Версiя для друку Обговорити в форумi

Незабаром Україна відзначатиме чверть століття свого незалежного існування. Час озирнутися, час підбити підсумки, час проаналізувати ефективність нашого поступу шляхом прогресу.
Чарівна українська мова — так і уявляєш того дядька, що, пройшовши значний відтинок життєвого шляху, зупиняє на хвильку свого вороного, аби підбити та поправити підсумки надбаного за пройдений шлях, аби відчути їхню вагомість, а отже, недаремність витрачених зусиль.
Що ж маємо в наших підсумках, панове? Що надбали за роки незалежності — незалежності, яка апріорі передбачає найширші, найсприятливіші можливості для розвитку і процвітання? Візьмемо сухі цифри та факти. Так, за даними Світового банку, як спеціалізованої структури ООН, призначенням якого, як задекларовано, є зменшення бідності через надання низьковідсоткових позик, і який проводить щорічний моніторинг світових економік, Україна на момент своєї появи на світовій арені як незалежна держава перебувала на успішному 32 місці в списку найбагатших країн світу, випереджаючи економіки таких країн, як Гонконг, Португалія, Польща, Ізраїль, Нова Зеландія, Сінгапур, Чехія, etc (мал. 1).
Але, на диво, прогнозований розвиток України перетворився на стрімке скочування у провалля занепаду. Світ, у тому числі велика частина пострадянських країн, пішов уперед, а Україна на десятиліття застрягла у в’язкому болоті безпорадної стагнації.
Графік порівняння зростання ВВП України і Польщі протягом 1990-2015 років наглядно засвідчує різні підходи влади цих країн до розуміння своєї місії, свого призначення (мал. 2).
На сьогодні Україна за рівнем ВВП на душу населення перебуває, за різними даними (МВФ, Світовий банк, ООН, ЦРУ), на 54-59 місці світового рейтингу.
Як це стосується кожного з нас, наглядно показує графік змін ВВП в перерахунку на душу населення (з урахуванням купівельної спроможності) за період 1990-2014 рр. від Trading Economics (мал. 3).
Чи не нагадує він читачеві зігнуту спину поставленої на коліна України, яка марно силкується звести хоча б голову, — нашу з вами спину, панове?
ВВП на душу населення на сьогодні складає, за даними різних джерел, $8 278 (МВФ) — $8 508 (Trading Economics). Багато це чи мало? Все пізнається в порівнянні. За цим показником ми все ще випереджаємо аж одну світову економіку, а саме — Белізу. ВВП на душу населення Анголи і Фіджі практично рівний українському. Попереду нас Острови Кука ($9 100), Монголія, соціалістична Куба (по $10 200 кожна) і т. д. Це при тому, що ВВП на душу населення лідерів непорівняно високий: Люксембург — $92 400, Ліхтенштейн — $89 400 і т. п.
Але ж і цей показник є нічим іншим, як середньою температурою по палаті. Хіба ж здивуєш когось, констатуючи той факт, що купка вчорашніх бандитів, шулерів і різномастих блакитних злодюжок, кого нині величаємо олігархами, володіють левовою часткою того нікчемного ВВП!
Фактично, зусиллями бездарних урядів, які хоч і опосередковано, але саме ми приводили до влади, Україну перетворено на четверту з найбідніших економік світу. Деніел Фішер у своїй праці «Найгірші економіки світу» пише про це так:
«No. 4. Ukraine has rich farmland and generous mineral resources and could become a leading European economy — yet per-capita GDP trails far behind even countries like Serbia and Bulgaria. The U.S. State Dept. blames «complex laws and regulations, poor corporate governance, weak enforcement of contract law by courts, and particularly corruption». (Daniel Fisher, The World’s Worst Economies)
(№ 4, Україна має багаті сільськогосподарські грунти, щедро обдарована природними копалинами і могла б стати провідною європейською економікою, але ж ВВП на душу населення тягнеться далеко позаду таких країн, як Сербія та Болгарія. Державний департамент США винить в тому «складні закони і правила, погане корпоративне управління, слабке застосування договірного права в судах, і особливо — корупцію».
Безперечно, така ситуація не могла не позначитись на HDI — показнику людського розвитку (ПЛР), який є осередненим показником досягнень у трьох базових вимірах людського розвитку: довготривалості здорового життя, гідному його рівні та знаннях. На жаль, доводиться визнати, що, маючи добрі стартові можливості 1990 року, ми, на відміну від переважної більшості країн, які займали приблизно однакові, а то й значно гірші вихідні позиції, ледь просунулися вперед. У поданій нижче таблиці я навів лише декілька прикладів. Особливо варто звернути увагу на зростання ПЛР Туреччини та Китаю. Перебуваючи на початку взятого часового відтинку на значно нижчому рівні, одна з цих країн значно випередила нас, інша — практично наздоганяє (мал. 4).
У чому ж причина такої дивовижної неуспішності? В чому причина бездумної руйнації власної країни, нищення перспектив — не лише сьогоднішнього, а й прийдешніх поколінь? Чи те можна пояснити лишень заскладними законами, поганим корпоративним управлінням та корупцією, як про те зазначено Державним департаментом США, поза тим, що то, безсумнівно, дуже серйозні завади? Навряд чи. Але погляньмо, як те нам пропонують, на корупцію.
Її рівень в Краї і справді страхітливий. Так, за даними Transparency International, показник сприйняття корупції (ПСК) для України дорівнює на сьогодні 26, а це значить, що ми перебуваємо майже на дні корупційної прірви, якраз між Угандою, яка попереду нас, і Бангладеш, влада якої виявилась (на диво!) ще більш корумпованою за нашу (мал. 5).
«Beyond income, corruption extends to economic development», says Transparency International’s Robin Hodess, group director for research and knowledge. «All of the indices that reflect human development suffer. Where government doesn’t work, economies don’t grow».
«Окрім прибутків, корупція поширюється на економічний розвиток», каже директор групи дослідження і знання Transparency International Робін Годесс. «Страждають всі показники, що відображають людський розвиток. Де уряд не працює, економіка не зростає». Хіба це не про нас, панове?
Але, що є корупція? За визначенням професора Стівена Морріса, політична корупція є незаконним використанням громадської влади на користь приватних інтересів. Деніел Кауфман зі Світового банку розширює поняття корупції до такого, яке включає в себе «легальну (узаконену) корупцію», де владою зловживають у межах закону, оскільки ті, хто при владі, часто мають можливість застосовувати закон для власного захисту. Чи має такі можливості українська влада? Чи використовує вона їх? Має і якнайширше використовує, чому всі ми є свідками. Більше того, корупція в Україні — це не корупція окремих чиновників. Її метастази, що пронизують все суспільство, зовсім не є чимось хаотичним. Навпаки — це чітко централізована та глибоко структурована згори донизу — і саме в цьому напрямку — система. І саме тому спроби боротися з її окремими проявами є неефективними, більш того, — такими, які стимулюють систему до вдосконалення. Знищити корупцію зможемо, лише зламавши основи самої її системи. А проте ж сама корупція, попри всю її відразливість і небезпечність, як на мене, є явищем похідним.
Найважливішою причиною неуспішності незалежної України була і, на моє глибоке переконання, досі залишається, навіть після трьох Майданів і «Кучмугеть», відсутність у Краї, за великим рахунком, зрілого громадянського суспільства. У всій Україні на сьогодні не набереться й десятка створених ініціативою громадян та юридично зареєстрованих територіальних громад. Чи це не показник зрілості суспільства? Причини того сумновідомі. Перебування протягом століть на задвірках імперії, де найменшими порухами твоїми керували зайди, для яких твої історія, культура, традиції були, у кращому разі, предметом поблажливого ігнорування, а мова сприймалася якоюсь потворною недолугістю, не минається без шкоди. Протягом довгих століть того імперського мороку питому українську еліту було практично повністю знищено. Непокірних вбивали, а «послушним» надавали певні пільги, відробляючи які, ті манкурти допомагали чужинській владі впрягати в ярмо власний народ.
Відсутність національної еліти, яка була б невід’ємною частиною свого народу, не може не спричинитися до гіркого розчарування навіть тоді, коли скупа пані Доля надавала найширші можливості. Ось один лише приклад. На історичному зламі, коли царську імперію ще не змінила імперія більшовицька, з’явився цілком реальний шанс підвестися з колін, вибудувати власну незалежну державу. Чи скористалася тим шансом Україна? Народ докладав героїчних зусиль. Гуляйполе, Холодний Яр — то лише два приклади прагнення народу до незалежності. А що ж еліта? Зовсім невелика купка намагалась творити свою незалежну державу. Тим часом, хтось, занесений на верхні щаблі влади, намагався творити державу, складаючи докупи тлінні рештки щойно почилого в бозі монстра, хтось наввипередки підставляв плече молодому драконові, наче й не помічаючи його кревної спорідненості зі своїм попередником, у інших глибоко шановних «державників» короткозорість сягала аж такого рівня, що вони заперечували навіть очевидну необхідність створення одного з найважливіших інститутів держави — армії.
Результат того поєднання лебедя, рака та щуки добре відомий. Найсумніше те, що, навіть сконцентрувавшись на якомусь одному зі згаданих векторів, до незалежної держави Україна не дійшли б. Що отримали? Ще сімдесят чотири роки тупцяння в чужому ярмі, сімдесят чотири роки подальшого нищення нації, сімдесят чотири роки диявольської євгеніки з її виселеннями-переселеннями та експортом на питомо українські землі етнічних росіян, з числа яких, зрозуміло ж, витворювались «руководящие товарищи», котрі залізною рукою — не свої, не шкода — проводили генеральну лінію партії.
А хіба менші шанси ми мали у 1991-му, 2004-му роках? І як ми скористалися ними?
Маємо, отже, бути свідомими щодо джерела наших проблем. Маємо усвідомлювати, що сутність того, що претендує зватися сьогоднішньою українською елітою, є, насправді, великою мірою конгломерат нащадків уже згадуваних «послушних» і відверто «чужого» (як в тому фантастичному фільмі), насильно вживленого в наш організм.
Чи зацікавлені, насправді, нащадки тих «послушних», що так довго й віддано горнулися до підніжків тронів чужих владик, що та їхня звичка проросла в їхні гени, бути справжніми державцями, добрими пастирями свого народу? Чи можуть зробити успішною Українську державу нащадки імперських функціонерів, які століттями нищили мову, культуру, нищили одвічний потяг народу до незалежності? Але ж правда в тому, що це саме вони до сьогодні очолюють державу: засідають у парламенті, «решают дела» в уряді, надсадно кричать з трибун опозиції…
Щодо народу, позбавленого національної еліти, — фактично обезголовленого, — то йому довго і методично прищеплювано психологію бездумного раба. Там, де це не спрацьовувало, на допомогу приходили в’язниці, сибіри та голодомори. Така політика, цілеспрямовано насаджувана протягом століть бездержавності, не могла не результуватися в глухій байдужості основної маси населення до процесів державотворення, в крайньохатстві, в сприйнятті держави як чогось чужого, лихого, брудного і небезпечного.
Хіба не звідси ростуть ноги наших приречено-безуспішних спроб переобрати погану владу? Вибираємо ж не розумом, а «серцем», причому щоразу з того самого пліснявого поріддя, від якого незмінно відгонить гречкою…
Хтось дуже мудрий вклав у наші голови, що вибирати у владу треба в жодному разі не з бідних (бо неуспішні — не надбали), а обов’язково з багатих (бо вміють надбати). При тому зовсім не береться до уваги, що багато хто з перших не надбав за часів Великого Дерибану не через свої нікчемні здібності, а через дуже корисні для громади атавізми, такі, як моральність, совість. Щодо других, то дбати вони, справді, вміють, але дбають лише в інтересах власної кишені і виключно за рахунок довірливих співгромадян.
Не помітити тих особливостей за чверть століття сякої-такої свободи вибору міг лише сліпий та глухий. Але чи робимо висновки? Чи бачимо альтернативу тому? За малим винятком, ні.
Задля об’єктивності варто визнати, що наша «чужо-манкуртна» влада протягом усього цього часу невтомно вдосконалювала виборчу систему з тим, щоб: а) реальні представники народу практично не мали шансів потрапити у владу, б) ефективно нейтралізувати тих небагатьох, хто зумів подолати їхні перепони.
Попри все, маємо спроби встановити контроль над цим чи не найважливішим інструментом народовладдя. Комітет виборців України, громадська мережа «Опора» є прикладами поступового пробудження суспільства. Проте навіть найефективніший контроль за виборами не є достатнім засобом ґрунтовного перезавантаження влади.
На мою думку, ще одним важливим кроком на тому шляху мало б бути ухвалення Верховною Радою принаймні двох чітко виписаних, простих до застосування законів — закону «Про імпічмент Президента України» і закону «Про відкликання народного депутата України». Перший з двох наразі існує, але виписаний таким чином, що його практично неможливо застосувати. Другий є, безперечно, значно важливішим, але нагальна потреба в ньому, на жаль, і досі не усвідомлена широким загалом. На загал нову думку донести завжди непросто. Вдесятеро важче зробити це, коли її не готові сприйняти, і стократ, коли сприймати її не бажають. Намагання автора в дні минулого Майдану переконати, насамперед політиків, які позиціонували себе як такі, що обстоюють інтереси народу, в необхідності щонайшвидшого написання та ухвалення цих законів, натикалися на певне несприйняття. Так, якщо нардепи не мали нічого проти закону «Про імпічмент Президента України», то закон «Про відкликання народного депутата України» воліли трактувати як закон про позбавлення депутатської недоторканності. Зауваження про те, що їхня суть зовсім різна, натикались, як правило, на те, що коротко можна назвати глухим несприйняттям. Це ще раз доводить ту прописну істину, що всяка система — система влади, насамперед, — має очевидну тенденцію до консервації і самовідтворення.
Радує те, що на рівні пересічних громадян Майдану (якщо пересічними можна назвати тих, чиїми зусиллями було зметено режим Януковича) я знаходив і розуміння, і підтримку. Насправді, саме вони є справжньою елітою України, її надією, її майбуттям.
Повертаючись до причин неуспішності України на шляху прогресу, не можна не згадати надмірної концентрації повноважень у руках державної влади. Але ж ми були свідками того, наскільки неефективною показала себе радянська планова система господарювання. Саме вона призвела до краху Радянського Союзу. Саме вона доводить до зубожіння Північну Корею, Кубу, інші країни, де влада намагається контролювати найменші порухи життєдіяльності держави.
Чи ж не те саме маємо і в Україні? Чи ж не в цьому одна з найголовніших причин занепаду економіки і процвітаючої корупції?
Погляньмо: попри показну зміну назв, система влади в Україні не надто змінилася від радянських часів.
Так, ми маємо президента з його державними адміністраціями (чим не перший секретар КПУ з його обкомами та райкомами?), маємо все ті ж анемічні безпорадні Ради, все тих же послужливих владі прокурорів, усе ті ж слухняні суди…
Верховна Рада, скажете ви, — ось ознака змін, ознака демократії. Номінально, так. Проте, як я те бачу, ВР лише мавпує законотворчий процес, приймаючи тисячі недосконалих законів, які вже наступного дня потребують внесення численних поправок і доповнень. Нефаховість, безвідповідальність абсолютної більшості наших депутатів, насправді, пригнічує. Є потреба продовжувати?
Саме тому демонтаж старої системи влади є завданням першочерговим. Саме тому, з щирою надією сприймаю перші, хай і дещо несміливі, кроки на шляху децентралізації. Маємо при тому дуже пильно відстежувати хід того процесу, аби він не перетворився на чергову профанацію.
Не ідеалізуймо і не оспівуймо державу. Вона — не більше, ніж інструмент, потрібний для збереження, найперше, як би те не видавалось дивним, нашої мови, культури, традицій, бо саме вони утворюють нашу неповторну ідентичність як етносу. А ще вона потрібна для застоювання інтересів цілої громади на світовій арені.
Чи того достатньо, аби зберігати, піклуватися, розвивати свою державу? Цілком достатньо.
Задумаймось: ми можемо досягти якого завгодно великого успіху, багатства, визнання деінде в світі, влившись в інші спільноти, розчинившись в них, але ми втрачаємо при тому щось невловимо тонке, ефемерне, але настільки важливе, що заповнити ту порожнечу, насправді, нема чим.
Хтось покрутить пальцем біля скроні, мовляв, про що ти, чоловіче? Тут вижити б, утримати душу в тілі, а ти про такі дрібниці!
Панове, я мовлю не про «вижити», а про «жити». Щодо «дрібниці», то чи не ця «дрібниця» змушує закинутих далеко від історичної батьківщини ірландців принаймні раз на рік вдягати зелені куртки та капелюхи, шотландців — кілти та берети, українців — вишиванки, співати напівзабутою мовою напівзабутих, але таких милих пісень, ностальгуючи за полишеною батьківщиною?
Так, ми можемо пробувати підтримувати свою ідентичність у межах острівця сім’ї, увійти до архіпелагу діаспори і так намагатися зберегти свій світ, залишатися самими собою, але ніде нам не вдасться почуватися повною мірою вдома, як на власній землі, в прихистку власної держави.
Тож, аби жити справді повноцінним життям, бути щасливими на Богом даній землі, нам варто докласти всіх своїх зусиль, щоби зробити свою владу ефективною, а державу, відповідно, успішною. Адже ми заслуговуємо на це, товариство, чи не так?

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2015 > Тема "Ми єсть народ?"