|
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2002 > Тема "Душі криниця"
#44 за 01.11.2002
ТВМ: ТЕАТР ВЕЛИКОЇ МУЖНОСТІ
Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, член-кореспондент Академії мистецтв України
Щороку цей театр влаштовує свято: зранку для дітей -"Добридень, казко!" і ввечері для дорослих - "Кохання? Кохання!". Річ у тім, що 14 років тому відбулася перша прем'єра Севастопольського театру на Великій Морській "Посміхнися, малюче!". Зауважте, нормальні малюки кричать, бешкетують, а ТВМ запрошує до усмішки. Як зауважує нинішній директор -художній керівник колективу Людмила Оршанська, це справді символічно: театр заявляє про себе не скандальною, епатуючою виставою, як це модно нині, а просто доброю казкою про перемогу добра над злом.
Відтоді це стало традицією - щосезонно відкривати завісу казкою, як правило, у самобутній сценічній версії театру. У різноманітному розгоні, але завжди несподівано, з родзинкою, розкриваються різдвяна історія "Дівчинка з сірниками" за Андерсеном, "Буратіно, повертайся!" - фантазійне продовження пригод героїв "Золотого ключика", казка "Цікаве слоненя" за Кіплінгом, стара казка на новий кшталт "Граємо у трьох поросят", мюзикл "Дюймовочка" за Андерсеном, "Колискова для дурненького мишеняти'' за Маршаком, казка-гра "Бука" за Михайлом Супоніним і т. д.
У цього театру всі казки - довгожителі і граються для кількох поколінь наймолодших глядачів. Цікаво, що театр не просто час од часу відновлює улюблені дітлахами постановки, але, як завважують севастопольські театрали, переписує їх стосовно до моменту часу і з урахуванням смаків сьогоднішніх дітлахів. Взяти хоча б "Мауглі" - сценічні фантазування за кіплінгівською "Книгою джунглів". Перша редакція вистави 1995 року була спрямована більше на наймолодших, і низка винахідливих пластичних епізодів про перебування дитини у світі тварин жваво ілюструвала цей колоритний сюжет. Нинішня редакція 2001 року ніби скерована на тих же дітлахів, які подорослішали на кілька років, перейшовши у категорію підлітків. Кіплінгівський бестіарій постає в режисурі Ірини Плескачової у відвертих паралелях та ускладнених асоціаціях із сьогоднішнім світом, де війни, вбивство, підступність, зрада стають нормою, а єдиним порятунком для людини є любов, співчуття, довіра, співвіднесеність кожного із кожним і з усім світом...
Тоді, у 88-му, ніхто у Севастополі не вважав, що ТВМ - це всерйоз і надовго. Адже у кінці 80-х такі госпрозрахункові студії виникали, як гриби після дощу, і зникали з театрального обрію, не лишаючи по собі слідів. Але актор і режисер Севастопольського драматичного театру імені Луначарського Віктор Оршанський, створивши на власному ентузіазмі молодіжну експериментальну студію з п'яти професійних акторів і кількох білятеатральних романтиків, зумів за кілька сезонів перетворити ТВМ на державний муніципальний театр для дітей та молоді. Тоді ж при театрі запрацювала акторська студія, набрана із місцевої малечі.
ТВМ набирав ходи, з'явилися вистави для дорослих, театр почали вирізняти поміж інших - за репертуаром, сценічною естетикою, стилістикою. На все місто прозвучала рок-опера "Овод", на наданшлагах йшла толстовська "Влада темряви". Сенсацією Міжнародного фестивалю "Мистецтво - любов моя" у Москві стала тевеемівська "Дюймовочка" - Гран-прі. На фестивалі у столиці Йорданії Аммані театр гідно репрезентувався виставою "Спаси і збережи" за творами Буніна та Саші Чорного. Гастролі ТВМ ставали все довшими. Особливо полюбили театр у Старому Осколі, що на Білгородщині. І зрештою, більшість трупи на чолі із художнім керівником затрималися тут надовго, а згодом - і назавжди. Те, чому театр залюбки прилаштували у російській глибинці, надавши прекрасне приміщення, дотацію і десять квартир для акторів - зрозуміло. А от як ТВМ з легкістю відпустили із Севастополя - не збагну і досі. Був собі театр в Україні - стало одним менше. Зник ТВМ - немає проблем.
Зник, втім, не весь ТВМ. У Севастополі лишилися кілька, можна сказати, ветеранів-акторів - Валерій Сенчиков, Жанна Терлецька, Наталя Клочкова, режисер-постановник Ірина Пантелєєва, хореограф-постановник Ірина Плескачова. Лишилася, здавалося, кинута напризволяще акторська студія. І Людмила Оршанська, прекрасна артистка, режисер, педагог і, як виявилось, умілий організатор театральної справи. Вона зробила все можливе і надможливе, щоб ТВМ не зник з театральної мапи України, щоб усі ці хлоп'ята і дівчата закінчили студію (а потім продовжили навчання на Кримському факультеті НУКіМ) і стали новою акторською зміною. І театр вижив. І не просто вижив, але, спираючись на набуте, пішов далі.
Сьогодні в театрі повноцінна репертуарна афіша з 22 назв. Вистави для наймолодших, для підлітків і для дорослих. Театр має свого глядача, по можливості гастролює, бере участь і перемагає на театральних фестивалях. При цьому ТВМ не втрачає смаку до сценічного пошуку. Найбільш сильне враження справляють вистави - пластичні фантазії - унікальне сполучення в єдиній художній цілісності хореографічних епізодів - вони домінують, музичної стихії за мінімумом текстових вкраплень. Це "Історії Шервудського лісу, або Кому був потрібен Робін", за визначенням режисера Ірини Плескачової, вокально-пластичні новели про хороброго Робін Гуда та, її ж таки, "Паризький сплін" за прозою Щарля Бодлера. "Почуття самотності від дитинства... Створене духом живіше за матерію... Не зневажайте людську чуттєвість... Ніхто з людей не гідний називатися великим, окрім поета, священика, солдата...". Перед нами - розповідь про душу митця, який страждає, втрачає, набуває на шляху до Ідеалу.
Відомо, що ТЮГівська афіша хибує на п'єси для підлітків. Підлітка сьогодні взагалі важко затягнути до театру. Якби ви бачили, як дивляться і сприймають підлітки "Руду п'єсу" Ксенії Драгунської - маленьку історію про велике кохання, названу театром "Тихше, тихше - суне дах". Вистава великої художньої енергетики, де час од часу психологічно-побутовий шар дії вибухає пластичною скетч-клоунадою. Не як додаток до дії, - але як її гротескове вивертання. Прийом полягає у тому, що актори, абсолютно несподівано для глядачів, раптом миттєво надягають червоні носи, руді перуки і перетворюються на клоунів, які передражнюють побутові колізії існування сучасного підлітка у незатишному соціумі. А потім, знов-таки без номи фївре, дія перемикається на психологічно-побутовий рівень.
Хто тепер ставить сучасну українську драматургію? Якщо й ставлять, то від випадку до випадку і, як правило, без видимого успіху. ТВМ довгі роки, від початку і до сьогодні, співробітничає з українським драматургом і ризикну назвати його так, постмодерністом Анатолієм Дяченком, севастопольцем, а нині професором Московського літературного інституту. Хотів було запитати: у нас надмір талановитих драматургів, що ми спонсоруємо їх до зарубіжжя? - але зараз не про це. Так от, спочатку, у 90-му, ТВМ здивував киян "Метеликами", запросивши до постановки молодого київського режисера Євгена Курмана. Потім надійшла "Лінда" - моновистава для Людмили Оршанської, на Людмилу Оршанську. Одна з останніх прем'єр театру - "Ньяя", поставлена самим автором п'єси А. Дяченком. Дивне слово - Ньяя - у перекладі із санскриту означає "входження у предмет". За влучним спостереженням севастопольського критика, театр задумав скоріше спантеличити, дати привід для роздумів, аніж розважити глядача. Драматична історія життя нашої сучасниці постає зі сцени поза побутовими подробицями, точніше - в абсурдному їх сполученні, а сама героїня подана у трьох іпостасях - отця, сина і святого духа. Ви щось зрозуміли? Але, як це майже завжди буває у Дяченка, екстравагантний драматургічний прийом зрештою спрацьовує змістовно, і драматичний, часом неоковирний внутрішній світ нашої сучасниці у виконанні Любави Максимової, Інни Люлевич та Єлизавети Бессокирної постає у своїй житейській достовірності і художній неспростовності. Тобто заявлене у назві претензійне "входження у предмет" відбувається напрочуд органічно і переконливо. Глядачі розуміють запропоновані театром умови гри і сприймають виставу емоційно і зацікавлено...
Завершити розповідь про ТВМ можна було б гамлетівським "бути чи не бути". Театр, як починав, так і досі грає у приміщенні кінотеатру "Мир", який не ремонтувався з 54-го року. Розбиті двері, обшарпані стіни, прогнила підлога, засохла пальма у фойє, вітер з усіх щілин, стеля в аварійному стані... Нериторичним видається питання: хіба в такому оточенні повинні отримувати свої перші театральні враження малюки? Не в кращих умовах працюють і актори: гримувальні на чотири квадратних метри без душу і туалету. Не кажу вже про зарплату. У приміщенні кінотеатру немає виробничих цехів, тобто театральна прем'єра збивається, зшивається, малюється, ліпиться на цементній підлозі єдиного фойє, того, де стоїть засохла пальма. І так 14 років! Так можуть працювати - і як працювати! - тільки ентузіасти і фанати!
А як справи із довгобудом, де під театр рапідними темпами реконструюється колишня котельня Морського заводу, де запроектовані затишний глядачевий зал, сучасна сцена, танцювальний клас, фойє на два яруси, зимовий сад? І знову починається театр абсурду, гідний пера Анатолія Дяченка. Тобто не можна сказати, що місто усунулось від проблем ТВМ. Але - увага! Для завершення реконструкції приміщення потрібно не менше півмільйона гривень. А з міського бюджету щорічно виділяється для цього 50 тисяч. Питається: скільки років знадобиться для того, щоб театр перейшов з аварійного приміщення у своє помешкання?.. І я так вважаю.
Не можу втриматись принаймні від двох запитань: невже треба чекати нового Старого Оскола? Знаєте, як називають ТВМ його вірні друзі-глядачі? Театр Великої Мужності. І прикінцеве запитання, яке я повторюю в унісон із севастопольськими глядачами: чи надовго вистачить цієї мужності та ентузіазму? Чи не зблякне знаменита усмішка прекрасного театру - єдиного ТЮГу в Криму? І чи вистачить мудрості нинішній севастопольській адміністрації, щоб її зберегти?
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2002 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=158
|
ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
