Версiя для друку Обговорити в форумi

«Покращення» по-кримськи

Почувши, що кримчанам доведеться розпрощатися з українськими товарами не з нового року, як передбачається російськими санкціями, а вже з 20 вересня, дійшла висновку, що цей процес прискорили «на замовлення трудящих». І не повірила в те, що ініціаторами «продуктової блокади» є лідери кримськотатарського Меджлісу, які для Криму стали нев’їзними, а це, насамперед, Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров.
Не повірила, бо давно переконалася, що кримські ЗМІ можуть вигадати все, що завгодно. Як, наприклад, те, що повернення і облаштування кримських татар завжди проводилося на російські гроші, а Україна тут пальцем об палець не вдарила. А ще тому, що за діяльністю М. Джемілєва та Р. Чубарова стежила з початку 90-х і могла б підписатися під кожним їхнім словом, хоча і йшлося не про мої власні інтереси чи інтереси мого народу. Це був вищий інтерес – інтерес гуманізму і справедливості, перед яким тьмяніло все інше. Особливо приємно дивував як політик тоді ще молодий Рефат Чубаров, і було шкода, що таких бракує слов’янському Криму. Він завжди був вмотивований і завжди план його дій був спрямований якщо не на близький, то на віддалений результат.
Тож тепер, коли вже не лишилося сумнівів, що цього разу російські ЗМІ не брешуть, намагаюся зрозуміти, задля якого позитиву в кінцевому результаті стоять біля пунктів пропуску кілометрові колони фур, у яких псуються на сонці овочі і фрукти, що цього літа і так для багатьох сімей стали недоступними. Кількість таких збільшилася вже через добу після оголошення блокади. Приїхавши на сімферопольський ринок «Привоз», переконалася, що оптові ціни тепер дорівнюють роздрібним, вони майже миттєво виросли, зокрема на фрукти, на 30%. Вже і тут ціни на виноград починаються зі 100 рублів за кілограм, а ще тиждень тому мені вдалося-таки розговітися ним вперше за літо за вдвічі дешевшою ціною. Чому я постійно про виноград? Бо для мене – це обличчя і символ Криму, а не Аксьонов та Константинов чи якась інша їхнього поля ягода.
До речі, всі новинні канали, що цитують сьогодні Константинова, який висловлювався щодо продуктової блокади, подають в ефір його слова про те, що кримчанам така блокада не зашкодить, хоча говорив він і про інше: українські овочі та фрукти в три-чотири рази дешевші за ті, що пропонує Росія, а отже, дійсно, блокада не зашкодить людям, у яких доходи вищі середнього, і для яких суттєвий стрибок цін – менше, ніж комариний укус. Саме до цієї когорти належать всі кримсько-російські політики та діячі «нового» Криму – недарма ж старалися. А крайніми, як завжди, залишаться найнезахищеніші – пенсіонери, інваліди, багатодітні сім’ї, той пласт населення, що змушений жити на державні подачки і без того ледь зводить кінці з кінцями. І серед них – значна кількість представників корінного народу. Невже саме проти цих людей і спрямована акція?
Чи, можливо, хтось думає, що пан Аксьонов посивіє від переживань через те, що хворітимуть і передчасно лягатимуть в землю напівголодні чужі матері? Навряд чи. А про своїх родичів він вже подбав, прилаштувавши їх працювати в урядові структури, де над будь-якою блокадою можна лише посміюватися. Як, до речі, робить і він сам, заявляючи, що частка українських товарів у кримському продуктовому кошику становить не більше п’яти відсотків. А в його сімейному – можливо, ще менше, бо, попри міжнародні санкції, всі російські «тузи» продовжують жити за старими стандартами: за кордоном відпочивають і лікуються (погляньмо на Йосипа Кобзона). Не змінили вони і своїх кулінарних уподобань. Водночас люди, наближені до торгівлі, говорять вже про 20% української продукції. А для тих, у кого кожна копійка на рахунку, окрім цих товарів, і взагалі немає нічого іншого, бо не підступитися.
І чому ж це Америка та Євросоюз вводять санкції проти окремих осіб та структур, замість того, щоб показати кузькіну матір тим, хто вже й так відкинутий на дно суспільства. Не можу повірити, щоб лідери Меджлісу не розуміли, по кому вони завдають удар. Як і те, що це зашкодить їхньому рейтингу серед кримськотатарської спільноти. А народ цей – непростий, він незламний. І що б там не показували по телевізору, та які б їхні свята не оголошувалися вихідними, він чекає того моменту, коли можна буде висловити свою волю.
Суттєво, що кримські татари – не так, як інші кримчани піддаються навіюванню. Можливо, тому, що мають відмінні від слов’ян базові цінності й апріорі ставляться до нашого брата з певною недовірою. У 1992 році редакційну кімнату видавництва, де пропрацювала 12 років, було вирішено передати під кримськотатарську редакцію. На відміну від нас у них було фінансування, а ще – велика воля до самоствердження. Пам’ятаю, з якими коментарями вони несли з другого поверху собі холодильник, який, на їхню думку, був кращим за той, котрим увесь час користувалися ми. Даремно я таємно надіялася, що мені дозволять мати в редакції своє робоче місце, де я могла б з’являтися за необхідності хоча б раз на тиждень. Вилетіла, як корок, навіть до кінця не забравши свої речі. І нікого не цікавили мої погляди. У цьому новому житті я була ворогом, а вони – моїми жертвами.
Правильно оцінила розстановку сил у Криму і російська влада, хоча за 20 років багато що змінилося. Кримських татар треба було задобрити, створивши зовнішню атрибутику їхнього благополуччя. А українці, чим швидше зрозуміють, що вони лише «заблудлі овечки» з російського стада, тим для них же краще. Спілкувалася з нашою колишньою україномовною працівницею, донька якої навчалася в Українській гімназії. Навчається і сьогодні, але вивчення української мови у колишньому україномовному класі лишилося на рівні факультативу – дві години на місяць. А якби в Україні щось подібне запропонували для російськомовних, уявіть собі лишень, що б тоді зчинилося?
Днями на телевізійному шоу, де йшлося про те, чому весь світ не підтримує дії Путіна щодо України, якщо вони такі схвальні, ведучий пояснив: але ж на боці свого президента вся Росія. Опонент, іноземний громадянин, здавалося, прийняв таке пояснення, хоча контраргумент був на поверхні: якщо устами немовляти глаголить істина, то устами російського народу – його президент з допомогою розгалуженої зомбі-системи. І справа не в тім, що на території Росії живуть нібито якісь особливі люди з «русской душой».
А результати опитувань кажуть самі за себе: лише росіяни – 59% опитаних проти 18% у Німеччині, 20% — в Італії, 11% – в Японії – готові воювати за інтереси Батьківщини. 75% підтримують президента та армію, 79% – уряд, 52% — Держдуму, дотримуючись істинно російського принципу – «за веру, царя и отечество». І згадані цифри зросли після анексії Росією Криму. Кожен третій росіянин пишається Путіним і кожен четвертий – досягненнями військової техніки. Цим людям так прекрасно живеться, що понад половина опитаних не вважає навіть за потрібне добиватися скасування санкцій. І чи не найбільше – 83% — не готові брати участь у масових протестах. Але однозначно найбільший відсоток – 88% — становлять ті, хто «узнают» новини по телебаченню. Ось і відповідь на всі запитання. Звідси і такі унікуми, яким не потрібні ні робота, ні зарплата, ні доступне комфортне житло. Все одно пишаються і хочуть іти воювати за інтереси «отечества». А ці інтереси є повсюди – далеко і близько, на воді і на суші, практично в кожній точці земної кулі. Тільки-но в Україні трохи прохолонуло, як замерехтіла Сирія, народ якої теж не проти спокуситися на найсвятіше – законно обраного президента. Чому б не захистити хоча б його, якщо вже профукали Януковича? Тим більше, що Сирія із кимось там межує, і до колишнього кордону СРСР уже рукою подати. А російські хлопці тим часом дозрівають біля телевізора.
Але повернуся-таки до продуктової блокади. Нехай би воно і було, нехай вимкнуть нам світло і не дають води, але це з перспективою виходу на якийсь результат, якісь кардинальні зміни. А такої перспективи немає. То навіщо знущатися? Ті, хто супроводжує вантажі, під пекучим сонцем годинами і днями чекають, коли, нарешті, вирішиться їхня доля. Вони не вірять, що акція безстрокова. А благодушні побажання розвертати фури і повертатися до родин озиваються болем, бо без заробітку чекають вдома не кожного. І те, що в Криму не відлилося кров’ю, відливається тепер потом і сльозами. Але не для тих, хто усе це затіяв. Не для тих, хто при цьому лише підвищує свої рейтинги. Невже то неправда, що на чужому горі щастя не побудуєш?

Тамара ФЕДОРЕНКО
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.09.2015 > Тема "Резонанс"