Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

«Кримська світлиця» поки що тримається. В міру своїх сил намагається виконувати свою місію — висвітлення подій у Криму та на сході України. Паралельно триває робота щодо зближення інтелігенції різних регіонів. Шкода, що «світличанських» «багнетів» на материковій Україні небагато, а всі кримські фактично у блокаді. Тож і продуктивність не надто висока. Та все ж — діємо. Оскільки проукраїнська частина Донецького національного університету (далі — ДонНУ) перебралася до Вінниці, то і я, вирушаючи на Донбас, не міг не заїхати у це гарне зелене місто над Південним Бугом.

ВОНИ ВИБРАЛИ УКРАЇНУ

Зустрів мене молодий філолог Тарас Ткачук, про якого я неодноразово писав і статті якого друкувалися в «Кримській світлиці». Оскільки у Тараса була автівка, то ми швидко доїхали до самого Донецького університету в «екзилі», який тепер перебуває на вулиці 600-річчя Вінниці. Якраз викладачі і студенти відзначали ювілей філфаку, тож ми потрапили на маленьке свято. Було дуже цікаво, але водночас мене не полишала сумна думка: чим же ці люди завинили перед Путіним і його «русским миром»? Чому вони вимушені вчитися за сотні кілометрів від рідних осель? Жити в переломний період української історії, звичайно, цікаво. Але й негативні емоції забезпечені усім, хто потрапив під історичний прес, як і тим, хто серйозно переймається долею ближнього. Люди Донбасу, які тепер живуть у Вінниці, зробили вибір на користь України, то як ними не перейматися? Ми всі повинні підставити їм плече, щоб потім разом з ними бути великою дружною українською родиною. «Один за всіх і всі за одного!» Принаймні так би було в ідеалі. Насправді ж, є моменти, які не те, що розділяють, але… трохи віддаляють схід від заходу і центру. Звичайно, кидається у вічі, що навіть на території проукраїнської частини ДонНУ явно домінує російська мова. Зате тут майже всі студенти відразу переходять на українську, якщо до них звернутися цією мовою. І все ж, роблю невеселий висновок: російська мова настільки беззастережно запанувала на Донбасі, що давно стала мовою спілкування всього шахтарського регіону. Не дві мови (відомо, що регіонали і комуністи постійно виступали за офіційну двомовність), а лише одна — російська! Враховуючи ментальність нашого неспокійного східного сусіда, схильність до поглинання всього, що можна поглинути, ми були просто приречені на цю війну. Глибоко переконаний, що якби хоч 25% населення Донецька розмовляло українською, то війни не було б, не було б смертей! А що є важливішим від життя людини? Тому вважаю, що від серйозного обговорення мовного питання (принаймні з «нашими», тобто проукраїнськими донецькими) ми нікуди не дінемося.

МОВНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

А раз так, то, користуючись нагодою, мимоволі вивчаю та аналізую мовну ситуацію у Вінниці. Адже хочеться краще знати, у яких умовах опинилися наші побратими зі сходу. На відміну від Києва, в якому поволі зростає кількість україномовних мешканців і водночас скорочується відсоток українських вивісок (дивна тенденція, чи не так?), у Вінниці вивіски майже всі україномовні. Розмовляє українською не менше 60% населення. Вінничани мовно толерантні, і якщо звернутися до перехожого російською, то він, найімовірніше, відповість вам цією ж мовою. Так що для донецьких Вінниця є, мабуть, оптимальним варіантом. Бо, скажімо, Львів чи Тернопіль були б радикальнішими у мовному питанні. У Вінниці ж є свій центрально-український шарм. Це — і не Галичина, і не Донбас. Не помітив нічого подібного до львівської «Криївки», яка не лише смачно годує туристів, а й активно пропагує Українську повстанську армію. Зате у місті над Південним Бугом є кафе «Вінницькі куркулі». Тут без політики, але відчувається гордість за регіон (натяк на заможність), і страви смачні. Деякі вивіски у місті сподобалися б галичанам. Скажімо, ось ця: «Вхід до клюбу». Справді, важко приховати усмішку. А головне, що такими дрібничками Вінниця демонструє повну толерантність не лише до російської мови, а й до західняків. Є чимало патріотичних написів на стінах будинків. Наприклад, цілком нейтральне побажання: «Нехай щастить». Але оскільки поряд намальовано великий тризуб, то це не може не впливати на сприйняття. Вінниця цінує свободу, тому все витримано у патріотичному ключі. Як-от напис червоною і чорною фарбою: «Слава героям Майдану! Слава Україні!». Одне слово, українців тут не ображають. А я ж пам’ятаю Вінницю початку 70-х років. І тоді у ній беззастережно домінувала російська мова, а українська вважалася мовою селюків і маргіналів. Тепер настали інші часи: Майдан і війна з Росією змусили націю трохи мобілізуватися. Втім, на толерантність подільського міста це не вплинуло. Вдалося сфотографувати навіть напис трьома слов’янськими мовами. Вгорі білоруською подана назва магазину — «Мілавіца». Нижче пояснюється українською, що це: «Фірмовий магазин жіночого одягу», а ще нижче деталізується російською: «Женское белье, женские майки, колготы». Не пригадую, щоб десь, колись в Україні я зафіксував поєднання трьох східнослов’янських мов на вивісках, а от у Вінниці побачив.
На одній з центральних вулиць сфотографував рекламний щит, який повідомляв про те, що скоро буде музичний концерт «Від Молдаванки до Єрусалима — в програмі улюблені ідиш-пісні та сучасна ізраїльська музика». Так що загалом Вінниця є дуже толерантним містом.

ЛІКУВАТИ ДОНБАС ЛЮБОВ’Ю

Наступного дня я розмовляв з кандидатом філологічних наук Оленою Тараненко, яка тепер виконує обов’язки завідувачки кафедри журналістики. Шість років тому ми вже спілкувалися з нею в Донецьку — нам було дуже цікаво! Тепер же від проукраїнської донеччанки я почув багато цікавого про навчальний процес. Зокрема, й таке:
«На заняттях ми із студентами проаналізували плюси і мінуси українського національного характеру. І дійшли висновку, що найбільшою українською проблемою є низька самооцінка. Є багато внутрішніх суперечностей, які ми сприймаємо скоріше як свій «мінус». Нам треба вирівняти цю ситуацію, і тоді все у нас буде добре. Аналогічне завдання ми виконали щодо Донбасу. Говорили про так званий «особливий донецький характер», яким наші земляки дуже пишалися, бо регіональний патріотизм у нас дуже розвинутий. Я багато років займаюся такою темою, як міфотворчість, тому можу стверджувати, що розвинутий цей патріотизм аж занадто! Бо підмінив собою національний патріотизм. Ця тенденція, до речі, з певним розрахунком підтримувалася деякими політичними силами. Донецьк був містом першої категорії, і мої земляки звикли жити по-особливому, не так, як інші. Як їм тепер змиритися з тим, що зараз економічна депресія? І виправити це поки неможливо. То що робити? А вихід є: раз так, тоді ми будемо особливими по-іншому. Будемо найкримінальнішими! Безперечним плюсом донецьких є працездатність, працелюбність. Але водночас є певна пихатість, зверхність. І колективізм у нас кланового гатунку. Не «родинність», а саме клановість! І отже, ми внутрішньо готові до того, що чийсь клан може нами керувати. І коли ми все це із студентами узагальнили, то побачили, що нічого особливого, ексклюзивного у нас немає. Це — типове молоде індустріальне місто (подібні є і в Німеччині, і в США), а якщо спробувати порівняти місто (чи регіон) з людиною, то вийде, що Донбас нагадує типового підлітка. Тобто більше поважає силу, а не розум. А подібна установка має свій зворотний бік — людина готова безапеляційно підкоритися комусь сильнішому. Ось такий він, Донбас, — рідне дитя України з важким підлітковим періодом... Ми із студентами думали над проблемою і дійшли такого висновку. Вимальовуються два підходи до проблеми Донбасу: або цієї дитини треба позбутися, тобто відправити агресивного підлітка в тюрму (адже родина його не хоче!), або лікувати підлітковий максималізм, виправляти помилки (в яких ми й самі почасти винні) своєю любов’ю. Бо коли є погані риси, то ми самі в цьому винні — адже не виховали добрих. Коли ми цю свою провину визнаємо, іншими словами, «обнулимо» наші провини, то далі буде вже легше. Але дуже важливо, щоб любов до матері демонструвала і сама дитина. Намагалася постійно демонструвати свої кращі риси…».

ІСТОРІЇ НЕСЕПАРАТИСТОК

Пані Олена подарувала мені невелику книжечку, яка багато в чому проливає світло на ситуацію в окупованому Донбасі. Писали її проукраїнські жінки шахтарського краю, тому й назва така: «Історії несепаратисток». Прикро, що тираж поки невеличкий, адже при такому форматі книгу могли б прочитати сотні тисяч людей. Варто б пропагувати її через бібліотеки — знову ж таки, якщо наклад буде більшим. Схвилював емоційний вірш Олени Поволяєвої про Донбас. Там є і такі рядки:
Донецк почему-то
снится,
Чаще, чем ожидала.
Он пахнет глинтвейна
корицей,
Дождем и пыльцой
из отвала…
Олена живе тепер у Москві — в Україні не знайшлося місця навіть для таких проукраїнських, як вона. Про це молода жінка пише з болем:
«Я поняла, что пора собирать вещи и уезжать. Мужу всегда говорила «нет» на эти уговоры, но в глубине души чувствовала — все, Донецк покатился по наклонной плоскости в самую большую черную дыру в своей истории. И, скорее всего, он оттуда не вынырнет обратно. Когда малышу исполнилось полтора месяца, я поддалась на уговоры супруга. А что еще оставалось? Я — в расстрельных списках, как корреспондент Радио «Свобода» в Донецкой области. И пока еще республика молода, можно было отсидеться у себя на Бакинах, в трех километрах от центра Донецка.
Но я увидела, что Украина не собирается ничего предпринимать. Что никакие наши силовики не зачистят облгосадминистрацию и не придут в прокуратуру выбивать из нее террористов. Что самое время вывозить ребенка…».
Ось така невесела інформація. Розумію, що нашим силовикам не все під силу, але кореспондента «Свободи» могли б уже якось вивезти і прилаштувати в Києві. А так… людина живе в Москві і сумує за рідним містом:
Донецк из памяти
скроен.
Теперь он в двух
ипостасях:
Мирный, шумный,
балетный.
Аэропорт еще с нами.
Военный, почти
бездетный.
Наверно. Не видела
с мая…
Мало того, Олена, схоже, зазнала певної моральної травми, зрозумівши, що Україні поки що дуже далеко… скажімо, до Ізраїля у ставленні до власних громадян. Бо далі вона пише: «Я скучаю по Украине и мечтаю жить в Одессе, но этого, наверное, не случится. Вероятность еще одной республики там высока, а наша семья повторения пьяных автоматчиков под окнами не хочет видеть вновь…». Звісно, українці могли б бути значно динамічнішими і чітко дали б зрозуміти сепарам з інших регіонів, що коли ті скучили за «русским миром», то їм відкриті всі шляхи для переїзду в Лугандонію. Ще й на поїзд підсадять і речі подадуть. А на їхні місця вселяться ті, кому миліший світ український. І тоді такі, як Олена Поваляєва, жили б не в Москві, а в милій її серцю Одесі. А так — і території втрачені, і жодних «зачисток» від сепарів не відбувається. Тут є над чим подумати… Якщо ми говоримо про те, що проблема Донбасу лікується любов’ю, то любити треба, насамперед, своїх — адекватних, позитивних людей, а не зрадників. Непогано, якби ця любов виявлялася і в турботі про житло для таких «внутрішньо переміщених» осіб. Треба спробувати і сепаратистів любити, але це вже, пробачте, в другу чергу. Вони вже стільки крові нашої випили, що нехай почекають.

«У ПІВДЕННУ СЛОБОЖАНЩИНУ СЛІД НЕОДМІННО ЇХАТИ!»

Поки працював над статтею, встиг переглянути кілька заміток у соцмережах, які стосувалися Донбасу. Сподобалося повідомлення письменника Івана Андрусяка:
«Повернувся з Краматорська, Костянтинівки і Дружківки, весь переповнений враженнями! Неймовірно позитивними враженнями, — а водночас і тривожними...
Завтра викладу докладніший звіт, а поки — коротко про головне: сюди, у південну Слобожанщину, слід неодмінно їхати!
І нам — письменникам, акторам, художникам, музикантам — найперше! Їхати зі своїми книжками, картинами, виставами — і розмовляти з людьми. Про українську культуру розмовляти! Таку, якою вона є, — з усіма її проблемами й капостями, — але тим не менш живу й справжню. Зараз вона тут потрібна більше, ніж деінде в Україні.
Бо, власне, Україна тут — це:
— діти. Усі діти, без винятку!;
— чудові слобожанські пейзажі;
— українські громади, де більші, а де й менші, які живуть у середовищі далеко не завжди прихильному, а нерідко й ворожому. Держава їх здебільшого ігнорує — за принципом «ці й так свої», — а для них ця інтегрованість у загальноукраїнський культурний процес багато важить. Без такої підтримки українські громади на цих теренах — діаспора, тоді як із нею, навпаки, діаспорою стають уже ті, хто культурно взорує на Росію…».
* * *
Останній рік був дуже важким для України. І все ж, радує те, що ці випробування пробуджують націю, роблять її монолітнішою. У тій же Вінниці бачив багато (не менше, ніж у Львові!) людей у вишиванках. Траплялися і зовсім приємні несподіванки — на набережній побачив хлопця у патріотичній футболці із кумиром радикальної молоді Че Геварою. Тільки на ній відомий революціонер чомусь з українським тризубом на береті. Наступного дня в центрі міста зустрів молодого чоловіка у чорній футболці — також з тризубом і написом: «Брат за брата. Свій за свого». Та й судячи з розмов у чергах, вінничани вже не ті, що були 15-20 років тому. Дуже хочеться вірити, що й Донбас колись відродиться, підніметься з руїн, як птах-Фенікс, і стане символом нашої перемоги.

Сергій ЛАЩЕНКО

Молодь Донецького університету

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2015 > Тема ""Будьмо!""