Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

«У жодній країні Європи не зустріти такої кількості пейзажів, різноманітних за духом і за стилем і так тісно зосереджених на малому просторі землі, як у Криму... Це випливає з расової та культурної насиченості Криму».
Так писав чоловік, який чимало подорожував світом і бачив найдивовижніші куточки землі, – Максиміліан Волошин – поет, есеїст, художник, літературний критик, чиє життя нерозривно пов’язане з Кримом.
Максиміліан Волошин народився 28 травня 1877 року в Києві у сім’ї юриста, колезького асесора. Батькові предки були запорозькими козаками, в жилах матері текла німецька кров. Батьки рано розійшлися, батько незабаром помер, а з матір’ю Оленою Оттобальдівною Волошин підтримував теплі стосунки до кінця її життя. Коли вони переїхали до Криму, в Коктебель, Макс пішов до Феодосійської гімназії.
З 1897 до 1899 року Максиміліан вчився в Московському університеті, проте за участь у студентських заворушеннях був відрахований з правом відновлення. Втім, продовжувати навчання не став, зайнявся самоосвітою.
На початку ХХ століття Волошин багато подорожував, слухав лекції в Сорбонні. В пору життя в Парижі брав уроки малювання у відомої російської художниці Єлизавети Кругликової. Після повернення до Москви на початку 1903 року почав публікуватися; жив то на батьківщині, то в Парижі.
Через три роки Волошин одружився з художницею, перекладачкою Маргаритою Сабашниковою й оселився з нею в Петербурзі. Шлюб був недовгим і нещасливим – дружина захопилася поетом-символістом В’ячеславом Івановим, за якого після смерті його дружини Лідії Сабашникова сподівалася вийти заміж, і, хоча цього не сталося, шлюбні узи з Волошиним були розірвані.
У 1907 році Волошин вирішує виїхати в Коктебель. Пише цикл «Кіммерійські сутінки». Це плідний для нього період. Він працює над статтями про художників Костянтина Богаєвського, Мартіроса Сар’яна, Ганну Голубкіну, виступає на захист художніх груп «Бубновий валет» і «Віслюків хвіст».
У 1910 році в Москві виходить його перша збірка «Вірші. 1900-1910». Через чотири роки побачила світ книга вибраних статей про культуру – «Лики творчості»; в 1915 році – книга віршів про жахи війни – «Anno mundi ardentis 1915» («У рік палаючого світу 1915»). У цей час він особливо захоплюється живописом, пише акварельні пейзажі Криму і виставляє їх на виставках.
У 1914 році Волошин надсилає листа військовому міністру Росії з відмовою від військової служби й участі у бійні Першої світової війни. Захоплений ідеями антропософії, він на деякий час переїжджає до швейцарського Дорнаха. Однак після революції Волошин остаточно осів у Коктебелі, в будинку, збудованому Оленою Оттобальдівною. Тут він створює безліч акварелей, що склалися в його «Коктебельську сюїту». Нерідко на його акварелях зустрічаються написи, наприклад, такі: «Твой влажный свет и матовые тени дают камням оттенок бирюзы» (про Місяць); «Тонко вырезаны дали, смыты светом облака»...
У роки Громадянської війни він рятує в своєму будинку переслідуваних: червоних від білих, а після зміни влади – білих від червоних. Дослідники припускають, що лист, направлений Волошиним на захист заарештованого білими поета Осипа Мандельштама, врятував того від розстрілу. У 1924 році зі схвалення Наркомпросу Волошин перетворює свій будинок у Коктебелі на безкоштовний будинок творчості.
У березні 1927 року зареєстрований шлюб Максиміліана Волошина з Марією Заболоцькою, яка, ставши дружиною поета, розділила з ним останні важкі роки життя. Після смерті поета вона зуміла зберегти його творчу спадщину і «Будинок поета».
Максиміліан Волошин помер після другого інсульту 11 серпня 1932 року в Коктебелі. Похований на горі Кучук-Янишари поблизу Коктебеля. Свій будинок він заповів Союзу письменників...
Перегорнемо одну з чудових його робіт «Культура, мистецтво, пам’ятки Криму». Ця велика публіцистична стаття, опублікована в 1925 році, – рідкісний зразок історіософського погляду на півострів, спроба розглянути його як соціокультурний феномен.
«Кіммерійці, таври, скіфи, сармати, печеніги, хозари, половці, татари, слов’яни... – ось аллювій Дикого Поля. Греки, вірмени, римляни, венеціанці, генуезці – ось торговельні та культурні дріжджі Понта Евксинського. Складний конгломерат расових сплавів і гібридних форм – свого роду людська «Асканія Нова», весь час перебуває під напруженою дією дуже сильних і витриманих культурних струмів. Звідси двоїстість історії Криму: глуха, провінційна, безіменна, величезна, як все, що йде від Азії, – його роль степового півострова, і яскрава, яка постійно потрапляє в самий фокус історичних променів, – роль найбільш крайнього сторожового посту, висунутого старою середземноморською Європою на схід», – пише Волошин.
Далі йде докладний історичний нарис Криму, написаний широкими мазками, – крок за кроком, епоха за епохою, без пропусків основних віх. Висновок автора такий: «Часи і точки зору змінюються: для Київської Русі татари були, звичайно, Диким Полем, а Кримське ханство було для Москви грізним розбійницьким кублом, яке дошкуляє своїми несподіваними набігами. Але для турків – спадкоємців Візантії – і для царства Гіреїв, які вже сприйняли і кров’ю, і духом весь складний спадок Криму з його грецькими, готськими та італійськими рудами, звичайно, росіяни були тільки новим припливом Дикого Поля. І тримають вони себе так, як зазвичай тримали себе прибульці з Дикого Поля: жорстоко і руйнівно».
Погляд Волошина на російський період історії Криму вельми критичний: «Ще з першої половини XVIII століття, з походів Мініха і Лассі, починається винищення вогнем і мечем кримських садів і селищ. Після приєднання, за Катерини, Крим, відрізаний від Середземного моря, без ключів від Босфору, далеко від всяких торгових шляхів, задихається на дні глухого мішка. Зовнішній агонії Криму відповідає внутрішня. Основа всякого південного господарства – вода. Татари і турки були великими майстрами зрошення. Вони вміли вловити найдрібнішу цівку ґрунтової води, направити її глиняними трубами у великі водойми, вміли використовувати різницю температур, що дає випоти і роси, вміли як кровоносною системою окропити сади і виноградники на схилах гір. Вдарте киркою по будь-якому шиферному, абсолютно безплідному скату пагорба, – ви натрапите на уламки гончарних труб: на вершині плоскогір’я ви знайдете воронки з овальним обточеним камінням, яким збиралася роса; в будь-якій купі дерев, що розрослася під скелею, ви розрізните дику грушу і звироднілу виноградну лозу. Це означає, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом».
Нині, продовжує автор, весь цей Магометів рай знищений. Їдко, місцями гнівно пише Волошин про малопривабливі метаморфози, які спіткали Крим.
«Замість пишних міст із «Тисячі й однієї ночі» росіяни збудували кілька убогих повітових містечок за російськими трафаретами та частково з потьомкінського романтизму, частково для Катерининської реклами назвали їх псевдокласичними іменами – Севастополь, Сімферополь, Євпаторія. Стародавню Готію від Балаклави до Алустона забудували непристойними імператорськими віллами в стилі залізничних буфетів і публічних будинків і готелями в стилі імператорських палаців. Цей музей поганого смаку, який претендує на суперництво з міжнародними європейськими вертепами на Рив’єрі, очевидно, так і залишиться в Криму єдиною монументальною пам’яткою «Російської епохи».
Не забув автор і про трагедію корінного народу Криму – кримських татар, які були «приневолені» до від’їзду з рідної землі: «Важко вважати долученням до російської культури ту обставину, що Крим відвідали як туристи або мандрівники кілька великих російських поетів, і що сюди приїжджали помирати від туберкульозу чудові письменники. Але те, що землі систематично віднімалися у тих, хто любив і вмів їх обробляти, а на їхнє місце селилися ті, хто вмів руйнувати налагоджене; що працьовите і лояльне татарське населення було приневолене до кількох трагічних еміграцій до Туреччини, у благодатному кліматі всеросійської туберкульозної здравниці поголовно вимирало, – саме від туберкульозу, – це показник стилю і характеру російського культуртрегерства».
Цікава Волошинська характеристика корінного народу півострова: «Кримські татари – народ, в якому до примітивно-життєздатного стовбура монголізму були щеплені дуже міцні і настояні культурні трунки, почасти пом’якшені тим, що вони вже були раніше перероблені іншими елінізованими варварами. Це викликало відразу прекрасне (господарсько-естетичне, але не інтелектуальне) цвітіння, яке абсолютно зруйнувало первісну расову стійкість і міцність. У будь-якому татарині відразу відчувається тонка спадкова культурність, але нескінченно тендітна і нездатна себе відстояти. Півтораста років грубого імперського панування над Кримом вирвало у них ґрунт з-під ніг, а пустити нові корені вони вже не можуть, завдяки своїй грецькій, готській, італійській спадщині».
Не оптимістичніший його погляд на кримськотатарське мистецтво: архітектура, килими, майоліки, чеканка металів – усе це скінчилося; залишилися хіба що тканини і вишивки: «Татарські жінки через уроджений інстинкт ще продовжують, як шовковичні черв’яки, сукати із себе дорогоцінні рослинні візерунки. Але і ця здатність вичерпується». Що ж таке пам’ятки Криму? – задається питанням автор і відповідає: нині це хіба що «руїни і пейзажі».
Ставлення російських художників до Криму було ставленням туристів, які переглядають прославлені своєю мальовничістю місця, продовжує він. «Цей тон був заданий Пушкіним, і після нього упродовж цілого століття поети і живописці бачили в Криму тільки: «Чарівний край – очей відраду», – і нічого більше.
«Такі всі російські вірші і картини, написані за XIX століття. Всі вони славлять красу південного берега, і знаків оклику у віршах так само багато, як у картинах худих ялтинських кипарисів. Серед цих гостей бували, безсумнівно, і дуже талановиті, але абсолютно не пов’язані ні з землею, ні з минулим Криму, а тому сліпі і глухі до тієї трагічної землі, якою вони ступали».
У нинішньому – російському – Криму Волошин не може виявити нічого, крім пейзажу, але і в ньому можна прочитати минуле півострова. «Це чудова книга з малюнками геніального майстра. Південний берег – це поганенькі політипажі російської роботи: їх краще не дивитися, щоб не порушити цілісності враження. Для тих же, кому подобаються саме вони, – справжній Крим недоступний. За весь час своєї історії Крим, ймовірно, не переживав жодного разу такого запустіння, як за часів Катерининського завоювання, і це провина не тільки руської раси і важкої імперської політики, а і його відрізаності від вільних морських шляхів, від животворящого дихання Середземного моря». Ось уже друге століття, як він задихається, як риба, витягнута на берег, додає з гіркотою письменник...
Такий не дуже оптимістичний погляд на історію Кримського півострова Максиміліана Волошина... На жаль, багато зі сказаного рівно дев’яносто років тому справедливе і стосовно нинішнього Криму...
А от як змінити трагічну долю півострова – цього райського куточка, який і понині задихається «як риба, витягнута на берег», – це питання до кожного з нас...

Гульнара БЕКІРОВА,
кримський історик,
член Українського ПЕН-клубу

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2015 > Тема "Душі криниця"