Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

«Фестиваль переселенців та львів’ян», який проходив у Львові з 1 до 13 вересня, став своєрідним зведенням культурних мостів та майданчиком для діалогу, в якому взяли участь як переселенці зі сходу країни та Криму, так і місцеві мешканці. Такого роду подія відбувалася в Україні вперше. Львів’яни та переселенці мали змогу дізнатися більше один про одного та відкрити один одного через культурний обмін. Адже в період окупації Криму і війни на сході України на територію Львівської області були змушені переселитися, тільки за офіційними даними, більше 11 тисяч переселенців. Одним з основних питань, поряд із соціальними, постало питання інтеграції у нове середовище, побудова взаємоповаги та довіри між мешканцями різних регіонів України, які мало знають про культурні традиції та особливості одне одного.

* * *
Вже 1 вересня на вулиці Мулярській була відкрита фотовиставка Вікторії Поліщук «Обличчя переселенців». На виставці були представлені фото, зроблені протягом року у Львові, — це портрети людей, доля яких так чи інакше змінена обставинами в країні. Герої — молоді сім’ї, діти, дорослі, прогресивна молодь. Народжені в Донецьку, Києві, Ялті чи на Західній Україні — всі вони мають спільний дім — місто Лева.
А 4 вересня можна було відвідати майстер-клас з гончарного мистецтва кримськотатарського кераміста Рустема Скибіна. Він створив свій стиль поліхромного розпису керамічних виробів, що несе в собі найкращі риси традиційної культури кримських татар. Майстер досконало опанував методику створення орнаментальних структур і створив серії унікальних виробів з вишуканими каліграфічними композиціями.
* * *
Того ж дня на площі перед ЛНУ ім. Івана Франка можна було побачити виступ «ДжанДуету» (Україна, Крим, Азербайджан). «ДжанДует» — спільний проект акордеоніста Шевкета Зморки та перкусиста Орхана Агабейлі, який поєднує різні стилі, традиції та жанри, за основу беручи кримськотатарський та азербайджанський фольк у поєднанні із сучасним джазом.
Львів’яни дуже тепло зустріли виступ спільного проекту однієї з найяскравіших виконавиць кримськотатарського фольку Ельвіри Сарихаліл та джазового колективу «Acoustic Quartet» (Крим, Харків, Донецьк). Звернув увагу, що молода співачка (як і її землячка й колега Джамала), окрім рідних кримськотатарських, залюбки виконала одну чи дві лемківські пісні. Випадковість? Чи тут є певна логіка? Я був дуже вдячний Ельвірі, оскільки сам на кожному кроці тепер наголошую, що кращого моменту для поєднання зусиль переміщених (у різний час і з різних територій) громадян України у нас не буде. Не варто варитися у власному соку, коли поєднання зусиль дасть значно вагоміший результат. Досвід раніше депортованих (лемки, мешканці Холмщини та Надсяння) повинен поєднуватися з енергією молодих — добре організованими кримськими татарами та мешканцями Донбасу — останні цінні тим, що найкраще з-поміж інших знають, що таке сучасна війна.
* * *
На жаль, 5 вересня через дощ довелося перенести заплановані зустрічі з вулиці Лесі Українки в Музей Ідей, який знаходиться на вулиці Валовій.
Тут відразу звернув увагу на чудове фото: велике озеро на тлі гірського пейзажу. Ніби й Крим, але ж де в Криму такі великі озера? Розговорився з авторами — це Ігор Сальников та Вікторія Темна. Вони пояснили, що це — водосховище (забув названу ними місцевість), де навесні накопичується чимало води. Ось і вийшло таке гарне фото. Ледь не кримський Байкал! На жаль, влітку водойма майже пересихає. Виявилося, що Ігор і Вікторія — також переселенці з Криму. Виїхали з АРК відразу, але атмосфера на сонячному півострові їм і тепер здається нестерпною. Хоча й побували не так давно у рідних місцях, але знову повернулися до Львова. «Адекватні кримчани виїхали, а у решти — «Кисельов–ТВ» у голові…» — каже Вікторія. Вона вважає, що такі зустрічі, як сьогоднішня, дають багато: «Нам тепер дуже потрібні і спілкування, і взаємна підтримка. Якщо люди виїхали далеко, то вони вимушені жити серед чужих, і свого оточення практично не знають. А тут, на фестивалі, ми швидко перезнайомимося, знайдемо добрих друзів».
* * *
А ось і Халіл Халілов (співзасновник кримськотатарського культурного центру «Кримський дім» у Львові. У минулому вів свою музичну передачу в Криму, на каналі «АТР»).
Запитую його — яка користь буде від зустрічі? Адже людей поки небагато…
«Людей, справді, небагато, а ось готуватись довелося ґрунтовно, — каже організатор. Були непрості організаційні моменти, форс-мажорні обставини — дощ… Якби було сонячно, провели б цей захід на вулиці Лесі Українки. Тут, у Музеї Ідей, трохи тісніше — думаю, це дещо вплине на масовість. У Львові ми вже вісім років проводимо фестивалі кримськотатарської культури. Два роки я особисто беру в ньому участь. Після трагічних подій минулого року багато людей були змушені покинути Крим, і ми зрозуміли, відчули, що тут до нас є довіра. Неабияку роль відіграли наші попередні фестивалі. Ми зрозуміли, що це дуже хороший механізм для того, щоб інтегруватися у життя Львова. Адже львів’яни переконаються, що кримські татари — це люди, які вміють творити, за великим рахунком, у них ті ж цінності, що й у галичан. Всі ми — українці і живемо в одній великій країні, у нас спільна біда і спільна радість. Цього року ми проводимо не фестиваль кримських татар, а «Фестиваль переселенців і львів’ян». Багато людей з Донбасу у нас, та й кримчани — це ж не лише кримські татари… Фестиваль буде тривати кілька днів. Учора був дуже цікавий концерт, де об’єднали свої зусилля люди з багатьох регіонів України — Донецька, Харкова і Криму, вони показали дуже хорошу програму…».
Тут я перебиваю Халіла Халілова і нагадую, що вчора Ельвіра Сарихаліл виконала, окрім кримськотатарських, ще й лемківську пісню. І Джамала дуже любить виконувати відому: «Ой, верше, мій верше». Лемків і кримських татар об’єднує те, що й одні, і другі зазнали брутальної депортації. І вони тепер краще розуміють одне одного. То чи не варто тепер тісніше контактувати? Адже контакти креативної молоді народжують цікаві ідеї. Халіл погоджується:
«Так, спільного дуже багато. Різниця полягає тільки в тому, що кримські татари — найпівденніші, а лемки — найзахідніші діти України…».
Щоб зробити приємне співрозмовнику, я підкреслюю, що, попри те, що біженців з Донбасу набагато більше, ніж з Криму, саме кримські татари суттєво виграють у плані організації сьогоднішнього заходу. На що Халіл відповів:
«Наша культура виглядає дуже яскравою, бо ми змогли зберегти свою глибинну ідентичність. Тому й здається, що ми ніби тут домінуємо в культурному сенсі. А дещо підвищена активність кримських татар пояснюється тим, що це вже не перша така трагедія (вимушене переселення частини народу), тому ми майже автоматично вмикаємо механізми збереження рідної культури, нашої ідентичності…».
Поцікавився думкою Халіла — чи підійде кримський досвід донеччанам? Він відповів:
«Донеччина і Луганщина — це ті регіони України, які були заселені і сформувалися в такому вигляді, як оце зараз, відносно недавно. Говорити про якусь глибоку ідентичність там дуже складно. Її треба шукати і знаходити, але… дуже важливо розуміти, що, попри все, нас по-справжньому об’єднує тільки одна обставина: ми — українці. І тому донеччанам слід зберігати насамперед українські цінності. Контактувати між собою повинні всі депортовані (депортовані як тепер, так і в минулому) — лемки, вихідці з Холмщини, Надсяння, кримські татари, донеччани, луганчани... У кожного є свій гіркий досвід і своя модель вирішення проблем, і цим треба ділитися...».
* * *
Коли заспівав етно-дует «Оленки» (Марічка Чичкова і Вікторія Тітарова), почали підходити люди з вулиці. Мабуть, тому, що навіть випадкові перехожі відчули певну екзотику. Адже дівчата виконують як українські (лемківські і поліські), так і пісні Балкан — сербські та македонські. Трішки переговорив з Марічкою Чичковою. Запитав — чи не була вона в республіках колишньої Югославії? Дівчина відповіла, що в Балкани можна закохатися і заочно. Адже музична культура цих земель надзвичайно багата. Водночас любителька балканського фольку підкреслила, що, попри все, вона найбільше переймається українськими справами. І наголосила на тому, що в Україні є тенденція: звертати увагу на одні регіони і забувати про інші. Полісся тепер у такому занепаді! Бабусі не співають, ніхто нічого не фіксує, не записує. Молодше покоління не хоче ці пісні співати, а бабусі поступово відходять… Є, мовляв, основні, базові «фольклорні точки» — Гуцульщина, Лемківщина і Центральна Україна. А про Полісся українські збирачі фольклору чомусь забувають. Ну, що ж… Це добре, що, переймаючись долею кримчан і донбасців, ми водночас нагадуємо і про певні культурологічні проблеми інших регіонів.
* * *
Багато людей наблизилося до сцени, коли з’явився Рефат Чубаров. Питання журналістів одразу вивели розмову за межі культурологічного контексту. Торкнулися сучасної політики. Один з журналістів поставив питання руба: чи стане Крим за життя нашого покоління знову частинкою України? Відомий політик, відповідаючи на запитання, сказав, на перший погляд, дивну фразу. Мовляв, не хотів би бачити у Львові так багато переміщених кримських татар.
В гості до друзів-галичан їздити — це інша справа. Чим більше, тим краще! Але ж треба думати і про повернення додому. А стосовно строків повернення сказав таке:
«Це залежить від багатьох факторів. Назву три основні: посилення міжнародних санкцій і послаблення Росії; зміцнення обороноздатності України; вирішення питань внутрішнього розвитку, включаючи питання економічного розвитку України…».
Всі з великим інтересом слухали розповідь Рефата Чубарова про те, що робиться в світі для повернення Криму. Політик сказав, що Крим треба повертати не з допомогою зброї, а в правовий спосіб, з допомогою міжнародної спільноти. Рефат-ага розповів про роль кримськотатарських діаспор у світі: у США, Канаді, Туреччині, Західній Європі. Про деякі юридичні моменти: наприклад, — кого можна віднести до категорії зрадників у Криму? Про виклик у прокуратуру певних злочинців, скажімо, Аксьонова. Хоч це зараз і неможливо реалізувати, але все одно такі виклики мають значення. Адже це сигнал для патріотів — про Крим не забули… Ще голова Меджлісу кримськотатарського народу говорив про події на сході України. Про те, що Європа і США можуть втомитися від наших негараздів, що не лише нам потрібна їхня підтримка, а й їм також потрібен якийсь позитив з нашого боку, чіткі меседжі, що ми робимо мудрі, послідовні кроки. Рефата Чубарова слухали із задоволенням, та й сам він, завершуючи свою розповідь, сказав, що любить бувати у Львові, любить львівську аудиторію.
* * *
Потім я познайомився із художником Сергієм Захаровим, який півтора місяця перебував у полоні в сепаратистів, пережив побиття, тортури, якого кілька разів виводили на розстріл… На фестивалі у Львові Сергій представляв «картковий будиночок» (персонажами карт є карикатурно зображені реальні діячі ДНР–ЛНР), а про подію висловився так:
«Це добре, що переселенці зібралися разом та ще в такому гарному місті, яким лякають російськомовних на сході України. Львів — це чудово! І спільні дії львів’ян і переселенців з Донбасу і Криму — це також надзвичайно добре. Незважаючи на великі руйнування й економічні втрати, зараз ми отримали шанс згуртувати націю. А те, що відбувається у так званих «республіках», говорить про близький обвал їхнього карткового будиночка. Вони жеруть одне одного, як павуки в банці. А прості люди, які там залишилися, добре розуміють, що майбутнього у цих псевдодержавних «утворень» немає…».
На завершення зробив декілька знімків і помилувався швидко зведеною стіною (чи символічною «фортецею»), яку з маленьких дерев’яних брусочків робили батьки разом зі своїми дітками. Сенс у такій акції, безумовно, також був, бо весь процес нагадував будівництво нашого спільного Українського Дому.

Сергій ЛАЩЕНКО
м. Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 18.09.2015 > Тема "Урок української"