Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

Його називали «людиною з химерним йменням», поетом «Розстріляного Відродження». Сам же поет передбачав свою смерть: «Я знаю: загину високо в повітрі чистім і синім». Зрештою, так і сталося. По-іншому статися просто не могло: червоний молох нищив усе неординарне, талановите, увібгавши у шати «буржуазного націоналізму». Своє незвичайне ім’я Йогансен одержав від батьків — учителя німецької мови Гервасія Гайнріховича Йогансена, вихідця з Латвії, й Ганни Федорівни Крамаревської з роду старобільських козаків, коли народився в Харкові 16 жовтня 1895 року. Навчався в гімназії, виявляв здібності до математики. А ще — захоплювався футболом… І, звичайно, як це має бути із майбутнім поетом, Йогансен цікавився літературою. Перші свої вірші пише російською та німецькою мовами. У 1917 році успішно складає випускні іспити класичного відділення історико-філологічного факультету Харківського університету. Отримує науковий ступінь магістра філології, вчителює.

Українською мовою виходять природніше

Згодом, як поет напише в автобіографії, «пройшов словесний відділ, склав за нього іспити в Харкові, дістав доручення читати історичний курс української мови на Полтавському філологічному факультеті». Після того з перервами викладав у Харківському інституті народної освіти. До речі, за зізнанням самого Йогансена, ще 1918 року «почав писати вірші українською мовою і знайшов, що вони виходять природніше». На 1920-1921 роки припадає його поетичний дебют. «Наш універсал до робітництва і пролетарських мистців українських» за підписом Миколи Хвильового, Володимира Сосюри та Михайла Йогансена у збірнику «Жовтень» від 6 листопада 1921 року заманіфестував його прихід у літературу, як, зрештою, і всього покоління «червоного ренесансу», — пише Ростислав Мельників у передмові до видання «Майк Йогансен. Вибрані твори» (Київ, «Смолоскип», 2009). До речі, у цьому томі серії «Розстріляне Відродження» зібрані найповніші зразки поезії та прози, а також теоретичних студій письменника. Тож зацікавлений читач дізнається, як, за словами сучасників, «зароджувалося та формувалося якісно нове мистецтво». У 1921 році, із завершенням бурхливої доби Української Народної Республіки, наша література вступила в новий період свого розвитку. У Харкові, довкола газети «Вісті ВУЦВК» (редагованої відомим поетом Василем Елланом-Блакитним), гуртуються активний учасник літературного процесу перших революційних років Володимир Коряк, колишній однопартієць Еллана Микола Хвильовий, щойно демобілізований червоноармієць, а ще не так давно козак армії УНР Володимир Сосюра та магістр Михайло Йогансен. І хоча усі вони були людьми різної долі, проте залюблені у слово, сповнені бажання творити літературний процес оновленої України. Саме за їхньої безпосередньої участі розпочався літературний процес, названий літературознавцями як одне з найцікавіших явищ в історії української літератури. Саме в цей період з’являються альманахи «На сполох», «Штабель», збірник «Жовтень», починає виходити журнал «Шляхи мистецтва».

«Період героїчних терпінь»

Майк Йогансен докладає чимало зусиль задля консолідації сил молодої української літератури, виступає одним із засновників та організаторів спілки пролетарських письменників «Гарт». «Прикметно, що Григорій Костюк, періодизуючи творчість близького товариша й побратима Майка Миколи Хвильового, застосовує ті самі хронологічні рамки, а пропоновані ним короткі характеристики можна застосувати до розвитку літератури та учасників літературного процесу того часу загалом: перший — період «експерименту і шукання», другий — «творчого змужніння, сталевого утвердження, теоретичне осмислення мистецтва», третій — «період героїчних терпінь», час «поразок, відступів і останніх спроб знайти місце для нового старту на конвенціальних шляхах… Безвихідь і трагічний фінал — 1933-го, 34-го, 35-го, 36-го, 37-го», — влучно характеризує творчість поетів доби «Розстріляного Відродження» Ростислав Мельників. А поки що Майк Йогансен пережив період творчого піднесення. Рік 1925 виявився щасливим як для поета, так і для його найближчого оточення. Критики позначають цей період часу як добу ВАПЛІТЕ та «Літературного ярмарку».
«І у віршах своїх, і в прозі, і в теоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня», — зазначав письменник в автобіографії. Рік 1925 став роком утвердження його як прозаїка з оригінальним почерком. Виходять друком збірка оповідань «17 хвилин» і пригодницький роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Уперта та інших». Саме ці книжки визначили неповторний стиль Йогансена з яскраво вираженою фабульністю, з гострим, почасти авантюрним сюжетом. До речі, сам письменник зазначав, що саме гостроти та авантюрності так не вистачає нашій літературі. «Статичну прозу дуже люблять вчителі словесності (для диктантів), але читачі її не полюбляють», — писав Йогансен у роботі «Як будується оповідання».

Змінений сценарій «Звенигори»

Письменник перебуває у творчому пошуку, захоплюється театром. На театральному диспуті 8 червня 1929 року Лесь Курбас зауважував: «Хіба не тісний зв’язок у мене з драматургами, наприклад, із Кулішем, що дійсно виробився на майстра жанру театрів». Цей період позначений ще однією знаковою подією, що мала зовсім несподіване продовження. Майк Йогансен розпочав роботу над кіно, працюючи над сценарієм фільму «Звенигора». Працювали спільно з Юрком Тютюнником (Юртиком), колишнім генерал-хорунжим армії УНР. Славний отаман Тютюнник вирішив написати сценарій до фільму-легенди про скарби, закопані гайдамаками у надрах гори. Сюжет фільму охоплює дві тисячі років буття та розповідає про багато етапів історії України: скіфи і варяги, війни українських козаків з польською шляхтою, гайдамацька вольність, світова війна 1914-1918 рр., боротьба Української Народної Республіки з більшовиками, рух націоналістів на чолі з Симоном Петлюрою. Ці етапи, викладені у 12-ти епізодах, об’єднані однією постаттю діда, що є уособленням патріархального селянства, не здатного до революційних змін. Так само, в дусі тогочасного агітпропу, змальовані онуки діда. Старший, Тиміш, приєднується до більшовиків. Молодший, Павло, — націоналіст, за законами жанру конфліктує з владою, а згодом емігрує до Праги. Коли фільм вийшов, він викликав подив. Йогансен і Тютюнник, за свідченням сучасників, поставили вимогу, щоб їхні імена було знято з титрів. Згодом сценарій фільму «Звенигора», як зазначає Ростислав Мельників, «змінений і поставлений Олександром Довженком, зі зміщенням концептуально-символічного навантаження у бік класового розбрату українського народу». Зрештою, нічого аж надто дивного не було. Хоча б яким талановитим не був режисер, важко було працювати в умовах «внутрішнього роздвоєння українського інтелігента». Про це писав Іван Кошелівець, наголошуючи на тому, що ситуація, в якій опинилися українські інтелігенти, була на межі. Адже залишатися українцем за тогочасних умов фактично означало не стати зрадником, не зрадити своєму внутрішньому «я». Іван Кошелівець, проаналізувавши новелу «Я» Миколи Хвильового, повість «Смерть» Бориса Антоненка–Давидовича та поему «Два Володьки» Володимира Сосюри, робить висновок: «Література засвідчує наявність внутрішнього роздвоєння українського інтелігента в умовах радянської деспотії між голосом сумління і, всупереч йому, конечністю компромісу зі злом». На думку Кошелівця, варіант Довженка у тому компромісі нагадує героя повісті «Смерть» Горбенка, який теж був за «неньку»-Україну, але вирішив убити не іншу людину, а українця в самому собі, тим самим вчинивши національне самогубство. Довженко, затиснутий у межах несвободи, намагався «зберегти обличчя». Проте вбивати українця в собі доводилося щоденно, аби вижити фізично. «Звенигору» високо оцінив С. Ейзенштейн: «Фільм усе більше починає звучати невимовною чарівністю. Чарівністю своєрідної манери мислення. Дивним переплетенням реального з глибоко національною поетичною вигадкою. Гостро сучасного і разом з тим міфологічного. Гумористичного і патетичного. Чогось гоголівського. В повітрі носилося: серед нас нова людина кіно, майстер з власним обличчям». В той же час газета «Кіно» 24 вересня 1927 року надрукувала статтю «Про діяльність буржуазних націоналістів в українській кінематографії», в якій гостро розкритикували фільм. «Сценарії для українських студій, — говориться в статті, — писали такі «автори», як терорист Фальківський («Леся»), бандит Тютюнник, контрреволюціонер Буревій та подібні їм… Петлюрівський отаман Тютюнник, сховавшись під псевдонімом «Юртик», разом з українським поетом М. Йогансеном, скритне використаним націоналістами, здає на Одеській кінофабриці сценарій «Звенигори», в якому проповідується ідея «буржуазної української нації». Сценарій «Звенигори» ставив Довженко, який не зміг до кінця подолати шкідливі засади сценарію, і картина вийшла з грубими політичними помилками». Ставало зрозуміло, що після «Звенигори» Йогансену не випадало чекати чогось доброго.

Підняти українське слово до європейського рівня

…Утім, літератор продовжує творити. Використавши свій улюблений принцип кінематографічної динамічності, у 1930 році Майк Йогансен видає твір «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію», потрактований критиками як експериментальний. На початку 1931 року побачили світ дві збірки прози Майка Йогансена — «Оповідання про Майкла Паркера» та «Життя Гая Сергійовича Шайби». З автобіографії Йогансена дізнаємося, що він «написав книжечку слабеньких оповідань («17 хвилин») і добру прозу «Подорож філософа під кепом» та «Подорож доктора Леонардо etc.». Мав багато замислів та планів, яким не судилося збутися. Та попри все, «і у віршах своїх, і в прозі, і в теоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня». А цього якраз йому не подарували, бо система, яка заперечувала саму ідею існування нації, цього не потребувала. Доля Йогансена була так само вирішена, як і долі його побратимів, яким судилося зникнути з орбіти життя. Критики зазначать, що ПРОЛІТФРОНТ став останнім організаційним прихистком для більшості колег-однодумців Майка Йогансена, тієї групи «партійної радянської інтелігенції», що так чи інакше еволюціонувала через «Гарт», ВАПЛІТЕ й «Літературний ярмарок», і мала свою «своєрідну систему поглядів на літературу, на мистецтво й навіть на життя й що дотримувалася певних громадсько-етичних ідеалів».
«Після фатального пострілу Миколи Хвильового 13 травня 1933 року подальша доля Майка Йогансена була вирішеною, — пише Ростислав Семків. — Питання стало лише — «коли». Як каже Іван Левадний, «шведське походження і діяльна участь у ВАПЛІТЕ зробили його після смерті Хвильового об’єктом нападів». Йому закидали, що він недобачав завдань, які ставить комуністична партія перед письменниками, й ігнорує їх. Йогансена відсилають у творче відрядження у нафтову промисловість, внаслідок чого з’являється його книжка нарисів про нафту «Кос-Чагил на Ембі», але і в ній критика знайшла «контрреволюційні натяки». Критики наголошують, що окремого дослідження потребують нариси Йогансена, адже саме його вважають зачинателем цього жанру у вітчизняній журналістиці. Про ще одну річ, датовану 1936 роком, згадує Микола Глобенко в огляді «Література останніх десятиліть»: «Сконфіскований цензурою автобіографічний роман «Югурта», що являв широку картину передреволюційного Харкова, до читача не дійшов». Оригінал рукопису було вилучено НКВС і, ймовірно, знищено під час відступу більшовиків із Харкова в роки Другої світової війни. Щоправда, в архіві відомого московського перекладача П. Б. Зенкевича віднайдено здійснений ним 1936 року переклад твору російською мовою. «Харків, як тема великого полотна, — читаємо в одному з останніх виступів Майка Йогансена в пресі, — цікавить мене давно, і цікавить не тому, що я його найкраще знаю, в ньому народився, провів дитинство, вчився… Навіть на наших новобудовах я не спостерігав таких дивовижних метаморфоз, як у Харкові…». На тлі індустріальних змін розгортається головна сюжетна лінія двох закоханих — Югурти Янсона та Клави Ізвєкової, яких після довгих років розлуки й мандрів знову поєднав оновлений Харків. 18 серпня 1937 року Майка Йогансена заарештували. Підставою для ув’язнення послужили «матеріали про участь Йогансена в діяльності антирадянської, націоналістичної організації, яка прагнула шляхом терору й збройного повстання проти радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу». На допитах письменник тримався з гідністю. «В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня — ніякий не терорист, — свідчив він на допиті 16 жовтня 1937 року. — Що саджають людей безневинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і радянської влади». 24 жовтня Майку Йогансену було пред’явлено звинувачувальний висновок, в якому зазначалося, що він «1932 року був учасником антирадянської націоналістичної організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади методами терору й збройного повстання: завербував 4 особи для участі у повстанні; погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників компартії і Радянського уряду».
…Письменника засудили на смерть «з конфіскацією всього особистого йому приналежного майна» і розстріляли 27 жовтня 1937 року у Лук’янівській в’язниці Києва. Лише 20 березня 1958 року вирок було скасовано, і «справу про нього виробництвом» припинено «за відсутністю складу злочину». У надісланому свідоцтві про смерть, окрім дати, — великі прочерки навпроти місця та причини смерті. Ніби й не було на землі такої людини. Ніби він залишився лише в легендах та переказах, яких не бракувало. Вже після загибелі Йогансена ходили чутки про те, ніби його не розстріляли, а відправили на Соловки. Нібито хтось зустрічав його на лісоповалі, хтось навіть бачив наказ про його звільнення. Насправді, все було набагато трагічнішим, адже неможливо врятувати того, хто приречений на смерть… Важко навіть уявити, яким би було обличчя нашої літератури, якби було збережено життя цвіту української інтелігенції. Адже це були люди з багатим духовним світом, життєвим кредо яких було служіння суспільству, літературі. Служіння високій меті. Пригадалися слова отця Димида, які якнайкраще характеризують нашу нинішню ситуацію: «Ми бачимо, скільки є філантропів у світі — це люди, що багаті, насамперед, духом, вони ставляться до матеріального світу не як до божка, а як до нагоди збільшувати добро. У нас таких людей просто винищили. А теперішні багатії мають ненаситний голод до збагачення, бо в генах їхніх немає тієї ідеї служіння. Це ж треба мати відповідні навички, бачити приклад своїх предків, батьків, які тим чи іншим способом служили ідеї». Як наслідок — ми не маємо тієї держави України, яка мала б бути через десятиліття боротьби та втрат. Тому й маємо зовсім іншу державу, яка не живе інтересами людей, не відчуває їхнього болю. А коли не відчуваєш душі народу, хіба розумієш, чим живе цей народ? Аби розірвати те одвічне зачароване коло, треба добре знати минувшину, а ще — бути готовим до боротьби. Бо коли не винесені та не засвоєні уроки минулого, неминучими є нові поразки та втрати. …«Не дбав за гроші, не дбав за славу і не шукав дешевих ефектів», — писав про себе Йогансен. Пам’ятаймо про нашу минувшину, пам’ятаймо про тих, кому судилося залишитися в історії під знаком поетів «Розстріляного Відродження».

Наталя ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2015 > Тема "Душі криниця"