Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Сьогодні «Кримська світлиця» започатковує ряд публікацій, якими ознайомить свого читача з творами сучасних українських поетів, членів Клубу Поезії журналу «Дніпро», заснованого в 2003 році київським поетом Євгеном Юхницею, сайту, що об’єднує поетів з десятка країн, допомагає їм знайти свого читача. Для України, де видавнича справа перебуває в процесі затяжного виживання, значення Клубу Поезії і йому подібних сайтів важко переоцінити.
Читачі «Кримської світлиці» вже мали нагоду поринути в світ чарівної поезії Лілії Ніколаєнко, запалитися полум’яним словом Наталії Крісман, а в цьому числі ми представляємо вам добре відомого, талановитого українського поета зі Слобожанщини В’ячеслава Романовського. В’ячеслав Романовський народився 5 вересня 1947 року в селищі Войковський Амвросіївського району на Донеччині, але все його подальше життя пов’язане зі Слобожанщиною. В Харкові здобув філологічну університетську освіту, працював у пресі. З 1964 року друкується в періодиці. Автор книг віршів «Одна така земля», «Благовіст», «У дива на виду», «Князівство любові», «До квіту хризантем», «Цвіт озимини», «А я повім тобі…», «Да святится имя твое» (в перекладах російською мовою), «Заоскільська сторона», «…А розстані серце не хоче!», «Ваба забав», «Іще літаю уві сні…», «Ласкавка», «Волошечка», «Вино бузкового розливу», «Бо я – українець!» та збірки есеїв «Осяяла натхненням Слобожань». Провідні теми творчості – любов до рідної землі, єдність людини з природою, велична сила кохання, гострі морально-етичні проблеми життя.
Пан В’ячеслав є членом Національних спілок письменників та журналістів України, головою творчої асоціації літераторів «Слобожанщина» (Харків), лауреатом літературних премій імені Олександра Олеся, Василя Мисика та Михайла Чабанівського.
Насолоджуйтесь справжньою українською поезією, шановні «світличани», і виглядайте нових авторів на наших сторінках!

БАТЬКІВЩИНА

Із собою разом з півдня
 радо в серце брав
Синє-синє Чорне море,
 білий пароплав,
Шум прибою, крики чайок
 в сонячній імлі,
Запахи густі і гострі кримської землі.
Та прив’язаний до степу, тихої ріки,
До перелісків і луків, балок і ярків,
Бо і дім, і дим – все рідне
 із прадавніх літ,
Як вербичка біля ставу,
 між хатами – пліт.
А на морі справді гарно,
 та душа ось тут,
Де зустрінуть гостя мальви,
 соняхи ростуть,
Де всміхається небесно
 кручений панич
І когось шука щоночі
 невгамовний сич.

Звідси топчеться крилато
 стежечка в світи.
Тут мене, як рідна мати,
 обіймаєш ти…
* * *
Вона в мене – одна
Вже тому, що корінням одвіку
Між ланів молодих,
Між веселого плескоту рік.
Тут у будь-якій хаті
Знаходжу привіт і домівку,
Хоч коли б не вернувсь
З нелегких і далеких доріг.
Вона в мене така,
Як матуся, і строга, і ніжна.
Все життя йду до неї,
А з нею у завтрашній день.
В ньому стільки для щастя:
Роботи, любові і пісні.
В ньому стільки для мене
І всіх небайдужих людей.
Хай на плечі мої
Наляга узвичаєна втома.
Хай гостюють удачі,
А з ними турботи й жалі.
Нема краще нічого,
Як себе почувати удома,
Свою пісню вести
З однієї такої землі!

ДОДОМУ!

Із-за горба сяйнуло
 ставка грайливе скло.
Осьо воно — у вибалку —
 матусине село!
Розбудувалось? Виросло?
 Без мене як жило?

Не путівцем, не стежкою —
 прямцем на сіножать —
Чи сам я повертаюся,
 чи то літа спішать
До хати з білим околом,
 за ясенову гать.

Вже розступилась вулиця
 і килимом — спориш.
Оце б гайнуть по вигону,
 як з колесом колись.
А то ідеш — і квапишся! —
 а все немов стоїш...

ПОВЕРНЕННЯ

Стрічає мамине село
Питальним поглядом:
— Надовго?
Спішить кирпатенька школярка,
Вітається і… не взнає.
А ясени, які садив я,
До мене аж на вигін вийшли!
Припав до рідного одвірка.
А хата вірить і не вірить:
— Невже назавжди?

«КОБЗАР»

Люблю його, як Україну,
З ним в серці – захват, новизна.
…Читає мама «Катерину»,
Чита, хоч грамоти не зна.
Вона зворушена і щира,
Немов на сповіді святій.
Слова Шевченка не завчила,
Вони жили ізмалку в ній.
Була ж як наймичка – то в полі,
То нянькою в сім’ї чужій.
Літа тріпали, мов тополю
В ніч горобину грозовій.
А душу осявали вірші,
Які почула з «Кобзаря».
Були вони за сон миліші,
Були як вранішня зоря…
Читати і писати матір
Навчили у пізніші дні.
«Кобзар» на покуті у хаті –
Пошана нашої рідні.
З ним діти виросли й онуки,
Міцнішає держава з ним
Без указівок, без принуки
Із словом рідним, дорогим.

СПІВАЮ З МАМОЮ

Коли в селі дорідним колосом
Духмянять сині вечори,
Співаю з мамою в два голоси,
Як за юначої пори.
Пливе мелодія довірливо
І живить, мов жива вода.
Давно матуся стала білою,
А як співає – молода!
Цвітуть з очей барвінки веснами
І тихо світиться лице…
На серці трепетно і весело,
Коли я згадую про це.
А пісня десь вже – за левадою
Несе і втіхи, і жалі.
Приїздами не часто радую
Рідненьку в отчому селі.
Але як випада навідати
Нагода щедра в дні ясні,
Мене стрічають очі віддані
І щирі мамині пісні.

* * *

Василю Боровому
Знов гетьмани нові
 по собі залишають руїну –
На землі занапащеній
 зло розгулялось старе…
Україна – це ми!
Бережімо в собі Україну.
Мова, віра, батьки –
 це із нами ніколи не вмре.

Україна – це ми!
 Не дамо, щоб коріння рубали
Лиходії і зайди,
 наше слово ганьбили щораз.
Мій терплячий народе,
 жирують вожді-канібали
І як бидло впрягають тебе
 у чужий тарантас.

Тож доволі мовчати, братове,
 доволі мовчати,
І терпіти доволі –
 ми ж маємо гідність і честь.
У єднанні ми дужі,
 тож станемо разом на чати –
І не вмре Україна,
 бо в серці у кожному єсть!
* * *
Я з Христом, а ти з Аллахом
Говорили до зорі.
І злітала віра птахом
Понад нами, угорі.
Не було ні чвар, ні злості –
Не шукайте в дружбі дна:
На землі ми тільки гості,
А земля у нас одна!
Споконвіку ми сусіди –
Різні звичаї, уклад.
Не важливо, хто йде слідом,
Важливіші мир і лад.

Я з Христом, а ти з Аллахом
Далі будемо іти
Із довірою – не з страхом
До життєвої мети…

НЕВИМОВНЕ

Всі слова невпопад,
Серце повнить приплив.
Твоїх кіс водоспад
Захмелив, захмелив.
Сині дзвони очей
Камертоном в мені.
В пастці днів і ночей
Всі слова кам’яні.

А зухвалих брів лук
У полоні трима.
В ніжнім доторку рук
Невимовне трива…
* * *
Ти сьогодні така вродлива,
Особлива така сьогодні…
Захмеліла розквітла слива
І відкрились дива городні,
Наче їх освіжила злива.

Як же сонячно біля тебе,
Як же радісно із тобою!
Вітеречка духмяний лепет
Захвилює нас під вербою –
І відчуємо спраглий трепет.

Це – весна! Це — травневі гони.
Це — натхнення душі і тіла.
І любові вразливі дзвони
Знов із юності прилетіли
На кульбабові полігони,

Де сьогодні царює врода,
Щедра, щира, осяйна, рідна…
Мить продовжуйся!
Насолода
Осягати тебе, погідна, –
Несподівана нагорода.

ДИВО

Я все життя чекав на диво,
А диво те в мені жило —
Не чудернацьке й горделиве,
А рідне й тепле, як село.

Рукою шкарубкою неньки,
Очима синіми жони
Воно сіяло помаленьку
Аж до моєї сивини.

Не випиналося, не бгало
Моїх неоковирних фраз,
Але завжди перемагало
Мої старання кожен раз.

Таке звичайне й незбагненне,
Як блисла в мороці свіча,
Так притулилося до мене,
Що вже його й не помічав...

* * *

О, ця хмільна гаряча слада,
В яку пірнаємо удвох!
Повеліва вершинна влада
Любові. А любов – це Бог.
Миттєвості злітають дзвоном,
Натхненні пристрастями душ:
Нема думок про оборону –
Лиш уперед чимдуж, чимдуж.

Із потаємних скринь бажання,
Із глибини людських віків,
Із мук і ніжності кохання
Обніме нас і все окіл.

Щоби хмільна гаряча слада,
Як у цвіту травневий без,
Мене й тебе, кохана ладо,
Несла до зоряних небес…
8.07.2015

* * *

Кепкувала з нього, кепкувала,
Виставляла між людей на глум.
А коли зозуля відкувала,
В її хаті оселився сум.

І чогось важливого не стало,
А надривне в’їлося навік.
Довго потім серце калатало,
Що туливсь не кепський чоловік,

Що із ним би жити – не тужити,
Хай не красень, та душа з теплом.
Не знайшлось знайка
 чи ворожбита,
Щоб угамував її апломб.

І тепер одна, мов сиротина,
В хаті-пустці. А життя мина…
У дворі сумує яворина,
І щеза надія, як мана.
10.05.2015

НА СВІТАНКУ

Туманний ранок на ріці –
Все зачакловано-казкове.
Лягає пелена бузкова
На кучеряві острівці.
І навіть звичні горобці
Якісь притихло-загадкові,
Допоки сонця промінці
Не знімуть мовчазні ланці.
Рибалка там на бережку
Із вудкою між осокою.
Ширяє чапля над рікою.
А сон іще дріма в стіжку
На росянистому лужку.
Та скоро з радістю дзвінкою
Проснеться день в грімкім візку
Й за справу візьметься важку.
Цієї ранньої пори
Дива травневої пательні
Уже насичені й пастельні
Міняються на кольори
І ваблять-звуть, мов прапори,
В принадній свіжості джерельній.
І сяє юно синь згори,
Яку цілують явори…
25.09.2015

* * *

Ізнов у покосах розіллє медові хмелі
Отава прив’яла.
 І коник сюрчатиме дзвінко.
І так мені гарно,
 що син я своєї землі,
Що я – українець
 і лада моя – українка!

Держава моя, я люблю
 твій барвінковий цвіт
Од неба і моря, озер і річок
 тихоплинних.
І колір жовтавий –
 він теж обнадіює світ
Пашницею поля,
 де золото в кожній стеблині.

Я тут народився.
 Тут все споконвіку моє:
Криниця і стежка,
 калина під вікнами хати…
І сонце високе
 для мене щоранку встає,
Щоб міг, як батьки,
 і трудитись, і вірно кохати.

Хай манну небесну
 готує комусь чужина,
Тебе я не зраджу,
 мій краю, одвіку й довіку!
Весна в Україні.
 І в серці моєму весна.
І горнеться сонце
 до наших розкрилених вікон.

* * *

Вечірній ліловий серпанок,
Веселі вогні на воді.
Партером готельний наш ганок
Принишк у чеканні подій.
На набережній в променаді
Розваги, музики, пісні.
Тут пахне вітрець лимонадом,
І квіти отут запашні.

В неспинно-святковому русі
Ліхтарна вервечка і гам.
Ласкавка моя, милі друзі
Вподобали цей балаган.

Забави принадні, мов зорі.
Вдихаєм насичений бриз.
Шкода, що відпустка на морі
Мина, як дівочий каприз.
2.08.2015

* * *

І у полі, й на лужку, за гаєм,
Остигає літо, остигає:
Сонце гріє, а тепло не те.
Вже ночами холод облягає
І з’явилось листя золоте.

І вітри з дощами все частіші,
І тумани вдосвіта густіші.
Птаство доросліша молоде.
Комарі кусючі стали зліші –
Час таки до осені веде…
4.10.2015

* * *

Павутинка бабиного літа
На осонні сизо мерехтить.
Між гілками непомітна міта,
А злетіти, Боже, як кортить!

Осягнути все довкіл в польоті,
Світ пізнать у трепетній красі,
В зелені й черленій позолоті,
У який закохані всі-всі.

Тятиву рвоне тонку, тремтливу
Вітерець шарпкий – і дасть їй шанс.
То ж, вхопивши легота за гриву,
Буде мчати срібний диліжанс.

Дивуватись буде і радіти,
Що настала довгождана мить.
Павутинка бабиного літа
В осінь теплу спогадом летить…
9.09.2015

ВЕРЕСНЕВЕ

І знову осінь. Вже моя.
Швидка. Не хоче забариться.
Весна ж і літо будуть сниться,
Бо для душі вони – маяк!
Її причали і столиця.

А осінь рання. Ще в теплі.
Іще буяє зелень яро.
Хіба лишень за крутояром
Пожовкла у якімсь стеблі,
Але повсюдно не линяла.

Проте поважчали плоди,
Достиглі, з пахощами літа.
І даль огрому, сонцем лита,
Ще не пускає холоди,
Та вже врочиста, як молитва…
* * *
І світла радість, і жура
Із серця витіка.
Так дихає земля сира,
Так хлюпотить ріка.

Секрет причини у тобі,
Володаре чуттів.
І карбом ляже на судьбі,
Як ти того хотів.

Все прогнозоване, повір,
Пильніше придивись:
Країна міниться, і двір,
І ця небесна вись.

Ти ж так сприймаєш світ, і він
Тобі щось одкрива,
Щоб доторкнувся Божий дзвін,
Щоб виросла трава.

А світла радість і жура
Із серця витіка…
Лиш мудра істина стара
Любові потака.
30.07.2015

* * *

І ще є час до квіту хризантем.
Ще тайною чекання оповите.
Дрімає свята галаслива свита,
І ще є час до квіту хризантем.

Колиска нашорошених антен –
Сьогодні світ змілілий без любові.
Бракує доброти, тепла, розмови…
Та ж є ще час до квіту хризантем!

А скільки ще і задумів, і тем…
Остання мить згорає відчайдушно!
От коли б разом, коли б всі ми дружно…
Іще є час?..
Немає хризантем.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 09.10.2015 > Тема "Душі криниця"