"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2015 > Тема "Душі криниця"
#16 за 17.04.2015
БАБУСЯ АН╤ФЕ
Валер╕й ТАРАСОВ
Пам’ять
ОПОВ╤ДАННЯ
Феодос╕йський десант захлинався. В╕йськово-морська операц╕я, що вдало розпочалася наприк╕нц╕ грудня 1941 року, коли десантован╕ з корабл╕в радянськ╕ в╕йська за одну добу зв╕льнили в╕д н╕мц╕в Феодос╕ю ╕ стр╕мко погнали ╖х далеко за м╕сто – аж за пагорби прим╕ського села Байбуга, — ця операц╕я у друг╕й половин╕ с╕чня 1942 року мовби розвернулася на 180 градус╕в. ╤ вже н╕мц╕ усе потужн╕ше тиснули на наш╕ п╕дрозд╕ли, поки не скинули ╖х у море, знову захопивши Феодос╕ю. Густа стр╕лянина вщухла. Лиш зр╕дка морозяне пов╕тря розривали поодинок╕ постр╕ли. То фашисти шастали м╕сцями недавн╕х бо╖в, добиваючи поранених десантник╕в. Стара Ан╕фе, невелика хатина яко╖ вгрузла у землю майже по сам╕ в╕кна, дослухаючись до тих постр╕л╕в, подумки просила Аллаха, аби В╕н допом╕г порятуватися хоч ╕ зраненим, але ще живим десантникам, а чи прийняв ╖хн╕ душ╕, якщо во╖ни загинули в╕д куль окупант╕в. Того зимового вечора Ан╕фе лягла спати трохи ран╕ше, ан╕ж це робила зазвичай, бо почувалася прихвор╕лою. Стар╕й було зимно, то вона, протопивши грубку, ще й закуталася у товсту ватяну ковдру. Та й заснула, угр╕вшись. Прокинулася серед ноч╕ в╕д бекання в╕вц╕. Свою одну-╓дину овечку Ан╕фе тримала не ст╕льки для господарських потреб, ск╕льки для розради. Заходячи до овечки у невелику кошару, аби погодувати тварину, старенька розмовляла з нею, худенькими пальцями розч╕сувала шерсть, гладила за вухами. Овечка тулилася до Ан╕фе, вдоволено помахувала хвостиком. Прямо тоб╕ подруги, як╕ не могли об╕йтися одна без одно╖. Отож овече бекання посеред ноч╕ митт╓во п╕дняло Ан╕фе з л╕жка. Вона вхопила масивного ц╕пка, аби огр╕ти ним того, хто потривожив овечку – будь то людина, а чи собака, чи нав╕ть ╕ вовк. Стара Ан╕фе, незважаючи на св╕й невисокий зр╕ст ╕ худорляву статуру, була ж╕нкою жвавою, сильною ╕ см╕ливою. Ув╕йшовши до кошари, Ан╕фе запалила каганця, що вис╕в на одн╕й з╕ ст╕н, голосно запитала: — Хто тут ╓? У в╕дпов╕дь – тиша. Поступово оч╕ Ан╕фе звикли до нап╕вмороку, ледь розбавленого скупим жовтим вогником каганця, ╕ стара побачила в одному з куточк╕в кошари якогось чолов╕ка, що лежав на жмутков╕ с╕на неподал╕к овечки. — Ти хто? – тицьнула ц╕пком у плече незнайомця. — А ти хто? – захриплим голосом спитав той. — Я — хазяйка… — одказала Ан╕фе й повторила сво╓ запитання: — То ти мен╕ скажеш, хто ти такий? — З десанту я, поранений… Вдалося мен╕ вислизнути од н╕мц╕в, то ото я тепер тут… — А-а-а… З десанту? – протягнула Ан╕фе. Прибулець по-сво╓му розтлумачив ╖╖ тон, в╕дчув у голос╕ господин╕ якусь погрозу чи що, тому швидко попередив: — Якщо ви скажете про мене н╕мцям, то я живим не дамся, у мене ╓ чим захиститися й фриц╕в п╕д╕рвати, — видлубав з шинельно╖ кишен╕ гранату. — Що ти, хлопче, верзеш!.. – розсердилася Ан╕фе. – Яким н╕мцям?! Правильно кажуть: молоде – дурне… А оту свою штуку – заховай, — показала на гранату. Десантник слухняно виконав наказ Ан╕фе. — Ти як д╕стався у кошару? — Доповз. — А йти можеш? — Не знаю. У мене ноги прострелен╕… А куди йти? – раптом скинувся десантник. — Куди, куди, — пробурмот╕ла Ан╕фе, придивляючись, як краще можна пособити пораненому. – У хату йти, куди ж ╕ще! Ти от що, хлопче, поклади мен╕ руку на плеч╕, та й давай удвох потихеньку п╕демо до хати. Дочекавшись, поки десантник сперся на ╖╖ плеч╕, стара м╕цненько так вчепилася в шинелю, ╕ вони повол╕ подибали до хати. А д╕ставшись ╖╖ ╕ зачинивши на засув двер╕, Ан╕фе обережно всадовила десантника на л╕жко, швиденько зав╕сила в╕кно рядниною, запалила гасову лампу. Лиш п╕сля цього взялася стягати з пораненого забрьохан╕ багнюкою чоботи. Н╕чний прибулець, зц╕пивши зуби, стогнав в╕д болю, ледь стримуючись, аби не закричати. «Молодець, добре трима╓ться, — подумала Ан╕фе. – А зовс╕м же ще дитина». Справд╕, незважаючи на виснажене, неголене обличчя, було видно, що десантнику рок╕в двадцять, не б╕льше. А тримався, як битий життям чолов╕к у розповн╕ сил. Ан╕фе д╕стала з╕ скрин╕ чисте простирадло, роз╕рвала його навп╕л. Одну половинку простирадла знову сховала до скрин╕, а другу порвала на широченн╕ так╕ смуги. Бинт╕в у Ан╕фе, зв╕сно, не було, то оце вона ╖х ╕ наробила з простирадла. Поки поралася над виготовленням полотняних бинт╕в, на плитц╕ нагр╕лася вода. Ан╕фе вилила ╖╖ до тазка, тихо мовила: — Обережно опускай ноги, вода гаряченька, але так треба – ╕ щоби рани добре промити, ╕ щоб простуду вигнати. Десантник так ╕ зробив. Тим часом Ан╕фе кинула до грубки закривавлен╕ онуч╕, щоби й сл╕ду в╕д них не лишилося, щоб н╕де ан╕ цяточки кров╕ не видн╕лося. Чоботи ж добре вимила ╕ сховала ╖х подал╕ – все одно зараз вони ╖╖ н╕чному гостев╕ не потр╕бн╕, йому треба добре в╕длежатися, аби заго╖ти рани на ногах. А коли знадобиться взуття, вона чоботи ╕ д╕стане. Спаливши онуч╕ (п╕зн╕ше Ан╕фе так само палитиме ╕ знят╕ з н╕г пораненого сво╖ саморобн╕ бинти) й сховавши чоботи, стара взялася за ноги десантника. Обережно протерла ╖х м’яким рушником, д╕стала власного виробництва настоян╕ на ц╕лющих травах л╕ки, промила ними рани ╕ туго забинтувала вражен╕ кулями м╕сця. ╤ вже аж пот╕м сказала: — Як же тебе хоч звати? — Степан. — А мене можеш називати бабуся Ан╕фе. — Гаразд. — Степане, у мене прямо в хат╕, на кухн╕, ╓ невеликий погр╕бець. Ми його вирили давним-давно, коли м╕й чолов╕к ще був живий. Там поки що й перебуватимеш для над╕йност╕, там не холодно. — Гаразд, бабусю Ан╕фе. — А поки я готуватиму погр╕бець, поспи на л╕жков╕. — Спасиб╕, бабусю Ан╕фе, — мовив Степан. Й т╕льки-но торкнувся щокою подушки, так одразу ╕ заснув. Над ранок п╕шов густий сн╕г. В╕н засипав ус╕ сл╕ди: витовчену пораненим десантником й поцятковану плямами кров╕ стежину до хати старо╖ Ан╕фе, калюжу кров╕ б╕ля входу до кошари, куди вноч╕ сховався поранений, а пот╕м ланцюжок червоних плямок в╕д кошари до дверей хати. Усе це присипав густий сн╕г, над╕йно сховавши сл╕ди н╕чно╖ под╕╖ б╕ля хати бабус╕ Ан╕фе… …Сплив с╕чень. Пролет╕в короткий лютий з його щор╕чними штормовими в╕трами, як╕ розгойдували море так, що удари його велетенських хвиль було чутно аж на околицях Феодос╕╖. Поступово з г╕р ╕ з╕ степу, як╕ навп╕л д╕лили пом╕ж собою територ╕ю навколо м╕ста, до Феодос╕╖ тихенько так тихенько п╕д╕брався дволикий березень, котрий то виливався мокрим сн╕гом з дощем, то вигр╕вав землю теплом, та так щедро, що в яругах то там, то там вистр╕лював рожевими кв╕тками мигдаль. Завдяки старанням бабус╕ Ан╕фе, завдяки ╖╖ ум╕лим рукам, завдяки отим ц╕лющим травам, силу яких кримськ╕ татари знали споконв╕ку, завдяки усьому цьому, Степанов╕ рани потроху го╖лися. Хлопець уже м╕г сам, без допомоги Ан╕фе вибиратися з погр╕бця. А вибравшись нагору, починав робити як╕сь ф╕зкультурн╕ вправи, аби ноги швидше зм╕цн╕ли. У таких випадках бабуся Ан╕фе сердилася: — Степане, що ти скачеш, як козеня?! Так воно ж молоде, дурне. А тоб╕ двадцять, час би й порозумн╕шати. Сядь ╕ не скачи! – гримала Ан╕фе. ╤ вже лаг╕дн╕ше додавала: — Загояться рани, я сама з тобою поскачу, в╕д радост╕, що все минулося. — Гаразд, бабусю Ан╕фе, — посм╕хався у в╕дпов╕дь хлопець, ловлю вас на слов╕: поскачемо разом. — Поскачемо, Степане, поскачемо. А поки сядь, посидь. — С╕даю, — слухняно опускався на ослона хлопець ╕ вкотре заводив розмову: — Бабусю Ан╕фе, ви кажете, що довго живете на земл╕? — Так, вже с╕мдесят п’ять л╕т. — Кажете, що зна╓те тут багатьох людей? — Справд╕, знаю. ╤ хороших людей, ╕, на жаль, поганих також. — Так попрос╕ть сво╖х хороших людей, нехай вони допоможуть мен╕ перебратися у кримськ╕ л╕си до партизан╕в. Я знаю, вони там ╓. Коли ми у грудн╕ визволяли в╕д фашист╕в Феодос╕ю, то пол╕трук розказував нам, що бити ворога десанту помагали ╕ кримськ╕ партизани. Отож вони ╓! — Степане, ось що я тоб╕ скажу, — суворим материнським голосом вимовляла у таких випадках Ан╕фе: — У нас, у кримських татар, ╓ приказка: «Кожному ягнят╕ св╕й час попасти до отари». Не посп╕шай туди, куди тоб╕ ще зарано попадати. От загояться рани, м╕цно станеш на ноги, тод╕ ╕ поговоримо про те, коли тоб╕ час до отари… В один ╕з вечор╕в, коли сонце вже скотилося за довгу гору Тепе-Оба й Феодос╕ю огорнула темрява, Ан╕фе подалася вузькою стежкою до хати свого сус╕да Усе╖на. Обережно постукала у в╕кно, пом╕тила за ф╕ранкою якийсь рух, тихо промовила: — Усе╖не, це я – Ан╕фе, одчини двер╕. За хвилину двер╕ в╕дчинилися. На пороз╕ стояв Усе╖н – чолов╕к рок╕в п’ятдесяти, невисокий, але кремезний, сильний. Схиливши голову у поклон╕, вв╕чливо сказав: — В╕таю вас, шановна Ан╕фе. Прошу, заходьте до хати. — Спасиб╕, шановний Усе╖не, — так само вв╕чливо одказала сус╕дка. – Я до хати не п╕ду, не ображайся. Маю до тебе дуже серйозну розмову, ╕ хочу поговорити не у тво╖й хат╕, де нас мимовол╕ можуть почути тво╖ д╕ти, дружина, а у мо╖й. Ти можеш, Усе╖не, зараз до мене заглянути? — Гаразд, ось т╕льки п╕ду вдягнуся. — То я тод╕ п╕шла до себе, а ти вже сл╕дом. Повернувшись додому, Ан╕фе п╕дняла ляду погр╕бця, гукнула: — Степане, п╕дн╕майся ╕ йди до к╕мнати. Й поки я тебе не покличу, нав╕ть не ворушись, сиди тихо, як миша. — А то нав╕що? – вибираючись з погр╕бця, спитав хлопець. — Кажу тоб╕: сядь ╕ сиди тихо, як миша! — гримнула Ан╕фе. — Та я ж н╕чого, бабусю Ан╕фе… Сид╕тиму тихо, як кажете. Хвилин за п’ять прийшов Усе╖н. Ан╕фе запросила його на кухню: — Ход╕мо туди, там тепл╕ше. Сус╕д мовчки попрямував за хазяйкою на кухню. Прис╕вши на ослона, мовив: — Уважно слухаю вас, шановна Ан╕фе. — Усе╖не, я тебе давно ╕ добре знаю, ще з тих час╕в, коли ти дитиною б╕гав, ╕нколи ╕ в наш виноградник заскакував, — усм╕хнулась Ан╕фе. — Було таке, Усе╖не? — Було, було, — посм╕хнувся ╕ сус╕д. — Багато чого було, шановна Ан╕фе. — Знаю, Усе╖не, як гарно ти працював до в╕йни у нашому порту. Знаю, що люди поважали тебе ╕ за роботящ╕сть, ╕ за чуйн╕сть… — Шановна Ан╕фе, ви ж не для того мене покликали, аби похвалити? Та й перехвалю╓те дуже. — Помовчи, Усе╖не, — строго наказала Ан╕фе ╕ продовжила: — Так-от, Усе╖не, добре тебе знаючи, в╕дкриваю та╓мницю: у мене вже понад три м╕сяц╕ перехову╓ться хлопець, який воював у десант╕, був дуже поранений, випадково д╕стався мо╓╖ хати. Я цього хлопця сховала, вил╕кувала його рани. Тепер в╕н здоровий… — У вас живе десантник?! – тихо-тихо прошепот╕в Усе╖н, недов╕рливо позираючи на Ан╕фе. — Кажу ж тоб╕: вже понад три м╕сяц╕ живе. Сус╕д довго мовчав, пот╕м запитав: — Ви не бо╖теся про таке мен╕ розказувати? Х╕ба не бачите, що ко╖ться навкруги? — Бачу, Усе╖не. — ╤ не бо╖теся про таке розпов╕дати? — перепитав сус╕д. — Тоб╕, Усе╖не, не боюся. П╕сля тривало╖ паузи сус╕д поц╕кавився: — ╤ що ви хочете в╕д мене? — Усе╖не, зведеш хлопця з потр╕бними людьми, — суворо наказала Ан╕фе. — З якими ще потр╕бними людьми? – здивовано зв╕в брови Усе╖н. — Зна╓ш, з якими, — так само суворо продовжувала Ан╕фе. – З тими, що в л╕сах за Карадагом, що з н╕мцями воюють. З партизанами зведеш. — З партизанами?! — стишив голос Усе╖н. — Зв╕дки я знаю, де вони? ╤ як я ╖х можу знайти? — Зведеш мого хлопця з партизанами, — сказала Ан╕фе. — ╤ не хитруй з╕ мною, Усе╖не. Бачиш, я — стара людина, багато чого пом╕чаю ╕ багато чого знаю. Про тебе теж, — п╕д╕йшла до сус╕да, поклала на його кремезн╕ плеч╕ сво╖ худеньк╕ руки, зазирнула йому в оч╕ й повторила свою вимогу: — Отож, Усе╖не, зведеш хлопця з потр╕бними людьми, нехай помага╓ доброму д╕лу. В╕н — хоробра людина. Помовчала й, продовжуючи зазирати у сус╕дов╕ оч╕, додала: — Не б╕йся мене, Усе╖не, ╕ не хитруй з╕ мною. Кажу ж тоб╕: я — стара людина, спиться мен╕ погано, то сяду б╕ля в╕конця й дивлюся соб╕ ╕ дивлюся, що воно ко╖ться навкруги... Бачу, хто до кого приходить, хто куди йде... Ти зрозум╕в мене, Усе╖не? — багатозначно спитала Ан╕фе. — Зрозум╕в, — зн╕тившись, в╕дпов╕в Усе╖н. В╕н справд╕ зрозум╕в, що стара Ан╕фе бачила, хто до нього та╓мно заглядав уноч╕, а чи коли в╕н сам поноч╕ кудись ╕шов. Усе╖н був т╕сно зв’язаний з феодос╕йським партизанським загоном, командира якого ╤вана Мокроуса знав ще до в╕йни по сп╕льн╕й робот╕ у морському порту ╕ за наказом якого був залишений у м╕ст╕, аби партизани мали у Феодос╕╖ сво╖ оч╕ ╕ сво╖ вуха. Зв╕сно, стара Ан╕фе про це н╕чого не знала, але, спостер╕гаючи за сво╖м сус╕дом, здогадувалася про його пота╓мне життя, про те, кому Усе╖н пособля╓. — Гаразд, шановна Ан╕фе, я виконаю ваше прохання. Де ваш хлопець? — Виходь! — гукнула Ан╕фе у темряву сус╕дньо╖ к╕мнати. Зв╕дти вийшов високий, худорлявий юнак. М╕цно потис руку гостев╕, сказав: — Степан. А як вас звати, я вже чув. — От що, Степане, потр╕бн╕ люди, як каже бабуся Ан╕фе, прийдуть до мене завтра оп╕вноч╕. Тоб╕ в цей час треба бути у мене. — Буде, — зам╕сть хлопця в╕дпов╕ла Ан╕фе. Наступно╖ ноч╕ бабуся не спала. Сид╕ла б╕ля в╕кна. Бачила, як Степан п╕рнув до хати Усе╖на, як туди через якийсь час зайшло дво╓ чолов╕к╕в, як трохи згодом з хати вийшло вже тро╓ – н╕чн╕ гост╕ Усе╖на, а також довготелесий Степан. — Хай допомага╓ ╖м Аллах, — прошепот╕ла бабуся Ан╕фе й в╕д╕йшла од в╕кна... Час спливав днями, тижнями, м╕сяцями. Якось до хати Ан╕фе заглянув Усе╖н. Поклав перед бабусею торбинку з червоними-червоними ягодами кизилу, посм╕хнувся: — Шановна Ан╕фе, це вам подарунок в╕д Степана. В╕н сам назбирав. А ще передав вам низький укл╕н. — Спасиб╕, Усе╖не, — тепло подивилася на гостя бабуся Ан╕фе. — Як в╕н там? — Вою╓ Степан. Хороший партизан, хоробрий. Ус╕ його поважають… Ну, бувайте здоров╕, шановна Ан╕фе. Усе╖н уже давно п╕шов з хати, а бабуся Ан╕фе все усм╕халася. На душ╕ було тепло й затишно. Рад╕ла, що й у сво╖ с╕мдесят п’ять ще може прислужитися добрим людям, що, виходивши пораненого десантника, який став партизаном, вона тим самим внесла ╕ свою, хай малесеньку, часточку у якнайшвидше визволення в╕д окупант╕в р╕дно╖ земл╕, дорогого для не╖ Криму.
(З арх╕ву «КС»)
Одна з братських могил загиблих учасник╕в Феодос╕йського десанту. Погляньте на укра╖нськ╕ пр╕звища (а ск╕льки нев╕домих...). Це т╕, без кого, як бовкнув колись один герострат з ядерною кнопкою, вони все одно виграли б в╕йну. Бог йому суддя. А ми просто схил╕мо голови — перед ус╕ма, незалежно в╕д пр╕звищ...
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2015 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15099
|