Версiя для друку Обговорити в форумi

Чи вчить чомусь історія?

Неперевершений Шекспір порівняв життя зі сценою, а всіх нас — зі звичайними акторами на ній. Отож, театр. У ньому, мудрі люди кажуть, історія повторюється двічі: вперше — трагедія, вдруге — фарс. Можливо, десь це порівняння і справедливе, але не у випадку війни. Як на мене, в цьому випадку має місце повторення трагедії, навіть якщо наявні неприкриті елементи фарсу. Більше того, відбувається подвійна трагедія, оскільки, попри вже отриманий негативний досвід, хтось знову наважується на повторення злочину.
Людям-акторам властиво вчитися, адже театр життя змінюється постійно. Як казали давні латиняни, Tempora mutantur et nos mutamur in illis. Але час від часу невідомо звідки з’являється такий собі актор-недоук, що якимось там побитом з учорашніх носіїв реквізиту вибивається на режисера, і, беручись ставити свою виставу, через невміння своє намагається в усьому наслідувати якогось, як йому здається, видатного свого попередника, зовсім не беручи до уваги, що ані сам театр, ані актори вже не ті. Здавалось би, таке є неможливим. То так само, якби, скажімо, Брукові, Васильєву чи Віктюкові спало раптом на думку поставити давньогрецьку комедію, в її первісному вигляді Діонісових оргій, у сьогоднішньому театрі і свято вірити, що і глядачі, і актори будуть у захваті — лише тому, що предковічний постановник мав свого часу шалений успіх.
Щось подібне маємо у випадку з анексією Криму. Невідомо, чому навчають у вищій школі КДБ (така вже суть тієї специфічної інституції), але ж, певно, й там високоповажні магістри та ментори по десять разів на день втовкмачували своїм дисципулам, що в основі всього лежить економіка, що важелі впливу сучасного світу вже давно перемістилися з чисто військової, примітивно-силової сфери до сфери економічної, що світ сьогодні завойовують навіть не високоякісними своїми товарами та послугами, а новими ідеями, що грізне брязкання шабелькою та нестямні крики «дайош» за таких обставин можуть призвести лише до того, що тебе будуть сприймати за непередбачуваного, вкрай небезпечного ідіота. Ті, хто ту просту думку сприйняв, зробили успішну кар’єру — і не лише в своїй вузькій галузі, а когось, не обтяженого нею, як те часто трапляється, примхливі протяги історії занесли – страшно навіть подумати – до стерна однієї з найбільших держав, яку хтось мав нахабство обізвати бензоколонкою.
Дуже образливо, насправді, коли про твою вітчизну дозволяє висловлюватись подібним чином багатий успішний сусіда. Образа та ще глибша від розуміння влучності порівняння, від розуміння, що магістри та ментори, як виявилось, мали рацію, і начебто добре продумана й майстерно реалізована операція «Крим» і недвозначний приклад руїн донбаської недоросії не справили очікуваного Режисером враження ні на впертих хохлів, ні, тим більше, на клятих піндосів. Більше того, намагання застояти свої легітимні інтереси, своє право на такі споконвічні російські території, як Кавказ, Крим, Хохляндія, Чухляндія, останнім часом викликає все більше роздратування і відверту протидію. Може, й справді щось змінилося в світі, бо замість того, щоб, підібгавши хвоста, зачаїтися та чекати своєї черги, як те було в 1938-му, Європа наїжачилась. Та що там Європа! Навіть успішне на загал приєднання Криму, попри прогнозовану безпорадність київської хунти, відбулося зовсім не так гладко, як приєднання Австрії до Рейху. Так, і тут, і там уздовж доріг, по яких вповзали колони бронетехніки, довгими рядами стояли тубільці. Та коли там вони радо всміхалися, вітально вимахуючи прапорцями зі свастикою приєднувачів, то тут, навпаки, дивилися гнівно, демонстрували кольори своєї держави, своєї нації, а ще плакати з вимогою забиратись геть. Якщо австрійське військо не чинило жодного спротиву аншлюсу, то українське військо, навіть зраджене на рівні найвищого керівництва, ще три тижні голіруч, попри заборону свого головнокомандувача застосовувати зброю, утримувало свої гарнізони. І це при тому, що основну масу того війська складали ті самі кримчани.
Не можна сказати, що Режисер не зробив жодних коректур, які враховували б минулі від першого аншлюсу сімдесят шість років. Якщо попередник діяв грубо, напролом, заздалегідь попередивши весь світ про свої наміри, то в минулорічній виставі Режисер намагався зробити все якомога м’якше, завуальованіше, намагався подати все так, наче гаряче бажання роками гноблених клятою київською хунтою кримчан приєднатися до матінки-Росії було безальтернативно підтримане «ввічливими зеленими марсіянами». Звісно, картинка від того трохи постраждала, бо якщо сімдесят шість років тому війська самовпевненого попередника заходили на територію Австрії зі знаками розрізнення і відкритими обличчями, то зелено-суконні «марсіянські» личини виглядали-таки гнітюче, а відсутність знаків розрізнення розв’язувала руки київській хунті, даючи їй повне право, ба – навіть обов’язок! – винищити тих інопланетян, які розмовляли чомусь рязанською та бурятською говіркою великої московської мови. То був, звісно, ризик. Але Режисер непогано знав тих, хто на той момент видряпався по спинах бунтівливих хохлів на Печерські пагорби. Все обійшлося. Йому, щоправда, довелося й самому підставитись, спершу заявляючи, що жодних військ федерації на території Криму нема, а потім розповідати – для нащадків, звісна річ! – що саме він ще 20 лютого ініціював операцію з повернення Криму в рідну гавань. Але то вже було після «успішного» референдуму. З ним теж було не все так просто. На відміну від австрійського референдуму сімдесятишестилітньої давнини, проти проведення кримського відкрито виступили десятки тисяч самих кримчан, в основному кримських татар, серед яких, проте, було чимало українців та росіян. Але ж якими б масовими ті виступи із закликом бойкотувати кримський референдум, як нелегітимний, не були, вони жодним чином не змогли перешкодити його проведенню, адже кожне місто, містечко, кожне більш-менш велике селище чи село були під контролем військ та «казаків». Звісно, більш ніж 99% «за» австрійського референдуму виглядають трохи переконливіше за близько 93% референдуму кримського, але – яке то має насправді значення, коли приєднання, зрештою, відбулося!
Нині, коли минуло майже півтора року після приєднання, здавалось би, можна почивати на лаврах, так ні ж! Кляті піндоси примусили київську хунту, яка насправді не надто побивається за втраченим півостровом, перекрити кисень Криму, перервавши сполучення, закривши кримські порти та аеропорти. Для кримських хазяйчиків, які звикли загрібати нетрудові доходи, паразитуючи на туризмі, це стало страшенно неприємною новиною. Невдоволення, яке й так існувало серед частини населення, щодалі поширюється. Лише жорсткий ультиматум хунті не припиняти поставок продовольчих товарів дозволяє утримувати ситуацію контрольованою. Зрештою, ватажки хунти, виходячи зі своїх особистих шкурних інтересів, зовсім не заперечували проти того, як не заперечували в подальшому, хай і неофіційно, проти поставок необхідних товарів для ДНР та ЛНР.
А проте ж Крим таки завдає чималих клопотів. Цього разу довелося приїхати, аби підтримати добряче підупалий дух щиро відданих «кримнашів». Забита перша паля давно обіцяного мосту повинна була переконливо засвідчити, що він виконує свої обіцянки. Інша річ, що той проект виявився не таким простим, як здавалось спершу. Але то вже проблеми технарів. Збудують – добре. Не збудують – то самі будуть пояснювати, чому те їм не вдалося.
Значно важливішою метою приїзду Режисера була нагальна потреба змін у владній верхівці новоявленого об’єкта федерації. Безталанні аматори, як могли, старанно проспівали свої партії, отримали свою частку овацій і вже якоїсь там слави, але подальший сценарій писано зовсім не в стилі героїчної оперетки. Подальший сценарій писано для акторів серйозного жанру, адже настав час реального поділу духмяного кримського пирога. Певно, відчуваючи те, щиро віддані безталанні аматори руками ренегатів від корінного народу піднесли Режисеру макет Золотої колиски, яка за легендою є символом нескореності корінного народу Криму будь-яким завойовникам. Дивно, але Режисер виглядав врадуваним. Невже символізм, на який, як відомо, страждав його попередник, притаманний і йому? Можливо. Але не обережність. В іншому випадку, матеріальне втілення якогось кустаря про легендарну реліквію з Басманної гори та ганебно перебрехана легенда мали б змусити нашого Режисера глибоко замислитись. Ще серйозніше варто було б замислитись над майже ідеальною паралеллю 15 березня — 10 квітня 1938 року, Австрія, – 20 лютого — 16 квітня 2014 року, Крим, адже нам добре відомо, чим закінчилося перше з цих двох «історичних» приєднань, чи не так?

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2015 > Тема "Резонанс"