Версiя для друку Обговорити в форумi

Післяпарадне...

Важко робити репортаж зі святкування 70-річчя Перемоги в Москві. Знайомі пісні, знайомі образи, знайомі почуття. В якийсь момент, здається, готовий відчути, що це — твоє свято, рідне і близьке з дитинства. Але ні. То футболки або плакати з «вусатим людожером», то прапори-прапорці «ДНР-ЛНР-Новоросії», то п’яні крики «За Батьківщину! За Сталіна!», «На Берлін!», інша ура-патріотична вампука, надмірність, несмак. І тоді з’являється погане відчуття, що твоє, персонально твоє, свято обтесали за старо-новими чужими мірками, перекрутили, забруднили. Після цього виникає відчуження, спокійна холодна іронія замість колишнього відкритого серця, співпереживання.
Цього року живі урочистості, гуляння містом, як картинка в рамці, були облямовані телевізійним продуктом. З самого ранку — парад на Красній площі, увечері пізніше — концерт на Красній площі. Дістати пропуски, вхідні, що на один захід, що на інший було практично не можливо. Та й чи треба? Адже добре відомо, що на подібних заходах телекартинка від багатьох камер, з професійною роботою операторів і режисерів куди цікавіша, ніж сидіння на одному місці, звідки й у бінокль мало що розгледиш.
Про репетиції параду було сказано і показано так багато, що несподіванок не було. За винятком однієї. Машина з міністром оборони Сергієм Шойгу, який приймав парад, раптом пригальмувала. Сергій Кужугетович дрібно перехрестився, і тільки тоді поїхали далі. До чого б це? Ні, ну те, що Шойгу по мамі росіянин і за віросповіданням православний, не секрет (навіть відомо, що його хрестили в 1960 році в українському місті Стаханов), але все ж таки.
Усе з’ясувалося тільки у випусках новин, де детально і з задоволенням пояснили. Це ж він біля воріт Спаської вежі зупинився під знаменитою іконою Спаса, яка за такої улюбленої тепер радянської влади була густо зафарбована (і тільки завдяки цьому не знищена). А тепер очищена. І нині відроджується старовинний указ, коли будь-хто, хто проходить під нею, хоч імператор, хоч жебрак (хоча хто сьогодні в Спаську вежу жебрака пустить?), зобов’язаний хреститися.
Незабаром після цього епізоду в трансляції параду показали Олександра Проханова з пілоткою на голові і героїчним виразом на обличчі. Їй-богу, дуже схоже, що це саме його зусиллями і з його підказки встановлюється така символіка, посилюється подібне червоно-біле, радянсько-антирадянське зчеплення.
Напевно, Олександру Андрійовичу подобається дев’ятитравневий мітинг комуністів на Луб’янці, що стає вже традиційним. Як всяких злочинців, тих тягне на місце злочину, на Луб’янську площу, ближче до масивної страхітливої будівлі. Свою сцену на святі вони завжди розгортають заднім місцем до Соловецького каменя. Звичайно, а ви чого хотіли? Адже тут на кожному кроці портрети Сталіна (Леніна, до речі, взагалі не видно). Йосип Віссаріонович на будь-який смак — на плакатах, на прапорах, на футболках, на значках, на перших смугах партійних газет.
А ближче до сцени — прапори «ДНР», «ЛНР», «Новоросії». Це — щоб потрапляти в новинну телекартинку. У великих кількостях майорять маленькі картонні прапорці «ДНР» (і вже далі вони розтікаються по Москві, що святкує). Їх луганським співтерористам пощастило менше. Прапорець з блакитним кольором замість чорного виглядає кокетливо, а не загрозливо, і популярністю не користується. Ось його і перестали штампувати.
Цікава деталь. Раніше доступ на луб’янський мітинг був абсолютно вільний. Тепер же той захищений оточенням і вхід на нього тільки з однієї точки. Думаю, візантійською мовою Кремля це означає, що влада цінує своїх полум’яних сталін-радикалів і сепарат-симпатизантів, але триматиме їх під контролем, використовуючи в потрібний час у потрібному місці і в прагматично дозованому обсязі.
Святкування на інших майданчиках міста виглядало пристойніше. Пісні під гітару і танці під оркестр біля Большого театру. Чудова акція «Безсмертний полк», що зібрала близько півмільйона осіб, хода по Тверській вулиці з портретами родичів учасників війни. Ось тільки на Красній площі до акції «несподівано» приєднався президент Путін з портретом свого батька.
Так, звичайно, таке єднання з народом дуже зворушливе. Але, може, заразом «Його Величність» посприяли б поверненню ефіру відомої і, як виявилося, надмірно незалежної томської телекомпанії ТБ-2, яка придумала і саму акцію, і її назву «Безсмертний полк» ще в 2012 році (тоді центральною вулицею Томська пройшли більш як 6 тисяч осіб). Але ні, лавку сибірської телевольниці прикрили, а її прекрасний почин перехопили і поставили на службу владі, піарівськи використовуючи найсвятіші почуття.
І вже зовсім сумнівними були ігри в реконструкцію на Пушкінській площі. Наприклад, вагон-теплушка «З Берліна». Люди, які розмахують з нього біло-синьо-червоними триколорами, очевидно не знали, що під цими прапорами в Другій світовій билися «Русский корпус», донські козаки, марширували власовці. Отже, тут, як у старому одеському анекдоті: «Абраме Мойсейовичу, ви або зніміть хрестик, або одягніть труси».
А ось ще одна замальовка про вагончик «Ми з Берліна». Усередині лежить зброя, можна взяти автомат. У віконце висовується дівчинка років 9-10. З автоматом. Видно тільки сяючу фізіономію і автомат, що мотається з одного боку в інший.
— Мамо! Подивися, мамо! — дівчинка уся сяє, чекає маминого схвалення, але реакція виявляється іншою.
— Ти що робиш, дурненька?! Ти ж в людей цілишся! — вибухає мати.
— Ну, ма-амо.
— А ну, вилазь звідти. Я сказала, вилазь. Цілиться вона, дурненька!
Дівчинку, як вітром здуло. Миттю вискочила з вагона. Мати сердито пішла убік, донька — за нею.
Але, на жаль, не всі батьки такі розумні, щоб дітей не принаджувати з малого до зброї, щоб забороняти їм по-пореченковськи цілитися в живих людей.
Навпаки, з іншого боку Пушкінської площі — два намети з раритетною зброєю, легкими кулеметами, автоматами, біля входу — кулемет «Максим». І ось тут черга не закінчується. Все більше діти, не лише підлітки, а й дитсадівського віку. Вони щасливі, очі горять. Тягнуться до прикладів, напружуються, щоб підняти важкенький, як для їхнього віку, кулемет. А батьки підбивають, показують, «як правильно». І під крики: «Бий фашистів!» фотографують свої чада. Є й дорослі, вони теж тут, у зброї, по-дитячому щасливі. Щоправда, один хлопець намагається стримати захват свого приятеля, який ніжно прилаштувався до кулемета.
— Романе, ти чого? Це ж німецький!
— Невже?.. Та яка різниця!
А й справді — яка?..
Якби це відбувалося років п’ять тому, то не було б так страшно. Проте сьогодні, коли йде справжня війна, що не затихає, з «братською», як вважалося нещодавно, країною, котра виявилася раптом «фашистською», ці руки, найчастіше дитячі, що радісно тягнуться до стрілецької зброї, ця невичерпна черга виглядають огидно і здаються вірною запорукою майбутніх воєн. Яких? З ким? Вгадайте.
Біля намету стоять ряджені солдати. Один з них — з прапорцем «ДНР». Люди обліплюють «воїнів» — ті із задоволенням фотографуються. І до цього, з прапорцем, теж раз у раз підходять.
— Це ваша особиста ініціатива стояти з прапорцем? Це ви за переконанням чи просто так? — цікавиться пані середнього віку.
— Ну… для колориту. Старший дав. Коли фотографуються, деякі просять прибрати прапорець, а іншим, навпаки, подобається.
Ага! Дуже цікаве уточнення! Значить, людей, які не зовсім осліпли і розуміють, що таке «ДНР», все ж не так мало. Але їхньої сміливості вистачає тільки на те, щоб прибрати прапорець під час селфі. А «солдатику»-то, виявляється, «ващє пофіг». Добра душа, він і з мавпочкою стоятиме, якщо людям сподобається. Просто «старший» дав прапорець «ДНР», а не мавпочку. Проте розмова триває.
— Ви з прапорцем хочете сфотографуватися чи без?
— Я — з прапорцем!
Зрозуміло.
Але, взагалі, повторюся, сепаратистської і сталінської символіки на цьому святі за межами Луб’янської площі зовсім небагато. І люди з нею виглядають маргіналами. Без спеціальних соцдосліджень важко сказати, чим це пояснюється, — чи то малою популярністю, чи то тим, що влада прагне тримати під контролем усе, у тому числі і радикалізм ура-патріотизму.
Натомість георгіївські стрічки — на всіх. Мінус українські червоні маки, які рік тому в Москві все ж зустрічалися, а тепер не побачиш.
Плюс прояви нового культу особи (дійсно, навіщо нам Сталін, якщо є Путін). Особливо яскравий він на Уклінній горі. Намети, що торгують футболками і прапорами із зображенням нового вождя, всюди. І це теж виглядає не цілком пристойно. Може, треба виганяти не лише «міняйл із храму», а й «торговців з Уклінної».
До речі, про храм тут же на Уклінній горі. У рамках святкування 70-річчя Перемоги в нього завезли «свіжі» мощі Георгія Побідоносця. І до них теж черга, щоб прикластися. Черга до мощей святого під прапорами «Росія, вперед!» із зображенням Путіна-Медведєва у футболках «Ввічливі люди» і «Друг Путіна» (тут, до речі, також запозичення, «перекреатіфф», перелицьовування слогану «Я — брат Навального»). М-да, якщо так і далі піде, то скоро в життя втіляться найсмішніші фантазії «Москви. 2042» Володимира Войновича. Адже до неї залишилося лише 27 років. А Перемога від нас пішла вже на 70.
Увечері на Першому каналі — приголомшлива трансляція грандіозного концерту на Красній площі. Ну, тобто, суворо кажучи, це навіть не концерт. По суті, це — ще одне «відкриття Олімпіади», очевидно накреативлене все тим же Костянтином Ернстом. Пам’ятаєте, Олімпійський комітет заборонив у Сочі-2014 робити шматки, присвячені війні. Не пропадати ж добру. Ось їх перенесли сюди і розширили.
Що сказати про це видовище? Наскільки ідеальна за смаком була церемонія відкриття в Сочі-2014, настільки позбавлена смаку ця. Любов сценариста Ернста до метафор у додачу до трагічних реалій війни обернулася блюзнірством, естетським танцем на кістках, самопародією з елементами незапланованого чорного гумору.
Ось вантажівка везе ящик. Борт відвалюється, і на землю розсипаються апельсини. Набігають діти, збирають їх і віддають солдатам. Але ті розщедрилися і залишають дітям. І це усе, ніби у блокадному Ленінграді. А, ну тоді все ясно, куди апельсини везли. В обком, куди ж ще. І згадуються історії, як у дворі Смольного потайки ночами заривали запліснявілі апельсини, ну ті, що начальство не встигло зжерти (а віддавати вмираючим від голоду було вже незручно).
А ось яскравий масовий танець у бардових костюмах на пів-Красної площі. Він, очевидно, навіяний пісенним рядком: «Дни и ночи у мартеновских печей не смыкала наша Родина очей». Посеред цього танцю — хлопчик у куцому одязі, який несе в руках величезний снаряд з написом: «За Батьківщину!». Його за плече веде дідусь партизанської зовнішності у ватнику і з погано приклеєною бородою. Тут одразу хочеться сказати «велике дякую». По-перше, за те, що у дідуся вус не відклеївся. А по-друге, за те, що в руках у нього немає другого снаряда з написом, що напрошується, «За Сталіна!». Тоді було б «Жах! Жах!», а так просто «Жах».
Але ось що ще жахливіше. На Красній площі декорації концтабору. Судячи з напису Arbeit macht frei, швидше за все, Освенцима. Ну ви зрозуміли. Це знову візантійський привіт Самі-Знаєте-Кого зрозуміло кому — польським і європейським політикам. Ось ви мене не запросили на ті заходи, ну й не страшно. В помсту, окрім гарячого, кривавого, зруйнованого Дебальцевого, ми тут ще на Красній площі спорудимо свій персональний Аушвіц. Благо, технології і багата фантазія Костянтина Львовича дозволяють. А ви наступного разу подумаєте — може, краще мене запрошувати, куди потрібно.
Крізь ворота з написом вгорі Arbeit macht frei тягнуться руки дітей у смугастих робах. Вони в «зомбі-гримі». Чорні кола під очима і біле обличчя. Червоноармійці в плащ-наметах відчиняють ворота, і кожен бере по дитині на руки. Виходить такий, помножений на двадцять Трептов-парк. Що це? Це ж за межами! Якщо так далі піде, то на наступних урочистостях варто чекати кордебалет із двох десятків Батьківщина-матерів з Мамаєва кургану, які танцюють танець з шаблями під музику Арама Хачатуряна (Костянтине Львовичу, даруйте! Ви ж — суперпрофесіонал, у вас жоден креатив не пропадає).
А з пісень найбільше запам’яталася, здається, одна-єдина, присвячена місту. І місто це — Одеса. А пісня — «Одесит-Мішка». Про те, як місто було захоплене окупантами, а потім звільнене. Ці два останні куплети придворна співачка Лариса Доліна співала особливо проникливо. А придворний Ансамбль народного танцю ім. Ігоря Мойсеєва танцював після цього особливо відважно. І знову-таки, знаючи візантійський стиль Кремля, можна не сумніватися — це теж послання: «Діти, не розслабляйтеся! Мрії про Одесу і коридор до Придністров’я ми ще не залишили».
Ну і о 22.00 — салют. Тут претензій немає. Стріляли голосно і красиво. Хоча, чесно кажучи, і тут без вульгарності не обійшлося. Але вона була до того. Цілий місяць на новинному каналі «Россия-24» реклама дев’ятитравневих урочистостей і трансляцій ішла під ролик, що розпочинався з салюту на закритті Олімпіади в Сочі-2014, а закінчувався салютом 9 травня 1945-го (тобто рекомендації МОК, що не варто змішувати війну й Олімпіаду, все ж просвистали повз вуха). З явним натяком, що це — події, перемоги приблизно одного рівня.
Ну що тут скажеш. Якщо Бог хоче покарати, то він позбавляє розуму.
Але є важливе уточнення. Ядерну зброю і місце в Радбезі ООН Бог при цьому все ж залишив.

Олег КУДРІН
м. Москва

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2015 > Тема "З потоку життя"