Версiя для друку Обговорити в форумi

ПЕРОМ І СЛОВОМ

У часі святкування Незалежності України завжди хочемо згадувати тих, хто виборював Незалежність — чи то зі зброєю в руках, чи то гострим пропагандистським словом, друкованим або переданим у радіоефір. Бо слово — також зброя, яка вельми небезпечна для ворога, «страшніша за кулю кулеметну».
Одним із таких вірних синів України став наш краянин Дмитро Штикало.

Він народився 7 листопада 1909 року у селі Ільковичі Сокальського повіту. Навчався у сокальській гімназії і Львівському університеті.
В умовах польської окупації, не вагаючись, зробив свій життєвий та політичний вибір — став на безкомпромісний шлях боротьби за незалежність України, твердо вірячи в єдність її регіонів (і це, попри її окупацію більшовиками та Польщею), вступив до Організації українських націоналістів (ОУН).
Боровся словом і ділом.
Він увійшов у нашу історію як журналіст, автор ідеологічно-програмних статей у виданні «Студентський шлях», редактор тижневика «Наш клич», як голова Союзу українських студентських організацій під Польщею — саме так називали цю спільноту (1932–1933 роки), як член Крайової Екзикутиви (правління) ОУН. Це тільки ранній період його діяльності. За що б він не брався, то повсюдно проявляв ентузіазм, ініціативність, поміркованість та розсудливість. Можливо, вдавався до авантюризму, романтизму. Адже всі революції починаються з цього. Та основні риси його характеру — працелюбність і самовідданість на благо України.
Були тюрми, були арешти. Вперше його кидають за ґрати у 1932 році. Друге ув’язнення припадає на 1934–1936 роки у сумнозвісній Березі Картузькій. Тут Дмитро Штикало пише один з найкращих своїх творів — поему «Дума про Березу Картузьку», в якій яскраво змальовує ідейну та моральну стійкість своїх побратимів по боротьбі, друзів та приятелів. Поему знали назубок майже всі українські політичні в’язні. У рукописах вона ширилась Західною Україною. А 1941 року твір вийшов друком окремим виданням у видавництві «Вісті», яке тоді діяло у Сокалі.
Ось фрагмент з неї:

…У таборі за дротами,
День за ніччю,
 ніч за днями,
Там все лютився над нами,
Скаженів — пінився кат.
Бо хоч віком гнутий,
 дертий,
Українець волів вмерти,
Як упасти перед катом
І в покорі прошептати:
«Ти — мій пан і любий брат…»
В спеку, бурю,
 в дощ і холод
Кидав нас на шлях у поле,
І над річку в болота.
І душив нас
 чорний голод…
При тяжкім кераті, возі
По болотяній дорозі, —
Там каралася жорстоко
Україна молода!
І над нашими спинами
Не таволга вже світила,
Лиш в’їдалась гнучко в тіло
Гнучка палка гумова.

Поему написано добротною літературною мовою, зі знанням законів поетичного мистецтва. Згодом, на жаль, автор рідко коли звертається до літературних жанрів (принаймні поетичних), наче зумисне вбивав у собі талант поета. Публіцистика стала для нього дієвішим засобом донести думку до читача.
У 1937 році Дмитро Штикало написав політичне есе «Над небом сяє хрест меча», яке здобуло велику популярність серед активу і рядових членів ОУН, прихильників українського підпілля, людей, небайдужих до долі України та її майбутнього. Автор небезпідставно стверджує, що християнство та націоналізм є найбільш небезпечними ворогами більшовизму. Націоналізм він аж ніяк не ототожнює з шовінізмом, до чого не раз вдавалися поляки. Дмитро Штикало не випадково цитує митрополита Андрея Шептицького: «В однім лише більшовики є щирі, коли висказують ненависть проти Бога, проти об’явленої релігії. З цілої їх праці і з усіх її намірів висказане одно виразно й щиро: ненависть до Бога і релігії. Комуністи є безбожниками та в їх програмі нема точки, де вони були б щирішими, як у тій одній: боротьба проти Бога… Де покажуться комуністи-більшовики, там зараз почнуть горіти церкви й кров невинна ллється облильними потоками». (Збережено особливості правопису). І для того, «хто помагає комуністам в їх роботі, навіть чисто політичній», хто допомагає комуністам «у переведенні їх планів т. зв. народного чи людового фронту з соціалістами і радикалами.., хто помагає комуністам у якій-небудь їхній акції — той зраджує Церкву, зраджує свій нарід, зраджує справу убогих, терплячих і покривджених у цілому світі».
У цьому есе Дмитро Штикало полум’яно закликає: «Хрест і меч — символ Церкви і Нації! Хрест — що є мечем, меч — що є Хрестом! Хрест меча — ось гармонія і синтеза християнізму і націоналізму. По дорозі до здійснення свого історичного післанництва Україна мусить виконати, між іншим, одне важке й далекосягле своїми наслідками завдання: знищити більшовизм. І нема найменшого сумніву, що це якраз і передусім — завдання України, а не чиє інше».
Воістину — пророчі слова!
У своїх публіцистичних дописах, ідеологічних статтях Дмитро Штикало доволі часто посилався на праці митрополита Андрея Шептицького, вважав його духовним натхненником, провідником, Батьком української нації. Тези митрополита навіть цитував після його смерті.
Під час Другої світової війни він отримав від ОУН завдання працювати на підпільній радіостанції «Самостійна Україна». Її завданням було передавати світові правду про українську національно–визвольну боротьбу проти німецьких та більшовицьких окупантів. Мовлення розпочалося у жовтні 1943 року на Сколівщині. Радіопередачі виходили в ефір три рази на день, тривали по 30 хвилин і велися українською, російською, англійською, французькою, інколи німецькою мовами. Отож докір деяким сучасним антипатикам ОУН-УПА: невже там були глупі люди, заблудлі, як ви стверджуєте, чи патріоти України, цвіт інтелігенції? Спростуєте це?!.
З наближенням військ Червоної армії Дмитро Штикало змушений був емігрувати. Спочатку опинився у Франції, де став співредактором газети ОУН «Українець — Час» (1951 рік), яка виходила друком у Парижі. Тоді ж українська студентська громада в Іспанії організувала на Національному радіо країни українське мовлення, яке транслювало свої радіопередачі і на Україну. Редакцію очолив Дмитро Штикало.
Свою журналістську та ідеологічно–пропагандистську діяльність він продовжив у виданнях ОУН «Визвольний шлях» (Лондон), «Шлях перемоги», «Український самостійник» (Мюнхен). Його публіцистичні статті залишаються актуальними і тепер. Зокрема, це стосується такого чинника, як розбудова Незалежної України (передусім, духовна).
4 листопада 1963 року обірвалася нитка життя патріота України, її вірного сина Дмитра Штикала.
Пам’ятаймо, що його дала Україні наша Прибузька земля!

Тарас ЛЕХМАН,
журналіст
Львівська область

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2015 > Тема "Українці мої..."