Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті

(Продовження. Поч. у № 34-39)

Глава 12. МІЖДЕРЖАВНІ ПЕРЕГОВОРИ З ВІЙСЬКОВИХ ПИТАНЬ

Провал серпневого державного заколоту, відомого як ГКЧП, та парад суверенітетів союзних республік на тлі наявного ядерного арсеналу на всій території Радянського Союзу змусили нове військово-політичне керівництво Союзу навести лад у питаннях безпеки СРСР у нових умовах.
З цією метою 10 вересня 1991 року Верховна Рада СРСР запросила до Москви представників союзних республік на міждержавні переговори з військових питань.
Верховна Рада України відрядила на ці переговори делегацію у складі голови комітету ВРУ Василя Дурдинця, міністра оборони Костянтина Морозова і мене, полковника Віталія Лазоркіна, народного депутата, заступника голови Спілки офіцерів України.
Як безпосередній учасник цих переговорів, я зберіг у своєму архіві записи, які робив під час засідань, що дає мені можливість відтворити деякі деталі подій тих днів.
До Москви на Київський вокзал наша делегація прибула 10 вересня 1991 року поїздом близько восьмої години ранку. Там нас уже чекав з автомобілем представник Генерального консульства України в Російській Федерації. Ми проїхали ранішніми вулицями союзної столиці до готелю «Москва»: там нам були заброньовані місця. Залишивши свої речі в готельному номері, ми виїхали до Міністерства оборони СРСР, де було заплановано проведення переговорів.
Переговори мали б розпочатися о 10 годині ранку, але через запізнення делегацій Литви і Грузії на 8 хвилин маршал авіації Євген Шапошников, новопризначений міністр оборони СРСР, розпочав їх о 10 годині 15 хвилин, привітавши усіх присутніх з початком роботи.
Він представив членів усіх делегацій і повідомив, що ми на цих переговорах маємо обговорити концептуальні питання безпеки, зокрема, якими бачать союзні республіки шляхи вирішення проблеми створення єдиного військового простору оновленого СРСР.
Маршал авіації Євген Шапошников оголосив, що для допомоги нам у цій важливій роботі створена спеціальна комісія під головуванням його заступника генерала армії Костянтина Кобця.
Далі маршал Шапошников заявив, що у майбутньому союзному договорі оновленого СРСР головним питанням є визначення ролі і місця Збройних Сил СРСР: «Давайте говорити про Союз.
У Союзі ми маємо Міністерство оборони разом з іншими міністерствами. Це — цивільне відомство. Нижче під цим міністерством ідуть комітети, які складаються з цивільних осіб. Є такі комітети: військової політики, замовлень військової техніки, науки й інші. В системі Міністерства оборони СРСР є Збройні Сили, які підпорядковані міністру оборони, але перебувають під керівництвом начальника Генерального штабу ЗС СРСР.
Ми пропонуємо скоротити кількість видів Збройних Сил СРСР до чотирьох: Стратегічні сили (Ракетні війська стратегічного призначення, Війська протиракетного нападу та космічні війська), Сили наземної оборони, Військово-Повітряні сили та Військово-Морські сили. Війська протиповітряної оборони увійдуть до складу Сил наземної оборони і до складу Військово-Повітряних сил.
Що стосується суверенних союзних республік, то в республіці є президент, в нього є міністерство оборони. В міністерстві оборони союзної республіки я хочу бачити комітет з оборонних питань з цивільних осіб. Не кожна республіка має військово-промисловий комплекс, але ми з вами маємо говорити про єдині Збройні Сили Союзу», — промовив він.
Таким був проект з реформування Збройних Сил оновленого СРСР нового керівництва Міністерства оборони СРСР, озвучений маршалом авіації Євгеном Шапошниковим.
З почутого я зрозумів, що підходи до такого реформування зроблені поспіхом, були не прорахованими, не апробованими і не враховували досвіду успішної реформи, яку проводив попередній начальник Генерального штабу ЗС СРСР маршал Радянського Союзу Огарков у прикордонних військових округах, а тому були спірними.
По-перше, Євген Шапошников Війська протиповітряної оборони розділяв на Військову ППО і на об’єктову ППО; по-друге, він об’єктову ППО, як вид Збройних Сил, включив до складу Військово-Повітряних сил на рівні управління видами Збройних Сил.
Таке міг пропонувати не бойовий офіцер, а штабний генерал, який забув, як здійснюється управління військами в районі бойових дій, де проливається кров, забув, що всі реформування здійснюються лише в інтересах підвищення ефективності ведення збройної боротьби, а об’єднання ППО і ВПС в один вид Збройних Сил СРСР поступово знищить як сам розвиток військ протиповітряної оборони, так і стратегію їхнього застосування для оборони об’єктів і військ від першого ракетно-повітряного удару противника, а також призведе до втрати контролю за повітряним простором у мирний час.
Як показало оборонне будівництво в Україні, то так і сталося, бо керівництво Міністерства оборони України зробило ставку на авіацію, яка тепер майже не літає, а комплекси ППО фізично застаріли.
Перечитуючи свої минулі записи, я все більше переконуюсь, що держава Україна, здобувши незалежність, так і залишилася у фарватері військової політики Москви.
Так, в Україні були створені власні Збройні Сили. Але тепер стало очевидним, що вони створювалися не за власним проектом, а за проектом, розробленим у Москві, і цей проект розпочав впроваджувати саме генерал-майор Костянтин Морозов, міністр оборони України, разом зі своїм другом генерал-майором авіації Володимиром Антонцем.
Об’єднання ППО і ВПС в один вид призвело до того, що Україна втратила контроль і за повітряним простором, і за космосом, а через ліквідацію військових округів і перетворення їх на оперативні командування Україна втратила розвинену військову інфраструктуру, мобілізаційну інфраструктуру і мільярдні кошти від розкрадання «надлишкового» військового майна, військової техніки та озброєння.
Пішовши на компроміс з Москвою, задовольнивши її амбіції по Криму і Севастополю, Україна у 1997 році незаконно втратила і Чорноморський флот.
Так поступово за 24 роки все, що залишилося Україні у 1991 році у спадок від Радянської армії, майже зникло, як навесні у полі зникає сніг під променями сонця – тихо і без сліду…
А тоді, 10 вересня 1991 року, в Москві по обіді ми продовжили свою роботу на міжнародних переговорах.
На засіданні головував генерал армії Кобець Костянтин Іванович.
Були присутні делегації усіх союзних незалежних республік.
Головним питанням було представлення й обговорення військової доктрини оновленого СРСР.
Засідання проходило в актовій залі, на сцені якої були розвішані схеми, мапи та відповідні пояснювальні записки.
Перед сценою були розставлені столи і стільці, на яких розмістилися члени делегацій суверенних союзних республік.
Генерал армії Кобець оголосив план роботи і представив генерал-лейтенанта Владимирова, нещодавно призначеного начальника Головного оперативного управління ГШ СРСР, та надав йому слово для доповіді.
Генерал-лейтенант Владимиров розпочав доповідь з концептуальних питань проекту військової доктрини оновленого СРСР, показуючи на схемах і мапах нові оперативно-стратегічні напрямки і відповідно нові оперативно-стратегічні завдання угруповань військ Збройних Сил СРСР та військ Збройних Сил незалежних союзних республік.
Голова української делегації Василь Дурдинець і міністр оборони України Костянтин Морозов заглибилися у читання документів, а я зосередив свою увагу на змісті схем і мап, розвішаних на сцені, за якими робив доповідь начальник Головного оперативного управління ГШ ЗС СРСР.
Раптом із здивуванням я побачив, що за задумом авторів військової доктрини оновленого СРСР війська Білоруської Республіки червоними стрілами прямували на Піренейський півострів до Іспанії через Польщу, Чехословаччину, Німеччину, Францію, а війська Збройних Сил України здійснювали рейд на Балкани через Угорщину, Австрію, Югославію.
Відповідно червоні стріли, що виходили з інших республік по периметру європейської частини СРСР, сягали територій інших держав Західної Європи, які перебували за тисячі кілометрів від кордону Радянського Союзу.
Зі змісту схем, які висіли на сцені, виходило, що оновлений СРСР мав чомусь реалізовувати наступальну стратегію у можливій війні й утримувати війська в чисельності, яка б дозволяла окупувати всю Європу, що аж ніяк не вписувалося у військову стратегію незалежної України.
Оперативно-стратегічні завдання для угруповань військ викладались у доповіді сухою військовою термінологією і не мали під собою відповідного військово-політичного обґрунтування.
Тому у мене, як у офіцера, який отримав добру оперативно-стратегічну підготовку під час роботи у штабі ПрикВО протягом 10 років, виникла низка запитань, що виходили з тих нових військово-стратегічних реалій на європейському театрі воєнних дій, якими аж ніяк не можна було нехтувати, а це:
1. Зникнення Варшавського договору та його Об’єднаних Збройних Сил;
2. Зникнення сумарного військово-економічного потенціалу країн Варшавського договору, який давав можливість об’єднаним силам оперативно долати територію Європи вздовж і впоперек;
3. Утворення суверенних союзних республік у складі СРСР, що вже не давало військово-політичному керівництву СРСР самочинно вирішувати вводити чи не вводити війська їхніх Збройних Сил на територію сусідніх незалежних держав Європи;
4. З позицій міжнародного права самочинний вступ військ однієї сусідньої держави на територію іншої суверенної держави розцінюється як збройна агресія з відповідними адекватними протидіями і санкціями ООН щодо держави агресора;
5. Для молодої незалежної держави Україна будь-яке порушення з її території кордонів сусідньої держави військами СРСР було б розцінене як агресія України з усіма відповідними міжнародними санкціями проти України, що повністю б перекреслювало наші зусилля в сфері державотворення.
Доповідь генерала Владимирова все ще тривала, а відповідей на запитання, що виникли у мене, так і не було. Врешті-решт, я не витримав цього безглуздя і рішуче підняв руку.
Генерал армії Кобець помітив мене і нервово вигукнув: «Ну, что там у вас, полковник? Только давай быстро!».
Скориставшись його дозволом, я звернувся до доповідача, голосно запитавши: «Товаришу генерал, прошу пояснити, за яким стратегічним задумом і за якою метою ви визначили Збройним Силам України саме балканський оперетивно-стратегічний напрямок і саме Балканський півострів як місце зосередження для угруповання військ Збройних Сил України; як ці завдання для Збройних Сил України взаємопогоджені з державними актами, що були прийняті 24 серпня цього року Верховною Радою України, чи проводили ви які-небудь консультації з військово-політичним керівництвом України з цього приводу?».
Генерал Владимиров розгублено подивився на генерала армії Кобця і відповів лише загальними фразами про застосування нових підходів до опрацювання нової військової доктрини оновленого СРСР, яких саме, він не пояснив, тому з місць почались вигуки представників інших республік на підтримку моїх запитань.
Не знаючи, що ще сказати, генерал Владимиров повернувся до генерала Кобця і, запинаючись, промовив: «Товарищ генерал армии, так мы же с вами договорились…».
Генерал армії Кобець стояв весь напружений і червоний.
Слова генерала Владимирова розгнівили його, через що він вирішив припинити доповідь і вигукнув: «Генерал Владимиров! Снимай свою галиматью!» та наказав прибрати зі сцени всі карти і схеми.
Цієї ж миті генерал Кобець оголосив перерву.
На цьому розгляд питання військової доктрини оновленого СРСР припинився, воно більше ніколи не порушувалося та не обговорювалося.
На жаль, ця подія пройшла поза увагою журналістів, не висвітлювалась у засобах масової інформації та не стала відомою українському суспільству.
Це прикро, тому що ця подія була однією з перших інтелектуальних перемог представників національної військової думки молодої незалежної держави над консервативним військово-політичним керівництвом радянської імперії.
Голова нашої делегації Василь Васильович Дурдинець, уважно слухаючи мої запитання, відповіді генерала Владимирова і реакцію генерала армії Кобця, стримано посміхався. Він був явно задоволений моїми діями і моїм фаховим підходом до обговорення військової доктрини СРСР.
У перерві до мене підійшов Костянтин Морозов і попросив цигарку. Цигарок у мене не було, бо я не палив, тому швидко знайшов пару цигарок у курців і ми вийшли на сходи та запалили.
Після несподівано невдалого початку і швидкого завершення пленарного засідання генерал армії Кобець запропонував усім делегаціям для подальшої роботи розійтися по аудиторіях за інтересами: прихильникам створення національних Збройних Сил зібратися до однієї аудиторії, а прихильникам єдиних Збройних Сил пройти до іншої аудиторії.
Делегація України попрямувала до зали, що призначалась для засідань делегацій незалежних держав, прихильників створення національних Збройних Сил: Азербайджану, Білорусі, Грузії, Латвії, Литви, Молдови, Росії. Нам треба було розглянути питання про правові засади створення Збройних Сил незалежних держав і цивілізованого поділу Збройних Сил СРСР.
Молдова і Литва вже оприлюднили свою військову доктрину, де визначились із завданнями щодо створення власних Збройних Сил.
Україна також мала підготовлену мною Концепцію створення Збройних Сил України. Підготував я і проекти законів «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України», і хоча ці проекти законів були передані мною лише 6 вересня заступнику голови комісії з питань оборони і національної безпеки Верховної Ради України Миснику Павлу Олексійовичу для внесення їх на обговорення в інші комісії Верховної Ради, можна було стверджувати, що Україна у вирішенні питань оборонного будівництва йде попереду інших незалежних республік.
Станом на листопад 1991 року робота над військовим законодавством у цілому просувалася успішно: мої проекти почали розглядатися в органах державної влади, опрацьовувалися в міністерстві юстиції. Було сприйнято і моє формулювання терміна «оборона України» в Законі України «Про оборону України». Для мене було задоволенням те, що моя робота отримала розуміння і підтримку на державному рівні.
Про те, що Україна в оборонному будівництві рухається цивілізованим правовим шляхом, наголосив у своєму виступі на засіданні голова комісії з питань оборони і національної безпеки, народний депутат України Василь Дурдинець.

За цими результатами можна було зробити висновок, що мій успіх у міждержавному переговорному процесі з військових питань, як члена офіційної делегації в статусі заступника голови Спілки офіцерів України, додав іміджу Спілці як державотворчої громадської організації.
Підсумком першого дня роботи міжнародних переговорів делегацій незалежних республік була резолюція, в якій була зафіксована спільна позиція учасників переговорів стосовно законності створення власних Збройних Сил новими суверенними республіками і необхідності просування цього процесу цивілізованим правовим шляхом.
Така резолюція стала надзвичайною подією для світової громадськості в умовах радянської імперії, оскільки на міжнародну політичну арену виходила нова суверенна Україна з її третім за могутністю арсеналом стратегічної і тактичної ядерної зброї та й ще у самому центрі Європи.
Ця обставина неабияк стурбувала політикум європейських держав, що я відчув і на собі, коли після завершення переговорів у Москві з військових питань до Києва злетілася безліч кореспондентів і журналістів з різних країн. Дехто з них атакував і мій 312-й номер готелю «Україна», що на вулиці Пушкінській, де я проживав під час роботи у Верховній Раді над проектами військового законодавства. У робочій кімнаті свого готельного номера я утворив штаб з підготовки пакета національного військового законодавства.
Першими до мене завітали журналісти з французької «Антен-ІІ» та американської «БІ-БІ-СІ», які неодноразово вже брали у мене інтерв’ю. Основні питання точилися навколо проблеми створення Збройних Сил України і подальшої долі ядерної зброї.
Відповіді були цілком втішними для громадськості Європи: створення Збройних Сил України відбудеться правовим еволюційним шляхом з тих військових формувань, які дислоковані в Україні, з поетапним скороченням їхньої чисельності до необхідних потреб забезпечення безпеки молодої держави Україна; наявний в Україні ядерний потенціал буде скорочений у контексті загального процесу ядерного роззброєння усіх ядерних держав та відповідного зміцнення загальноєвропейської системи колективної безпеки, куди прагне Україна.
Такі відповіді задовольняли кореспондентів, бо знімали політичну напруженість навколо військової політики України.
Оскільки я був на вістрі подій з реалізації військової політики України, то намагався давати журналістам кваліфіковані і політично виважені відповіді, які, за моєю оцінкою, узгоджувалися з об’єктивною реальністю становлення молодої держави Україна і спиралися на тверде переконання та щиру віру у миролюбність її зовнішньої політики, у відродження її демократичних принципів з усіма рисами, притаманними сучасній цивілізованій державі: відкритість, повага до прав людини, гуманізм, прагматизм, готовність до міжнародної співпраці та до взаємодопомоги. Таке моє переконання походило з того, що я цілком щиро довіряв нашому політичному керівництву в особі Леоніда Кравчука, Івана Плюща, Василя Дурдинця, Євгена Марчука. Особливу повагу в мене викликав Євген Кирилович своєю інтелігентністю й ерудованістю.
Також я, можливо, дещо наївно вірив у честь і офіцерську гідність щойно призначеного міністра оборони України Костянтина Морозова та плекав свою надію, що і вони, ці люди, мене не зрадять, бо запоруку цього я бачив у конкретних результатах моєї самовідданої роботи щодо створення Збройних Сил України та національної військової законодавчої бази.
Також виглядає дещо наївно, але я щиро вірив, що моя активна громадська робота у Спілці офіцерів України та моя аналітична і публіцистична робота на майже мільйонну аудиторію військовослужбовців в Україні також гарантують мені прихильне ставлення з боку суспільства, членів спілки та посадових осіб держави, з якими я безпосередньо працював.
Крім того, результати моєї роботи були дуже важливими для державотворення, оскільки вони гарантували мирний розвиток політичних процесів в Україні. У короткий термін, на громадських засадах була проведена титанічна чорнова робота з підготовки пакета військових законів за добрий десяток державних бюджетних інституцій без усяких зусиль для цього з боку можновладців, — це мало б також гарантувати поважне ставлення з боку вищого державного керівництва. Проте, як показали наступні події, мої сподівання дійсно були наївними.
Тим часом, переговорний процес на міждержавному рівні, в якому я брав безпосередню участь, просувався з успіхом для України. Коли чергові переговори в Москві мали торкнутися питань розподілу ядерного потенціалу, до мене підійшов народний депутат України Степан Хмара і попросив включити його до складу нашої делегації. Розуміючи, що в міжнародних переговорах вибуховий характер Степана Ільковича і його радикалізм можуть відіграти негативну роль, я все ж запропонував Василю Дурдинцю включити його до складу делегації. Вираз на обличчі Василя Васильовича був красномовним, але я мотивував прохання тим, що таке важливе питання, як доля ядерної зброї, вимагає присутності на переговорах представника національно-демократичних сил нашого парламенту, щоб уникнути політичних ускладнень під час обговорення результатів цих переговорів у Верховній Раді України. Василь Васильович погодився з цим, і Степан Ількович став членом нашої делегації.
Втім, участь Степана Хмари у переговорах не зашкодила.
Про це свідчать публікації часописів тієї доби, статті в газеті «Народна армія», написані на основі інтерв’ю, які брав у мене військовий кореспондент майор Геннадій Ключіков, зокрема, стаття «Позиція була твердою» в газеті «Народна армія» від 6 жовтня 1991 року.

Глава 13. ІІ З’ЇЗД СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ

Різкі зрушення в політичному житті держави Україна, що були зумовлені серпневими подіями 1991 року, проголошенням незалежності України та початком процесу творення її Збройних Сил, змінювали відповідно до нових реалій і завдання Спілки офіцерів України, які мав би затвердити її позачерговий ІІ з’їзд. До складу оргкомітету з підготовки і проведення з’їзду увійшли: голова спілки Вілен Мартиросян, його заступники Віталій Чечило, Віталій Лазоркін, Володимир Мулява, Григорій Омельченко, Олександр Скіпальський, члени виконкому СОУ Валентин Пилипчук і Анатолій Русначенко, а також народні депутати України Олександр Ємець і Микола Поровський.
З’їзд проходив 2 і 3 листопада 1991 року у Києві, в приміщенні колишньої Вищої партійної школи при ЦК КПУ, що по вул. Мельникова, 36. На з’їзд прибуло 790 делегатів і запрошених осіб, серед яких тепер було чимало і генералів, на відміну від І з’їзду СОУ, де генералів не було.
Відкрив ІІ з’їзд голова СОУ полковник В. Мартиросян, а патріарх Української православної автокефальної церкви Володимир благословив з’їзд. Слово для доповіді було надано міністру оборони України Костянтину Морозову, який нещодавно отримав позачергове військове звання генерал-полковника як стимул у його роботі. У своїй доповіді «Завдання Спілки офіцерів України у створенні Збройних Сил України» К. Морозов підкреслив оборонний характер військової доктрини України і дав загальну характеристику основних цілей, що стоятимуть перед армією на мирний і воєнний час, згадав заслуги спілки на початку творення української армії в підготовці законодавства з військових питань. Він зупинився на наступних етапах оборонного будівництва, протягом яких до кінця 1992 року має бути створена єдина система управління Збройних Сил, здійснено реформування і скорочення чисельності управління військових округів, армій, корпусів.
 Міністр розповів і про створення Сил колективної оборони СНД, про зміну принципів комплектування армії та про військову підготовку молоді, а також про реформу військової освіти.
 Для Спілки офіцерів України у процесі проведення військової реформи міністр відводив лише одне завдання – консолідування демократичних сил навколо виховання у військовослужбовців почуття честі, гідності та відповідальності перед Батьківщиною і народом за виконання свого військового обов’язку та здійснення їхнього соціального захисту. Цю роль міністр також відводив і новоствореній у Вінниці «Асоциации военнослужащих» та офіцерським зібранням. Здається, що К. Морозов не усвідомлював реакційну сутність цих організацій, що єднали в соціальну силу офіцерів, далеко не патріотів України, здатних чинити перепони процесу державотворення.
Далі слово мав Микола Поровський, народний депутат України. У своїй доповіді про політичні передумови створення ЗС України та принципи взаємодії Спілки офіцерів України з депутатським корпусом і демократичними політичними організаціями він дав оцінку загальній політичній ситуації в Україні і відносинам з Росією. На його думку, Радянська армія залишилася головною структурою, що підтримує існування СРСР як імперської структури, тому в Україні не може бути Сил колективної стратегічної оборони, бо вони є військами Російської Федерації і можуть повести себе так, як колись в Угорщині, Чехословаччині, Литві. Також він торкнувся проблем виробництва новітнього озброєння для ЗСУ і сприяння цьому Верховної Ради України.
У своєму виступі кандидат в Президенти України, народний депутат Левко Лук’яненко торкнувся проблем творення армії та застеріг про неприпустимість зволікання урядом Віктора Фокіна у виділенні коштів на оборону.
Голова СОУ полковник В. Мартиросян у своїй доповіді порушив свою улюблену проблему про правовий і соціальний захист військовослужбовців у період перетворення ЗС СРСР на Збройні Сили України, наголосивши, що треба звільнитися від реакційних і консервативних генералів, які перешкоджають створенню національної армії, закликав позбутися протекціонізму і спиратися в кадровій роботі на СОУ, особливо при призначенні на вищі посади. Далі Вілен Мартиросян розповів, що у Верховній Раді пройшов перше читання проект закону «Про правовий і соціальний захист військових і їхніх сімей», запропонував провести індексацію зарплат офіцерів і прапорщиків та створити спеціальну організацію для будівництва житла безквартирним офіцерам та курси з перепідготовки офіцерів, що звільняються в запас. Він припустив, що для цієї мети можна буде використати кошти від реалізації наявного надлишкового військового майна й об’єктів Міністерства оборони СРСР.
У кінці своєї доповіді голова СОУ полковник Вілен Мартиросян попросив у з’їзду для себе додаткових повноважень, що спричинило прикрий конфлікт і на що делегати з’їзду аж ніяк не могли погодились як члени громадської, а не військової організації.
 У своїх виступах Володимир Мулява з Києва, полковник Анатолій Русин з Одеси, полковник П. Козир з Білої Церкви, капітан ІІ рангу І. Мерінчик з Івано-Франківська наголошували на тому, що війська мають присягнути на вірність Українському народу до референдуму 1 грудня 1991 року, а ті, хто не присягне, мають бути звільнені, а осінній призов має залишитися в Україні.
У своєму виступі я розповів про хід міжнародних переговорів з військових питань у Москві, про проблеми законодавчого забезпечення процесу творення Збройних Сил і про стан формування Міністерства оборони України, зауваживши, що у міністра оборони тепер з’явилося чимало «радників», яких у важкі для нас часи поруч не було, а це створює небезпеку помилок у кадрових призначеннях. У цьому мене підтримав полковник П. Юзефович з Житомира.
Народний депутат України Ігор Деркач закликав членів СОУ всі свої пропозиції щодо реформування ЗСУ надсилати до комісії з питань оборони і державної безпеки та запропонував на посаду голови СБУ призначити народного депутата України Олександра Ємця.
Делегат з Волині М. Куцень висловив занепокоєння щодо фактів розкрадання військового майна, делегат з Криму полковник М. Скипа розповів, як напружують політичну обстановку на півострові вороги України, підігріваючи антиукраїнські настрої, а делегат зі Львова полковник Михайло Хабаров виступив із засудженням протекціонізму в армії.
Гість з’їзду з США, вчений-історик Тарас Гунчак розповів про три попередні з’їзди українських військовиків у 1917-1920 роках, а голова Комітету солдатських матерів Валентина Артамонова розповіла про стан роботи з українцями-втікачами з армій інших незалежних держав.
Капітан-лейтенант Микола Гук з Севастополя розповів про стан справ на Чорноморському флоті, а мічман з Північного флоту Олексій Зінченко і старший лейтенант Віктор Овдієнко з Туркестану розповіли про ставлення до українців у своїх військових частинах і запропонували пришвидшити переведення українців – офіцерів, прапорщиків і мічманів на Батьківщину.
 У своїх виступах народний депутат України Іван Заєць та кандидати в Президенти України Ігор Юхновський і В’ячеслав Чорновіл висловили своє бачення розвитку державотворчих процесів. Найбільшу підтримку делегатів з’їзду отримав В. Чорновіл.
У своєму виступі голова мандатної комісії з’їзду полковник П. Юзефович доповів, що на з’їзд прибуло 790 учасників, з яких дійсної служби – 652 особи, запасу і відставки – 125 осіб, прапорщиків і мічманів – 16 осіб, курсантів – 7 осіб, учасників бойових дій – 40 осіб, вчені ступені мають 23 особи.
Другий день роботи з’їзду був присвячений внесенню змін до Статуту СОУ та ухваленню резолюції, заяв і звернень. Зміни до Статуту озвучив перший заступник голови СОУ Віталій Чичило. Тепер членами Спілки можуть бути й курсанти 4-5 курсів військових навчальних закладів та громадяни України й інших держав, які сприяли СОУ. Було створено секретаріат – постійний орган виконавчого комітету СОУ на чолі з першим заступником голови СОУ, затверджено повноваження секретаріату і повноваження місцевих організацій СОУ.
Ухвалена з’їздом резолюція складалася з двох частин: одна стосувалася побудови Збройних Сил України, друга торкалася соціальних проблем офіцерів і Спілки офіцерів як організації.
ІІ з’їзд підтвердив, що створення Збройних Сил України є основним завданням Спілки офіцерів України і підтримує в цьому зусилля Верховної Ради та уряду України, але вважає, що процес створення Збройних Сил ще відстає від розвитку політичної ситуації в Україні.
ІІ з’їзд зауважив, що проекти законів, які необхідні для військового будівництва, Верховною Радою розглянуті, але ще мають бути затверджені механізми їхнього втілення й обсяги їхнього фінансово-економічного забезпечення. Разом з цим, з метою прискорення процесу перетворення ЗС СРСР на Збройні Сили України з’їзд запропонував такі заходи:
— привести до присяги на вірність Українському народові всіх військовослужбовців на території України, а ті з них, хто свідомо не стали громадянами України, мають бути звільнені від приведення до присяги і переведені на свою батьківщину до кінця 1992 року;
— громадяни України, що проходять службу за межами України, за бажанням мають бути протягом 1992 року повернуті на службу в Україну;
— комплектування військ призовниками строкової служби, громадянами України, здійснювати тільки в межах території України, починаючи з осені 1991 року;
— війська Сил стратегічної оборони, які дислоковані в Україні, комплектувати кадрами виключно з громадян України, а керівництво військами Сил стратегічної оборони в Україні має здійснювати міністр оборони України.
Резолюція ІІ з’їзду СОУ також рекомендувала Кабінету Міністрів України:
— наявний на території України військово-промисловий комплекс узгодити з економічними потребами і можливостями України, зорієнтувати його потужності на забезпечення ЗСУ сучасною технікою й озброєнням;
— зобов’язати територіальні органи Служби безпеки України припинити несанкціоноване вивезення за межі України військової техніки, озброєння та матеріальних цінностей військових частин;
— призначити з числа членів СОУ уповноважених Верховної Ради у військових частинах, дислокованих на території України, з функціями державного контролю за життєдіяльністю військ і виконанням ухвалених Верховною Радою рішень з військових питань;
— провести переатестацію всіх офіцерів і генералів, й усі кадрові призначення від рівня командирів батальйонів і вище у Збройних Силах та в правоохоронних органах України вирішувати з урахуванням позиції СОУ;
— створити фонд допомоги сім’ям військових, які будуть переведені на службу в Україну;
— створити Комітет з питань соціального і правового захисту військовослужбовців, до складу якого залучити представників Спілки офіцерів, Комітету солдатських матерів, Організації ветеранів афганської війни та воїнів-ліквідаторів аварії на ЧАЕС;
— розпочати з 1992 року будівництво житла для військовослужбовців, які звільняються в запас;
— прискорити розробку закону про пенсійне забезпечення військовослужбовців.
З’їзд також прийняв Звернення до військовослужбовців, які проходять службу в Україні, із закликом взяти активну участь у референдумі 1 грудня і підтримати рішення Верховної Ради про проголошення Акта про незалежність України.
Як організатор і учасник ІІ з’їзду, стверджую, що увага з боку суспільства і влади до ІІ з’їзду і до планів СОУ була значною. Багато хто з можновладців і генералів побачили, що СОУ стала реальною силою, здатною суттєво впливати на процес творення якісно нових Збройних Сил, що стимулювало бажання у багатьох амбіційних офіцерів долучитися до процесу творення Збройних Сил України, а не залишатися на його узбіччі.

(Продовження буде)

«Кримська світлиця» публікує газетний варіант книги полковника Віталія Лазоркіна, одного із засновників Збройних Сил України і Спілки офіцерів України, про історію творення Українського війська, і звертається із закликом до видавців та потенційних спонсорів підтримати видання повної версії книги. Звер¬татися з пропозиціями можна на електронну адресу редакції — kr_svit@meta.ua, або автора — vlazorkin@ukr.net.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2015 > Тема ""Білі плями" історії"