Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛЮДИНА З ЛЕГЕНДИ
Якби мені колись сказали, що я їхатиму поїздом в одному купе із самим Євгеном Стахівим, я б нізащо не повірив. Тоді, наприкінці 60-х, коли ми на уроці російської літератури вивчали твір Фадєєва "Молода гвардія", нашими кумирами були Олег Кошовий, Люба Шевцова та інші молодогвардійці.
Постать зрадника Стаховича могла викликати у нас, радянських підлітків, тільки огиду і відразу. Хіба могли ми тоді подумати, що  образ Євгена Стаховича (дуже прозорий натяк на Євгена Стахіва) Фадєєв вивів на догоду Сталіну, який у своїй хворобливій уяві ніколи не припиняв боротьби з "ворогами народу"?
Йому "зрадники" були потрібні як повітря, бо як же тоді пояснити загибель підпільників і їхні, м'яко кажучи, дуже скромні успіхи у боротьбі з ворогом? Ось і "постарався" Фадєєв на догоду вождеві...
Насправді ж Євген Стахів був організатором українського націоналістичного підпілля, яке діяло на Донбасі впродовж 1941 - 1943 рр. Оминали Євгена німецькі кулі, дивом уникав він арештів (хоча гестапо йшло за ним "по п'ятах"), але щось подібне до удару кулі в серце Євген відчув в 1955 році, коли вперше подивився в Нью-Йорку фільм "Молода гвардія"...
Образ Стаховича став, на його думку, цілеспрямованою акцією і проти нього особисто, і проти українського підпілля в цілому. Про це ми довго говорили з ним в поїзді, а потім ще й у Львові, на квартирі, де він зупинився на декілька днів.
А почалася наша розмова, коли поїзд вже рушив з київського вокзалу і попрямував до Львова.

- Пане Євгене! Про українське підпілля на Донбасі я дещо знаю. Але, користуючись рідкісною нагодою, хотів би розпитати: а яким воно було в Криму?
- Існувало воно, звичайно і в Криму, - почав свою неспішну розповідь мій сусід по купе, замовивши у провідниці дві склянки чаю: для себе і для мене. - Хоча й не було таким розгалуженим, як на Донбасі. Багатьох підпільників німці заарештували і стратили. Ви, мабуть, чули про розстріли націоналістів у Джанкої та інших містах?
- Чув.
- Тому кримські підпільники діяли значно обережніше, ніж ми на "материковій" Україні.
- Може, це пов'язано з тим, що на Донбасі лишилося більше людей, які колись підтримували Петлюру, уряд УНР?
- Старих петлюрівців лишилося не так вже й багато після сталінських репресій. І вони були надто обережними і вже застарими для такої небезпечної роботи. Наше підпілля потребувало молоді, і ми знаходили серед донеччан немало справжніх революціонерів. Причому, незалежно від національності...
- Серед них були й росіяни?
- О-о, дуже багато! І росіяни були, і євреї, і татари...
- Якось це не в'яжеться із звичними уявленнями про українське націоналістичне підпілля...
- Звичайно, перебуваючи у Львові, ми трохи інакше уявляли свою майбутню діяльність на сході. Але потім саме життя розставило крапки над "і".
- Можна про це трохи докладніше? Адже мешканцям такого багатонаціонального регіону, як Крим, було б цікаво ознайомитись саме із "інтернаціональним" аспектом націоналістичного підпілля.
- Ну, а чому б ми мали відштовхувати росіян? Адже вони також були настроєні проти німців. Траплялося й таке: коли гестапо шукало мене по українських сім'ях, я переховувався у росіян... Спочатку я не говорив відверто про те, хто я і звідки, але якось моя господиня помітила у моїй валізі антифашистські листівки і попросила дозволу розклеювати їх. Я спочатку відмовив їй, але потім, побачивши як вона образилася, погодився.
Дуже сміливі підпільниці були серед росіянок! Одна з них (причому навіть родом не з Донбасу, а з Ленінграда) сказала мені так: - Я любила свого чоловіка, а він був українцем. Він загинув, а тому я готова працювати в ім'я України замість нього!
- Ваше керівництво, мабуть, не було готовим до такої "донецької" специфіки?
- Не було. Навіть багато підпільників-галичан, що вже працювали на Донбасі, не розділили цього...
- Чому?
- Бо дурні були!
- Ви дуже категоричні...
- А як же інакше про це скажеш? Проблема "Схід" - "Захід" тоді була значно актуальнішою, ніж тепер... Один підпільник-східняк навіть сказав мені: "Коли ми переможемо, то обов'язково відсунемо вас, галичан, від влади!" Я тоді ледь не плакав: "То ми тут гинемо, нас заарештовують, розстрілюють, а ви нас не пустите?" - "Не пустимо і все. Бо ви дуже вузьколобі і догматичні".
- Схід, напевно, не сприймав ідеологію Донцова?
- Не сприймав. Але цей же  східняк (за освітою він був інженером-хіміком) казав й інше: "Ви нам також потрібні. Ви добре організовані, від вас ідуть потужні імпульси, люди вам вірять часом більше, ніж своїм, - тим, хто жив "під Сталіним". Але ви повинні змінитися! Адже Україна - це не лише Галичина, це щось значно ширше..."
- Отже, таким чином Донбас вплинув на еволюцію Ваших поглядів?
- Коли люди мають намір дійсно боротися з ворогом, а не гратися у підпілля, то вони краще розуміють один одного.
- Видно, всім не солодко жилося при німцях?
- А хіба бувають хороші окупанти? Фашисти сприймали нас як рабів, як нижчу расу... Якийсь набундючений єфрейтор міг зупинити чоловіка і заставити нести його валізу або ж наказати пиляти дерево. І його не цікавило, що у людини можуть бути якісь свої, невідкладні справи...
- Фашизм є фашизм...
- Саме тому частина людей і сприйняла наші ідеї. Немало донеччан були готові жити в незалежній Україні, але, з іншого боку, їх цікавило - якою саме вона буде? Ми на початках казали: "Треба збудувати дім. А потім розставляти в ньому меблі, тобто говорити і думати про внутрішній устрій". Але люди хотіли вже тепер знати про майбутній лад. І коли ми переповідали програму, то нам казали: "То ви теж фашисти! Ми такого не хочемо!" Люди залишалися демократами, незважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками. Ми про це говорили нашим провідникам. Лебідь якось не сприйняв цього... А ось Шухевич уважно прислухався, робив певні висновки. Та й самі ми, відчувши настрої народу, відкинули донцовщину. Тоді до нас почали йти люди: молодь, робітництво, росіяни, татари, греки...
- А як же  все-таки було з краснодонським підпіллям? Не міг же Фадєєв його видумати?
- Сам Фадєєв стверджував, що його твір на 3/4 побудований на документальних фактах. А ті  факти" були сфабриковані органами НКВС. Років два тому в газеті "Совершенно секретно" була   стаття "Подполье или уголовно дело?".  Ось там наводяться дані, що більше скидаються на правду. Я, наприклад, знаю, що Ворошиловградський обком партії втік до Ростова, потім передислокувався в Орджонікідзе, а потім, коли ворог наблизився, опинився аж у Саратові. Краснодонська молодь діяла на власний розсуд, і ніякого організованого підпілля, керованого партією, там не було.
- Як Вам жилося на чужині? Скучали за Україно? Мали можливість дивитися радянські фільми?
- Тужив за рідною землею, звичайно... А фільми... Бачив: "Летять журавлі", "Балада про солдата"... А ще мені сподобався фільм "Літа молоді" (у США він йшов під назвою "Поїзд їде в Київ"). В цьому фільмі вперше прозвучала пісня "Рідна мати моя". Її полюбили в діаспорі...
Сказавши це, Євген Стахів на мить задумався, а потім сказав:
- Смачним медом Ви мене пригостили. Звідки він?
- З Київщини. Брат під Таращею тримає пасіку. Там чудові місця: поля, луки, яри; ліси надзвичайно гарні...
- Мій батько теж тримав пасіку. Він сам зі Зборова. Якось я спробував гірський мед, карпатський. Він з гіркуватим присмаком, але вважається найціннішим, найкориснішим.
Ось так і кожна моя поїздка в Україну має присмак гіркоти... Не такою ми хотіли бачити незалежну Україну! Але, все-таки, це рідна земля і ніщо її не замінить...
Київ - Львів.

"МОЛОДА ГВАРДІЯ"
Є ДВА ВАРІАНТИ РОМАНУ: ОДИН - З ПАРТІЙНИМ УХИЛОМ, ІНШИЙ - ҐРУНТУЄТЬСЯ НА ДОКУМЕНТАХ

Редакція  "Кримської світлиці" чекає на продовження діалогу нашого львівського кореспондента з "молодогвардійцем" Євгеном Стахівим, який, сподіваємося, проллє світло на минуле краснодонського підпілля. Тим часом пропонуємо читачам ще одне газетне дослідження з даної теми, опубліковане нещодавно в "Голосі України". Як зазначає автор цієї статті, вислів "у кожного часу свої герої" навряд чи можна застосувати до підпільної організації "Молода гвардія", що діяла в Краснодоні в роки Великої Вітчизняної війни. Навіть незважаючи на те, що історія країни переглядається, відкриваються нові імена, обставини, дати і символи...

Прийшов ворог, і молодь взяла в руки зброю
Наприкінці вересня "Молодій гвардії" минуло 60 років. До цієї дати була прикута увага не тільки істориків і краєзнавців, які відновили свій професійний інтерес до майже забутої теми радянського патріотизму, а й політиків, схильних вважати, що повернення до героїв колишнього режиму є не що інше, як криза нинішньої влади. Було б смішно стверджувати, що без "Молодої гвардії" радянський народ навряд чи здобув би перемогу в тій суворій війні, що тривала майже п'ять років. Але йдеться не про матеріальний внесок у перемогу, а про унікальність підпілля, створеного самою молоддю. Подібної такої організації, що діяла б на окупованій території, ні в Україні, ні в колишніх республіках СРСР, ні в країнах Європи не було.
На думку директора музею "Молода гвардія" в Краснодоні Олександра Никитенка, який на цій посаді перебуває понад тридцять років, унікальність комсомольського підпілля пояснюється двома важливими чинниками.
- По-перше, - каже він, - молодіжне підпілля, що налічувало майже 100 осіб, народилося в невеликому місті з двадцятитисячним населенням. Іншого такого прикладу історія не має. По-друге, майже всі молодогвардійці загинули. Але не як жертви і мученики, а як борці. Заради справедливості треба сказати, що славу в усьому світі "Молодій гвардії" приніс, звичайно ж, Олександр Фадєєв, який написав по гарячих слідах свій однойменний роман. Ставлення до цієї книги сьогодні зовсім інше, ніж раніше. Мені часто ставлять пряме запитання, не позбавлене іронії: "Якби не Фадєєв, хто знав би про ваше краснодонське підпілля?". Частка правди в цьому є. 14 лютого 1942 року Краснодон було визволено, а 16 лютого, вже через два дні, в дивізійній газеті з'явилася публікація про "Молоду гвардію" з багатьма фотографіями військового кореспондента Яблонського, спогади рідних молодогвардійців, які загинули, і жителів міста. Тільки після цього про комсомольське підпілля дізналися в ЦК партії і комсомолу, проявили до нього інтерес. Тоді Фадєєв і отримав завдання. З другого боку, не можна не визнати, що цей твір відіграв свою роль у вихованні підростаючого покоління. Сьогодні мова йде про те, щоб роман Фадєєва знову внести до шкільної програми навчання.
Вважаю це правильним рішенням. Я читав обидва варіанти роману і, як історик, скажу, що перший - кращий для вивчення. Він документальний, наближений до реального життя. Фадєєв написав, як було насправді: прийшов ворог, і молодь взяла в руки зброю. Тут не акцентується увага на партійному керівництві. Словосполучення "партійно-комсомольська організація "Молода гвардія" з'явилося 1982 року й було волюнтаристськи нав'язане нам з боку ЦК КПРС. Я ще тоді заперечував проти такої назви, доводив, що комсомольська організація не була створена комуністами, вона народилася стихійно, з ініціативи самої молоді, про що свідчили документи. Партійне підпілля створювалося окремо. Для цієї роботи в окупованому Краснодоні були залишені комуністи Бараков, Лютиков, Демченко й інші. Але мені докоряли цим в тому, що я неправильно розумію партійне керівництво і з цього приводу у мене були всілякі неприємності.
Сьогодні ми відкрили буквально всі архіви. Документи стверджують, що "Молода гвардія" була бойовою і молодіжною організацією. Зокрема, це стверджують протоколи допитів фашистських поліцейських, які брали особисту участь у розстрілах молодогвардійців. Робота з архівними документами допомогла уточнити деякі дати, прізвища, по батькові членів організації. Наприклад, тривалий час ми не могли зрозуміти, як же по батькові Василя Борисова? В одному випадку він Мефодійович, в іншому - Прокопович. Тільки недавно встановили, що мова йде про двох різних юнаків, які входили до складу організації.

Сергій Тюленін - не родич генерала...
Вимагало дослідження і прізвище Сергія Тюленіна. Свого часу з'явилася версія, що прізвище Сергія має інше закінчення -Тюленєв. Не виключаю, що плутанину могли внести близькі родичі Сергія. Мати, наприклад. Вона нібито знайшла родинний зв'язок між Сергієм і широко відомим і досить популярним генералом Тюленєвим. Не думаю, що так було насправді. Спираючись на документи, вважаю, що прізвище Сергія було все-таки Тюленін. У газеті "Соціалістична батьківщина" за 1939 рік є одна маленька замітка. Називається вона цікаво - "То ж чому мене вважають невиправним?". І внизу - підпис: "Сергій Тюленін".

Два комісари
Довкола імені комісара "Молодої гвардії" Олега Кошового ходить багато всіляких легенд і вигадок. Основні з них дві. Кажуть, що Кошовий зовсім не був комісаром і що якимсь дивом йому вдалося залишитися в живих. Нібито  серед розстріляних у Гримучому лісі його тіло не знайшли, нібито в останні свої роки Олег Кошовий жив за кордоном і таке інше. Називаються навіть три могили, де вже за радянських часів поховано Кошового. Одна з них нібито в Нью-Джерсі. Мало того, є навіть люди, що побували на тій могилі комісара. З допомогою документів жодна з наведених версій не підтверджується.
Ось свідчення колишнього начальника німецьких жандармів Отто Дрейця: "...Пролунали постріли, і група молодих людей, серед яких був Кошовий, упала. Я підійшов, побачив, що Кошовий ще живий, дістав пістолет і двічі вистрілив йому в голову". Мати Кошового Олена Миколаївна і сестри Іванцови засвідчили, що впізнали тіло Олега, коли його ховали в братській могилі. Щодо легенди, якою стверджувалося, нібито Олег залишився живий, історія її появи досить цікава. Втім, наступна розповідь - поки що теж версія.
Як відомо, роль комісара Олега Кошового в художньому фільмі Сергія Герасимова "Молода гвардія" зіграв артист Іванов. Під час зйомок він дуже здружився з матір'ю свого героя. Олена Миколаївна також ставилася до нього з особливою теплотою. Іванов привселюдно називав її "дорога мамо", часто провідував Кошову в Краснодоні і після того, як фільм вийшов на екран. 1976 року Іванов приїхав на похорон Олени Миколаївни і в своєму прощальному слові в присутності великої аудиторії звернувся до покійної, як і за її життя - "дорога мамо". Багато хто це чув, і пішла в народі чутка, що на похоронах Кошової був присутній син.
Тема комісарства Кошового складна, тому що побудована на конфліктності. Річ у тім, що тривалий час існувало протистояння між матерями Кошового і Третякевича. Обидві відстоювали історичну роль своїх синів як комісарів "Молодої гвардії". Треба зазначити, що у своїй більшості матері молодогвардійців були простими, напівграмотними жінками. Олена Миколаївна - помітна, інтелігентна, освічена, розумна, і дуже виділялася зпоміж них. Дружби ні з ким не вела, жила відокремлено,  але активно відгукувалася на всілякі запрошення для участі в громадському житті. Зрозуміло, їй приділяли більше уваги з боку партійних і комсомольських органів найвищих рівнів, ніж іншим матерям, хоча багато хто розумів, що роль Олега Кошового в історії краснодонського підпілля, безсумнівно, була дещо перебільшена. Але на той час ідеологія відігравала головну роль у суспільстві, були потрібні герої для наслідування, і образ Олега Кошового, оспіваний Фадєєвим, чудово справлявся з поставленим завданням.

На Віктора Третякевича звели наклеп
Історія Віктора Третякевича трагічна. Тривалий час його вважали зрадником "Молодої гвардії", незважаючи на те, що частина молодогвардійців це звинувачення спростовувала. Радик Юркін, зокрема, говорив: "Зрадник "Молодої гвардії", яким вважали Віктора Третякевича, не міг бути комісаром". Інакше кажучи, комісари не могли зраджувати. В 1959 році службами радянських органів безпеки в місті Константинівці Донецької області було затримано колишнього слідчого краснодонської поліції Василя Підтинного, який на слідстві дав несподівані свідчення: Віктор Третякевич жодного відношення до зрадництва не мав. Почалося нове слідство і було документально доведено, що на Третякевича звели наклеп. Звідки виникли розмови про зрадництво, невідомо досі. Є тільки здогади, що деякі заарештовані поліцейські називали прізвище Третякевича, а органи безпеки зробили свої висновки. Допоки Віктора Третякевича не було реабілітовано, живі молодогвардійці побоювалися називати його комісаром і казали тільки про Олега Кошового.
У 1960 році в "Комсомольській правді" з'явилася стаття Кіма Костенка "Перший комісар "Молодої гвардії", а потім вийшла і його книжка "Що було в Краснодоні", де Віктора Третякевича представлено комісаром підпілля. А що сталося насправді? Будучи бійцем луганського партизанського загону, Третякевич, зовсім юний і недосвідчений партизан, провалив одну із серйозних операцій. Мабуть, тому він і був змушений залишити загін. У Краснодоні Віктор став одним із організаторів і керівником комсомольської підпільної організації. Але коли чутки про провал партизанської операції дійшли Краснодона, Третякевича було усунено від комісарства. Невідомо, як і хто обирав Кошового на цю посаду. Не можна виключати і той факт, що він сам визначив для себе цю провідну роль. Але комісаром Олег був недовго, приблизно два тижні. Точно встановити важко.
- А взагалі, якщо казати про версію двох комісарів, то я вважаю, що як такого розподілу обов'язків у "Молодій гвардії" не було, - робить свої висновки Олександр Никитенко. - Принаймні жодного протоколу зборів про вибори керівної ланки ми в архівах не знайшли. Дотримуємося версії, що було два комісари: першим - Віктор Третякевич, другим - Олег Кошовий. Це найоб'єктивніша думка, що ґрунтується на документальних підтвердженнях.

Іван Туркенич. Звання Героя через 46 років
Як відомо, ні Віктор Третякевич, ні Іван Туркенич звання Героя Радянського Союзу, як учасники краснодонського молодіжного підпілля, свого часу не отримали. Туркенича цією високою нагородою країни відзначили посмертно аж у 1990 році, завдяки зусиллям Олександра Никитенка і його колективу. Віктор Третякевич і ще п'ять молодогвардійців тільки сьогодні представлені до нагород. Перший комісар - до звання Героя України, а його товариші - до ордена Богдана Хмельницького. 
Років п'ятнадцять тому, працюючи в архівах, співробітники музею знайшли один цікавий документ - нагородний лист на Івана Туркенича. З'ясовується, за свій останній бій під польським містом Глуховом Туркенича також представляли до звання Героя Радянського Союзу. Але високий чиновник останньої інстанції - Президії Верховної Ради висловив незгоду з думкою командира армії про присвоєння Туркеничу найвищого звання країни і прийняв своє рішення від імені Президії: нагородити орденом Бойового Червоного Прапора. Його двічі представляли до звання Героя - як командира "Молодої гвардії" і як офіцера, що воював на фронті. Але він тоді так і не був удостоєний цього звання.
Молодий кадровий офіцер Радянської Армії Іван Туркенич, який закінчив Севастопольське військове училище зенітної артилерії напередодні війни, свій перший бій прийняв на річці Дон. Був поранений і потрапив у фашистський полон. Поранення було не тяжким, йому вдалося втекти і дістатися окупованого Краснодона. Кадровий офіцер мав тут воювати, інакше його вважали б ворогом, дезертиром. І які б приклади геройства Туркенич не проявляв, на ньому завжди було клеймо: потрапив у полон, а потім опинився на окупованій території. Справедливість була відновлена тільки через 46 років. У нагородному листі Героя Радянського Союзу Івана Туркенича написано: за мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Про "Молоду гвардію" не йдеться.
Про зрадництво
Про те, хто зрадив підпілля, досі багато незрозумілого. Документи не збереглися, особливо з німецької сторони, тому на підставі наявних свідчень можна тільки висувати версії.
- Можу сказати лише одне, - каже Олександр Никитенко. -Почепцов, якого вважають зрадником, не міг провалити всю організацію. Він не міг знати всіх молодогвардійців, бо був членом групи селища Первомайська. Своїх міг назвати, інших не знав і навіть не міг бачити. Водночас були заарештовані члени центральної групи селища Краснодон, яке, до речі, розташоване за 18 км від міста, станції Сімейкіне, і партійне підпілля. Версій багато. По-перше, треба визнати, що в даному випадку попрацювало гестапо. По-друге, не була досконалою конспірація. Не можна заперечувати і той момент, що дехто не витримував катувань і називав товаришів. Але поки що, наголошую, ми таких документів не знайшли, тому тема зрадництва ще залишається до кінця не розкритою.
Алла АНТИПОВА.
("Голос України", 15 жовтня 2002 року).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2002 > Тема ""Білі плями" історії"