Версiя для друку Обговорити в форумi

Події минулого понеділка стали серйозним потрясінням для багатьох і багатьох українців. Найбільші інформагенції світу, не кажучи вже про вітчизняні мас- медіа, не проминули їх, намагаючись донести до своїх користувачів максимум фактажу для аналізу й усвідомлення, а що ж, власне, сталося. Спробуймо замислитись над тим і ми.
Об’єктивно, українським парламентом зроблено передостанній крок до внесення змін до Конституції України, які мають на меті децентралізацію влади унітарної держави Україна. Крок, безсумнівно, необхідний, але зміни, які він передбачає, настільки серйозні, містять в собі стільки очевидних загроз, не кажучи вже про підводне каміння, про яке лише можемо здогадуватись, що може мати найнепередбачуваніші наслідки. Особливо, з огляду на те, ким і в який спосіб все те запроваджується. Особливо, коли одне лише попереднє голосування за ті зміни призводить до трагедії. На жаль, це сталося. Загинули люди. Чиїсь сини, брати. Загинули в самому серці столиці, далеко від лінії фронту, серед білого дня. Загинули не від необережності, не від дорожньої колізії, – загинули в результаті чиїхось зловмисних дій. Чиїх?
Якщо усвідомити, що нічого в світі не трапляється саме собою, то варто задуматись, а хто ж серед українського політикуму був би зацікавлений у такому повороті подій? На перший погляд, все просто: певні політичні сили намагаються завадити поступу реформ, які проводить революційна влада, приведена Майданом. Ніде вам не тисне цей костюмчик, читачу? Грубувато зшитий, кажете? Отож… Насправді, тертий наш обиватель дуже добре відчуває фальш. Особливо фальш, спродуковану владою. Якщо навіть облишити революційність революціонерів, яким і куля в лобі не завада, якщо не згадувати ті широкі реформи, якими вони вивели корупцію, відродили економіку, то все одно, запитань до влади залишається багато. Чи відчувала влада невдоволення суспільства її намаганням поміняти Конституцію держави? Безсумнівно. Чи спробувала переконати народ у необхідності змін до основного закону шляхом широкого обговорення, чи спробувала дізнатися його думку, призначивши референдум? Ні, кажете? А чому? Чи не тому, що відчувала несприйняття суспільством тих неоднозначних змін?
Якщо полишити роздуми над тим «чому?» на розсуд читача, то можна тим часом застановити, що влада заповзялася будь-що протиснути ті зміни до Конституції. Чи знала вона про те, що чимало політичних сил буде опонувати їй у день голосування за ті зміни не лише в парламенті, а й поза його межами, що деякі партії виведуть своїх прихильників під стіни Ради? Безсумнівно, бо інакше, – яка ж то влада? Власне, вишикувані в кілька рядів від самого ранку попід стінами парламенту нацгвардійці, якими влада намагалася відгородитися від народу, свідчили саме про те. А якщо знала й готувалася, то яким чином, з усіма своїми спецслужбами, допустила під стіни парламенту невідомих у балаклавах, дозволила пронести гранати, дозволила здійснити теракт?
У цьому сенсі дещо насторожує «оперативність» пана міністра внутрішніх справ, який, оминувши такі «несуттєві» речі, як слідство і суд, вже за кілька годин довів до відома всього світу, що бойову гранату було кинуто з боку «свободівців» та «інших людей». Так, з боку «свободівців» чи з боку «інших людей», хочеться спитати? Але за хвилину пан Аваков уже впевнено ідентифікує терориста як «свободівця» з добровольчого батальйону «Січ» (ох, вже ці нелюбі владі добровольчі батальйони!) – з того самого бойового батальйону, який зовсім недавно… звинувачував у кримінальних злочинах і самого пана міністра (https://www.youtube.com/watch?v=GOR-5NTMXpM
&feature=youtu.be&app=desktop). Чи випадково, що такий нелюбий міністру батальйон якось так зручно підставився? Навіть чеку від гранати «обстріляний боєць-терорист» не викинув – приберіг як речовий доказ для пана Авакова.
Серед «свободівців», звісно, є чимало гарячих голів, але щоб кинути гранату в натовп людей… Хіба ж не «свободівці» стояли в листопаді 2013-го там же, під парламентом, стримуючи своїми рядами натовп, що тис на «беркутів»? Поза тим, «свободівець» той бомбіст чи ні, але якщо йому вдалося реалізувати свій задум, то відомство пана Авакова дурно їсть хліб. Чи, може, ми помиляємось, вважаючи пана міністра звичайним нікчемою, адже деякі вищенаведені моменти породжують великі сумніви щодо того, чи був то, власне, замисел самого бомбіста?
Знаючи велику любов нашої влади, пана Авакова зокрема, до добровольчих батальйонів, до «Свободи», до «ПС», дуже хотілося б, аби цього разу доказів вини ВО «Свобода» було більше, аніж у випадку з Музичком Олександром Івановичем. Адже інакше все буде виглядати так, наче то була зумисно підготовлена провокація з боку… А справді: Qui prodest? – хто зацікавлений, кому вигідно? Як не дивно, сьогоднішнє кровопролиття, окрім зовнішнього ворога, не будемо згадувати його ім’я проти ночі, вигідно… нашій революційній владі. Хто вгадає, чому?
Тепер повернімось на хвилину до намагань влади змінити Конституцію України. Тут важливо наголосити на певних моментах. Найперше, Конституцію не змінюють так часто, як те робимо ми, тим більше, з суто тактичних міркувань, тим більше, на догоду вороже налаштованому сусідові, і в жодному разі не роблять того, коли той сусіда намагається протиснути ті зміни збройною рукою, розпочавши війну. Саме тому пункт 18 ст. 144, попри непереконливе словоблудство сьогоднішньої влади, виглядає достатньо двозначним, адже: 1) не визначає чітко територій, яких він стосується, а отже, може бути застосований до всієї території Донецької та Луганської областей, на чому, власне, і наполягає Росія вустами лідерів своїх маріонеткових утворень в тих регіонах; 2) у разі відновлення в Україні проросійськи налаштованої влади, вона може легко (і на цілком законних підставах) де-факто відірвати обидва ті регіони від України за допомогою окремого закону про місцеве самоврядування, дію якого забезпечує цей пункт. Та навіть якщо такого не станеться, окремий закон про місцеве самоврядування дозволяє легітимізувати сьогоднішню не стільки сепаратистську, скільки окупаційну владу т.зв. лнр-днр, надає окупантам законні і майже необмежені повноваження на тих територіях, приживлює до тіла України ракову пухлину, метастази якої будуть поширюватись на всю українську територію. Чи ж це не мета путінської Росії, яка від самого початку наполягає на федералізації України? Невже ми настільки сліпі, що не бачимо, не розуміємо, для чого їй те потрібно?!
Відверто не подобається і поспіх, з яким влада намагається запровадити зміни до Конституції. Посилаючись на строки, зазначені в Мінських угодах (хто ж їх ухвалював!), ті зміни силкуються пропхати чимшвидше. В цьому сенсі дуже показовими є наперсточництво зі спробою обпертися на висновок Венеційської комісії (див. інтерв’ю з заступником Голови ВР пані Оксаною Сироїд: http://www.rbc.ua/ukr/interview/oksana-syroed-venetsianskuyu-komissiyu-razveli-1438612277.html), неймовірно швидкий висновок Конституційного «щопанбажає» суду та безсоромно-брудне «проламування» законопроекту змін через парламент. Власне, формули «за скороченою процедурою» та «без обговорення» вже стали візитівкою парламенту цього скликання. Недодержання процедур, перманентні порушення регламенту ВР не лише з боку парламентарів, багато з яких мають неймовірно розпливчасті уявлення про право, а й (і в основному!) з боку Голови ВР, є безпрецедентними, такими, які ставлять під великий сумнів не лише якість ухвалених законів, а й їхню легітимність, на загал. І це при тому, що той поспіх далеко не завжди спричинявся браком часу, ситуацією цейтноту. Ми добре пам’ятаємо величезну кількість парламентських годин, бездарно витрачених на ухвалення законів про «ознаменування річниці» та «увічнення пам’яті», на ритуальні квітопокладання та розрізання жовто-блакитних стрічечок, на галасливі півникування під куполом, не кажучи вже про зимові та літні канікули, під час яких частина депутатів відпочивала від праведних трудів у ніццах та дубаях, а інша їздила на цілком безпечні фотосесії до зони так званого АТО. Від того дійства складається стійке враження, що влада просто не бажає широкого обговорення важливих законів, анонсованих змін до Конституції України зокрема. Чи ж дивно, що «темний» народ ставиться з великою підозрою до кота в мішку, спродукованого в надрах борисо-ложкіного Секретаріату АП?
Найбільшою ж перешкодою до ухвалення змін до Конституції України є неможливість їхнього ухвалення внаслідок фактичного перебування України у стані війни, адже застереження щодо цього зафіксовано в ч. 2 ст. 159 чинної Конституції України. Те, що влада лицемірно іменує Вітчизняну війну українського народу антитерористичною операцією, не змінює суті справи, більше того, є ще одним її злочином, адже не дозволяє навіть застосовувати відповідні міжнародні закони, скажімо, пакет Женевських конвенцій про захист жертв війни (1. Конвенцію про поліпшення долі поранених і хворих у регулярних арміях; 3. Конвенцію про поводження з військовополоненими; 4. Конвенцію про захист цивільного населення під час війни).
На моє глибоке переконання, більшості зазначених проблем можна було б уникнути, якби влада твердо дотримувалася обіцянок, що так легко текли з її медових вуст на Майдані, була б професійною, патріотичною, порядною. Саме тотальний брак тих трьох «П», а зовсім не підступи позаштатних провокаторів-терористів спричиняє сьогодні напруження в суспільстві, викликає вельми обґрунтовану недовіру до неї. Серед явних прикмет тієї недовіри є і небажання останнім часом (на відміну від минулого року) рекрутуватися до війська, і несприйняття змін до Конституції, і трагічні події минулого понеділка, які, як не крути, сприймаються не як провокація проти влади, а як провокація проти невдоволеного владою народу. Безсумнівно, влада відчуває те напруження. От лишень, чи зробить вона належні висновки, чи й далі намагатиметься нацарювати, скільки встигне, ховаючись від народу за спинами хлопчиків з Національної гвардії?

Валентин БУТ
Крим
1.09.2015

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 04.09.2015 > Тема "Резонанс"