Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Можна скільки завгодно друкувати в «Світлиці» інтерв’ю з проукраїнськи налаштованими донеччанами, але, видно, є потреба і в загальному описі. Тому спробую коротко і максимально об’єктивно, не минаючи цікавих подробиць, описати стан визволених територій Донбасу. За основу можна взяти враження, скажімо… від Краматорська. Нагадаю, що йдеться про початок — середину квітня. Наголошую на цьому, оскільки ситуація може змінюватися. Як саме й у який бік — цього поки що не зможе спрогнозувати ніхто. Навіть ініціатор війни Путін. Мені ж у квітні робити висновки допомагали оголошення, агітаційні плакати та численні написи на будинках, парканах, асфальті... Дехто зауважить, що це не той рівень досліджень, щоб ним хвалитися (мовляв, краще б масштабне опитування провести), але я з таким поглядом не згоден. Втім, зробимо так: я даю максимум інформації, а читач нехай робить висновки сам.

ШМАТОЧОК ГАЛИЧИНИ У КРАМАТОРСЬКУ

Спочатку я вирішив поїхати до недавно збудованої церкви Св. пророка Іллі. Адже напередодні, будучи в Києві, взяв у знайомих волонтерок телефон отця Василя Іванюка — декана Краматорського деканату УГКЦ. На жаль, церква перебуває не в центрі, а на околиці Краматорська. Зрештою, наївно було б очікувати чогось іншого. Всі найпрестижніші місця і чималенькі кошти владою завжди резервувалися для УПЦ МП. Причому, судячи з розмірів церков цієї конфесії, стає зрозуміло, що будувалися вони не прихожанами. Бо надто вже дорогі – справжні писанки, а рівень релігійності населення на Донбасі нам добре відомий. Тут механізм такий: спочатку проросійська влада сприяє збору коштів, а потім уже атеїстичне населення регіону поступово «втягується» у російське православ’я. Ще б пак – церква така гарна… А «укропські» церкви значно гірші… У яку йти? Звичайно ж, у свою, рідну, російську! Тому браку у фанатиках УПЦ МП тут ніколи не буде. І ще довго житиме старанно приховувана нетерпимість до всього українського.
На щастя, церква Св. пророка Іллі досить гарна і зовсім не схожа на більшість церков українських конфесій, які функціонують на Донбасі. Адже це, як правило, звичайні житлові будинки з хрестами… Тут же і краса, і розміри цілком прийнятні. Шкода лише, що не в центрі, тому важче добиратися. Але того дня я помітив і позитивні моменти в існуванні греко-католицької громади Краматорська. Скажімо, одна дівчинка з російськомовної родини не хотіла йти додому після служби. Навіть плакала! Заспокоїлася лише тоді, коли їй дали молитовничок. Цей момент я й зафіксував на фото.
Отже, не всі місцеві поспішають до церков УПЦ МП, хтось добровільно долучається і до українського світу. Роздав прихожанам свіже число газети «Донеччина», яку напередодні взяв у редактора Ігоря Зоца. Люди дякували, щиро раділи, що газета не припинила свого існування, шкодували тільки, що виходить вона тепер у Києві, а не в Донецьку, як раніше.
Настрої у людей різні. Хтось почувається комфортно, а хтось і шкодує, що покинув рідну Галичину, бо часом сепаратисти дивляться скоса на «чужинців» з-за Збруча. Мене подібні розповіді дуже засмучували, бо вони є індикатором реального стану речей на звільнених територіях Донбасу. Тут досі бракує релігійної толерантності, а бракує саме тому, що влада всерйоз не бореться з ідеологією сепаратизму.

У 30-ті РОКИ ТУТ ЩЕ БУЛА ПОВНОКРОВНА УКРАЇНА

Того ж дня, опісля розмови з греко-католиками Краматорська, я взяв посильну участь в освяченні військового госпіталю в Дружківці. Хоча головною фігурою був, звичайно, о. Василь Іванюк. Я вкотре переконався, як багато тримається на ньому. Він — «свій» серед військових, але часом його вважають чужим місцеві ватники. Навіть ті, кому він щиро допомагав продуктами, гуманітарною допомогою. Неподобство… несправедливість… нелогічність… Такі невеселі думки постійно крутилися в моїй голові, але з ким поділишся? А між тим, раніше такої явної українофобії тут не було. Мало того, ще в 30-ті роки Донбас був цілком українським краєм, приблизно таким, як нинішня Кіровоградщина. Подекуди ще збереглися докази того, що мова наша домінувала. Скажімо, в 1935 році у Краматорську була збудована школа ім. В. І. Леніна. Вона була підписана українською — на фронтоні школи той давній напис зберігся дотепер. Питання, якою мовою писати, тоді не виникало. Але коли тут з’явилася «критична маса» мігрантів (насамперед росіян), мовна ситуація поступово почала змінюватися на користь російської. А ще ж і більшовицька партія «допомагала», тому про мирне змагання (конкуренцію) мов навіть не йшлося. При потребі, на тій чи іншій ділянці ідеологічної роботи українську викорінювали дуже швидко. Інколи спеціально залишали якісь ознаки українськості. Адже у величезній країні, де ще вільно звучала естонська, литовська, грузинська та інші «живучі» мови, остаточно ховати українську було б ідеологічною помилкою — захвилювалися б і ці консолідовані, «живучі» народи… Тому були елементи показухи. Це увійшло в плоть і кров донбаської інтелігенції. Так чи інакше, такий підхід формував толерантніше середовище. Пам’ятаєте відомого актора і режисера Леоніда Бикова? Він був російськомовним, але аж ніяк не українофобом. Відверті шовіністи на Донбасі не домінували, тримали свої погляди при собі. Може, це було й вірно з точки зору правлячої партії — КПРС. Сліди такого підходу збереглися й донині. Це в так званих ДНР-ЛНР йде системна «зачистка» від українства. На нашій же території зберігається деяка рівновага. Принаймні в написах. Але ж і написи впливають на мовну свідомість. Донбас – далеко не Галичина, але й не Крим і, тим паче, не Росія. Ось мій погляд вихоплює рекламу: «Агентство нерухомості «КОБЗАР». Назва трішки насторожує нелогічністю (яка вже там нерухомість у кобзаря? Одна бандура та ще торба з хлібиною), і все ж приємно, що наша мова не забута. На міському базарі побачив дивний двомовний напис: «Ласкаво просимо в торговые ряды». Таке поєднання не є рідкістю. Ось ще: «Кондитерский магазин. Торти, тістечка». І через квартал зустрічаю щось подібне: «Шалене свято. Организация и проведение свадеб, выездных церемоний, корпоративов и детских праздников». Або: «Бар ДОБРОБУТ. Прекрасная кухня. Недорого. Банкеты, свадьбы, живая музыка». По ідеї, така урізана двомовність галичанина мала б дратувати, але я пригадую, що в Криму й такого не було. Та й у так званій «Новоросії» тенденції невеселі. Так що можна порадіти за Краматорськ – української мови тут ще трохи лишилося. В інших містах Донбасу українського менше.

ЗА ЛЕНІНИМ ВАТНИКИ ПЛАЧУТЬ, А ПРО ОРДЖОНІКІДЗЕ ВЖЕ ЗАБУЛИ

Пам’ятників у Краматорську чимало. Скажімо, є пам’ятник кіноактору Леоніду Бикову. Є й пам’ятник Тарасові Шевченку, але, як на мене, дуже невдалий. Встиг зробити фото пам’ятника Леніну за кілька днів до його знесення. Кажуть, «ватники» тепер побиваються за вождем світового пролетаріату. Проте зовсім забули про пам’ятник Серго Орджонікідзе. Цей діяч, між іншим, заслуговував на те, щоб пам’ятник йому зберегли. Адже це саме він займався розвитком промисловості в місті і за короткий час встиг зробити дуже багато. Про це мені говорили інтелігентні краматорчани, але, схоже, пересічний «ватник» у такі тонкощі не вникає. Для них символом добрих старих часів є лише Ульянов-Ленін. Якщо на секунду перенестися у сусідній Слов’янськ, то й там подібні тенденції. Пам’ятник товаришу Артему стоїть напівзруйнований, але на це ніхто не звертає уваги. Деякі пам’ятники воїнам Великої Вітчизняної війни поновлюють. У Краматорську помітив декілька таких – на даний момент стоять у риштуванні.
ПАРКІВ У КРАМАТОРСЬКУ БАГАТО, АЛЕ ВОНИ НЕВПОРЯДКОВАНІ

Якщо говорити про освітній рівень населення і рівень лояльності до України, то тут є певний взаємозв’язок. Чим освіченіша людина, тим прихильніше вона ставиться до української ідеї. Цим і пояснюється та обставина, що під час поїздки найбільший інтерес для мене становив саме Краматорськ – місто металургів і машинобудівників. Не можна не помітити: у Краматорську дуже багато зелених насаджень. Це й алеї вздовж вулиць, і досить великі за розміром парки. Коли у місті багато зелені – це радує. Тут я подумки подякував більшовикам – таки дещо позитивне вони робили: садили багато лісосмуг у степовій зоні (захист від суховіїв), дбали про відтворення лісів. Тепер ситуація в лісовому господарстві гірша, ніж була «за совітів». Повирубувавши все, що можна, після війни, вони потім зайнялися відтворенням лісових багатств. Певний час у лісах був порядок. Тепер же під Києвом якщо й не вирубують повністю, то суттєво проріджують чудові соснові ліси, звільняючи площу під нові котеджі. Сотні гектарів уже втрачено! Думаю, така ж картина і навколо інших обласних центрів України. Я спеціально загострюю увагу на таких моментах. Вони допоможуть зрозуміти — чому багато людей на Донбасі ностальгують за радянським минулим. По-перше, тоді й справді було багато хорошого, а по-друге, пропаганда. Краматорські парки відрізняються від львівських тим, що в них багато дерев, але дуже мало доріжок, лавочок, альтанок, майданчиків для дітей тощо. Але це ніколи не пізно змінити, головне, щоб війна закінчилася, і були гроші на відбудову. А там… співробітництво фахівців у галузі зеленого будівництва допоможе вирішити усі ці проблеми і ще більше зблизить наші регіони.
Помітив, що в місті багато меблевих магазинів, принаймні в центрі. З чим це пов’язано? Може, з тим, що тут постійно щось будувалося, а тепер у нових квартирах потрібні гарні меблі? Можливо, й так. З кав’ярнями у Краматорську складніше – це не Львів і не Чернівці. Та й хлібний магазин якось довелося шукати значно довше, ніж шукав би у Львові.

КУЛЬТУРНА ПАЛІТРА, НАЦІОНАЛЬНИЙ КОЛОРИТ

Якщо говорити про культурне середовище, то воно досить зросійщене. Хоча навіть стовідсоткові «ватники» не зможуть заперечити прописну істину: розбудовували Краматорськ не лише росіяни. Скажімо, біля вокзалу я побачив великий білборд з написом: «Наша гордість — Конрад Гампер — засновник машинобудування і металургії у Краматорську». Гампер – швейцарець, його часом називають одним із хрещених батьків Краматорська. В кав’ярні «Греческие чебуреки» можна не лише спробувати деякі страви грецької кухні, а й попити пива. Плакат при вході рекламує пиво «Zibert»: «Німецька якість – українська ціна». Назви деяких магазинів двомовні, використовується як українська (чи російська), так і англійська мови. Хоч Краматорськ і не Одеса (там англійської набагато більше!), але й не Рязань. Попри домінування російської мови в побуті, тут залишається ще чимало ознак українськості території. Переважно це написи, реклама. Скажімо, гарно оформлений магазин «Вишиванка» — в ньому абсолютно все українською мовою. Але там же, в центрі міста, є і протилежні приклади, скажімо, продуктовий магазин «Русь». Для більшості краматорчан така назва викликає асоціації виключно з Росією, а не з Україною. Хіба що деякі місцеві інтелігенти, які добре підкуті в історії, знають що й до чого, а тому їх такий напис не дратує – розуміють, що йдеться саме про їхню Батьківщину. Патріотична молодь Краматорська збирається в центрі міста в клубі, який називається «Вільна хата». Вивіска при вході пояснює, про що йдеться: «Молодіжна платформа, де кожен знаходить своє». Привертає увагу й гасло: «Навчайся, твори, відпочивай». Одним словом, не так вже все й погано у звільненому від терористів Краматорську. Хоча ніша для українського культурного життя не надто велика, але вона поки забезпечує потреби місцевих патріотів. Головне, щоб був мир, і північний сусід не робив більше спроб нав’язати місцевим мешканцям сумнівні принади «русского мира».

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2015 > Тема "Урок української"