Версiя для друку Обговорити в форумi

Здавалося б, про хороших людей писати легко. Описав усе, що було насправді, нічого не додаючи і не видумуючи, і матимеш гарний результат. Але це омана. Людей-«маяків» у суспільстві не так вже й багато, тому писати про них украй непросто. Перш за все тому, що відповідально. Пробуєш аналізувати те, що зробив упродовж життя такий «маячок», і починаєш розуміти, що той шлях, певно, був визначений Богом. Тому, зазираючи в душу такої чистої людини, вивчаючи її патріотичний, творчий потенціал, треба й самому максимально мобілізуватися. Бо ж тобі будуть вірити! Хтось та й прислухається до твоїх висновків. Тому вирішив спочатку порадитися з друзями, а вже потім писати про нашого вірного «світличанина» Геннадія Романюка, який балотується на міського голову Коломиї. Переговорив з відомим громадським діячем, мешканцем цього ж міста Миколою Солоненком. Оскільки це людина з чималим життєвим досвідом та ще й із стратегічним державницьким мисленням (недаремно ж познайомився з ним у Севастополі, де пан Микола займався проблемами флоту), то я без вагань поділився з ним своїми роздумами.

— Чи потягне Геннадій Миронович відповідальну посаду мера? Адже далеко не всі коломияни є такими, як він, — діяльними патріотами, схильними до самопожертви. Чимало людей хочуть покращення не в далекій перспективі, а вже, негайно. Причому, не особливо напружуючись. Такі виборці завше «клюють» на обіцянки популістів. Звісно, це не розумно, і такий підхід варто засудити. Але ж і такі люди є мешканцями древнього міста Коломиї та повноправними громадянами України. А історія твориться не обраними, справжні зміни приходять тоді, коли вдається спертись на весь народ. Українці ж за своїм менталітетом далеко не німці й не японці; «різновекторність» у нас в крові. Тож, чи зможе Геннадій вміло балансувати поміж представниками різних політичних сил, втілюючи в життя задумане, гарантуючи громаді позитивний результат?
Після деяких роздумів, Микола Солоненко відповів:
— А він і не буде балансувати, у нього завжди своя тверда позиція. Водночас Геннадій Миронович категорично проти зосередження влади у руках однієї людини. Завжди підкреслює, що він за колективне управління. Наголошує, що кожного почує і буде старатися зробити так, як люди радять. Саме за це, як і за порядність та принциповість, його люблять люди. Ось чому я, безпартійний, прийшов і прямо сказав йому: «Геннадію Мироновичу, я вас знаю з часів радянської України. І тому я вам вірю. Тому й готовий допомагати безкорисливо, бо знаю, що ви будете працювати для народу». А підстави для такої довіри у мене є. Ще 11 лютого 1989 року за активної участі Геннадія було створено перший в УРСР осередок Товариства української мови імені Тараса Шевченка, який отримав свідоцтво № 1 за підписом голови Всеукраїнського ТУМ імені Тараса Шевченка Дмитра Павличка.
Подихом волі стало привселюдне підняття національного синьо-жовтого прапора і безсмертний «Заповіт» Тараса Шевченка у виконанні багатотисячного хору учасників свята під час відкриття 14 травня пам’ятника Великому Кобзареві у селі Воскресінці. У вересні, незважаючи на численні перешкоди, «сільмашівці» заснували один з перших осередків Народного Руху України «За Перебудову», де згодом Геннадія Романюка було обрано головою.
Через деякий час він очолив новостворений страйковий комітет виробничого об’єднання «Коломиясільмаш» та став співголовою страйкових комітетів підприємств міста. Основною вимогою робітничих зібрань було: надання повної політичної, економічної й культурної самостійності Українській РСР та забезпечення її державного суверенітету. Як бачимо, Геннадій стояв біля витоків, і при цьому залишається дуже скромною людиною… Саме така особистість була б оптимальним варіантом на посаду мера.
* * *
А ось точка зору Олега Кіращука — відомого у місті писанкаря та учасника АТО:
— Можу підтвердити, що в плані моральних якостей Геннадій Романюк — людина достойна. За той час, що я його знаю, — жодного разу не розчарувався. А мені ж 43 роки, і в людях я навчився розбиратися. Геннадій щирий, відвертий… Навіть привітатися з людьми такої породи я вважаю за велику честь. Дехто каже, що на посту мера треба бути більш рішучим, навіть зубастим… Можливо, в такому підході також є раціональне зерно. Але я думаю, що при хорошій команді і підтримці населення мер може бути й таким інтелігентним, як Геннадій. Бо інтелігентність теж має свої переваги. Знаєте, до Майдану я вів доволі замкнутий спосіб життя; сидів удома і займався писанками. Але після побиття студентів зрозумів, що треба їхати у столицю. Там і познайомилися з Геннадієм. Був такий випадок: я після чергування на барикадах — втомлений, невиспаний, та ще й застудився… Його я ще не знав особисто і сприйняв за якогось депутата. А до людей влади у мене ставлення негативне. Тому почав з ним говорити дуже різко. Мовляв, і те погано, і те мені не подобається… Висловив усе, що накипіло на душі. Інший би відповів з такою ж різкістю. А Геннадій Романюк усе терпляче вислухав і, видно, зробив якісь висновки. На тому й закінчилося наше спілкування. А потім я від однієї людини чую добре про нього, потім від другої… Третій співрозмовник про нього тільки хороші речі розповідає... Негативу зовсім не чув. Наступного разу побачив його вже після боїв 18-20 лютого. Побратими саме проводжали в останню путь Героїв Небесної Сотні. Я ще й подумав, що коли випадково зустріну Геннадія, то попрошу вибачення за ту різку розмову. Тільки подумав, а тут і він виходить із спаленого Будинку профспілок. Там, до речі, ще все диміло, догоряло… Я й кажу: «Пане Геннадію, я тоді трохи різко говорив з вами, пробачте». А він: «Та ні… не було такого, я щось не пам’ятаю…». Я закінчив розмову словами: «Люди про вас хорошої думки, тому я вам подарую писанку». Бо хорошим людям я завжди їх дарую... Не так вже й багато подарував. Скажімо, бійцю із Закарпаття, який зупинив нашу групу під час виходу з дебальцевського «котла» і знайшов час перебинтувати мою голову — хоч ворог наступав нам на п’яти… Ще двом-трьом людям, які мені допомагали, коли я був на війні. Ну, й Геннадію Романюку. Я вірю в нього і бажаю йому успіхів!
* * *
А ось що думає Любомир Грабець — педагог, син командувача групи військ «УПА–Південь» Омеляна Грабця. Запитання ветерану визвольних змагань я поставив руба: чи зможе патріот-романтик керувати великим містом? Чи справиться з нелегкою місією?
— Людина, яка хоче зробити добру справу, — мусить бути романтиком, — відповів пан Любомир. — Парадокс, але за нинішніх реалій прагматикамвести за собою людей важче… У цей складний час, коли позитиву мало, а негативу більше, ніж досить, вони мало що можуть зробити. Чи стане Геннадію Романюку професійного досвіду? Давайте подумаємо разом. Він включився в боротьбу десь з 1987 чи з 1988 року. І залишається у вирі подій донині. Майже трьох десятиліть достатньо для того, щоб набратися досвіду? Думаю, що достатньо. Жодного разу він не схибив, не зійшов з дороги. Жив для людей. Вислів «Бог і Україна» — для Геннадія — це не просто один з лозунгів, але й спосіб життя упродовж кількох десятиліть. У 1989 році він уже відповідав за оборону міста. Треба було мати вміння і відвагу, бо України ще не було, а Радянський Союз здавався непохитним. Справився. Упродовж багатьох років він очолює Раду національно-демократичних сил. А там люди займалися не лише ідеологією, а й водночас вирішували багато практичних справ — цілком матеріальних. Отже, досвід господарницький у нього є також. Він має свій невеличкий бізнес, і я ніколи не чув, щоб Геннадій колись когось «кинув» чи десь щось «урвав» для себе… А певно ж, мав можливість, будучи депутатом кількох скликань. У цей час інші депутати дерибанили місто, як могли… Якщо Геннадій Романюк не піддався спокусі раніше, то не піддасться й тепер. А головне те, що голова міста — це представницька постать, він повинен мати команду, яка працює. Такі люди навколо Геннадія є, вони перевірені часом. В його оточенні я побачив і нові обличчя, але встиг переконатися, що це також чисті люди.
* * *
Завершити статтю я хотів би словами давнього і вірного коломийського «світличанина» (у минулому політв’язня з 32-річним стажем, безстрашного сотенного УПА) Мирослава Симчича:
— Геннадій Романюк — людина, якій можна вірити. Якщо вже навіть після закінчення Майдану його хотіли спалити у власному будинку… Значить, він їм страшний не лише як організатор вуличних протестів у столиці. Він і тут дуже заважає тим, хто не хоче добра Україні… Сподіваюся, коломияни довірять йому своє майбутнє, а головне — підставлять своє плече.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 09.10.2015 > Тема "З потоку життя"