Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Ось і відсвяткували ми 104-й день народження Віри Роїк. Щоправда, він називався днем пам’яті, і сама Герой України, Майстриня української народної вишивки дивилася на нас лише з фотографій, але всі ми прийшли з дарунками – це були любов, що переповнювала серця, тепло, вдячність, захоплення. Так щиро важко любити живих, бо тінь на це почуття можуть кидати якісь реальні життєві інтереси. А ось тепер вчергове ми пройшли перевірку на свою справжність – і це об’єднувало, і ми пишалися тим, що вміємо бути такими, якими ми є.
Спасибі, Віро Сергіївно, спасибі, що невпинно несете нам добро і сьогодні, хоч воно й змінює свої форми. Ми – люди різного віку, і необов’язково наші долі пов’язані з декоративно-прикладним мистецтвом, тож для когось образ Віри Сергіївни став символом Матері і нагодою заглибитися у власні дитячі спомини, та, ймовірно, для усіх – символом рідної України, від якої нас жорстко відірвала доля.
І не біда, що українська вишивка Майстрині за нових реалій перетворилася на «східнослов’янську», ми ж бо знаємо, яку країну понад усе любила Віра Сергіївна і якій культурі вірно служила. А те, що була відкритою і для мистецтва інших народів, то хіба ж не тому навчав нас наш духовний батько: «І чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь».
А ось працівникам сімферопольської бібліотеки ім. Пушкіна, яка гостинно розчинила двері перед шанувальниками Віри Роїк, було не збагнути, чому нас так багато. Сидячих місць у відведеній під захід залі вистачило хіба що для половини. Гості стояли поміж рядами, а то й юрмилися в суміжних приміщеннях, хоча не очікувалося жодних сенсацій. Це мені нагадало Шевченківські свята 2014 року, коли біля пам’ятника Тарасу Григоровичу, здавалося, зібралося півміста, замість звичних кількох десятків українців. Люди, ймовірно, відчували, що це – востаннє, бо мітинг відбувся напередодні референдуму, і не помилилися.
Ось сидить за столом син Віри Сергіївни Вадим Михайлович, а замість мами — її портрет, квіти. На обличчі сина — відбиток горя, важко далися йому останні роки її життя. Дивлячись на нього, згадую свого найстаршого брата, який помер за десять років до мого народження, однолітка і тезку Вадима. Хочеться думати, що брат був би на нього схожим, мав би таке ж велике серце, так само турбувався би про своїх рідних.
Мої почуття, здається, передаються голові сімферопольського товариства «Просвіта» Павлу Власенку, який теж уголос мріє, щоб його сини у своєму ставленні до батьків були схожими на Вадима Михайловича.
Кажуть, для дорогоцінного каменя потрібна належна оправа, не завадять і гарне освітлення та почесне місце на полиці. Все це потрібно і таланту, щоб не загубився, тож треба було неабияк потрудитися, аби роботи Майстрині дійшли до людей і здобули заслужене визнання.
І якщо за життя Віри Сергіївни все це робив Вадим Михайлович, насамперед, для мами, яка прагнула створити в Криму школу української народної вишивки, то сьогодні він старається для нас, аби ми мали на кого рівнятися, а тепер і взагалі навколо кого зібратися, як біля вогнища, щоб зігріти свої вистуджені сучасністю душі.
Здається, Віра Сергіївна і в ці хвилини поряд. Вона з прихильною усмішкою слухає присвячені їй пісні у виконанні Ореста Мартиніва, котрого, звичайно, любила, як і всі кримські українці; насолоджується віршами, і не тому, що вони написані на її честь, а тому, що гарні і щирі; поринає у спомини разом зі своїми ученицями (а для Ганни Зелінської, зокрема, вони починаються 1954 роком). Але, гадаю, особливо приємними стали б для Великої Майстрині виступи дитячої театральної студії «Світанок» під керівництвом Алли Петрової та семикласників зі школи № 26, які прийшли сюди разом з ученицею Віри Сергіївни педагогом Валентиною Коваленко. З дитячих вуст лунають вірші і пісні, присвячені легендарній Майстрині та матері-Україні. Для цих дітей, здається, нічого не змінилося, як не змінилося і для пані Валентини, яка наводить слова поета А. Малишка: «Ми повинні думкою, серцем, мовою бути українцями, якщо хочемо, щоб нас поважали». А я беззвучно з гіркотою додаю: «І називали «Правим сектором», забороненим у Росії». Однак тішуся з того, що серед нас сьогодні стільки молоді, адже діти — провідники майбутнього, де не без їхнього впливу українська вишивка посяде належне місце.
Вона буде жити, навіть якщо влада заборонить саме слово Україна. Ось бо скільки в залі вишивальниць, цілий ветеранський гурт-вогник, і хоча це — літні люди, та вони мають дітей і внуків, можливо, схожих на внучку Віри Сергіївни Аліну, яка пішла слідами своєї бабусі і вже експонує власні роботи на солідних виставках.
Особливо зворушує виступ заступника директора етнографічного музею Людмили Анатоліївни Науменко, яка не в силах опанувати емоції і стримати сльози. Жінка не була особисто знайома з Вірою Сергіївною, але її прекрасна душа загорілася тим самим вогнищем високого народного мистецтва, що служить добру, миру, порозумінню.
Людмила Анатоліївна розповіла, як критичної весни 2014 року, коли перекроювалася мапа України, в музеї кипіла робота зовсім іншого плану – там вишивали рушник єдності. Створення семиметрового полотнища з написами 48 мовами народів Криму було присвячено 200-річчю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка.
Це полотно потім одразу ж втратило свою актуальність і сьогодні зберігається в музеї.
Відкрита для відвідувачів і кімната Віри Сергіївни, бо «творчість, яку вона залишила, — безсмертна» — це знову-таки слова Людмили Анатоліївни, яка перш за все постала перед присутніми в образі берегині отієї самої єдності, не придушення одного народу іншим, попрання його волі в угоду своїм інтересам, а священної єдності рівних.
Сказали своє слово і господарі бібліотеки — її працівники Світлана Дорошева і Віра Попова. Власне, вони і відкрили цей захід. Згадали про те, як Віра Сергіївна тут бувала в гостях і полонила серця багатьох присутніх, про те, як наполегливо і невтомно вона популяризувала українську народну вишивку, мандруючи Кримом та Україною.
Не утрималася від виступу і директор міжбібліотечної системи столиці Криму Тетяна Сєгодіна — бо чи ж може залишитися байдужою до почутого душа людини, життя якої безпосередньо пов’язане з ідеалами, що завжди оспівувалися в літературі?
І пані Тетяна сказала те, що, ймовірно, є однією із вистражданих нею життєвих тез: «Людина залишається в пам’яті, якщо жила чесно й достойно». Вона також порівняла життя Віри Сергіївни з вишивкою, яка не марніє з роками.
І це – правда! А ще б хотілося додати у тому ж ключі: на вічність, насамперед, може розраховувати той, хто служив вічному і високому, непідвладному ні війнам, ні революціям.

Тамара СОЛОВЕЙ

СПОГАД

Гранітний вишитий
 рушник…
Його голубить сонця
 промінь –
Тут вічним сном
 Майстриня спить,
Спокійно, під пташиний
 гомін.
Дарує квітень теплі дні,
Весна-чаклунка хазяйнує…
І десь в думках у глибині
Мені згадалося минуле.
Коли на виставці у нас
Зустріла вперше Віру Роїк,
Звичайну жінку,
 без прикрас,
Ту жінку зі званням Героя.
Спокійний погляд,
 тиха мова,
Відкриті серце і душа –
Мов джерело, текла розмова,
Немов римована в віршах!
На зріст Майстриня
 невеличка,
Та Бог їй силу дав таку –
Слід на Землі лишити
 вічний,
Слід, вишитий
 на рушнику…

РУШНИЧКОВІ ПІВНИКИ

На рушничку –
 два півники веселих
Ти вишивала ниткою зорі.
Узор красивый:
 так, как и хотела,
Стежок к стежку,
 как частокол, стоит.
По краю рівно,
 нібито доріжка,
Канва крізь калинові
 гроночки.
И вспомнил детство,
 как еще мальчишкой
Я наблюдал, как дрались
 петушки.
Скублись вони,
 летіли пух та пір’я,
І треба було їх розборонить,
А петушки на рушничке
 другие,
Их с теми боевыми
 не сравнить.
Ці, мов зорю, стрічають
 своїм співом,
І зійде сонце,
 і почнеться день.
Два петушка
 на рушничке красивы,
Взлетевшие
 на вышитый плетень.

ВИШИВАЛА ЖІНКА УКРАЇНУ
Вишивала жінка Україну,
Кожну вишиванку,
 мов дитину,
Ласкою своєю зігрівала,
Віддавала, що найкраще мала.
Вишивала жінка Україну,
Степ широкий,
 гори Верховини,
Розмаїть квітучу
 та казкову, —
Мов співала пісню
 колискову.
Вишивала жінка Україну,
Бо країна – це її родина,
Тут її коріння, все життя,
Спогади її та майбуття…

БЕЛЫЙ ЦВЕТ – ЦВЕТ ВЕРЫ

Белый цвет — цвет веры,
 символ истины,
В нем души открытой
 чистота.
Мастерица вышивала
 искренне
Свою жизнь на белизне
 холста.
За стежком стежок,
 как тропка торная,
Вьется нитка следом
 за иглой.
Жизнь – тропа, при том
 высокогорная,
Вере предназначена судьбой.
Вкус полыни довелось
 попробовать,
Вкусом меда горечь
 подсластить.
Жизнь – она порой
 бывает строгою,
Но и счастьем может
 наделить.
…На холстах цветные нити
 празднуют,
Черные грустят
 на полотне. –
Все узоры вишиванок
 разные,
Как отрывки жизненных
 путей.

МУЗЕЙ – ЦЕ ХРАМ

До храму ручної роботи
У світ вишиванок зайду.
Зникають життєві турботи,
Спокійно та затишно тут.
Від стенду до стенду
 неспішно
Іду – і на серці весна,
Бо всі вишиванки,
 мов вишні,
Квітучі… Чарує краса!..
Веселкою квіти барвисті
Дива на полотнах вершать…
Чудовий музей має місто,
Це – Храм, де святкує душа.

МУЗЕЙ

Мов у світлицю,
 двері відкриваєш,
Хазяйка, ніби вийшла
 десь на час.
І доки вишиванки
 розглядаєш –
Мов поринаєш
 в царство дивних чар.
Чарують візерунки –
 рук творіння,
Не перелічиш створених
 стібків.
Майстриня – жінка –
 тут її коріння,
Плоди робіт, як врожаї років.
Музей-світлиця
 пам’ять береже
Чудової Майстрині України,
На жаль, немає з нами
 Віри вже,
Та Віра є… Вона в серцях
віднині.
Ти віриш в цю красу
 на полотні,
Що мов вірші, мов музика,
 мов крила,
Бо справді мала руки золоті
Та жінка, що таку красу
 творила…

Надія РИНДИЧ
м. Нижньогірськ

Вірі Сергіївні РОЇК
* * *
Ваші твори серця багатьох полонили,
З ними в пам’яті людства майстриня жива.
Бо дарує мистецтво, натхнення і сили,
Вишиванки бентежать сильніш за слова.
Потому что источник ее вдохновенья –
Край родной, как любимая мама, земля.
Цвет весенних садов, птиц веселое пенье,
И, как море без края, золотые поля.
На полотнах її оживають всі квіти,
Наче чується подих садів і ланів.
Вишиванки її повертають нас в літо,
Ніби чути дівочий чаруючий спів.
Как сумела она одолеть все невзгоды,
Лихолетье войны и потерю родных?
В хрупкой женщине этой есть сила народа,
Помогавшая ей на дорогах земных.
Твори Віри відомі у цілому світі,
Наче музика лине з полотен її.
Півник вишитий будить ранкової миті,
Чути гомін птахів із квітучих гаїв.
С нами вместе она остается незримо,
И живет в нашей памяти, в наших сердцах
Нежной, любящей и… неукротимой,
Что творила за Веру, Надежду, Любовь,
не за страх!
Простелила вона рушники дивовижні,
Проводжаючи близьких своїх
в дальню путь.
І лунають слова материнськії вічні:
«Хай вас Бог і мої рушники бережуть!»

Володимир ПЛОТКІН
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2015 > Тема "Українці мої..."