Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Нова збірка кримської україномовної поетеси, члена НСПУ Катерини Степчин (Гнесь) «Відлуння часу» привертає увагу не лише тематичним багатством, а й різноманіттям поетичних форм відображення життя. В ній повноправний персонаж – час від минувшини до сьогодення. В ньому, як у дзвонах, відлунюють події, образи, люди з їхніми думками та почуттями. І все це постає зримо, як на кінострічці.
Слід завважити, що ця збірка не просто продовження тих творчих підходів, які намітилися в попередніх збірках «Добридень, діти!» (2003), «Вклоняюсь слову» (2007), «Пісне, лети!» (2009). У ній в своєрідних образах представлені історія і сучасність, радощі і печалі, особисте ставлення до найгучніших подій і явищ. І про все вона говорить щиро, як і належить справжньому поетові. Ліризм, афористичність, філософське осмислення всього, про що пише.
Щоб переконатися в цьому, давайте «пройдемося» сторінками «Відлуння часу». У своїй поетичній передмові Катерина Степчин визначила своє кредо: «Стаю на повний зріст під знамено Шевченка. Щоб не хилитися, маю опору: Біблію – Кобзар». Вона, як і наш український геній, вірить у могутню, нездоланну і невгамовну силу поетичного слова. І говорить:

«Вклоняюсь Слову, бо воно –
 Початок.
Вклоняюсь Слову, бо воно –
 й Кінець.
…Вклоняюсь Слову, бо воно — зернина
Моєї мови – парость крізь пітьму.
А з мови починається Вкраїна –
Тож тричі уклоняюся йому!»

Це закономірно, бо в рідній мові, яку ми всотуємо з молоком матері, повною мірою розкривається талант поета. Тільки мовою свого народу можна відобразити все, чим живе народ. Як нагадування про це авторка афористично наголошує: «Світ український є навколо вас, поети. І головне тепер – щоб ви в ньому були!». Себе вона бачить у гущині народу, без нього вона не мислить своє існування. І пише:

«Я дякую вам, люди, що живу,
Радію завдяки вам, через вас я плачу,
Що сон життя проходить наяву,
Що душу маю загартовану
 й терплячу.
Я дякую вам, люди, що люблю,
Що серед вас є ті, які любові гідні,
І щирості, й захоплення, й жалю,
Що не чужі мені, хоча і не всі рідні».

Ясна річ, маючи такі переконання, поетеса не може не писати про рідний край, де народилася й виросла (у селі Бесідки Славутського району на Хмельниччині), а також про Крим, який за десятки років, починаючи з 1984 року після закінчення філфаку Львівського державного університету, став рідним, де 26 літ працювала учителем української мови і літератури в Семисотській загальноосвітній школі. За цей час Крим став для неї другою батьківщиною. І ці два краї, дорогі її серцю, стоголосо звучать у її творчості.
Так, у циклі автобіографічних віршів «Пісня юних літ живе в мені» поетеса то в одному, то в іншому місці майстерно змальовує мальовниче Славутське Полісся, де живуть і понині її земляки-гречкосії, — це села Колом’є, Губельці, Хоровець, Крупець, Ганнопіль тощо. І називає все це «Атлантидою поліською – в хлібах закосичений край». Про своє село Бесідки вона склала пісню, і в ній є такі крилаті слова: «А в Бесідках чекає нас віддано батьківська хата. Тут рідне коріння ховають далекі віки». І далі додає з сумом:

«А тепер час спинив
 тут години свої.
І затихли пісні, що колись
 так дзвеніли.
Бо роз’їхались ми, хто куди, у світи.
Та вертаємося на священні могили,
До своєї землі, як птахи, я і ти».

Варто зазначити, що любов до рідного краю в її віршах чергується й з іншими почуттями – болю і тривоги за долю людей. У вірші «На буряках» вона з гіркотою пригадує:

«Напівсвідомо, одержимо,
 наче під наркозом,
До півночі в полях
 вовтузились колгоспні кріпаки.
Скоцюрбленими пальцями
 від раннього осіннього морозу
Потріскані зчорнілі руки
 для країни рятували буряки.
…Та хто їх бачив,
 ті чорні загрубілі руки,
Які на сапках і лопатах
піднімали в космос кораблі?!»

З не меншим переживанням вона описує працю сільської інтелігенції, вчителів. І причину багатьох негараздів народу бачить у неуцтві, сірості, безвідповідальності, зажерливості влади. Ці гидкі явища були, на жаль, майже завжди. Корупція нищила і нищить державу, призводить до деградації народ, перетворює робітників і селян у рабів. І поки що краю тому не видно. Катерина Степчин з невимовним болем пише про це у вірші «Сірість»:

«Безбарвна сірість
 з душею паперовою, блідою,
З незрячим поглядом,
 з манерами крота.
…У цьому храмі демагогії
 і псевдочесті
Вона засіла на престолі
 псевдовисоти.
…Та почувається безбарвність та
 щоденно у безпеці,
Бо заховалася надійно
 від очей людських
За тисячами тек з паперами,
 неначе у фортеці,
І все її життя заховане у них».

Та все ж, незважаючи на всю ту сірість, поетеса прагне словом створити світ доброти. У вірші «Гімн доброті» є такі рядки:

«Совісті померклій накажу:
 «Воскресни!»
Теплотою серця розігрію кров.
Я з вершин безсмертя
 звеличую чесність,
Відданість і вірність,
 доброту й любов».

З не меншою любов’ю Катерина Степчин змальовує й Крим, зокрема, у циклі «У джазі Азовського моря». У вірші «Східний Крим» говорить:

«Живуть степовики тут,
 загартовані вітрами,
З печаттю сонця
 на засмаженім лиці».

А своїй зріднілій Семисотці вона присвятила пісню з такою ж назвою. Проникливо бринять її слова: «Хлібороби тут живуть – орють, сіють, полють, жнуть… На землі своїй одвічній завжди щастя ждуть». Багатством барв наповнені пісні «Феодосія», «Мисове», вірші «Село Батальне», «Тепле море Азов», «Хайтарма». І особливо цикл «Кримські ронделі».
Читаєш її ронделі – і постає величний, неповторний Східний Крим: «Чебрецево-полинові далі по янтарно-сонячній спіралі в небо піднялись», «Дзвенить колосся міддю літа», «З морським неспокоєм навперегін У сонячно-спекотному дозвіллі Біжать в степу пшеничні хвилі», «Обдаровує радістю душу сповна Кримських троянд краса неземна»…
Зізнаючись у найвищих почуттях до рідної землі, Катерина Степчин у багатьох своїх віршах говорить як поет-громадянин. Гнівом і осудом звучать її строфи про носіїв брехні, несправедливості, корупції, зневаги до простого люду. Надто помітно це в акровіршах, присвячених Тарасу Шевченку. Наприклад: «Це нові і старі підпанки-глитаї, Юрба підлесливих, підступних і крикливих, Живуть у розкошах в занедбанім краю». Як не погодитися з афоризмом у акровірші «Пророцтво «Послання…»: «Живі тоді вкраїнці, коли живі їх мова і культура».
Можна б наводити безліч прикладів з творчого доробку Катерини Степчин. І всі вони свідчать про те, що на кримській землі сформувалася поетеса, яка, «вклоняючись Слову», вміє передати неповторні красоти рідного краю, надії та сподівання людей. Сьогодні це так важливо.

Віктор СТУС,
член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України та АРК
* * *
2013 рік. Пісенний конкурс «Кримської світлиці» — «Небо — вище там, де ми!». Катерина Степчин виконала на конкурсі дві власні (і слова, і музика!) пісні «Ковила» і «Посвята Феодосії». А ще пані Катерина присвятила «Світличному» конкурсу ось такі рядки:

Над Донузлавом пісня
українська забриніла
І полетіла понад
Євпаторією в даль!
А пісня наша –
це краса, натхнення, сила,
Душа народу — чиста,
мов кришталь.
Тож недаремно
об’єднав нас фестиваль!
І щоб душа широко
розпростерла крила —
Над Донузлавом пісня
українська забриніла!

2003 рік. Кримські «співаючі» учительки Катерина Степчин (крайня праворуч), Тетяна Ковальова і Наталя Мухіна з гітарами, виграними в організованому «Кримською світлицею» пісенному конкурсі «Львівська струна — на кримський лад!».
Також на фото кримськотатарський і український поети Юнус Кандимов і Данило Кононенко, яких з нами вже нема...

Катерина МУСІЄНКО

ОСІННІЙ НАСТРІЙ
* * *
Тремтить срібляста
 павутина
в осіннім плетиві журби.
Вже згасла мальва
 біля тину,
не чути шелесту верби.
Під кленом —
 золотистий килим
шовками стелиться до ніг.
І білим птахом
 легкокрилим
кружляє з айстри
 ніжний сніг.
* * *
Осінь лагідна,
 осінь красива —
вбрана в золото
 й неба синь —
тихо-тихо людей просила
не топтати її краси.
Зупинися ж на мить,
людино,
про турботи земні забудь…
Догорає вогонь.
 Пахне димом.
Люди листя сухе гребуть.
І не чують того прохання.
Дим у небо несе красу.
Тане тихе чиєсь зітхання.
А навколо — печаль і сум.
* * *
Із гіркої німої розлуки
серце виткало болю рубці.
Порятунок від давньої
 муки —
душі разом, рука — у руці.
Знов холодний
 розхристаний вечір,
вітру гнів і безвиході щем...
Сивий сум обіймає
 за плечі,
і самотність сльозою пече.
* * *
Мовою пісні,
голосом звуку,
настроєм днів і ночей —
у несумісність...
В дивну розлуку
слів, наших душ і очей.
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2015 > Тема "Душі криниця"