Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

ЯКЕ МАЙБУТНЄ БАЧИВ ВАСИЛЬ СТУС?

4 вересня минуло тридцять років відтоді, як у таборовому карцері в селі Кучино Пермської області помер радянський політв’язень, український поет Василь Стус. Серед дослідників і соратників досі немає остаточної версії щодо загибелі поета, але з огляду на певні обставини, а саме — загадкову смерть чи не всіх тюремних керівників і наглядачів, які пильнували Стуса в таборі особливого режиму в Кучино, останні слова поета: «Убили, холєра», які начебто чули в’язні, — в офіційну версію про серцевий напад уже мало хто вірить.
Кілька віршів, текст «З таборового зошита» і близько 40 листів — от і все, що вдалося зберегти з доробку Василя Стуса за останні 5 років його життя. А тим часом колишній політв’язень, співкамерник поета Василь Овсієнко згадує приблизно про триста віршів, які Стус написав у тюрмі й які були знищені. Триста! Повноцінна збірка, що мала називатися «Птах душі», але так і не випурхнула на волю.
У переддень його роковин «Укрінформ» розпитав рідних, друзів і товаришів Стуса про те, чи передчував він сьогодення своєї країни, що думав про Донбас, як міг би поставитися до того, що відбувається в Україні нині. Відповіді були різними, але одна спільна думка таки проскочила у них: навряд чи Стусові сьогодні було б легко, бо він і нині відчував би світ оголеним серцем і нервом.

ВІН ВИНІС СМЕРТНИЙ ВИРОК ІМПЕРІЇ

Василь Овсієнко, колишній політв’язень, деякий час відбував покарання в одній камері зі Стусом, нині — громадський діяч, історик дисидентського руху.
— Ви ж були одним із найближчих свідків останніх днів і смерті Стуса. У своїх публікаціях ви висували різні версії: що Василя міг смертельно поранити один із в’язнів із кримінальним минулим або що наглядачі могли скинути на нього нари. Офіційна версія тюремників — серцевий напад. Чи є вже якась більша ясність у цьому питанні?
— Жодної остаточної версії немає і навряд чи вона буде. Я думаю, що ті, хто здійснював це, знають, як воно було. Але ж я писав уже, що начальник наш — майор Журавков — чомусь помер через 10 днів після Стуса. Його «спадкоємець» — майор Долматов — помер у 1989 році. Ще один оперативник Журавков-молодший чомусь утопився в річці через 2 роки. Цілком можливо, так знищували тих, хто це робив. Як би не було, а це було вбивство, це було знищення. А пов’язане воно було, я вважаю, з тим: готувалося висунення Василя Стуса на Нобелівську премію у 1986 році. Тому Стуса треба було знищити, бо ж тільки живим присуджується ця премія. А так — як заповідав Сталін: «Нет человека — нет проблемы».
— Ви думаєте, що це й була основна причина?
— Так, це головна причина — підготовка до висунення на премію Нобеля. А ще друга — це те, що Стус зумів у 1983 році передати на волю текст, який називається «З таборового зошита». Це такі кільканадцять клаптиків тонесенького паперу конденсаторного, текст займає 12 сторінок. Оце, очевидно, — друга причина. Вони не могли йому того пробачити.
— Як ви гадаєте, чи були у Стуса якісь передбачення того, що сьогодні відбувається, може, у віршах?
— Знаєте, за покійного щось відповідати складно, але в тих публікаціях є вірш: «О вороже, коли тобі проститься...».
— Я хотіла, власне, спитати, у тому вірші, про який ви кажете, є рядки: «Державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!/Ти крутишся у гадину, відколи/ тобою неспокутний трусить гріх» — це про яку державу, на вашу думку, сказано: про Радянський Союз, про Росію?
 — Без сумніву, це про російську імперію, совєтську. Він виніс їй смертний вирок. І цей смертний вирок буде здійснено ще за нашого життя — дуже швидко. Я впевнений, що російська імперія розпадеться на друзки.
— Звідки таке переконання у вас? Хіба дисиденти думали вже тоді про незалежність України?
— Ми були впевнені, що Україна буде.
— І Василь Стус також?
— Михайло Горинь так казав. Але це мало бути після нас. А сталося раніше.
— А що з цього приводу казав або думав Василь Стус? Ви знаєте?
— Чогось конкретного сказати не можу, але от говорять, що ознака генія — це здатність пророкувати, передбачати майбутнє. Так ось він принаймні передбачив своє повернення в Україну: «А проте ми таки повернемось, бодай, ногами вперед, але: не мертві, але: живі, але: непереможені». Те пророкування про повернення збулося: через 4 роки після загибелі — похорон в Україні із таким тріумфом, у такій славі. Все збулося, крім хіба одного, — що ті біси, котрі сиділи у КДБ, отам у вікнах, коли процесія йшла, вони не повискакували на вулицю, не вселилися в стадо свиней і не побігли топитися в Дніпро, а решта все збулося.
— Знаю, ви були причетні до того посмертного повернення Стуса в Україну.
— Так, двічі брав участь в експедиції, яка була присвячена його перепохованню.
— А чому двічі? Були труднощі?
— Першого разу нам не дозволили проводити ексгумацію, мовляв, несприятлива санепідобстановка, — брехня, звичайно. Ну, ми походили по рідній тюрмі, вона покинута вже була, порожня, зняли все, на кладовищі зняли все, що треба. А наступного разу поїхали в листопаді, й ексгумація відбулася 17 листопада, а в Києві перепоховання було 19 листопада 1989 року.

ВІН КАЗАВ: ДОНЕЦЬК — МЕРТВЕ МІСТО

Марія Стус, рідна сестра поета:
— Передбачити те, що нині робиться, він, мабуть би, і не передбачив, але дуже багато в нього було надії на сильну Україну, на українську мову. Але думаю, що якби він зараз жив, йому було б дуже тяжко, бо знаєте, він так боровся, так старався, щоб українці розмовляли рідною мовою. А що сьогодні? Я — людина далека від літератури (в мене освіта математична), та й то мені болить. Я в Донецьку, на жаль, переважно розмовляла по-російськи, бо і школа, й інститут, і робота — всюди російська мова. А сюди переїхала, думаю, тут буду по-українськи. І що? Тут, де живу (у Києві — ред.), я ледь не єдина по-українськи говорю. От це навіть мені боляче, а йому в мільйон разів сильніше б боліло.
Василь дуже вірив людям. У нас в сім’ї так було: не пам’ятаю, щоб хтось когось обманював. Ми все життя думали, що коли у нас так, то й довкола нас так само.
— Василь же виріс у Донецьку, що він думав про Донбас?
— Ми жили досить тяжко, бідно. Батьки змалку привчали нас до роботи. Старші діти у них повмирали (дівчинка і хлопчик, — ред.), а ми зосталися. Василь, коли згадував дитинство, то казав, що хоч воно було бідне, важке, але щасливе. Навчання йому давалося легко. В юності він за все хватався: і на гітарі грати, і фотографувати, і радіо якесь там він робив. Спершу, може, він нічого не бачив, не все розумів, але коли виріс, вступив до Донецького університету, потім поїздив до Києва, до Львова, то тоді, коли звідти приїжджав, щоразу казав: «Донецьк — мертве місто». А я все дивувалась: «Ну чого це мертве місто, як у нас є куди піти — парк, театр…
— Чи отримували ви якісь звістки з останнього місця ув’язнення брата, після 1980 року?
— Батько вже помер тоді, тільки мати була. Василь писав нам одного листа, а ми йому з мамою у відповідь — десь два-три на місяць. Переважно я писала. А я, знаєте, така без’язика, Василь ото дуже не любив, що я двох слів докупи зв’язати не можу. Я такі йому сухі листи писала: як там вдома, як мама, як життя. А він більш обширні писав, там вірші були у тих листах, ми всі Дмитрові (синові Стуса — ред.), звичайно, повіддавали.
А мама йому одного разу написала листа сама, сама ж і відправила. Так він відповів тоді мамі: «Мамочко, як я прочитав твого листа, то мені здається, що я сунички збирав… Я кожну букву твою обцілував».
Я потім просила маму ще написати… Але вона була така, знаєте, вольова жінка, сильна натура. Може, вона і плакала коли (через синове ув’язнення — ред.), але я того не бачила. Все в собі переносила.
Але мама Василя завжди підтримувала, приймала. Він з дитинства був дуже доброю, «вдалою» дитиною. По-перше, найменшенький (старші діти повмирали). А як почне, бувало, батька обціловувати, то й сто чоловік так не вицілують… Він був радістю для батьків.

СТУС НЕ СПРИЙНЯВ БИ ЦЮ НЕРІШУЧІСТЬ, ПОЛОВИНЧАСТІСТЬ

Василь Голобородько, поет, познайомився і заприязнився зі Стусом у студентські роки:
— Думаю, не було у Стуса якихось передчуттів того, що робиться з Україною сьогодні. Можливо, навіть передчуття, що буде незалежна Україна, не було. Взагалі до всього дисидентського руху можна достосувати формулу, що його учасники боролися за так званий «соціалізм з людським обличчям».
То вже після хвилі арештів інтелігенції в 1965-му і пізніше, у 1972-му, ми зрозуміли, що це неможливо.
Що відчував би Стус, як діяв би у сьогоднішній ситуації? Він був би в опозиції, не знаю, наскільки в активній. Але він не сприймав би цю нерішучість, половинчастість. Такий він був чоловік. Брехні не сприймав жодної...
— А що думав Стус про Донбас, де прожив усе дитинство і молодість?
— У своїх спогадах я вже писав: Василь Стус передчував, що Донбас може бути загрозою для всієї України. І пов’язував він цю загрозу саме з цілеспрямованою, нахабною русифікацією Донбасу. Про це Стус навіть казав у своєму листі до Андрія Малишка.
— Чи спілкувалися ви зі Стусом пізніше, чи листувалися, коли він був в ув’язненні?
— Ні, коли Стуса засудили, наше листування перервалося. Я боявся, усім так чесно і кажу, хоч були і ті, хто продовжував йому писати. То вже пізніше я дізнався, що туди до нього листа було відправити простіше, ніж від нього на волю. Ну, навряд чи отак би відразу посадили за листа до Стуса, але життя могли добре попсувати.

Ірина МАМЧУР

Василь СТУС
* * *
Не одлюби свою
тривогу ранню, —
той край, де обрію
 хвиляста каламуть,
де в надвечір’ї вітровії тчуть
єдвабну сизь,
 не віддані ваганню.
Ходім. Нам є де йти —
 дороги неозорі,
ще сизуваті
 в прохолодній млі.
Нам є де йти —
 на хвилі, на землі —
шляхи — мов обрії —
 далекі і прозорі.
Шумуйте, весни — дні,
 ярійте, вечори,
поранки, шліть нам
усмішки лукаві!
Вперед, керманичу!
 Хай юність догорить —
ми віддані життю,
 і нам віддасться в славі!
1958

* * *

(Присвята Іванові Світличному)

Не можу я
 без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі,
 коли Київ спить,
а друга десь оббріхують
 старанно,
склепить очей не можу
 ні на мить,
він як зоря проміниться
 з туману,
але мовчить, мовчить,
 мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься.
 Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш,
 доброокий?
їй-бо, не знаю,
 що я зле зробив.
Чого ж бо й досі
 твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.
Прости мені
 недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма,
 ці котли топлю
в оглухлій кочегарці.
 Що терплю,
коли вже ні терпіти,
 ні мовчати
не можу, що, читаючи,
 люблю
твоїх Орхана, Незвала
 і Данте,
в дев’яте коло прагнучи
 стремлю.
Моє ж досьє, велике,
 як майбутнє,
напевне, пропустив
 котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ
 мені окрали,
окравши край, окрали
 спокій мій,
лишивши гнів ропавий
 і кривавий
і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах
 всі мужі хоробрі,
всі правдолюби,
 чорт би вас побрав!
Чи людська добрість —
 тільки доти добрість,
поки без сил,
 без мужності, без прав
запомогти, зарадити,
 вступитись,
стражденного в нещасті
 прихистить
і зважитись боротися,
 щоб жити,
і зважитись померти,
 аби жить?..
5-6.12.1965
* * *
Отак живу:
 як мавпа серед мавп,
Чолом прогрішним
 із тавром зажури
все б’юся об тверді
 камінні мури,
як їхній раб, як раб,
 як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи
 чередою,
у них хода поважна,
 нешвидка.
Сказитись легше,
 аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний,
 важка докука —
сліпорожденним розумом
 збагнуть:
ти в цьому світі —
 лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений,
 мов ртуть.
1968

* * *

Я йшов за труною товариша
 й думав:
щастить-таки людям,
задер ноги,
 i нiякого тобi клопоту,
востаннє блиснув голими
 стегнами покiйника,
а свiт хай собi ходить
 хоч на головi.
Та коли ми прийшли
 на цвинтар,
побачили стiльки машин,
фургонiв, катафалкiв —
не те пiдступитися,
голови встромити немає де.
Стояла величезна черга
 за ямами.
Кожен намагався захопити
 шмат землi
(на руки давали
 1,5 х 2 метри).
Наша черга була
 вiсiмсот шiстдесят третя.
Де його було дочекатися,
коли полiзло
стiльки горлохватiв
той — iнвалiд першої групи,
в того право,
в тiєї немовля на руках,
а той просто так —
залляв з самого ранку слiпи
i суне, куди втрапить,
байдуже
за капустою чи по смерть.
Мали вже повертатися
 додому нi з чим.
Думаю собi: приїдемо назад
я й кину покiйниковi,
 як з кiлочка,
буде тобi вилежуватись,
 уставай-но,
потерпи днiв зо три,
 зо чотири,
поки той плав спливе,
однак спiшити —
 якого чорта.
Аж тут пiдступається до нас
баба з двома кошиками
(на цвинтарi випродує
 городину),
вам ями треба, питає,
можу вiдступити свою
карбованцiв за сто п’ятдесят.
Воно можна знайти
 й дешевше,
але ж то тiльки звання,
 що яма,
а в мене просто тобi перина —
i полежати, i виспатись
там самому
 чи й з молодицею
(у баби весь металевий рот,
що називається
 озброєна до зубiв).
Я вiдразу збагнув,
 що це перекупка —
скуповує й перепродує цi ями,
але, не торгуючись,
вийняв з кишенi грошi
 й вiддав —
на, щоб ти землi сирої
 наїлась.

* * *

Верни до мене, пам’яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля
 з рахманною журбою.
Хай сходить співом
 горло солов’я
в гаю нічному.
 Пам’яте, верни
із чебреця, із липня
 жаротою.
Хай яблука останнього
 достою
в мої, червонобокі,
 виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя.

* * *

Як добре те, що смерті
 не боюсь я
і не питаю,
 чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове,
 низько не клонюся
в передчутті
 недовідомих верств.
Що жив-любив
 і не набрався скверни,
ненависті, прокльону,
 каяття.
Народе мій, до тебе
 я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним
 і незлим обличчям,
як син, тобі доземно
 поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити
 хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості
 Леся Українка,
Франко, Шевченко
 і Сковорода.
Та вже! Мовчи!
 Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй,
 позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться
 в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

* * *

На Колимі запахло чебрецем
і руто-м’ятою, і кропивою.
Кохана сестро, дякую!
 З любов’ю
паду в про тебе спогади
 лицем.
А й спогади: сліпна
 коротка мить,
і ти в сльозах —
 обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти,
 і байдужа
сторожа. І дрібненький син
 кричить:
«Татусю, до побачення!».
 А ми
вдивляємося в те,
 що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада,
 як вас світ гнітить
об вас обпертий.
 Від рамена — крик,
високий зойк —
 у дві гінкі долоні,
неначе рури,
 мов многоколонні
голосники атлантових музик.

* * *

Терпи, терпи —
 терпець тебе шліфує,
сталить твій дух —
 тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі
 не врятує,
ніхто не зіб’є
 з власної тропи.
На ній і стій, і стій —
 допоки скону,
допоки світу й сонця —
 стій і стій.
Хай шлях — до раю,
 пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях —
 той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе
 навіки-вік.
До нього змалку
 ти заповідався,
до нього сам Господь
 тебе прирік.

* * *

Весь обшир мій —
 чотири на чотири.
Куди не глянь —
 то мур, кутор і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак
 лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті —
 рідна батьківщина.
Колодязь, тин
 і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі —
 ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя зигзице-мати!
До тебе вже шляхів
 не напитати
і в ніч твою безсонну
 не зайти.
Та жди мене. Чекай мене.
 Чекай,
нехай і марне, але жди,
 блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу
виглядай.

В ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ ПАМ’ЯТЬ ВАСИЛЯ СТУСА ВШАНУВАЛИ ЧИТАННЯМ ЙОГО ВІРШІВ І ДИСКУСІЄЮ ПРО ГЕРОЇЗМ

На відзначення 30-ї річниці від дня загибелі українського поета-дисидента Василя Стуса в Івано-Франківській обласній універсальній бібліотеці імені Івана Франка у п’ятницю відбувся «круглий стіл» на тему: «Народе мій! До тебе я ще верну».
Науковці, письменники, краєзнавці, освітяни, психологи, громадські активісти, студенти дискутували на тему героїзму загалом і героїзму Василя Стуса зокрема.
За словами голови Громадського інституту аналітики Віталія Перевізника, який виступив ініціатором проведення такого «круглого столу», «акцентували на тому, як байдужість одних змушує ставати героями інших».
Голова обласної організації Національної спілки письменників Євген Баран процитував слова Василя Стуса з його «Відкритого листа до Івана Дзюби»: «З усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви».
Він зазначив, що суть влади не змінилася, а Стус хотів її змінити, і закликав «говорити про людей-переможців, які не змінили світ, але змінили себе».
Водночас учасники «круглого столу» зазначали, що мало сьогодні бардів, які пишуть пісні на вірші Василя Стуса, у школі вивчають не ті твори, які б зацікавили учнів, про великих поетів згадують лише у час певних календарних дат.
За словами професора Івана Монолатія, до 30-річчя загибелі Василя Стуса на державному рівні могли б видати його твори, та цього не зробили.
Під час «круглого столу» звучали вірші Василя Стуса українською та англійською мовами.
У січні, на день народження поета, планують провести вуличні читання його віршів за прикладом уже традиційних Франкових і Шевченкових читань.
Також розгорнута тематична книжкова виставка з творів Стуса в обласній бібліотеці.
Організаторами «круглого столу» виступили Громадський інститут аналітики й обласна письменницька організація.
http://www.radiosvoboda.org

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 11.09.2015 > Тема "Українці мої..."