Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!
 
(РОЗПОВІДЬ ПРО ФОРУМ «ДОНБАС-УКРАЇНА»)
Останнім часом на Донбас намагаюся їздити все частіше, і причина тут проста — безмежно скучив за Кримом. Переконаний: чим раніше повернемо контроль над окупованими територіями Донбасу, тим швидше повернеться в лоно України наш багатостраждальний Крим. А в результаті, після кількох поїздок до шахтарського краю, я відчув, що і Донбас стає ріднішим. Зрозуміло, що «ватників» тут ще багато, але й патріотів уже не бракує. Війна спровокувала поляризацію суспільства, політично визначених, проукраїнських людей на Донеччині таки стало більше.
Коли їхав до Слов’янська, то намагався уявити, спрогнозувати результативність запланованого форуму «Донбас-Україна: порядок денний». І треба сказати, що форум не розчарував. Відбувся він 5 липня зовсім не випадково, адже це — річниця звільнення міста від окупантів. У залі нарахував близько трьохсот учасників. Зрозуміло, це чимала кількість людей, і вплив на суспільство вони будуть мати. Тим паче, що на цей захід з’їхалися представники громадських організацій, журналісти, влада, бізнес — з’їхалися, щоб обговорити роботу ЗМІ, діяльність влади, питання допомоги переселенцям, розвитку бізнесу. А ще важливо було поговорити про майбутні вибори.

Учасники намагались випрацювати шляхи співпраці в кожному з сегментів. Адже, попри те, що більшість активного населення окупованої частини Донеччини та Луганщини стала вимушеними переселенцями, вони не припинили свою діяльність у межах громадських організацій, в медіа- та в бізнес-структурах для налагодження життя в Україні та на звільнених територіях Донбасу. Отож учасники продемонстрували приклади своєї роботи — успішні історії впливу на владу, газету «Говорит Донбасс», яка знову відновила випуск. На форум також завітали представники найвищих органів влади. Найбільше увага присутніх була прикута до нового керівника регіону — Павла Жебрівського та до посла Канади в Україні Павла Ващука.
Хотів би трохи більше сказати про «круглий стіл» «Започаткування національного діалогу в Україні: через подолання стереотипів до об’єднання», бо з усіх найрізноманітніших заходів я вибрав саме його. Він проходив у так званій «Теплиці» — це такий будинок у центрі Слов’янська, де збираються активні, діяльні патріоти України. Щось типу краматорської «Вільної хати», про яку я згадував у попередніх публікаціях. На відміну від території «сепарів» і «ватників» — розмитої та пошарпаної, але за інерцією ще досить великої, «Теплиця» і «Вільна хата» є тим невеличким середовищем, де комфортно почуваються люди, які бачать своє майбутнє в Україні.
Були оголошені такі питання для обговорення:
— Історичні міфи, мова та зовнішньополітичні орієнтири як точки роз’єднання українського суспільства. Чи існують шляхи перетворення слабких сторін у сильні?
— Як інкорпорувати регіональну ідентичність Донбасу в загальноукраїнський контекст?
— Донбас та Галичина як екстремуми на карті поглядів України: що спільного та відмінного? Як перейти від протистояння до співпраці. Яка роль інших регіонів у даному процесі.
— Як відійти від етнічного до політичного принципу розбудови української нації.
Першим виступав доцент кафедри всесвітньої історії Донецького національного університету Антон Лягуша. Він наголосив, що конфлікт на Донбасі став наслідком зміни соціальних ролей та ідентичностей. Місцеве населення занадто легко піддалося маніпуляціям і соціальній інженерії. Для регіону характерна ностальгія за радянським минулим, що і вилилося в підтримку так званих ДНР і ЛНР. Антон Лягуша підкреслив, що родом він з Красноармійського району, з шахтарської родини. Тому добре знає цей край. Розповів і про Вінницю, де зараз живе, про певну різницю поглядів між донеччанами і мешканцями Центральної України. Підкреслив, що багато чого ми робимо несвідомо, з легкістю навішуємо ярлики. Думаємо насамперед не про людей, а про території. Про ДНР і ЛНР ми говоримо виключно в цьому руслі. І це дуже погано.
Науковець багато говорив про особливості шахтарського краю. Характерною особливістю Донбасу є проблема невеликих міст, де кожен має бути схожим на інших, відсутні соціальні ліфти, а життя запрограмоване наперед. Цим і скористалася Росія, запропонувавши бодай якусь альтернативну реальність. Антон Лягуша наголосив, що відчуженість, колективна індустріальна свідомість і занадто сильна актуалізація міфу про спасіння призвели до «непроговореності», а це дуже деструктивна річ, яка, врешті-решт, отримала форму відкритого конфлікту. Актуальним є питання надії. Наразі ж жителі Донбасу чекають від України не блокади, а чітких меседжів, що вона буде далі робити з цією територією і людьми. Говорив викладач і про футбольний клуб «Шахтар» — певне середовище для формування ідентичності. Шкода, що було мало часу для обговорення цієї теми. Бо футбольні фанати — таки проукраїнська сила, і важливо знати, як вона формується.
Ольга Захарова, яка вела цей захід, розповіла про можливі сценарії для Донбасу. Один з них — автотомія, коли ці території відкидаються як не потрібні. Але голосів на підтримку саме такого сценарію у суспільстві меншість. Більш розповсюдженими є можливості ізоляції або реінтеграції. Існує побоювання, що саме ізоляція — це той шлях, який неформально підтримує влада. Ізоляція — це шлях до заморожування конфлікту, а не його вирішення.
Лідер руху «Донбас — це Україна» Олег Саакян погодився з попередніми виступаючими, що на сході України пролетарську ідентичність «витягли» на рівень політичної, національної ідентичності.
Разом з тим, на його думку, цінності українців схожі як на заході, в центрі, так і на сході країни.
Пан Саакян говорить, що об’єднання в Україні має відбуватися не на минулому, а на тому, що, вивчивши минуле, узгодивши його, слід побудувати проекцію майбутнього — спільний план побудови країни.
На думку Станіслава Федорчука (до речі, цей активний громадський діяч, родом з Донбасу, тепер живе у Львові, і ми з ним часто зустрічаємося), хибним є обговорення лише політичного виміру ідентичності. Цікаво було б дослідити і соціальні ідентичності в Україні. Адже саме соціальні фактори змусили багатьох мешканців Донбасу взятися за зброю. І ще важливий момент. Важко собі уявити одновимірну людину. Дехто вважає, що є різні категорії людей: ті, хто за Україну, є ображені на Україну… Але ж тут категорій може бути й двадцять! Є люди, які ображені на Україну, але вона є місцем їхнього проживання і нікуди звідси їхати вони не збираються! Це — їхня Батьківщина, і їхня образа може бути тимчасовою. Це може бути образа на державу Україна, але не на Батьківщину Україна.
Національний діалог, вважає Станіслав Федорчук, має започатковуватися, перш за все, владою, а не окремими представниками суспільства. Остання ж наразі не визначилася, що казати людям.
Володимир Березін з Костянтинівки говорив про замаскованих сепарів, які тепер при владі. Про тих, хто не хоче України, але й не може виступити проти неї відкрито:
«Ці люди вибрали для себе непогану тактику. Говорять, що вони «за мир», за любов, за сонце, за доброту, і тому… не треба жодної політики. Замість того, щоб проводити надзвичайно цікаві зустрічі із конкретними героями Опору, — це абсолютно нескладно організувати, бо реальні герої живуть поруч з нами, — вони краще виведуть діток, щоб ті розмальовували асфальт і писали на ньому «Ми за мир!». В їхньому розумінні це і є національний діалог. І це люди, які отримують зарплату від держави, працівники освіти, культури!
У жодному краєзнавчому музеї Донбасу досі немає залу АТО... У Західну Україну ентузіасти везуть все, що можна, аби організувати зал, їх затримують на блокпостах, а нам, донеччанам, це, виявляється, зовсім не потрібно… А музейники ж отримують зарплату від України! Та і вчителі, якщо бути відвертими, за українські гроші продовжують готувати наших вбивць. Тому діалог потрібен, компроміс також, але це буде тоді, коли закінчаться військові дії. А поки триває війна, треба займатися агресивною політикою — боротьбою за мізки тих людей, які живуть на звільнених територіях».
Пан Березін сказав, що навіть дітей сепаратистів тепер починають возити на Хортицю, — аби ті зрозуміли, що таке Україна: «У нас є і «Календар українського Донбасу», і всі 365 днів у році ми знаємо, що робити, аби в кожному селі, у кожній школі знали, яку дату можна відзначати і як найефективніше працювати з дітьми. Є тисячі форм і методів роботи, давайте шукати! В області є село Званівка, де осіли депортовані лемки, там великий греко-католицький собор, найбільший у Донецькій області… Та де в області — найбільший на сході України! Але хто про це знає? Хто використовує таку нагоду? Донбас — це базова, корінна українська земля, але вчителі дітям про це не говорять чомусь. Вони доводять школярам, що немає України, а ті їм кажуть: помиляєтеся, вона є! Ось такі у нас справи в освіті. Давайте шукати нові форми роботи і, збираючись тут, у «Теплиці», думати, як завоювати серця і голови наших людей…».
Цікавим (хоч і не всіма зустрінутий схвально) був виступ Данила Кашика, який закликав до прощення. Не повинно бути ні покарань, ні переслідувань. Бо якщо не знайдемо в собі сили вибачити тим людям, які пішли за сепаратистами, то процес примирення може розтягнутися на декілька поколінь. Навів приклад з історії. Якби російський цар Олександр II не повісив Олександра Ульянова, а дарував життя усім тим, хто робив на нього замах, то, може, і не було б кривавої революції 1917 року, наслідки якої відчуваємо дотепер. Але тут емоційно запротестував дехто з присутніх, а саме хлопці, які брали участь у проукраїнських мітингах у Донецьку навесні 2014 року. Їх ображали, били, ставили на коліна справжні виродки… Вибачити всім нелюдам? Чи оцінять таку жертву?
Я звернув увагу ще й на таку деталь. Данило підкреслив, що сам він народився у Красноармійську Донецької області. Але свого часу навчався у Полтаві. Бачив певну різницю в поглядах людей, менталітеті і намагався бути «мостом» між двома регіонами. На жаль, у нього нічого не вийшло, полтавчани хлопця погано слухали. Може, Данилові просто забракло досвіду? Але, слухаючи молодого громадського діяча, я подумав зовсім про інше: невже Полтава і Красноармійськ (найзахідніша частина Донецької області) настільки різні світи, що між ними досі потрібно зводити мости? Але схоже, що так і є, інакше не дійшло б до війни. Різниця (якоюсь мірою штучно створена, а потім підтримувана сильними світу цього) поки відчутна. Комусь вигідно було, щоб донеччанин ніколи не вийшов разом з полтавчанином на Майдан. А війна 2014-2015 років існуючу тріщинку суттєво поглибила, дай Боже, щоб колись вдалося її залатати. Тому й проводяться подібні форуми.
Дуже цікавим був виступ історика Сергія Гакмана:
«Я сам з Чернівців. Тому для наочності розповім історію своєї бабусі, яка прожила 90 років. Вона народилася в Австро-Угорщині, вийшла заміж у Румунії, працювала в колгоспі у Радянському Союзі, а померла в Україні. І при цьому за межі свого села нікуди не виїжджала! Чотири зміни державної мови пережила! Для мене українська — це вже третя мова... Я закінчив школу з румунською мовою навчання, другою моєю розмовною мовою була російська, а українську почав вивчати лише після тридцяти років. Майже одночасно з паном Азаровим…
Коли ми тепер говоримо про те, що нас може об’єднати, то спочатку треба розібратися з тим, що нас роз’єднує, і як це можна подолати. Перш за все, це — стереотипи. Вони якоюсь мірою є географічними. Я можу процитувати пана Ярослава Грицака, що якби йому запропонували посаду в уряді, то він би вибрав для себе посаду міністра шляхів сполучення. Щоб можна було возити дітей із заходу на схід і навпаки. Я сюди їхав півтори доби, і стільки ж буду їхати назад. Для ХХІ століття це ненормально… Це було б нормально, мабуть, в ХІХ столітті, але не в наш час. Як можна руйнувати стереотипи, коли ми одне одного не бачимо, ми тільки чуємо, що про нас говорять інші?
У позаминулому році ми зробили 50 сюжетів про стереотипи на телебаченні. Спочатку питали у людей, що вони думають про ці речі, а після цього науковець спокійно пояснював, звідки з’явився той чи інший стереотип, кому він вигідний, і що насправді відбувається. Сюжет мав лише три хвилини, але він був втиснутий у програму новин. А новини, як правило, дивляться дуже багато людей. І оці 50 передач йшли регулярно, щотижня упродовж року. Звісно, був і результат!
Ще один приклад. Якось я побував на учнівській науковій конференції в одній із шкіл області — ця конференція відбувалася на базі четвертих класів. Одна дитина розповіла про свого діда, який загинув під час Другої світової війни, будучи червоноармійцем. Після цього інший хлопчик розповідав про свого діда, який воював у лавах УПА. Хтось розповів про свою бабусю, яка була керівником дитячого будинку, а після війни була репресована нібито за колабораціонізм. Провела багато років у сталінських таборах. Але потім вона була реабілітована, і нині цей дитячий будинок названий її ім’ям. Там ще не вистачало історії румунського жандарма або якогось солдата румунської армії… Бо половина чоловіків Буковини служили у цій армії, це була їхня країна. І ось так поступово діти починають розуміти, що вони хоч і різні, проте об’єднані в одній державі, і у них спільне майбутнє».
Далі Сергій Гакман розповів про короля Міхая (той, до речі, в 1945 році став кавалером ордена Перемоги № 16, отримав його після Ейзенхауера, але перед Йосипом Броз Тіто), так ось, молодий румунський король розглядав свою Румунію не як країну, яку дістав у спадок від своїх предків, а як країну, яку… позичив у своїх нащадків. Цікава точка зору? Мотаємо на вус.
Говорячи про базові цінності, науковець з Буковини закінчив свій виступ рядками з вірша радянського періоду, який, на його думку, зовсім не втратив актуальності:

Все испытав,
 мы знаем сами,
Что в час психических атак
Сердца, не занятые нами,
Не мешкая
 займет наш враг.
Он их займет,
 займет внезапно,
Займет, засядет,
 нас разя…
Сердца — ведь это же
 высоты,
Которых отдавать нельзя!
Гарно сказано… Тому саме цим віршем російського поета Василя Федорова мені й хочеться закінчити розповідь про Форум «Донбас-Україна». Цей вірш набагато краще, ніж розлогі бесіди й емоційні дискусії, може мобілізувати і налаштувати на творчу працю.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2015 > Тема ""Будьмо!""