Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

На старшинській раді після смерті Мазепи гетьманом було обрано найближчого його сподвижника — Пилипа Орлика. Це була людина надзвичайно яскрава, самобутня, високоосвічена, яка увійшла в історію української суспільно–політичної думки як творець конституційного проекту для України. Пилип Орлик походив із чеської родини, з Віленщини. Навчався в Київській академії, був учнем відомого вченого Стефана Яворського, котрий пізніше зрікся Мазепи.
Орлик працював у військовій канцелярії Мазепи. Гетьман помітив його здібності й наблизив до себе. Згодом Пилип Орлик став чи не єдиною особою, котрій потаємний до всіх Мазепа першій довірив свій задум — відірвати Україну від Москви. Орлик добре володів кількома мовами, в тому числі й латинською. Всю свою 30–річну діяльність, як гетьмана України у вигнанні, Орлик присвятив боротьбі за незалежність України, відродженню її державницького існування. Він продовжив розпочате Мазепою створення коаліції європейських держав для боротьби проти посилення анексіонізму Росії та її деспотизму на європейському континенті.
Пилип Орлик вбачав причини поразки Мазепи у внутрішній опозиції старшини. Через те він намагався створити теоретичне підґрунтя для розуміння цією старшиною вигідності свого становища в майбутній Українській державі. Він залишив нам цікавий документ «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького». Під терміном «Військо Запорозьке» тодішні автори, як правило, розуміли Україну, весь її вільний народ. Створивши цей документ, як вважають деякі історики, Орлик заперечив внутрішньополітичні прагнення Мазепи. Головна мета цього документа полягала в тому, щоб організувати в майбутній Україні не абсолютистське гетьманське управління, до чого був дуже схильний старий гетьман, а парламент із представників від усіх станів українського населення, у тому числі й Війська Запорозького.
Починається документ з того, що Україна є незалежною державою, що вона не була завойована Російською імперією, що вона добровільно приєдналась до Московії. Між іншим, цю свою думку про добровільність приєднання України Орлик підкреслює в ще одному своєму документі. Він називається «Вивід прав України». Український історик в еміграції Ілько Борщак знайшов його в архівах замку Дентельвіль, що колись належав дружині Григора Орлика, старшого сина Пилипа Орлика, графині Олені Орлик, уродженій маркізі Дентельвіль. Документ був написаний французькою мовою. Пилип Орлик, як відомо, володів кількома європейськими мовами. Борщак зробив переклад з оригіналу й опублікував його ще в 1925 р. у львівському історичному журналі «Стара Україна».
У цьому документі Пилип Орлик пише, що гетьман Богдан Хмельницький визволив з–під польсько–шляхетської неволі «пригнічену козацьку націю, він же утворив з України незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана Війська Запорозького. І син перейняв це по ньому в спадок. І стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів, і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким поглядом від царів московських». Далі він стверджує, що Україна є вільним князівством і що її стани «вільно обирали гетьманів по своїй уподобі». «Це факт установлений і правда загальновідома, що козацька нація й Україна були вільними», — стверджує він.
Орлик, звісна річ, цей документ писав для європейських держав, показуючи їм особливість української історії, зокрема її політичного влаштування, і відмінність українського суспільного життя від московської самодержавно–деспотичної системи і від польської монархії. Ця ж ідея проходить у нього і в «Пактах Конституцій». Орлик вважає, що потрібно відродити виборність гетьмана, відродити козацький парламент, який мав би скликатися тричі на рік. Крім генеральної старшини, до нього мали б входити і представники від Запорожжя, і по одному представникові від кожного полку — тобто від усієї території України. Козацький парламент — генеральна рада — на думку Пилипа Орлика, мав обмежити владу гетьмана і робив з України конституційну державу, в якій на власний розсуд (гетьмана) нічого не має ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися.
Цікаво, що ця конституція гармонійно поєднувала й інтереси генеральної старшини — провідної верстви суспільства — та її військової сили, Запорожжя. Водночас, як стверджують дослідники, вона була маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, «вікопомним пам’ятником української державно–політичної думки» — за визначенням українського історика О. Оглоблина.
Оскільки влада гетьмана за цією конституцією мала бути не абсолютистською (тодішній державний устрій майже всіх держав у Європі був монархічним), то проект Орлика, як бачимо, випереджав час. Він віддавав перевагу виборному, парламентарному типу державного управління. Гетьман пише так: «Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме: і під час війни, і в умовах миру збирати приватні публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі в присутності його величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому б вільній нації («вільною нацією» тут названо український народ. — авт.) не дотримуватися такого ж прекрасного порядку. Він існував у Війську Запорозькому у давні часи за старим правом вольностей. Але коли деякі гетьмани узурпували владу, порушуючи всіляке природне право і рівність, вони на власний розсуд встановили такий закон: я так хочу, я так велю. Через таке деспотичне право некомпетентності гетьманського правління на батьківщині та у Війську Запорозькому виникли численні безпорядки, порушення законів і вольностей, громадські утиски, насильницьке розміщення військових постоїв (мається на увазі російського війська — авт.), зневажливе ставлення до старшин, полковників та знатних козаків. Отож ми, старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке, укладаємо договір із ясновельможним гетьманом і постановляємо: в акті обрання його ясновельможності навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині, як з огляду на її високі служби, так і з огляду на її перебування при гетьманові».
Ідея надати перевагу козацькій старшині як панівній верстві, з якої рекрутувалась уся державна адміністрація, ймовірно мала на меті виправити ті помилки, які допускав Іван Мазепа, вважаючи, що тільки влада гетьмана має бути в Україні абсолютною.
Гетьманування Пилипа Орлика минуло поза межами України. Але воно було наповнене численними подіями, пов’язаними з боротьбою за її незалежність. Разом із Карлом XIІ Орлик намагався створити коаліцію держав для боротьби з експансіонізмом російської монархії.
У 1711 р. армія Петра І прийшла на Прут проти турецького війська, яке намагалось захопити Україну. Становище Петра І, оточеного з усіх боків турками, татарами, шведами, українцями та військовими загонами інших народів, було скрутним, але йому вдалося відкупитись у турецького уряду. Після цього був укладений так званий Прутський мир, за яким Туреччина повернула собі Озів (сучасна назва Азов. — авт.), Петро зрікся Запорожжя та Правобережної України, а шведи нічого не дістали.
Хоча Орлик і доводив, що Лівобережна Україна також має відійти від Росії, Петро І знову зумів залишити її за собою.
Туреччина в 1711 р. визнала за Орликом Правобережну Україну, але на цей час Правобережжям заволоділа Польща. Через те дія Конституції Орлика на цій території тривала недовго — до 1714 року.
У подальшому своєму житті Орлик переїздить з однієї європейської країни до іншої. Петро І посилає численних вивідчиків–агентів, щоб упіймати неспокійного гетьмана і знищити його або привезти в Росію і заслати до Сибіру, як це він зробив із племінником Мазепи — А. Войнаровським, якому дісталися усі скарби гетьмана. Войнаровського Петрові агенти викрали з–за кордону, привезли до Росії, потім він був засланий довічно до Сибіру. Скарби ж Мазепи, які також прихопили російські вивідчики, потрапили до російських скарбниць. Пилипу Орлику вдалося уникнути рук агентів і продовжувати свою діяльність разом із сином Григорієм для відродження Української держави. Він писав численні листи, петиції, заяви до всіх європейських володарів і урядів, відстоюючи права України на її незалежне існування. Значення його діяльності полягає в ознайомленні Європи з долею України, в застереженні її від агресії Російської імперії.

(З книги Раїси Іванченко
«Історія без міфів»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2015 > Тема ""Білі плями" історії"