Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно познайомився по Інтернету з донеччанкою Майєю Яривчик, яка пише оповідання на тему АТО. Своє бажання писати про наших захисників вона пояснила так:
«Ідею про написання цих оповідань мені подала Оксана Проселкова, координатор проекту «Вся Україна читає дітям. Східноукраїнська філія». Ми шукали реальних учасників боїв, знаходили матеріал через журналістів, і на основі тих спогадів писалися оповідання. Кожне з них — про реальну людину.
Важко було описувати бойові ситуації, адже я майже незнайома з військовою лексикою. Тому доводилося консультуватися з тими, хто воював.
Я з дитинства однаково вільно читаю й розмовляю російською та українською, часто бувала у діда на Полтавщині, знаю український фольклор. Фах (українську філологію) обирала свідомо. Потім пішла працювати у школу, і там зрозуміла, — якщо не ми виховаємо у наших дітях почуття патріотизму, національної свідомості, то ніхто більше цього не зробить. Я не можу сказати, хто саме впливав на формування мого характеру, більшою мірою батьки та дідусь (він навчив мене читати у 4 роки, і з того часу я з книжками не розлучаюся), але більше, мабуть, література: класична українська, світова, сучасна…».
Тож пропонуємо читачам «Кримської світлиці» перші твори… ну, цілком можливо, майбутньої письменниці.

Сергій ЛАЩЕНКО

БЕЗМЕЖНЕ НЕБО ЄВГЕНА ЗЕЛЕНСЬКОГО

Щодня до мене приходить один і той самий сон. Бачу свою матусю, що стоїть на порозі й шепоче: «Бережи тебе Господь, синку!». І небо над нею – синє-синє, безмежне, безхмарне…
Батько мій — військовий. І я змалку прагнув наслідувати його, тому вчитися пішов у Львівську академію сухопутних військ. Після закінчення мене направили служити на посаду командира спеціальної групи 8-го окремого полку спеціального призначення оперативного командування «Північ» Сухопутних військ України.
А з весни 2014-го я вже був у найгарячіших точках на сході України. Адже це моє покликання – захищати країну від нападників. Так, я молодий. Але мої солдати завжди впевнені у своєму командирові. Нам доручали відповідальні завдання. І кожне ми з честю виконували.
Місто Щастя. Дивно звучить, еге ж? Наче це і є те омріяне місце, де живе щастя. І чого воно так названо? Може, хтось колись пережив тут неймовірні хвилини щастя? Хтозна…
Ми й гадки не мали, що ця назва стане фатальною…
Моя група отримала бойове завдання – вивести з полону іншу групу. Відповідальне завдання, на кону – життя наших побратимів. Кожен з п’яти бійців групи знає – треба зробити все можливе й неможливе, але визволити хлопців з ворожого полону.
Вийшли під ранок. Це час, коли люди найбільше вразливі. Так кажуть вчені. Ми прагнули виконати це завдання з найменшими втратами. Нерви – як сталева пружина, погляди зосереджені. Йдемо так тихо, що не чути навіть подихів. Хлопці жартують: «Нічні мисливці йдуть». Дорогою обираємо собі орієнтири, щоби в разі необхідності швидко й непомітно зникнути.
Майже наблизились до мети. Говорити не можна, тому подаємо одне одному знаки. Ми вже так давно разом, що розуміємось без слів.
Навкруги тихо. Все спить. Цікаво знати, а тварини й комахи теж бачать сни? Що сниться птахам? Певно, безмежне небо…
Я був упевнений, що це завдання буде ще одним, виконаним на «відмінно». Але, як кажуть, життя зробило свої корективи.
Засідка! Як таке могло статися?? Ми – досвідчені воїни, як ми могли потрапити у пастку???
– Прикривай! – кричу хлопцям. Але що ми вдіємо? Нас тільки п’ятеро, а ворог накриває шаленим вогнем. Змінюю завдання – я маю дати можливість хлопцям перегрупуватися й піти.
– Євгене, відходимо!
– Ні! – кричу. – Йдіть, я затримаю. Я – командир, я маю піти останнім, переконавшись, що всі бійці живі.
– Ми тебе не залишимо!
Наче друге дихання відкривається. У екстремальні моменти в людині прокидаються якісь надможливості, що допомагають врятуватися.
І ми зробили неймовірне. Ми відбили атаку! Хлопці живі!
Останнє, що я пам’ятаю, – небо наді мною. Синє-синє, пронизливе…
* * *
Щодня я бачу сон. Мама стоїть на порозі, а над нею – небо…
«Прощавай, синку… Прощавай…».
А мене нема. Я лишився на тому полі, зарослому волошками. Вони такі ж сині, як і небо над ними…

ОЛЕКСІЙ СОКОЛОВСЬКИЙ. ТУМАН

Січень цього року видався туманним, холодним, неприємним. Мабуть, ще ніколи зима не була такою колючою. Наша група отримала наказ іти до монастиря. Отож п’ять БМП та два танки вирушили в дорогу.
Туман ховав дерева, дорога здавалася примарною стежкою, що веде в нікуди. І ніде не подінешся від нього, не втечеш. Просуваючись неквапно до вказаного орієнтиру, кожен думав про своє… Думали про те, що чекає на нас за тим туманом, що ховає він у собі – чи спокійну дорогу, чи неприємні несподіванки.
Одна за одною БМП йшли до монастиря. Раптом чуємо від водія:
— Агов, хлопці, здається ми трішки заблукали. Туман, хай йому грець!
— Ну то й що, зв’яжися з іншими машинами, наздоженемо!
— Овва! Зв’язок зник. Що то за день сьогодні? Чи це клятий туман все псує? – якось іронічно, але стривожено думав уголос водій.
Водій Роман у нашій групі нещодавно, але встиг потоваришувати з усіма. З технікою на «ти», професіонал. А спробуй не посміхнутися на його постійні дотепи! І де тільки натхнення брав. Щодня його жарти не давали нам впасти у відчай, підтримували в ті хвилини, коли, здавалося, тільки й плакати треба.
— Ну що там, Романе? Є зв’язок? Заблукали ми, чи що?
— Та нема. От же лиха година! Може, хто знає якесь заклинання, щоби оту рацію вмовити працювати, га?
У відповідь він почув дружний регіт:
— Ну, якщо вже ти, Романе, не знайшов з тою рацією спільної мови, то нам і поготів! – відгукнувся командир.
І цієї миті рація заверещала:
— Наступ! Усім машинам, уперед!
Тим часом Роман, покладаючись на якесь, певно, шосте чи сьоме відчуття, вивів-таки БМП на правильний шлях, бо поперед себе ми побачили метеовишку, а біля неї трохи осторонь – монастир.
Поки ми блукали в тумані та чаклували над рацією, вже почався бій. А нашим двом машинам, як пороблено – треба вже хлопців у бою підтримати, а тут на них заклинило люк та башту. От як хочеш, так і вибирайся! Удача остаточно від нас відвернулася, коли ми почули крик Романа: «Все, приїхали! Заглохли!».
Вибиралися хвилин десять. А в бою десять хвилин – це півжиття. Якось таки вибралися, під прикриттям машин (завелися врешті!) ми кинулися вперед, до своїх. Боковим зором бачу, що хлопці розділилися на групи, а я один іду. І тут хтось із хлопців: «Лягай! Міни!!». Усі врозтіч. Та хіба ж від тих мін сховаєшся? Не сама влучить, так уламками посіче.
Чую, Роман поруч намагається жартувати, але голос якийсь... Не такий, як завжди. Повертаю голову, а він поранений. Зітхаю полегшено: «Ромка! Живий! Я зараз, чекай».
Витяг його подалі від обстрілу, за машини. Там хлопці перев’язали, кажуть, житиме, ще на весілля до нього поїдемо. А що, то ідея!
Та весілля весіллям, а завдання треба виконувати. Йду далі. Добре, що від вибухів диму багато, ще й туман. Ворог не бачить. Добіг до попередніх машин, допомагаю завести, бо колона йти не зможе. Стріляють, стріляють, скільки ж іще стрілятимуть? Вже вуха не чують нічого, крім тих пострілів.
Завелися. Поїхали. Усе, колона може йти далі. Той туман, що завів нас хтозна-куди, нам якраз на руку, вийдемо непомітно. Знову стріляють, накрили щільним вогнем. Як, чорт забирай, вони в тому тумані бачать?!
А далі — я вже лежу і дивлюся в небо. Міни. Пряме влучення. Таке й не опишеш, просто «бах!», і все… Пам’ятаю, що лежав на спині і стріляв з автомата над бетонним парканом, скінчилися набої, не можу поміняти магазин. Дістав гранату, та хлопці вже почали витягувати поранених за метеовишку. Проповз метрів 15-20 і недалеко від того місця, де впав після поранення, знову вибухнула міна. Ще декілька вибухів, завантажили мене в БМП…
— Як Роман? – питаю.
— Та житиме, він ще й жартує лежить, оно хлопці посміхаються. Це ж треба, скільки в одній людині оптимізму!
Вогневу кулеметну точку ворога ми знищили. Чи то всупереч туману, чи завдяки, не знаю. Я зазнав поранення ніг, але сподіваюсь, що на Ромчиному весіллі ще танцюватиму гопака.
Нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Герой, скажете? Та який з мене герой, звичайна людина, солдат, що виконував свій обов’язок.
А туман з того часу я недолюблюю. Є в ньому щось тривожне.

ВАНЯ, 29-й БЛОКПОСТ. ЛИСТИ ДО ТАТА

Малим я дуже любив ходити з татом у походи, на прогулянки. Мені здавалося, що нема на світі людини більш досвідченої, сильної та розумної, ніж батько. Одного разу ми вийшли прогулятися. Я був трохи засмучений, бо побився у школі з хлопцями. Тоді тато сказав: «Синку, пам’ятай, ніколи не вирішуй проблеми кулаками! Завжди можна все вирішити словом. Силою можна відповісти лише тоді, коли хтось зазіхає на святе – на твій край…». І от через багато років я пишу татові листи з фронту…
Мені снився сон… Я йду садом. Більшість дерев у ньому саджав ще мій дід. Найкрасивіші там яблуні та вишні. Таке тепле сонечко вранці. І гудуть джмелі… Падають стиглі яблука… Звук такий глухий – гуп, гуп… Прокидаюся…
9 липня
Сьогодні о п’ятій ранку нас розбудили ГРАДи. Накрили так щільно, що уламки долітали до бліндажів. Ми перелякалися дуже. Але, на щастя, жертв немає. Рознесло на друзки тільки кухню і туалет. А ще – нашу єдину машину. На чому тепер їхати в місто? Не на броні ж їхати…
Сьогодні мені наснився дядько Роман. Пам’ятаю, як у дитинстві бігав до нього. У дядька такі добрі очі були. А ще він був безногим. Втратив обидві ноги після важкого поранення. Мені так цікаво було, я багато разів питав його: «Дядьку, ну розкажіть!». А він тихенько відвертався від мене й, стримуючи сльози, шепотів: «Не можу, синку…».
Я тоді думав – чого він не хоче розповідати, це ж не секрет якийсь. Не знав, що після операції він повернувся у порожній будинок – мати померла, не дочекавшись його… Та війна забрала у нього все: близьку людину, здоров’я, радість, друзів, які лишилися там, на чужій землі…
І зрозумів я дядька Романа аж тоді, коли на моїх очах загинув мій побратим…
Напевно, я теж колись не захочу розповідати про свою війну…
10 липня
Майже дві години ми вели бій. Нас накривали 120-ми мінометами, а ми їх – АГСами, ПТУРами, гранатометами. Ми втратили одного бійця, двох поранено. А взагалі, тату, я не розумію – сидимо тут в бліндажах, і майже не відповідаємо на обстріли. Чого?! Нам дозволяють стріляти у відповідь, тільки якщо буде крайній випадок. А сьогоднішній обстріл – не крайній. Приїжджала комісія, щось перевіряла, аналізувала, сказали, що все добре. А що ж тоді для них крайній випадок? Люди ж гинуть! Молоді зовсім хлопці! Коли буде крайній випадок, коли нас тут купка залишиться?
Мамо, чекай, я тебе наздожену! Мамо! А мама наче й не чує мене. Біжить стежкою до річки, усміхнена, щаслива, така молода!! А я малий ще, не встигаю за нею. Добігли, шубовсть у воду! Як добре! Оце ж, мабуть, і є щастя?
Сидимо рядком.
– Синку, запам’ятай цю мить. Схопи свої відчуття! Як добре, правда ж? У твоєму житті ще багато буде таких щасливих митей, насолоджуйся ними, бережи у пам’яті. З них складається щастя…
13 липня
Тату, ти ж гляди, мамі нічого не кажи, добре? Як домовлялися.
Вже 2 місяці у нас тут стоять танки. Вони просто собі стоять. Нам наказують спостерігати — і все! От ми і не робимо нічого, тільки чекаємо, поки в нас прилетить чергова міна. А ми готові, тату! Нам тільки дай команду, ми б вже давно пішли в наступ.
Такий дивний сон наснився. Наче я знов малий. Із сусідськими хлопцями граємось у розвідників. Та от біда, зброї нема. А що ж то за солдати без зброї? Я думаю, – а що, як вирізати її з дерева? Або узяти, наприклад, палицю якусь, причепити до неї коробочку, ну начебто це магазин з патронами. Побігли ми до діда Івана попитати, як вони, ті пістолети, хоч виглядають. Зробили ми таки їх. Не схоже, правда, на пістолети, але ж це уявна зброя. Три дні мучились. Зате як грати було чудово!
14 липня
Тату, у них зброя набагато краща, новіша. А мій автомат старший за мене, він 67-го року. Уявляєш?! Не знаю, як ми за таких умов відсіч даємо. Але даємо ж. Просто в бою не думаєш взагалі про себе. Про те, що можна зазнати поранення або загинути.
Якось про це забуваєш. Думаєш тільки, як їх далі не пустити, як утримати позицію. І все. Все інше усвідомлюєш вже тоді, коли скінчився бій.
Обидва моїх прадіди воювали. Один пішов добровольцем, інший був військовим. Один загинув у 1943 році при форсуванні Дніпра. Інший помер пізніше, вже після війни, від ускладнень поранення. Звичайно ж, я їх не бачив. Тільки чув розповіді. Але я точно знаю, що вони обидва вважали за свій обов’язок захищати Батьківщину. І знаю, що їхні родини ними пишалися, як і я. Моя мама теж мала б розуміти це, але я не можу їй сказати, де я, можливо, вона щось відчувала. Бо перед тим, як я поїхав до Чернігова, вона дала мені оберіг – маленьку вишиту ікону. Я завжди ношу її з собою, і коли торкаюсь її, відчуваю тепло маминих рук…
17 липня
Друзі не знають, де я. Думають, що я на полігоні в Чернігові. І мама не знає. І коли під Маріуполем був, не знала, і коли в Дебальцевому забезпечували відхід нашим — також. Тоді я був в «Азові». А в березні пішов у військкомат. Тепер у ЗСУ.
На все своє життя я запам’ятаю сон, у якому я літав. Це — неймовірне відчуття свободи, наче увесь світ – під тобою, а ти – над ним летиш, як вільна птаха… Хмарки – ось поруч, і здається, до сонця можна дістати рукою! Лети собі, куди хочеться…
– Мамо, а я літав уві сні!!!
– Ростеш, синку! – посміхається мама.
– А може, він закохався? – задумується тато.
— Якщо літаєш уві сні, — ростеш, — повторює свою улюблену приказку мама.
— А куди ж мені ще далі рости, мамо, і так 190!
— Значить, то душа твоя так відпочиває, синку.
20 липня
Тату, я втомився… Хочеться у відпустку. Обіцяють аж наприкінці серпня. Так і з глузду з’їхати можна! У нас тут багато молодих. Переважно 90-го, 91-го року. Вони всі шарахаються від найменшого шороху. Буває таке, ложка впаде, а хтось панічно присідає або падає на землю. Це ненормально. Це моторошно. І сни сняться тільки про війну. Що ти десь в запеклому бою когось витягаєш. Нам казали, що таке може бути… От недавно було з одним. Наснилося йому, що біля бліндажа стріляють, так він уві сні взяв автомат, вибіг надвір і почав стріляти. Ледве заспокоїли. Тату, коли я повернуся, це минеться? Я не хочу бачити у снах війну!
21 липня
Ми тримаємось. Все у нас нормально.
22 липня
Проблема у мене з формою і берцами. Їх видали, і вони розраховані на рік. Мої прожили два місяці, вже відклеюється підошва. От би знати, з чого їх зроблено? А форма згоріла взагалі. Вона дуже схильна горіти прямо на тілі. До нас прилетіло, і в мене трохи попало. Був у кітелі, на плечах погорів і поплавився. Тату, ти не переживай. Мене не поранило. Так, бій був. Складний бій, з нашою зброєю тільки й воювати. Але знов наступ ми відбили. Знаєш, я після бою сидів у бліндажі й згадував, як ми в дитинстві у «війнушку» грали… Якби тільки знав я, що доведеться «погратися» насправді…
23 липня
Перед нами немає нікого, ми найпередовіші. Тут сепаратисти десь 3-4 кілометри від нас. Ми їх в бінокль бачимо, як і вони нас.
Та чого за нас переживати, не переживайте. Ну хіба що тільки трошечки можна.
Ну от, листа надішлю, привіт мамі передавай. І тримай слово – не кажи їй нічого. Я повернусь, і все буде добре!!!
Я знов бачу сон. Розквітлий сад. Ранок. Я йду назустріч світанку. Поруч іде батько. Ми мовчимо. Я відчуваю, як серце сповнюється теплом…
Батькові сниться син. Маленький, білочубий, кароокий… Іде поруч і посміхається. Тиша. Мир. Щастя…

Майя ЯРИВЧИК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2015 > Тема "Душі криниця"