Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті

(Продовження. Поч. у № 34-35)

Найбільш послідовним і переконливим з усіх був пан Микола Сливка, бухгалтер, колишній вояка Української повстанської армії. У виступах присутніх ішлося про те, що Радянська армія для України є імперською й окупаційною, а тому необхідно творити свою національну армію, а окупаційну вивести за межі України.
Я попросив слова і рішуче виступив з категоричним запереченням таких пропозицій, мотивуючи це тим, що:
по-перше, Україна щорічно віддає на бюджет оборони СРСР свою частку коштів, близько 17% витрат, а військові формування, дислоковані в Україні, також складають приблизно 17% від загальної чисельності Збройних Сил СРСР, тому можна вважати, що ці формування і є її армія, яку вона утримує й яка здійснює свою життєдіяльність на її території;
по-друге, Радянську армію на кінець 80-х років не можна де-факто називати окупаційною, бо як у самій Україні, так і на теренах інших радянських республік служить велика кількість офіцерів-українців. Їм буде незрозумілим і образливим, що Радянську армію називають окупаційною, оскільки вони чесно і гідно служать рідному українському народові та мають ще відіграти в майбутньому свою історичну роль у створенні Збройних Сил України;
по-третє, в Радянській армії служить дуже багато українців – випускників 33 військових навчальних закладів, що дислоковані в Україні, в них вчиться багато курсантів-українців, які можуть скласти основу для вирішення кадрових питань при створенні національного війська, що офіцерство Радянської армії не є ворогом для незалежності України.
Своїми аргументами я переконав більшість членів Комітету, а Сергій Рудюк після цього наголосив, що головним завданням Комітету на сучасному етапі суспільно-політичних подій має стати просвітницька робота, скерована на підвищення національної свідомості та національного духу серед призовної молоді, серед військових і особливо серед офіцерів. З цим усі погодилися.
Мені було запропоновано вступити до Комітету. Після коротких роздумів я дав згоду стати членом Комітету і через деякий час очолив секретаріат Комітету. Ця згода була зумовлена, перш за все, розумінням високого ступеня громадянської відповідальності за розвиток і розумний вплив на політичну ситуацію навколо військ на Львівщині та за можливі наслідки від реалізації рішень, ухвалених Комітетом.
Я вважав дуже важливим завданням Комітету на наступних етапах розвитку суспільно-політичних подій не допустити, щоб Радянська армія стала служницею партійно-державної номенклатури і була використана для придушення демократичних перетворень на теренах України. Комітет мав стати свого роду запобіжником будь-якого збройного протистояння в Україні між політичними опонентами, бо таке протистояння неминуче призведе до громадянської війни, до безглуздих людських втрат наших співвітчизників, до руйнації сподівань на відродження Української держави, а цього допустити не можна!
Тому, з огляду на вже існуючий кривавий досвід використання армії владою СРСР для придушення виступів місцевого населення в Тбілісі, Вільнюсі та Ризі, проблема забезпечення мирного поступу у відродженні Української держави висувала перед Комітетом вельми делікатне і гостре завдання щодо збереження на Львівщині хоча б тієї тендітної стабільності в суспільстві, яка склалася на літо 1990 року. Зрозуміло, що без залучення на бік відродження Української держави національно свідомого офіцерства й інших категорій військовослужбовців, це завдання вирішити було б дуже важко або просто неможливо!
Тим часом Сергію Рудюку вдалося домогтися згоди обласного і міського керівництва щодо розташування секретаріату Комітету в двокімнатному приміщенні старовинного будинку № 4 по вулиці Вірменській. Поруч розташовувався Львівський окружний Будинок офіцерів, де щомісяця проводились наради партійно-господарського активу Прикарпатського військового округу. Такі активи ставали все більш агресивними в політичному сенсі і несли у собі небезпеку розколу суспільства. Ця агресивність підігрівалася політичним управлінням, начальником якого був член Військової ради ПрикВО генерал-лейтенант Панкратов Ю. І. Його перший заступник на нарадах партійно-господарського активу відверто закликав військових до рішучої боротьби з «так званими демократами» усіма наявними у військових засобами. У пресі штучно роздмухувалася тема про напади і побиття у Львові військовослужбовців, хоча підстав для цього не було, але це сприяло нагнітанню ворожості у ставленні до місцевого населення старовинного Львова.
Загострення політичної ситуації навколо війська вимагало адекватних рішучих дій для її нейтралізації. Тому Сергій Рудюк провів переговори з головою Львівського обласного товариства добровільного сприяння армії, авіації та флоту, який з порозумінням поставився до діяльності нашого Львівського обласного громадського Комітету за відродження української національної армії й обіцяв допомогу в його просвітницькій роботі. Так само пообіцяв допомогу і колишній начальник Львівського навчального центру ПрикВО полковник у запасі В. Білоус.
Завдяки динамічності спілкування Сергія Рудюка почав набувати ефективності один з важливих напрямків роботи Комітету — робота з допризовною молоддю через співпрацю з просвітницькими та спортивними організаціями і товариствами патріотичного спрямування.
Сам пан Сергій захопився дослідженням і пропагандою народного танцю гопака як одного з різновидів бойових мистецтв рукопашного бою разом з Товариством української мови імені Т. Шевченка, яке очолював Юрій Зима, з військово-спортивними товариствами «Січ» у м. Яворів та у м. Запоріжжя. Він організував прибуття молодіжних груп зі східних областей України на канікули до Львова. Під час відвідань молоді люди ознайомились з історичними пам’ятками, з героїчною історією національно-визвольних змагань в Західній Україні та Української повстанської армії. Самому Сергію Рудюку, як сину вояка УПА, наближеного до генерал-хорунжого Романа Шухевича, питання історії УПА були дуже близькі.
Молоді люди ознайомлювалися також із сумновідомою діяльністю НКВС, її жахливими наслідками та документами щодо геноциду на Львівщині. Додому запорожці поверталися під сильним впливом почутого і побаченого. Проте завдяки зусиллям пана Сергія вони ставали духовно збагаченими і патріотично налаштованими громадянами України. Так поступово духовне відродження української нації стало ще одним важливим напрямком діяльності Львівського обласного громадського Комітету за відродження української національної армії.
Наближалась осінь 1990 року, яка несла нові політичні випробування для Галичини у зв’язку з жовтневими святами. Партійно-комуністична номенклатура з метою політичного реваншу робила ставку на проведення традиційного військового параду, під час якого було б можливим спровокувати виступи радикальних груп із місцевого населення проти учасників параду та змусити військових до адекватних дій і спробувати ввести на Львівщині надзвичайний стан. Тому в цій ситуації позитивну стабілізуючу роль також відіграв Львівський обласний громадський Комітет за відродження української національної армії.
С. Рудюк і я, як керівники Комітету, брали активну участь у різного роду зустрічах, нарадах, зборах політичних і громадських організацій, де висловлювали свою тверду громадську позицію щодо недопущення будь-яких виступів проти учасників параду для запобігання провокацій від лівих політичних сил.
На одних таких зборах під головуванням народного депутата України Ігоря Деркача за участі представників Народного Руху України, Української республіканської партії, Товариства української мови імені Т. Шевченка, інших патріотичних організацій, де обговорювалось питання щодо майбутніх жовтневих свят, лунали заклики зірвати урочисте проходження військових частин. Тому я змушений був виступити з різкою критикою таких пропозицій і запропонував: «Якщо демократичній владі не вдасться скасувати святкового параду, то усі партії і організації повинні подбати, щоб їхні представники стояли на сторожі й оберігали військові колони від нападу провокаторів, щоб вони затримували будь-кого, хто намагатиметься перешкодити проходженню військових вулицями Львова. Тільки так ми зможемо уникнути провокацій, кровопролиття та реваншу лівих».
Наступного дня у газеті «За вільну Україну» з’явилося звернення Української республіканської партії до львів’ян, яке повністю відображало думку, висловлену мною на зборах.
Авторитет Комітету серед політичних сил поступово зростав завдяки нашій виваженій громадянській і патріотичній позиції, в якій поєдналися молодий порив і наполегливість з життєвою мудрістю і військовим досвідом.
На 22 жовтня 1990 року Львівський обласний громадський Комітет за відродження української національної армії спланував проведення Всеукраїнської конференції з питань створення власних Збройних Сил України, на яку запрошувалися представники усіх патріотичних організацій України для участі в обговоренні цього питання.
Проведення конференції планувалося зробити законспірованим, оскільки ця тема була ще офіційно забороненою, а будь-яка думка щодо створення національних Збройних Сил була крамольною і могла слугувати приводом для розправи над тими, хто насмілився її висловити.
Але після прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет думка про власні Збройні Сили України все впевненіше поширювалася у суспільстві, і нехтувати цим ставало для влади небезпечним. Проте влада намагалася не допустити дискусії стосовно питань, на які мала негативну відповідь, і все сильніше придушувала будь-яке інакомислення. Саме для захисту тих, хто мислив не за рекомендаціями влади, Комітет вирішив провести конференцію напівлегально з дотриманням правил конспірації.
У неділю, 22 жовтня 1990 року, об одинадцятій годині ранку учасники конференції зібралися в просторому кабінеті директора меблевого магазину по вулиці Люблінській. Головування на конференції доручили Миколі Сливці. Він представив усіх присутніх, проте з міркувань конспірації не розкривав прізвищ присутніх. Спілкувалися за іменами. Далі головуючий ознайомив з порядком денним. Головним питанням було обговорення шляхів створення національних Збройних Сил України. Я подивився на присутніх і зрозумів, що представництво є досить широким: були делегати не тільки із західних областей, а й зі сходу України та з Києва.
Слово для доповіді було надано народному депутату України Ігорю Деркачу, котрий дав стислу характеристику суспільно-політичній обстановці та акцентував, що питання, заради якого зустрілися присутні, є новим для радянського суспільства, але цілком легальним з огляду на вимоги статті 9 Декларації про державний суверенітет України.
Під час обговорення головного питання до слова зголосився молодий чоловік з борідкою, який відрекомендувався редактором одного з київських журналів. Він дуже емоційно виступав за здобуття Україною незалежності і закликав до створення озброєних загонів. Військовий вишкіл цих загонів він пропонував здійснювати у карпатських лісах. На запитання, чи є правова база щодо створення військових формувань і де взяти кошти на утримання загонів та організацію вишколу, цей пан з Києва відповіді не дав. Його позиція викликала лише подив, і я запідозрив у ньому «засланого козачка» від КДБ. Тому, коли головуючий надав слово мені, я сказав, що не бачу альтернативи правовому шляху створення Україною власних Збройних Сил і рішуче заявив, що оцінюю виступ попереднього промовця з Києва як відсутність у нього елементарного уявлення про військову справу, а його заклики – провокацією. Далі я запропонував припинити подальшу участь цього «киянина» у роботі конференції, а йому негайно залишити приміщення. Мене підтримав інший представник з Києва Віталій Чичило. Під час перерви киянин з борідкою хутко зник, а учасники конференції продовжили обговорення доповіді з неменшою гостротою.
Далі я наголосив, що проблема створення Україною власних Збройних Сил повинна проходити за участі усіх демократичних кіл і вирішуватися тільки легальним шляхом. Таку ж позицію висловив киянин Віталій Чичило і представник Житомира Петро Кишеня, як потім стало відомо, це був підполковник запасу Валентин Леонідович Пилипчук.
У своєму виступі пан Валентин висловив цікаву думку про те, що після нашої конференції вже стала очевидною необхідність винесення проблеми створення Україною власних Збройних Сил на більш широкий загал української громадськості.
Сергій Рудюк запропонував провести конференцію зі створення Всеукраїнського комітету за відродження Української національної армії, що дозволить залучити до вирішення цієї проблеми військових професіоналів.
Віталій Чичило погодився з цим, і далі між учасниками конференції йшлося про проведення з’їзду українських офіцерів на всеукраїнському рівні у місті Києві.
Роботу конференції підсумував Ігор Деркач. У рішенні було записано про необхідність створення Збройних Сил України на правовій основі і про підготовку проведення влітку 1991 року Першого з’їзду українських офіцерів.
Важливим досягненням львівської конференції було те, що уперше за радянських часів були зібрані українські офіцери-патріоти, яким не була байдужою доля рідного народу й які протягом 1990-1995 років довели це своїми практичними діями і досягненнями у процесі творення Збройних Сил України.
Львівська конференція відіграла важливе значення у формуванні сучасної національної військової думки, яка ще тільки народжувалася. І головне, чого вдалося домогтися, то це утвердитися з ідеєю легальності процесу створення Українських Збройних Сил як невід’ємної складової загального процесу розбудови Української держави.
Наступним етапом вирішення проблеми, що обговорювалася на проведеній Комітетом конференції, став етап опрацювання концепції створення Збройних Сил України, шляхів її практичної реалізації із залученням Народного Руху України «За Перебудову» й інших патріотичних політичних сил та створення Всеукраїнської громадської організації українських офіцерів.

Глава 5.
ОПРИЛЮДНЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ CТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

На львівській конференції було поінформовано, що Народний Рух України своїми резолюціями однозначно визначився щодо необхідності створення Збройних Сил України, і дехто з його представників запропонував концепцію створення українського війська як національного, а війська Радянського Союзу, дислоковані в Україні, визнати окупаційними і вимагати їхнього виведення з її території. Така позиція була традиційною для радикальних кіл національно-визвольних змагань. Проте вона була не єдиною. Своє бачення вирішення проблеми створення Збройних Сил України в жовтні 1990 року я оприлюднив на крайовій раді Народного Руху України.
Ось як це було.
Після львівської конференції з’ясувалося, що під час загострення економічної та розвитку політичної кризи в Радянському Союзі серед національних демократів України поширювалася ідея виведення Радянської армії за межі України, а їй на заміну створити свою, національну. Ця ідея підкріплювалася і практичними заходами, такими, як пікетування населенням під керівництвом народних депутатів України та під синьо-жовтими прапорами штабу Прикарпатського військового округу, обласних військових комісаріатів, бойкотування призову молоді до лав Радянської армії. У відповідь на ці заходи командування військовим округом організувало збільшення удвічі висоти парканів навколо військових об’єктів та чергування озброєних військових підрозділів. Навколо штабу ПрикВО були вишикувані бронетранспортери з кулеметами.

Таким чином, конфронтація між демократичними силами і військовими сягала небезпечної межі, коли один випадковий постріл разом з першою краплею невинної людської крові став би причиною вибуху народного гніву та братовбивчої громадянської війни, як це вже було в деяких інших союзних республіках.
Допустити це в Україні означало б вищу ступінь громадянської безвідповідальності і людського безглуздя стосовно долі власного народу та його історичного прагнення до державної незалежності.
Я розумів, що порушення питання про виведення Радянської армії з України як окупаційної не тільки не сприяло б вирішенню оборонних питань, а, навпаки, створювало низку нових проблем військово-стратегічного, військово-політичного та соціального характеру, вирішення яких для України було просто неможливим. Крім того, це автоматично ставило радянське офіцерство в позицію ворогів незалежної України. Наслідки цього не важко було передбачити.
Аналізуючи суспільно-політичний стан, що склався в Україні, я дійшов висновку, що для збереження миру і злагоди в суспільстві головним завданням у цій ситуації ставало виведення військ Радянської армії не з України, а з арени політичної боротьби, недопущення її перетворення в жандарма і ката національної демократії та демократичних перетворень суспільства.
Успішне вирішення цієї проблеми було б просто неможливим без урахування і вирішення на державному, себто з 1990 року на рівні Верховної Ради України, проблем самих військовослужбовців, а це, у свою чергу, вимагало залучення їх до процесу створення Україною власних Збройних Сил.
Ідея збереження громадянської злагоди як альтернативи громадянській війні через побудову Україною власних Збройних Сил настільки мене захопила, що я виклав її письмово у своїй Концепції створення Збройних Сил України й ознайомив з нею близьке оточення колег.
Ця Концепція була настільки прагматичною, що проректор Львівської політехніки Павликевич Маркіян Йосипович запропонував мені виступити з доповіддю про неї на крайовій раді Народного Руху України. Виступ був вдалим і концепцію схвалено.
Через деякий час, вже в кінці листопада 1990 року, керівництво крайової організації НРУ запропонувало ознайомити з цією Концепцією делегатів Першої сесії Великої Ради Народного Руху України.
Оскільки у офіцерів, які були обізнані з моєю Концепцією, створення Україною власних Збройних Сил у запропонований мною спосіб заперечень не виникло, а серед них були і члени партійного бюро військової кафедри майори Ю. Кінах і В. Дворніков, що були твердими компартійцями, то цим я здобув більшу впевненість у правильності обраного шляху збереження миру і злагоди в суспільстві. Тому, коли проректор Маркіян Павликевич запросив мене на 1 грудня 1990 року до Києва на Першу сесію Великої Ради Народного Руху України «За Перебудову» для виступу зі своєю Концепцією, я вирішив прийняти його запрошення. Сергій Рудюк також схвально поставився до цього і запропонував мені у виступі спиратися на Львівський обласний Комітет за відродження національної армії, оскільки Комітет також підтримує цю Концепцію.
Увечері 30 листопада делегація від Львівщини, куди увійшов і я, від’їжджала до Києва поїздом № 92 Львів — Київ. У складі делегації були члени проводу НРУ Юрій Ключковський, Роман Шмідт, Всеволод Іськів, Нестор Герман, які згодом стали знаними в Україні політиками.
Поїзд прибув до столиці близько сьомої години ранку. Оскільки сесія розпочиналася о десятій ранку і часу було ще вдосталь, то ми усі вирішили у цей історичний ранок пройти пішки від залізничного вокзалу славетним Хрещатиком до Будинку письменників, що на вулиці Орджонікідзе (нині – Банкова), 2.
Я був одягнутий у цивільне і не відрізнявся від інших делегатів. Був легкий мороз, небо – блакитним, сяяло сонце. Настрій у нас був піднесений. Йшли поволі, інколи тихо розмовляючи. Роман Шмідт висловив думку, що оскільки подія 1 грудня 1990 року увійде в історію України, то він рекомендує усім делегатам запам’ятати усі дрібниці цього дня і всіх, хто був поруч, для майбутніх мемуарів. Він ніби підслухав думки товаришів, які разом весело розсміялися.
Львівські делегати прийшли завчасно до Будинку письменників, зареєструвалися і попрямували до зали засідань. На вході і на всіх дверях чатували чергові, перевіряючи документи всіх, хто приходив. Це проводилося з метою недопущення провокаторів і агентів КДБ до сесійної зали під час роботи Великої Ради Руху.
Сесійна зала була переповнена: делегати з’їхались з усіх областей України.
Серед присутніх були всім відомі В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, М. Горинь, І. Драч, Д. Павличко, Л. Скорик, І. Заєць, М. Поровський та багато інших народних депутатів України.
У своєму виступі на першій сесії Великої Ради Народного Руху України «За Перебудову» я оприлюднив Концепцію створення Збройних Сил України. Ось її текст:

КОНЦЕПЦІЯ СТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

I. Військово-політична ситуація в СРСР
Соціально-політичні перетворення в СРСР призвели до припинення діяльності Варшавського договору, корінної зміни військово-політичної ситуації в Європі та виходу Союзу своїми західними кордонами безпосередньо до країн «капіталістичного світу» Центральної Європи, поставили світове співтовариство перед необхідністю пошуку нових підходів до міждержавних відносин.
Зміни військово-політичної обстановки у світі й усередині СРСР призвели до глибокої кризи існуючої військової програми, військової доктрини, а також до зриву проведення військової реформи, загострили соціально-економічну і правову незахищеність військовослужбовців, якою скористалися консервативні сили суспільства, кидаючи Збройні Сили на придушення національно-демократичних рухів у союзних республіках. Це викликало зростання національної самосвідомості військовослужбовців, різке зростання антиармійських настроїв, бойкотування призову на дійсну військову службу та спротив проходженню служби за межами своїх республік.
Аналіз об’єктивних умов і закономірностей загального військово-економічного стану й оборони Союзу РСР дозволяє зробити висновки про доцільність формування нової військової політики, розробки нової військової доктрини, концепції і програми військової реформи в СРСР, що враховують політичну ситуацію, яка склалася у результаті прийняття союзними республіками Декларацій про державний суверенітет.
II. Політичні і державно-правові аспекти створення Збройних Сил України
Втілюючи в життя волевиявлення народу України, його віковічне прагнення до політичної й економічної незалежності, Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, проголосивши в 9-й статті право на створення власних Збройних Сил — гаранта політичної стабільності України в міжнародних відносинах як рівноправного члена ООН серед країн світового співтовариства.
Створення і побудову Збройних Сил України будуть визначати такі фактори реальної дійсності:
наявність на території України численного угруповання Збройних Сил СРСР;
підпорядкування внутрішнього устрою і бойової підготовки Збройних Сил СРСР вимогам застарілої військової доктрини СРСР, стратегічним і оперативно-тактичним планам, розробленим військово-політичним керівництвом СРСР і розрахованим на проведення великомасштабних наступальних операцій у ході військових дій проти ймовірного супротивника на основних стратегічних напрямках;
необхідність перерозподілу функцій центру і союзних суверенних республік у формуванні стратегічних планів оборони в зв’язку зі зміною військово-політичної обстановки в Європі і практичному втіленні їх у життя.
III. Принципи побудови Збройних Сил України на перехідному періоді
Вихід України своїми західними рубежами до кордонів країн Східної Європи вимагає від уряду України наукового розрахунку людських і матеріальних ресурсів, прогнозу кількості і пропорцій у розподілі їх між потребами оборони і народного господарства з урахуванням корінних економічних змін в Україні й у Союзі, переходу до ринкових відносин.
При створенні Збройних Сил України потрібні нові законодавчі акти, що докорінно змінюють умови фінансування Збройних Сил і оборонних програм. Крім того, якість і кількість підготовки офіцерських кадрів для Збройних Сил на перехідному етапі вимагає реорганізації й оптимізації військових навчальних закладів, у зв’язку із загальносвітовою тенденцією до скорочення чисельності Збройних Сил. Основним завданням перехідного періоду є вибір єдиного вірного шляху вирішення завдання створення Збройних Сил України. При цьому всім політичним силам необхідно врахувати, що кожен необдуманий крок на цьому шляху або чиясь «зайва» ініціатива можуть нашкодити народу України не менше, ніж чорнобильський вибух.
Тільки об’єднання зусиль усіх політичних сил і прийняття розумних компромісів між ними в ім’я досягнення необоротних позитивних процесів демократизації суспільства будуть гарантувати мирний процес створення Збройних Сил України відповідно до Декларації про державний суверенітет України.
При цьому на передній план виступають такі необхідні умови:
1. Досягнення на всій території України атмосфери доброзичливого ставлення до військовослужбовців.
2. Розуміння офіцерським корпусом того, що народ України й армія повинні бути єдині в меті державотворення як важеля в руках суспільства для досягнення розвитку України, що відповідає рівню розвитку цивілізованих країн світового співтовариства, що державний суверенітет — не самоціль, а спосіб досягнення найвищого ступеня вільного розвитку суспільства.
3. Прийняття визначеного правового статусу військовослужбовців Збройних Сил СРСР, що проходять службу на території України, для узгодження умов їхньої життєдіяльності з чинним законодавством суверенної України.
У зв’язку зі сформованою військово-політичною реальністю вимальовуються три можливі шляхи вирішення створення Збройних Сил України.
Перший шлях: створення власних Збройних Сил паралельно з існуючим угрупованням Збройних Сил СРСР на території України з вимогою його розпуску і розформування. Цей шлях має низку істотних проблем, насамперед, соціально-економічних, веде до зростання напруженості і конфронтації в суспільстві, до громадянської війни. Цей шлях треба рішуче відкинути.
Другий шлях: створення Збройних Сил України шляхом послідовного ланцюга радикальних рішень, ухвалених Верховною Радою України. Цей шлях вимагає єдності всіх політичних сил в Україні й у Верховній Раді України, що в даний час відсутня. Цей шлях малоймовірний.
Третій шлях: шлях розумних компромісів між різними політичними силами на основі Декларації про державний суверенітет України з обліком реальних сформованих умов, що допускає здійснення послідовних кроків з еволюційного перетворення угруповання Збройних Сил СРСР, що дислокується на території України, у Збройні Сили України зі збереженням боєздатності військ і обороноздатності країни.
Шлях розумних компромісів передбачає реальність опору консервативних сил і облік розходження точок зору всіх політичних партій, ухвалення найбільш прийнятних рішень і дає можливість Верховній Раді України оперативно реагувати на нові обставини, що виникають, приймати адекватні рішення в питаннях військової реформи, чим контролювати і стабілізувати ситуацію в суспільстві з користю для оборони і безпеки України.
На цьому шляху проглядаються два стратегічні напрямки еволюційного перетворення угруповання Збройних Сил СРСР у Збройні Сили України.
Перший напрямок передбачає таке:
1. За вимогою Верховної Ради України створюється Головне командування Угруповання ВР СРСР на території України з дислокацією в м. Києві, яке питання життєдіяльності військ погодить з Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України. З стратегічних і оперативно-тактичних питань воно на визначений період залишається в підпорядкуванні Міністерства оборони СРСР. Цей крок дає можливість Верховній Раді України контролювати ситуацію в армії на території України, виключає можливість її використання проти демократичних перетворень у республіці в рамках Декларації про державний суверенітет.
2. У Верховній Раді України створюється постійна депутатська комісія з питань оборони і безпеки, яка, спираючись на експертів з військових питань, економістів, юристів, вивчає проблеми реформування Збройних Сил, життєдіяльності військ на території України, виносить на розгляд Верховної Ради України відповідні проекти нормативно-правових актів і пропозиції для вирішення нагальних проблем.
3. У Кабінеті Міністрів України створюється військове відомство, що формує республіканський військовий комісаріат, займається питанням призову молоді в армію і комплектуванням територіальних частин і з’єднань на базі угруповання Збройних Сил СРСР і перепідпорядкування їх уряду України. Погоджує з центральним військовим відомством і Головним командуванням ВР СРСР на території України їхнє бойове застосування й оперативно-тактичне призначення. Виробляє Військову доктрину України.
4. На базі Головного командування угруповання ВР СРСР на території України Верховною Радою України створюється командування Збройними Силами України з повною передачею з’єднань і частин ВР СРСР під юрисдикцію Верховної Ради України, формування об’єднань у розрізі вимог Військової доктрини України і прийнятих Верховною Радою України міжнародних зобов’язань і договорів як повноправного члена Організації Об’єднаних Націй.
Другий стратегічний напрямок передбачає такі кроки у вирішенні проблеми створення Збройних Сил України:
1. Створення Верховною Радою України депутатської комісії з питань оборони і безпеки із залученням групи експертів з військових, економістів і юристів щодо вивчення проблем, пов’язаних з військовою реформою в СРСР. Комісія пропонує на розгляд Верховної Ради необхідні законодавчі акти для вирішення нагальних проблем.
2. У Кабінеті Міністрів України формується військове відомство з покладанням на нього функцій щодо вирішення проблем, пов’язаних зі створенням Військової доктрини і Збройних Сил України.
У своїй діяльності військове відомство України може виконати кроки, викладені в першому стратегічному напрямку створення Збройних Сил України.
3. Верховна Рада України створює республіканський комісаріат, що вирішує питання комплектування мобілізаційного ресурсу для армії, займається питаннями підготовки і призову молоді до Збройних Сил.
4. Проводиться українізація військових частин і з’єднань у структурі Збройних Сил СРСР шляхом проходження служби молоді з числа громадян України на її території відповідно до вимог рішень Верховної Ради України.
При цьому доцільно використовувати досвід Львівської ради народних депутатів щодо вирішення проблем призову молоді до війська, що сформував постійну депутатську комісію з військових питань. Виконавчий комітет Львівської ради народних депутатів увів у свої структури постійну робочу групу з числа осіб, що займаються призовом молоді під керівництвом заступника голови облвиконкому. В обласну призовну комісію введені: голова постійної депутатської комісії з військових питань, заступник голови облвиконкому, що відає питаннями призову, член робочої групи облвиконкому, що займається призовом молоді, представники Комітету солдатських матерів та інших громадських організацій. Заступник голови облвиконкому підтримує безпосередній зв’язок із командуванням військами Прикарпатського військового округу, військовими комісаріатами на території області, залучає до роботи з призову молоді міські і районні ради народних депутатів, командирів військових частин. У ході призову оперативно й компетентно вирішуються проблеми, що виникають. Служба за межами України здійснюється тільки з письмової згоди призовників. У випадку порушення зобов’язань військовими відомствами про добровільне проходження служби призовниками за межами України, направлення їх до «гарячих точок» Союзу, облвиконком припиняє хід призову до позитивного вирішення конфліктної ситуації, виконуючи Постанову Верховної Ради України про повернення військовослужбовців з «гарячих точок» Союзу.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 04.09.2015 > Тема ""Білі плями" історії"