Версiя для друку Обговорити в форумi

Спочатку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було — Бог. У нашій газетній долі теж спочатку було Слово. Рідне, українське. І Слово було — Україна. І все інше вже з того походило і сприймалося як другорядне.
Нещодавно голова піклувальної ради Петро Вольвач (колись така була при «Кримській світлиці») порівняв мене з Лесею Українкою. Не тому, що добре пишу. Як поетесу, випускницю Московського літературного інституту ім. Горького, я поховала себе ще на межі 80-90-х років разом зі своєю видавничою діяльністю. Він назвав мене так через чоловічу вдачу, як колись говорили і про славну Лесю. За його словами, я була чоловіком більше, ніж усі мужчини-українці, що залишилися сьогодні в Криму. Хоча, звичайно ж, не всі. Просто того вимагала цитата. Втім, бути чоловіком для жінки — теж сумнівний комплімент. Але це — за звичайних умов. Та не тепер, коли панує недовіра, коли спецслужби Росії всюди шукають екстремістів і терористів, а українські підручники вже давно згоріли на багаттях прямо на шкільних подвір’ях, бо несли із собою Слово, яке було приречене на страту в тій державі, що кримчани тепер називають своєю.
На початку 90-х, коли народилася «Кримська світлиця», чоловіком я не була. Швидше, скутою, сором’язливою і закомплексованою, схожою на підлітка жінкою. Потім нас довго випробовували разом, мене і газету, на міцність, терплячість, витривалість і відданість. Я навчилася жити по півроку навіть без своєї жалюгідної зарплати, а газета — на жебрацькі подачки, які то вимолювало, то виривало майже з кров’ю її керівництво; я — не зважати на образи і несправедливість з боку оточення, те ж саме і газета; і ми обидві — намагалися говорити правду і не прогинатися під тих, хто міг би це наше життя зробити ліпшим, в чому сьогодні звинувачує нас один із співзасновників «Кримської світлиці».
І все щойно мною сказане — не для самореклами (навіщо вона тепер пенсіонерці-інвалідці в чужій країні), а тому, що образливо і боляче чути несправедливі звинувачення на адресу нашого газетного колективу, який сягав колись 30-ти осіб, а сьогодні нас у Криму — лише троє.
Думаю, не я одна з роками все частіше замислююся про смерть. У будь-якому разі це катастрофа. Та є різниця: чи загинути стоячи, в колі товаришів-однодумців, чи десь у чотирьох стінах, усіма забутим і покинутим, безпомічним і зрадженим, проклинаючи себе і усіх, кому беззастережно віддав і сили, і розум, і здоров’я.
Щось подібне я відчула вже тепер, ознайомившись з оцінкою нашої праці співзасновниками. Але це не ми здавали Крим, навпаки, робили все, щоб подібного не сталося, незважаючи на ворожість чужих і байдужість своїх. Тож тепер мали б змогу працювати за пропускною системою, задовольняючи вимоги представника міністерства, який наголошує, що за кілька годин прогулу закон уже дозволяє звільняти людину з роботи. І це мають намір зробити з нами наші шефи найближчим часом.
Прогул, узагалі, слово гарне. Від нього віє добрими застільними часами. Але чи гулятиметься тепер без копійки в кишені, п’ять місяців не одержуючи зарплати. Мені, звичайно, ліпше, я маю пенсію, хоча їй далеко і до середньої — при більш як 40 роках трудового стажу. Втім, на порогах магазинів, де дійсно було б цікаво повештатися, мене частенько зупиняють словами: жінко, не марнуйте часу, тут ви все одно нічого не купите. Тож про мої можливості навіть на лобі все написано. Але є й безкоштовні варіанти відпочинку. В усякому разі, були, поки безтурботні літні люди просто лузали насіння на лавочках. Сьогодні лавочок обмаль, а ті, хто там відпочиває, говорять не про внуків і закатку джемів, а про потрошенка, який продався америкосам і вбиває жінок та дітей. Слухати теперішній кримський епос — це вище моїх сил, тож «прогулювання» на лавочці також відпадає. Те ж саме можна сказати і про ще один, майже безкоштовний, варіант байдикування — на дивані перед телевізором, який навіть стримана в оцінках, бо залякана, Росія називає зомбоящиком.
Тим не менше, представник міністерства невдоволено зауважує, що працює вже 4 місяці, а нас ще не бачив. А я пропрацювала 264 місяці, майже в 66 разів довше, і не бачила ні цього пана, ні його попередників, і це нікому не заважало робити свою справу. Хоча, брешу, одного міністра точно бачила, це був Богдан Ступка, таки дійсно даний нам Богом, дорогий, улюблений, талановитий, він не погордував прийти до редакції, де ми разом піднімали чарку і фотографувалися. Але з по-справжньому великих корона не падає, вони і це можуть собі дозволити.
Якщо чесно, гніву київських чиновників я не боюся. Бо мені є кого боятися ближче, наприклад, полковника ФСБ, від якого не втечеш, бо і втікати нікуди. В Україні ніхто на мене не чекає, та і клопоти з переїздом не по здоров’ю ні мені, ні, тим більше, моїй майже 97-літній матері.
Але ті, хто любить або нібито любить Україну, мають пам’ятати: те, що сьогодні відбувається з «Кримською світлицею», і в ситуаціях, подібних нашій, буде помічено і молодими, які дихають нам у потилицю. А висновки, які вони можуть зробити, ой як не на часі, бо війна з Росією, холодна чи гаряча, ще не скоро піде в забуття. А війна завжди чорно-біла: або свій, або чужий, і жодних напівтонів. І тут не до амбіцій, треба рятувати країну та її людей, забезпечивши кожному максимум комфорту і турботи. І недоречно розбиратися сьогодні з газетою, яку і так вже позбавили її паперового втілення, але інтерес до подій у Криму не вщухає і в онлайн-варіанті. Каже начальство: не працюємо і прогулюємо? І де ж тоді береться повноформатний варіант газети? Хіба робить його не колектив, фонд заробітної плати якого на місяць становить близько 10 тис. гривень? І більше жодних витрат, ні на оренду приміщення, ні на канцтовари. До речі, Інтернет-варіант — це теж наша ініціатива, бо втілюється в життя з початку 2000-х, і щодо цього київське начальство не мало жодних витрат і клопотів.
Сприймаю нинішні інсинуації навколо газети як нападки на нашого головного редактора. Не стану приховувати, у мене з ним також не все і не завжди було гладко. Але сьогодні він є безальтернативною фігурою, і, наступивши на гординю, ми мали би вклонитися йому за те, що й досі не зламався, що працює якщо не за 30-х, то за 10-х під загрозою арешту і покарання. Адже ми свідомо порушуємо російські закони, що суперечать українським.
Боюся за нього, боюся за себе, боюся за кримських українських дітей, яких примушують все, що вони любили, зненавидіти. Моя знайома, вчителька молодших класів із Бахмача, розповідає, що там вся малеча, як один, хоче вбивати росіян, бо у когось в зоні АТО загинув татко, у когось родич, а в деяких будинках і цвяха нікому забити, всі чоловіки — хто на службі, хто на перепідготовці. Їхня відсутність пов’язана з війною. І ще не відомо, коли у слов’янському світі запанують мир та злагода.
То де мудрість нашої влади, не кажучи вже про російську, для якої стравлювання народів — свідома поведінка, зумовлена національними інтересами. Колись мій знайомий з університету, росіянин, професор Василь Саприкін — Царство йому Небесне — мав улюблений життєвий рецепт: треба всюди шукати друзів, а не ворогів, і вони з’являться навіть там, де раніше їх взагалі не було. Завдяки такому пошуку їх побільшало б і в Криму, і в Донецьку, і в Луганську. Тож я б не стала дивитися на «Кримську світлицю» вороже ні з того, ні з іншого боку кордону, бо ми мріємо, щоб Україна була цілісною, незалежною і суверенною в оточенні лояльних до неї, якщо не дружніх держав. Мріємо і робимо усе, що дозволяє нам українська влада і допоки не заважає російська. І не треба розстрілювати нас у спину, бо не заслужили, і не в українських це традиціях.
Спочатку було Слово. І Слово було — Україна. Ми і залишимося з цим словом на вустах навіть тоді, коли ви поставите в нашій газетній долі крапку, таку схожу на слід від пострілу.

Тамара СОЛОВЕЙ,
редактор відділу «КС»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2015 > Тема "Резонанс"