Версiя для друку Обговорити в форумi

ОПОВІДАННЯ

Прийшов Костик до Сергійка та й каже:
— Поїдемо зі мною в ліс по конвалії...
Сергійко подумав і відповів:
— А конвалії рвати не можна, їх у лісі мало залишилося.
Костик загарячкував:
— Це на букети рвати не можна, а мені дідусеві для ліків. Йому настій з конвалії потрібен, від серця.
Сергійко знов подумав і запитав:
— А хіба в аптеці немає?
— Немає. Мене дідусь посилав в аптеку, так сказали немає. А йому тільки конвалія помагає.
— Тоді поїдемо, — згодився Сергійко.
Наступного дня вони встали раненько, взяли з собою по шматочку хліба з маслом. Сергійко трішки подумав і ще й сірники в кишеню поклав. Сергійко, він такий, перш ніж щось сказати чи зробити, подумає. Це Костик гарячкує, — раніше зробить, а вже потім думає.
У ліс вони поїхали самоскидом: проголосували на шляху, і водій взяв їх у простору кабіну — там ще п’ять таких Сергійків та Костиків вмістилося б. І ось він — травневий ліс. Кожен листочок на дереві ніби вилитий, такий він чистенький, і лискучий, і липкий — буцім клеєм намазаний. Виспівують, висвистують пташки. А під ногами квітів-квітів: і голубенькі — ніби очі в траві, і жовтенькі — аж палають на сонці, і білі — дрібненькі. Але не вони друзям потрібні, не вони. Де ж конвалії, конвалії де?
Приминаючи високу траву, пішли хлоп’ята по лісу. Сергійко — повагом, навсебіч роззираючись, а Костик — напролом, через корчі і сушняк. Але ні той, ні другий конвалій не бачать.
— Треба подалі від дороги шукати, — каже Костик.
Пішли далі від дороги. Ходили, блукали — не видно конвалій.
— На букетики порвали, — злився Костик.
Все глибше заходили хлопчики в ліс. Ось уже й гулу машин на шляху не чути, тільки пташки ще голосніше висвистують: ф’ють-ф’ють... Ців-ців... Пі-пі-пі...
І раптом Костик радісно вигукнув:
— Конвалії, конвалії!
На галявині й справді між зелених листочків, що росли, здається, із самісінької землі, на тоненьких високих стебельцях звисали, ніби дзвіночки. І такі пахучі стояли над галявиною, начеб тут розлили відро парфумів.
Хлопчики багато не рвали, аби лишень вистачило дідусеві на ліки. А дідусь в Костика незвичайний, у війну партизаном був, має багато нагород.
Поклали хлопчики квіти у мішечок целофановий, подалися шукати дорогу назад. Сергійко, як завжди, не кваплячись, а Костик — через ями і купини. І раптом зачепився за суччя — геп! Полетів зі всього розмаху.
Підбіг до нього Сергійко, допомагає підвестися. А Костик на ногу ступити не може. Обличчя поблідло, лоб вкрився крапельками поту.
Постояв Сергійко, подумав і каже Костику:
— Давай я тебе понесу.
— Не подужаєш, важкий я, — ледь не плаче Костик.
— Давай спробую...
Виліз Костик другові на плечі, поніс його Сергійко. Та й правда — важкий Костик, далеко не понесеш, а тут ще й під ногами земля нерівна — то горбик, то ямка.
Зупинився Сергійко, віддихався. А Костик ледь не плаче, так нога в нього болить. Однак мішечка з конваліями не кидає.
Відпочинув трішки Сергійко і знов поніс Костика. А ліс довкола зовсім незнайомий, і не знає Сергійко, чи вірно він іде.
— Давай погукаємо, — каже Костик. — Може, люди почують, прийдуть, допоможуть.
Опустив Сергійко Костика на землю, почали вони обидва гукати:
— Агу! Люди! Допоможіть!
Але лісом тільки луна покотилась: «Гу... Ди... жіть!..». І жодної живої душі навколо, ніхто не відгукується.
Знов учепився Костик за Сергійкову шию, знов поніс його друг.
Ішли вони довго. Сергійко то відпочивав, то ніс Костика, а дороги не видно було. І нічого, окрім пташиного співу, не чути в лісі.
Сергійко вже ледве дихав, уже лише кілька кроків робив, несучи Костика, але ж не залишиш товариша в лісі, не побіжиш один додому.
А тим часом і сутеніти почало. Почорніли стовбури ялин і беріз, потьмяніли квіти, на небо виплив місяць. Куди тепер підеш по темному лісі?
Сіли хлопчики під ялиною, міркують: що робити?
Сергійко і каже:
— Ночуватимемо в лісі. У мене є сірники, багаття розкладемо.
— Атож, — погодився Костик. — Нині ж не зима... Мій дідусь у партизанах і взимку в лісі ночував.
— Ти тут посидь, я сухих гіллячок назбираю, щоб вогонь розпалити, — сказав Сергійко.
Але тільки-но відійшов він у ліс, ледь-ледь освітлений місяцем, як Костик злякався, заплакав:
— Не залишай мене... Сергійко підбіг до друга.
— Ти чого! Як ти міг подумати? Не залишу! Розпалив Сергійко вогнище, дістав хліб з маслом.
— Давай поїмо, — каже.
Але Костик навіть їсти не міг, так в нього нога боліла. І раптом по лісі — шах, шах — кроки... Та такі важкі — галузки під ногами потріскують. І виходить до них чоловік — високий, у кашкеті з круглою кокардою, — певно, лісник.
— Що це ви тут робите? — накинувся він на хлопців. Розповіли йому хлопчики про свою біду.
— Ну й ну, — тільки й сказав лісник. Взяв Костика на руки і поніс. Поніс зовсім не в той бік, куди волік його Сергійко.
Незабаром вони вибралися на дорогу, на якій їздили машини, світячи фарами. Зупинив лісник легкову машину, посадив до неї Сергійка з Костиком, попросив водія додому хлопчиків відвезти.
Наступного дня Сергійко прийшов провідати Костика. А той сидить на ліжку, ногу в гіпсі виставив. Біля нього — дідусь. На столі зів’ялі вже конвалії. Побачив дідусь Сергійка, усміхнувся йому, по голові погладив.
— Спасибі за конвалії... А з тобою, брате, можна ходити у розвідку, — сказав він.
— В яку розвідку? — не зрозумів Сергійко.
— Ну, розумієш... Це на війні так казали... Про того, хто друга в біді не залишає... Що з ним у розвідку можна ходити.

Переклад з білоруської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2015 > Тема ""Джерельце""