якщо затримають навіть не мене, а водія машини, яка привезе мене туди, бо проблеми зі здоров’ям...
І ще пригадалось, що в березні 1914 року біля могили Кобзаря в Каневі кілька тижнів сиділи жандарми, щоб не змогли люди прийти і поклонитися, покласти квіти чи почитати Його вірші.
Минуло 100 років, та в тюрмі народів нічого не змінилось. І зараз її правителі оглядають світ з однією думкою: «Чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину». І цікаво, що як і тоді «братія мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята», бо «може, так і треба». І ще «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Тут доречно процитувати відомого генія — Лермонтова: «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые, и ты, им преданный народ». Тільки колір мундирів змінився, а народ лишився такий же «преданный» своїм правителям, про що свідчить відсоток підтримки улюбленого вождя. І даремно цей вождь боїться наших Майданів. У Росії Майдану не буде, бо раби не йдуть на Майдани. Бо на наш Майдан вийшла еліта нації, а не підкуплені американцями фашисти і наркомани.
Чи були там бандерівці? Якщо вважати бандерівцями тих, хто безмежно любить Україну, любить так, як Тарас Шевченко: «Я так її, я так люблю, мою Україну убогу, що проклену за неї Бога, за неї душу погублю», то так, були. Тоді всі ми, українці, — бандерівці. Цікаво, що для Путіна і більшості росіян, всі люди, які люблять свою Батьківщину, — фашисти. І це не тільки українці, а й литовці, естонці, поляки, чеченці, ті, які хотіли вирватися з російських обіймів у чеченській війні, а не ті, хто за гроші вбиває наших братів на сході України.
Правителі Росії вважають, що любити можна тільки Росію, хоч самі росіяни без всякого жалю готові залишити свою «Родіну» і жити там, де їм краще, ситніше, бо «там хорошо, где нас нет», «рыба ищет, где глубже, а человек, где лучше». І от, живучи там, де «лучше», вони ненавидять народ, серед якого живуть, і не тільки не вважають за потрібне вивчити мову народу, серед якого живуть, а ще й нав’язують йому свою мову. Вони — рашисти, а це ще гірше, ніж фашисти...
Оце я, як істинний екстраверт, вихлюпнула на папір свої емоції, та я й не збираюсь щось важливе писати, лише свої думки на тему: «Шевченко і часи, в які ми живемо чи жили». І «ми» — це українці в Україні, на нашій не своїй землі. І знову — Шевченкові слова... Та й як мені бути без Нашого Кобзаря? Він — наш близький і рідний. Та й чи може бути інакше, коли вже п’ять поколінь нашого роду не мислять свого життя без нашого Тараса Шевченка, без його віршів, поем.
Моя бабуся Оксана Йосипівна народилася років через 10 після смерті Тараса Шевченка, і через все своє довге і нелегке життя пронесла любов до Шевченка, до «Катерини», «Наймички». Бабуся була глибоко віруючою людиною, щиро молилася щодня, сповідалась, тримала жорсткий піст навіть у глибокій старості. В хаті були ікони в рушниках, висіла в куточку навіть лампадка, та поруч з образами святих висів плакат (у рамці, під склом) з портретом Шевченка, а навколо нього — картинки з життя нашого Кобзаря: від пошуків стовпів, які підпирають небо, до посмертної маски і слів з Заповіту: «...не забудьте пом’янути незлим, тихим словом». Часом до бабусі приходили її подруги, сиділи на призьбі, а хтось з нас, тоді ще малих внучок, читав на прохання бабусь безсмертну й улюблену «Катерину». Бабусі слухали і плакали над її гіркою долею.
9 березня 2004 року я виступала по міському радіо Феодосії, розповідала цю історію, мені зателефонував наш письменник Валерій Тарасов і сказав, що його бабуся розповідала, що і в їхньому селі так само любили читати «Катерину». Цікаво, що доля «Наймички» і «Катерини» і в наш час змушує людей співчувати і плакати над тяжкими долями жінок, яких так багато в творах Шевченка. Лежачи в лікарні після операції, я попросила принести мені «Катерину», але подруга принесла «Наймичку», і хоч у палаті ніхто не говорив українською, та з великою увагою і бажанням прослухали цю тяжку історію, і всі плакали разом зі мною.
Моя мама, працюючи директором сільської школи, щороку проводила в березні Шевченківські дні, сама робила доповідь, включаючи в неї багато віршів, які і сама читала, й учні, а наш хор стояв на сцені і співав і «Заповіт», і «Думи мої», і ще багато пісень, і це — в часи, коли ще жив Сталін.
Моя мама в 80 років читала за святковим столом на ювілеї свого зятя «Якби ви знали, паничі», а я, її дочка, в свої 79 з половиною років часто повторюю, щоб не забути, цілі поеми — «І мертвим, і живим», «Кавказ», вірші з шкільної програми, «Розриту могилу», а зараз таки хочу довчити «Сон» («У всякого своя доля...»). Вчора почитала внукові те, що вже знаю давно, і те, що вже зараз вивчила, і йому теж захотілось пригадати якісь вірші Шевченка, які він колись знав.
Шкода, що в Криму зараз читати десь «на людях» Шевченка небезпечно, та й тримати якісь книжки в домі теж, мабуть, не варто. Та в деяких містах Криму проходить акція «Поклади квіти до пам’ятника Шевченкові».
І кладуть щодня... В одній зі шкіл Феодосії вчителька зробила невеличку виставку Шевченкових книг до дня його народження. Змусили «убрать!» (?). Так що за 100 років — з 1914-го до 2015-го в Росії нічого не змінилось. Як боялась російська влада Шевченка, так і боїться. А ми його любимо, і слава його, і слова його безсмертні.

КРИМЧАНКА,
яка безмежно любить Україну і нашого Тараса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2015 > Тема "Резонанс"