Версiя для друку Обговорити в форумi

...Іноді вони повертаються. Тривожні сни давнього дитинства. Про чужих солдатів, що нишпорять по хатах. Про бомбардування. Про життя в очікуванні похоронки. Навіяні фільмами і розповідями фронтовиків, ці сни перестали мучити тільки з приходом дорослості. І твердої молодої впевненості, що мир — це назавжди. Що не знайдеться в історії другого такого ідіота, як Гітлер, і другого такого народу, який йому повірив.
А таки знайшлися...
Той, хто пустив собі кулю в лоб 30 квітня 1945-го, остаточно не помер. У новій своїй реінкарнації він досяг заповітної мрії — поставив на коліна Росію, і тепер кожен день, вранці, десь в Ново-Огарьово, нервово збриває з верхньої губи чорну щетину.
І тому в ніч напередодні ювілею перемоги у Другій світовій до нас знову повертається передчуття Третьої.
«Іноді вони повертаються» — це не тільки про спогади. Так називався фільм жахів, побачений у перебудовний час. Про прибульців із пекла, які часом забрідають у нашу реальність. Фабула забулася, але ідея запам’яталася: зло неможливо вбити, його можна загнати на якийсь час у пекло. Воно обов’язково повернеться, і треба бути готовим вступити з ним у бій.
І щоразу цей бій — останній.
Наприкінці 80-х ми остаточно розпрощалися зі сталінізмом. Так здавалося. Повірили, що ГУЛАГ не повториться ніколи. Але ось портрет убивці знову виносять на демонстрації. У центрі Сімферополя городять до 8 травня меморіальну дошку Сталіну. До його канонізації поступово підводить РПЦ.
За що негідникові такі почесті? За те, що, воюючи з «західним содомітством», вбивав у радянську людину «християнську мораль». Не вірите? Послухайте патріарха Кирила. «За радянських часів... мораль нерелігійного суспільства збігалася з релігійною мораллю», а в комуністів і християн «багато моральних принципів були схожі», — смиренно проповідує святійший напередодні 1 травня.
Ще трохи, і кати КДБ стануть праведниками...
А 15 років тому, в 2001-му, ми сміялися над купкою пенсіонерів, які мріяли про «повернення України в СРСР», і для цього готували захоплення Чорнобильської АЕС, греблі Київського водосховища, магістральних трубопроводів. А потім збиралися «спрямувати на Київ військові частини, які перейшли на їхній бік». Серед тих, хто закликав «до зброї», були помічники нардепів-комуністів, ветерани ностальгічного «Союзу радянських офіцерів», російський генерал-лейтенант Олександр Козлобаєв. Ми відкрито сміялися з потішних «путчистів», із СБУ, яка висмоктала з пальця «справу грибників» (стрілки на вилучених у них військових картах вони пояснювали як позначки «грибних місць»). Тоді нам було весело. Українській незалежності виповнилося цілих 10 років, і ми вірили: імперське минуле згинуло назавжди...
Але вони, «грибники», повернулися з «Градами». Може, ми недостатньо голосно сміялися?
Відлуння минулого гукнулося першотравнем в окупованому Донбасі. Горлівський блогер захоплено пише: «Сьогодні — одне з найрадісніших свят для нашого краю... Все — під червоними прапорами. Люди прийшли привітати себе». Висмикнуті з забуття — чим ці червоні прапори так заманили? Кольором крові? Пролитої, коли «діди воювали», а прадіди-чекісти катували священиків? Тих самих, з якими «у них багато моральних принципів було схожих»?
І все це червоне і смугасте ось-ось вилізе в наших містах і селах на 9 травня. Попре танками через наші кордони, прогримить терактами на наших вулицях, зачадить «ночными волками позорными» по європейських дорогах. Присне з темних кутів, як упирі та вурдалаки гоголівського «Вія». Під регіт літаючого в труні непохованого Леніна.
Але запах зла — це не тільки запах сірки і пороху. Це — запах нафти і природного газу. Запах дорогих жінок. І запах золота, нарешті. І ті, хто прагне повернутися, йдуть не через передову і мінні поля. Вони повертаються в партійних списках найдемократичнішим чином.
Вони всього лише зняли колорадські стрічки з лацканів піджаків, пов’язали синьо-жовті і пишуть про Третій Майдан.
Вони — судді Конституційного Суду і просто судді, які нікуди не бігли і ніким не затримані за підлість і корупцію. І якщо і повертаються вони, то в ряди ньюзмейкерів і майбутніх катів Майдану.
Вони засіли в держадміністраціях, міліції та прокуратурі. Вони напиваються з кровоносної системи держави. І, як клопи, пролазять крізь щілини в законах про люстрацію. Вони незнищенні і недоторканні. Не екстрадовані в Америку, відмазані від санкцій, козиряють недоведеністю провини і вибіленою замовними статтями репутацією.
Ах, як ми чекали, що відомий творець «Росукренерго» на довгі роки залишиться в США! Але ні, він обіцяв повернутися... І його зустрічатимуть оплесками. Дуже вже багато авторитетних захисничків зібралося у Відні на його процес. У них з’явився шанс. Адже десь там, у загашниках, є в олігарха з деким домовленість. І можливість дещо оприлюднити.
І ось уже на рейтинговому телеканалі звучить як обіцянка Путіну до 9 травня: «У нас одна победа». І попередження українцям: «Мы за ценой не постоим».
Вони намагаються посіяти в нас сумніви. А раптом декомунізація та реабілітація УПА — передчасні? А з законом про очищення влади — перегнули? А реальна ціна за газ уб’є бідних? І без олігархів економіка завалиться? І все для того, щоб довести: зусилля марні, заспокойтеся, ми повернемося і покажемо правильний шлях.
Вони переконують нас у тому, що треба дружити з Путіним, миритися з Моторолою, любити Кисельова і слухати Кобзона. Що заради спокою і стабільності треба змиритися з втратою Криму, забути про ЄС і НАТО, посміятися над чорношкірим Обамою й обговорити все полюбовно в «міжсобойчику».
І готуються розставити все по поличках: російську мову — другою державною, Україну — федеративною, добровольців — роззброєними, Донбас — своїм.
І хіба не чудовенько нам буде жити в одному культурному просторі з тими, хто зрубав з університетської стіни пам’ятний знак Василю Стусу і вішає ікону Сталіна, — і спільно навчати діточок любити Україну?
А ми ж то думали, що перемогли. Повірили, що минуле відмирає саме, і йому не потрібен контрольний постріл. Нам здавалося, що, чим довшим буде шлях, тим вільнішою дорога і тим більше охочих іти з нами. На жаль, Майдан не став очищенням, а лише короткою ремісією в затяжній хворобі тисячолітнього царювання корупції і зла.
Так що ж сісти і заплакати? І відчути, як ватяними стають ноги? І серця?
Ні змиритися, ні примиритися вже не вийде. Ми повинні бути готові до найжорстокіших боїв. Хоча б тому, що, «чим більше ми готові до можливих бід, тим менша ймовірність, що вони трапляться». Так колись говорила Маргарет Тетчер.
Ми зобов’язані йти своїм шляхом, яких би втрат це не коштувало. Не боячись погроз атомної війни. І нерозуміння Заходу. Залишивши за спиною тих, хто гальмує. Хто, повернувшись із забуття, тягне туди нас.
І ніколи в житті не озиратися назад. Щоб не стати соляним стовпом, як дружина Лота.

Євген ЯКУНОВ,
Віктор МІШКОВСЬКИЙ
(«Укрінформ»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2015 > Тема "З потоку життя"