Версiя для друку Обговорити в форумi

Подорожнє...

Ну, от і закінчилися дев’яносто днів мого кримського дому. Volens-nolens – хочеш — не хочеш, а мусиш вибиратися. Принаймні до кордону, де тобі зроблять чергову позначку в твоєму тригострозубому паспорті, такому осоружному для племені ввічливих отжимателів. Але мій шлях лежить далі через кордон. Відмовившись від чохом нав’язуваного чужоземного громадянства, не маєш і пенсії, а з огляду на нікчемний на Тарханкуті туристичний сезон, то ще й зовсім недавно такого звичного для багатьох кримчан засобу до існування. Отож одного вересневого ранку, ще не остиглого від щойно минулого літа, закидаю спаковану напередодні валізку до багажного відділення рейсового автобуса і – в дорогу. Автобус рушає, лишаючи позаду гарно бруковану центральну алею, оздоблену двома довгими рядами чавунних ліхтарів. Грона молочно-білих лампіонів, що звисають з кожного з них, ще світять у цю ранню годину. За вікном з одного боку пропливає набережна з рядами пансіонатів, що подекуди займають цілі квартали, з іншого – піщані пляжі, тихі й безлюдні, до яких горнеться сонне море. І алея, і десятки великих приватних пансіонатів по всьому селищу, не кажучи вже про безліч дрібних, – то все наслідок «тяжкої руїни», якої Крим зазнав за часів незалежної України.

На в’їзді до Чорноморського наш підкреслено чемний водій підбирає стареньку, що голосує при дорозі. На свою голову, як виявилось, бо розпатякування старої на весь автобус про наболіле, а саме про відпочиваючих, яких навіть у цьому сезоні було в рази менше від того числа, що зазвичай приїздили за часів України, про пусті пансіонати та високі ціни, боляче вражають його триколорні почуття. Якоїсь миті вони прориваються докорами старій за її нетерплячість, за бажання всього і відразу. Хіба ж вона не знає, що Володимир Володимирович особисто переймається проблемами Криму? Хіба не чула, що він сам щойно навідав Крим, що першу палю Моста вже забито? А буде Міст – будуть і туристи. Зрештою, хіба пенсія, яку стара отримує нині, рівня тій, яку вона мала ще півтора року тому? Стара вмовкла, але, доїхавши до автостанції, забрала у водія гроші, заплачені за дорогу до Сімферополя, і пересіла в інший автобус. Останнє геть вивело з рівноваги нашого водія. Він роздратовано повернув старій гроші, вирахувавши вартість проїзду від найближчого населеного пункту, та, геть забувши свою чемність, голосно пояснював при тому, як негарно вона вчинила. Сумне враження, навіяне чи то тією сценою, чи розлукою з рідними, не полишало до самого кордону.
Сам перехід з Криму на материк відбувся якось буденно і малопримітно. Жодних затримок потічку людей, як на російському, так і на українському посту, не було.
Вже очікуючи відправлення автобуса до Новоолексіївки, зіткнувся з проблемою. Не своєю. Молоденькій парі з Джанкоя – Ісметові з дружиною, що їхали з двома маленькими синами навідати на вихідні своїх батьків на Херсонщині, вже після переходу українського посту повідомили, що забрати з собою діток назад до Криму вони не зможуть, оскільки не мають на них паспортів. Молодята були шоковані. Обоє мали бути на роботі наступного понеділка. Відсутність на роботі – то майже гарантоване звільнення. Залишити діток теж не могли, бо занадто малі. Заспокоював їх, як міг, радив звернутися до найближчого паспортного столу, бо ж хто, як не вони, могли вирішити ту проблему. Дуже сподівався при тому, що трапиться їм щира душа, а не заскнілий дурисвіт, з тих, які, здається, й існують лишень, аби компрометувати державу. Адже це так важливо, як держава ставиться до тебе, чи робить вона все, аби полегшити твоє спілкування з нею, чи, навпаки, породжує діями своїх недолугих чиновників почуття несприйняття і протесту.
Новоолексіївка плавилась під сонцем. Спека позаганяла людей під нечисленні навіси, в тінь дерев. Віднайшовши й собі місце в затінку, я сидів на лавці під стіною вокзалу. Спускався тихий вечір, спека потроху спадала, і в тому густому, малорухомому повітрі над головами людей ледь коливалось синьо-жовте полотнище. Мав дивне враження від того. Подумалось, як все неоднозначно, адже вивісити той стяг усього кількома десятками кілометрів на південь — то акт громадянської мужності, а тут люди ледь помічають його. Для них він настільки звичайний атрибут, що уваги до нього мінімум. З одного боку, це нормально, з іншого ж, — це демонстрація того, як мало ми цінуємо те, що маємо.
Як доказ цим думкам була огидна сценка в купе. Щойно зайшовши, застав там гаряче обговорення того, як гарно жити в Криму. Екзальтована пані бальзаківського віку ще й ще раз вимагала від миршавого чоловічка з лисиною на півголови підтвердити, що Крим Україні повернуто не буде. Той, поблажливо посміхаючись, заспокоював її, що ВВ не має наміру робити такі подарунки, більше того, самі кримчани нізащо не підуть на те. Мені страшенно не хотілося встрявати в ту «інтелектуальну» розмову, але рондель той таки добряче діставав, тож коли в черговій строфі миршавенький знову затягнув свою літанію, до якої зі слинопусканням долучилася його попутниця, я не витримав і спитав, звідки вони та на якій підставі так впевнено розписуються за всіх кримчан. Сказали, що з Криму, потім, як виявилось, – мешканці Харківщини. Супутниця миршавого відрекомендувалась кримською грекинею, сказала, що намагається отримати російський паспорт у Криму, дуже жалілася, що не дають. Пані з палаючими очима з сусіднього купе, та сама, що вимагала запевнень у відданості Криму Росії, накинулась на мене за мої сумніви в неодностайності кримчан. Спитав, яке містечко Криму вона представляє. Пані розсердилася ще більше, закричала, що вона з Донбасу, що там вбили її родичів, що все то кляті хохли...
Спинити потік красномовства було важко. Та я й не намагався. Коли виговорилась, поспівчував їй, але сказав, що в такий час варто добре роззиратися навкруги, аби зрозуміти суть подій, що відбуваються. Дискусія, проте, розгоралася все сильніше. Часом хвилі ненависті просто-таки затоплювали маленьке купе. Миршавенький усе зводив до американців, бо ж скрізь пхають свого носа, скрізь понаставляли своїх військових баз... Просте запитання, чи може він назвати хоч одну таку базу в Україні, ніскільки не збентежило панка. Він і сумніву не мав, що вони колись все одно тут будуть. На запитання, а чи не вважає він актом агресії анексію Криму, війну на Донбасі, панок, анітрохи не почервонівши, запевнив, що Росія лише забрала своє, бо ж всім відомо, що то Хрущов по п’янці...
Найбільше компанію лютило звертання до конкретних фактів, які вони на дух не сприймали. Молодик із сусіднього купе й собі заходився застоювати права Росії на Крим, натискав на те, що всі мої коверзування від того, що я, на відміну від нього, не лежав під «Градами». Мусив визнати, що й справді не лежав, але якби, Боже борони, і довелося, то те нічого б не змінило, адже «Гради» можуть знищити, стерти з лиця землі, але не змінити переконань, не змінити правду на брехню і навпаки. Щодо кримського референдуму, на «красномовні» результати якого він напирав, то чистота їх, як він бачив те зі свого Мелітополя, була безсумнівною, тож думка якогось одного «отщепенца» його не цікавила. Пенсіонерка з Чувашії, яка довго мовчала, після того, як на її зауваження щодо «ісконної російськості» Криму спитав її, чи має вона на увазі 150 років (1771-1921) перебування Криму у складі – ні, не Росії, а Російської імперії, а чи «ісконні» 34 роки у складі Російської РСР, запитала нашу харківсько-кримську грекиню, що там, мовляв, за чутки, неначе кримських татар хтось притісняє в Криму? Та поспішила запевнити її, що то просто дурня, бо татари в Феодосії, як вона бачила, щасливі. Вона, щоправда, як виявилось, не спілкувалася з ними (справді, навіщо?), але виглядають вони, з її слів, щасливими. На запитання, чи знає вона, де нині перебуває пан Чийгоз, пан Дегмерджі, вона сказала, що не знає таких і те їй не цікаво. Про подвійне вбивство чула, але воно нічого не міняє. Справді, що те міняє, коли всі татари, не кажучи вже про решту кримчан, просто щасливі!
Коли спитав, чи не від великого щастя щонайменше 20 000 кримчан змушені були полишити рідну землю, свої домівки та виїхати в Україну, отримав запевнення, що то все українська пропаганда. Не переконали їх навіть докази того від ФМС Росії в м. Сімферополі. Запевнили, що то теж брехня.
«Змістовна» розмова тривала не менше години, доки компанія, стомившись від безуспішних намагань аргументувати свої емоції, потроху затихла. Засинаючи, вкотре подумав, що найбільша проблема, то, як не крути, – а таки наш внутрішньоукраїнський роздрай. Викохуваний і випещуваний протягом століть всіма владами, він впродовж цих століть не дозволяв нам вибороти незалежність, здобутися на власну державу. Саме він призводив до численних поразок на тому шляху – від зраджених Тараса Трясила і Павла Бута до такого ж зрадженого Івана Мазепи, саме він уможливив трагедію Голодоморів, саме він довів до сьогоднішньої нашої біди.
Чи не над цим розмірковує, стоячи на своєму новому п’єдесталі славний гетьман Запорозький Петро Конашевич-Сагайдачний, виштовханий зі зросійщеного Севастополя і пригрітий у самому центрі донедавна не менш зросійщеного Харкова? О, славний лицар багато чого міг би сказати на цей темат сьогоднішній українській владі, – владі, яка, як бачимо, попри барвисті словесні облуди, насправді не вірить у свій народ, не розуміє його, не обстоює його інтереси, бо ж замість того, аби допомогти йому подолати той осоружий роздрай, часто-густо своїми недолугими діями фактично поглиблює його, замість того, щоб докладати всіх можливих зусиль до відновлення єдності народу, територіальної цілісності Краю, веде угодницьку політику щодо агресора, закріплюючи таким чином втрати, провокуючи подальшу агресію. Сумно від того старому гетьманові, бо ж хто-хто, а він добре знає, на що здатен український народ, українське військо, знає, що втрачає Україна, поборюючи замість ворогів саму себе. Задумаймось і ми над цим, панове.

Валентин БУТ
Харків — Крим
Вересень 2015 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 11.09.2015 > Тема "Ми єсть народ?"