Версiя для друку Обговорити в форумi

ОБЛИЧЧЯ ВЛАДИ

«Quo usque tandem abutere, Catilina, patientia nostra? quam diu etiam furor iste tuus nos eludet?»
(Cicero, AdCatilinam)

Випробування, через які проходимо нині, не могли не змінити нас – наших поглядів, нашого уявлення про друзів і ворогів, наших пріоритетів, нашого світосприйняття в цілому. Невмотивована, брутальна агресія тих, кого ще недавно більша частина українців сприймала, хай і не як братів, але як народ, безумовно, близький, стала свого роду протверезлюючим холодним душем. Хто б міг подумати, що ледь не тотально зрусифіковані Херсонщина, Січеславщина, Одещина, Миколаївщина, Харківщина, попри неймовірні зусилля ФСБешно-ГРУшної агентури та вельми чисельної та впливової кремлівської п’ятої колони всередині країни, не лише не дадуться скволу, а й у більшості своїй стануть потужними центрами волонтерського руху, в найкоротший час сформують добровольчі батальйони, які ціною життя своїх бійців прикриють Край у найсутужніший період. Без тієї народної одностайності вже, напевно, втратили б, щонайменше, половину України.
У цьому сенсі народ далеко обійшов свою незугарну владу, совкову за суттю, незмінно злодійську за своїми нахилами. В час біди, коли одні добровольці, озброєні лише застарілою стрілковою зброєю, в капцях та кросівках стримували натиск добре спорядженого, підкріпленого потужною артилерією та прикритого бронею ворога, а інші за кошти, зібрані звичайними людьми – нашими з вами сусідами, яких влада й досі принизливо йменує «маленькими українцями», закуповували за кордоном (!) найнеобхідніше для своїх хлопчиків на фронті – бронежилети, шоломи, прилади нічного бачення, безсоромна влада продовжувала нагрівати руки, власне, мародерствувати. В той час, як пересічні підприємці, не виставляючись, витрачали тисячі, дехто десятки тисяч доларів на те, щоб спорядити, одягнути, нагодувати, зрештою, військо, імпотентна влада, не вміючи, а чи не бажаючи забезпечити його сама, не соромилась обкладати податками придбане підприємцями для потреб війська, змушувала волонтерів, які завозили спорядження з-за кордону, сплачувати чимале мито. Вона ж, у той час, коли війська криком кричали, вимагаючи надати їм бронетехніку, якою були заповнені військові склади, закупляла британські поліцейські бронетранспортери (дуже актуально під час війни!), прокручувала оборудки з поставок для потреб війська за завищеними цінами мисливських (!) приладів нічного бачення, влаштовувала показові паради бронетехніки на Хрещатику напередодні Іловайського котла. А хіба не наша влада, здавши без жодного пострілу Крим, дуже оперативно налагодила безмитну (!) торгівлю з місцевим окупаційним режимом, фактично підтримуючи його, годуючи вороже військо? Хіба не вона, сердешна, покриває контрабанду на Донеччині та Луганщині? Хіба не наша влада буквально до вчорашнього дня продовжувала співпрацювати з агресором, що вторгся на нашу територію, продаючи йому транспортні АНи (ХАЗ), які легко переобладнати для потреб військових?
Список «досягнень» влади можна продовжувати і продовжувати, та найголовнішим закидом у її бік, безсумнівно, є невміння чи нездатність реанімувати економіку країни. Хтось називає відродження економіки другим фронтом проти путінської агресії. На моє глибоке переконання, цей фронт, насправді, основний.
Чи можна уявити, щоб ВВП, яким би непередбачуваним він не хотів здаватися, напав, скажімо, на Німеччину чи Велику Британію? Ото ж. Якби українські владці протягом років незалежності докладалися до розвитку економіки Краю хоча б наполовину так енергійно, як вони наповнювали нашим рахунком свої кишені, я впевнений, що жодному Путіну і в поганому сні не приснилася б думка поставитись недружньо до потужного сусіда.
Хтось засумнівається щодо того, а чи можливо взагалі говорити про якийсь розвиток економіки під час війни? Справді, війна — не найліпший для того час, а проте, нічим не гірший за будь-який інший, коли йдеться про реформи. Якими ж реформами в галузі економіки можуть похвалитися пан прем’єр-міністр, пан президент? За півтора року урядування одного і більш ніж рік іншого реформ від них, як кіт наплакав. При тому виникає враження, що в багатьох випадках влада зумисно блокує їхнє проведення. Це і неоднозначне «прив’язування» пункту про особливий статус урядування на окупованих територіях Донеччини та Луганщини до цілком здорової ідеї децентралізації системи влади, і явне небажання пана президента реформувати тотально корумповану прокуратуру. Але ж це з усією очевидністю свідчить про його намір і далі контролювати цей репресивний орган, а ще впливати через чотирьох своїх ручних, уже спійманих на корупції, прокурорів на обрання т. зв. антикорупційного прокурора, контролювати, таким чином, і саме Антикорупційне бюро. Хіба не те саме бачимо і в пана прем’єра? Хіба не те саме спостерігаємо і в парламенті, контрольованому, а то й відверто ґвалтованому політсилами, які представляють два вищезгадані достойники?
Мимоволі згадалося, як майже два роки тому став свідком розмови в прес-центрі Майдану двох американців. Йшлося про Україну, її можливості і перспективи. Обидва сходились на тому, що і можливостей, і перспектив їй не позичати, але обидва були вражені стилем роботи наших парламентарів, які, на їхню думку, дуже туманно уявляли, задля чого їх обрали до парламенту. Можемо сказати, що з того часу щось змінилося? Замість копіткої виваженої роботи щодо створення справді якісних, вкрай потрібних законів, які розчистили б авгієві стайні самодурства та корупції, прибрали б непереборні і до сьогодні перепони на шляху розвитку і діяльності малого та середнього бізнесу, уможливили б широке залучення інвестицій у вітчизняну економіку, ми маємо відверту профанацію парламентської роботи. Йдеться навіть не про суперечки та перепалки, яких у парламентському процесі не так просто уникнути, а про те, що наші шановні депутати навіть у такий скрутний час, схоже, не вміють вирізнити пріоритети. Важко уявити ще якусь країну, що, перебуваючи у стані війни, балансуючи на грані дефолту, дозволила б своїм парламентарям витрачати неймовірно дорогий за таких обставин час на ухвалення законів про вшанування пам’яті яких би там не було гарних письменників, чи, з усією моєю пошаною до полеглих, займатися ратифікацією угод про військові поховання часів минулої світової війни. Інша велика проблема наших обранців – популізм та пустослів’я. Слова, слова, слова… Вони сипляться з наших обранців, мов з дірявої торби: гасла, заклики, обіцянки. Не дивно ж, що у мові наших сьогоднішніх владців незмінно переважає граматична категорія майбутнього часу. Складається стійке враження, що хлопці лише вчора стали до керма держави і всі добрі справи у них, як і вчора, як і рік тому, все ще попереду.
Але ж український бізнес, як, зрештою, і ми, прості смертні, живе у теперішньому часі, де він змушений щоденно стикатися – ні, не з випадковими перешкодами, яких не уникнути в будь-якій справі, але з цинічно вибудуваною та підтримуваною на найвищому державному рівні корупційною системою, яка, немов смердюче болото, переповнене ненаситними п’явками, знекровлює український бізнес, нищить економіку Краю, позбавляє нас будь-яких перспектив.
Аби не бути голослівним, наведу аргументи одного з наших підприємців, який займається виробництвом надувних човнів.
Так, продаючи човник, продавець має надати покупцеві 7 (сім) папірців:
1) товарний чек (жодних заперечень, оскільки це звичайна товарна операція, а отже, продавець зобов’язаний видати покупцеві чек і сплатити податки з цієї товарно-грошової операції);
2) товарна накладна (в цьому разі, просто папірець, який дублює чек і має сенс лише при гуртовій торгівлі, та й то не завжди);
3) угода купівлі-продажу із зазначенням заводського номеру човна (укладається зазвичай лише при продажу з рук, оскільки приватна особа — не виробник — не може надати чек, в якому зазначений номер та інші реквізити продавця, і який вже сам по собі є свідченням того, що товар було легально придбано);
4) копію свідоцтва про державну реєстрацію продавця (але ж якщо продавець видав чек із зазначенням усіх своїх реквізитів, то вже сам цей факт беззаперечно засвідчує, що він є зареєстрованим суб’єктом підприємницької діяльності!);
5) свідоцтво платника податків (чек, виданий покупцеві, свідчить про те, що операцію купівлі-продажу проведено або через касовий апарат, або через книгу, відповідно, податки сплачені);
6) дилерська угода (як угода між виробником і дилером, не має жодного стосунку до покупця);
7) останнім, проте, чи не найцікавішим папірцем є Сертифікат малого судна, який виробник зобов’язаний отримати в Укрморрічінспекції на кожен вироблений ним човен. На кожен! Вартість такого сертифіката залежить від вартості човника і складає в середньому 60 гривень. Аби уявити, про які суми йдеться, варто знати, що одна лише компанія «Колібрі» виробляє на місяць у середньому 4500 човнів, тобто лише одна ця компанія сплачує лише за сертифікацію своєї продукції 270000 гривень на місяць. Але ж, крім «Колібрі», в Україні є ще й «Аквастар», «Барк», «Бриг», «ГрандМарин», «Едвенчер», «Елінг», «Омега», «Пелікан», «Шторм», «Елемент» – власне, десятки виробників, а це вже мільйони гривень щомісячно, і найприкметніше те, що цей золотий потічок значною мірою тече повз державний бюджет до чиїхось бездонних кишень.
Проблеми виробника та продавця, скаже читач. Не зовсім їхні. Не забуваймо, що всі побори, які держава стягує з виробника, з продавця, вони змушені закладати в майбутню ціну свого товару. Ось покупець. Уявімо такого собі дідка, що, вийшовши на пенсію, хоче потішити себе рибальством. Не будемо прискіпливими, допитуючись, скільки ж часу він буде заощаджувати гроші зі своєї розкішної пенсії на те, щоб купити човника. Отож, заплативши, скажімо, 6900 гривень за човник, до якого йому в обов’язковому порядку продавець додає вищезгадані сім папірців, дідусь має ще зареєструвати придбане щастя в тій же Укрморрічінспекції, сплативши за процедуру трохи більше 2000 гривень, а в подальшому платити чималу суму за щорічний техогляд свого судна. Аби не відлякувати потенційних покупців надувних човників, ми вже не будемо акцентувати уваги на тому, що суворі українські закони вимагатимуть від дідуся ще й посвідчення судноводія-любителя, задля отримання якого треба пройти навчання, скласти іспит і за все те, звичайно, теж треба буде заплатити…
Лише тотально незнайомий з українською дійсністю може не помітити за цими бюрократичними витребеньками чітку корупційну складову. Чи можна уявити, справді, щоб невеличкий, якихось 260 сантиметрів завдовжки, надувний човник з веслами був складнішим у технічному розумінні за багатоциліндрові «Порше» та «Мерседеси», від яких, як ми знаємо, жодного примусового техогляду не вимагають? Чи багатьох ви бачили, хто б притарганив свого човника у вилизаний офіс інспектора, аби той провів техогляд? Отож. А платять усі справно.
Тепер погляньмо на противагу, який стан справ із цим, скажімо, в Євросоюзі. Візьмімо не найбагатшу Болгарію. Виробник там має надати своєму дилеру сертифікат відповідності нормам ЄС, який відповідні органи видають на підставі креслень, опису та іспитів на головний зразок цього типу продукції даного виробника, і він є дійсним для всіх човнів цієї моделі, незалежно від того, буде їх вироблено п’ять штук чи п’ять мільйонів штук.
Майже всі виробники надувних човнів в Україні вже отримали сертифікати європейського зразка, які є чинними в усіх країнах Євросоюзу, в США та Канаді, але… не в Україні. Здогадуєтесь, чому?
У Болгарії, скажімо, продаючи човен, дилер дає покупцеві чек і заповнює купон покупця, в якому вказує номер човна, прізвище покупця, дату продажу та гарантійні умови. Покупець може попросити і копію сертифіката відповідності, яку йому, звісно ж, нададуть, але, як правило, покупця, який звик до того, що його держава створює умови для недопущення появи на ринку неякісних товарів, те не цікавить. Таким чином, продавець, а через нього і виробник, так само, як і в Україні, несуть безпосередню відповідальність перед покупцем за свій товар, але на шляху їхньої діяльності європейська держава прибрала практично всі перепони. Прибрані перепони і перед покупцем. Так, болгарському (європейському) дідусеві не доведеться реєструвати човника, якщо він менший за чотири метри, не доведеться марудитись зі щорічними та позачерговими техоглядами, не доведеться складати іспити на право управління човном, якщо мотор на ньому запускається вручну.
То, може, й нам змусити нашу владу, врешті, посуватися в бік Європи не лише на словах? Адже для того, щоб полегшити життя і виробникові, і споживачеві, для того, щоб дати реальний шанс українській економіці, їй, владі, потрібно перестати загіпнотизовано заглядати в руку західним позикодавцям, припинити потік пустослів’я й ухвалити, нарешті, закони, які дадуть українському бізнесу, а разом з ним і нам з вами, дихати.

Валентин БУТ
Крим

Слово — зброя!

Ну що за нація така –
Їй кров пускає кат, лінчує
Вони ж – хто танчить гопака,
А хто про очерет* віршує…
Одні, отримавши наказ
У супостата не стріляти,
Вмирати, коли прийде час,
Стояти, не провокувати,
Стоять, хоча їх косить смерть,
Стоять в надії – влада знає,
Що чинить. Ані «град», ні «смерч»
Втекти їх не переконає.
А інші в той же самий час
Вирішують, як здати в Мінську
Луганщину і той Донбас,
Що так не любить українську.
Он, Крим же ловко так здали –
Нащо він нашим дилетантам?
Та зваб позбутись не змогли
І вже гендлюють з окупантом.
Везуть колони хур у Крим,
Сметану, сир, свинячі плічка,
Годують київські хохли
Моїх «зелених чоловічків»…
Ох, дуже скоро добере
Оте нездарне врядування,
Бо мій зелений очерет
Вже проростає крізь вагання.

Валентин БУТ

*Мимовільна реакція на лірично-філософський вірш одного шанованого автора «про очерет»...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 18.09.2015 > Тема "Резонанс"