Версiя для друку Обговорити в форумi

Захисник Вітчизни

ЯК ПИСАНКАР З ПРИКАРПАТТЯ ВОЮВАВ НА ДОНБАСІ

Зустріч із мешканцем Коломиї Олегом Кіращуком обіцяла бути цікавою. Адже давно мріяв дослідити тему — як поводяться творчі люди в зоні АТО. Як вони переносять тягар служби? Чергування на блокпостах, приготування їжі у польових умовах… Як пересиджують обстріли у бліндажах… Так, як усі, чи трохи інакше? Зрештою, як поводяться у ближньому бою? А Олег же не журналіст і не письменник, до війни він займався «суто жіночою» справою — писанкарством, тому спілкуватися з ним мені було вдвічі цікавіше.

«НА НАШОМУ БОЦІ ПОЗИТИВУ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ…»

Розмову почали з такої теми: в Інтернеті є дуже багато фотознімків наших бійців у зоні АТО. Нерідко вони сфотографовані з котиками, кроликами… Було навіть фото з черепахою. Найчастіше, звичайно, фотографуються із бездомними собаками, яких залишили на обійстях господарі й яких у зоні АТО дуже багато. Потім я пригадав, як група вояків УПА наприкінці сорокових років жила в криївці разом з… ведмедем. Тоді енкаведисти під час облави вбили ведмедицю, а вже надвечір повстанці принесли до свого сховку маленьке беззахисне ведмежа. Згодом воно виросло, і коли партизани змінювали місце розташування, то переносили з собою і дорослого клишоногого, який впав у зимову сплячку. А нещодавно мене до сліз схвилювало фото із зони АТО: полита грядка цибулі, висадженої прямо на… бруствері окопу. Хіба ці факти не свідчать про дивовижну миролюбність українців, любов до життя і до всього живого? Не міг не зацікавитися дуже важливою для роблення висновків обставиною: а може, на війні люди поводяться приблизно однаково, і сепари є настільки ж сентиментальними? Здебільшого наші бійці заперечували таку точку зору. Описали навіть випадок, коли терористи облили соляркою бездомного пса і підпалили його. Розрахунок був таким, що, тікаючи від них, пес пробіжить по мінному полю і зробить «прохід» для розвідгрупи.
Цікавлюся думкою Олега з цього приводу. Після деяких роздумів писанкар відповів так: «Я не підтримую тези про контрастний чорно-білий світ. Не можна думати, що на нашому боці — лише добро, а на боці ворога — суцільне зло. Я теж знаю випадок, коли сепаратисти спеціально направили бабусю (вона йшла на нашу територію, аби отримати пенсію) на мінне поле. Звісно, експеримент був з передбачуваним фіналом — літня жінка підірвалася на міні… Щоправда, їй вдалося вижити, тому й знаємо про цей випадок. Але я ніколи не забуду про те, як маленький хлопчик, їдучи з так званої ДНР на наш бік, сказав: «А вы знаете — на той стороне тоже не все плохие…». Недаремно кажуть, що вустами дітей глаголить істина! Йому лише років шість, а він уже розібрався, що й до чого... Нам на блокпостах дітки «з того боку» часто намагалися потиснути руки, адже хлопчики традиційно поважають людей зі зброєю. На думку ідеологічно заангажованих родичів, дітлахи мало зважають, більше розраховують на власні враження. Саме діти, на мою думку, є найбільш проукраїнським сегментом ДНР. А стосовно дорослих сепаратистів… Згоден, що серед них також трапляються нормальні люди. Навіть, як приклад, можу розповісти такий випадок. Це сталося під Дебальцевим. Наша машина з медиками випадково заїхала на блокпост сепаратистів. Ті відразу побачили, що машина із синьо-жовтим прапором. Але вогонь не відкрили. Може, тому, що перед ними були медики? Лише сказали тихо, з притиском: «Так, ребята, разворачиваемся… и НАЗАД!». І попри те, що такі випадки траплялися, загалом же — зрада свого народу і своєї держави неминуче занурює сепаратистів у зло. Я глибоко переконаний, що на нашому боці позитиву значно більше…».

ЧИ ПОВЕРНЕМО ВТРАЧЕНІ ТЕРИТОРІЇ І ЛЮДСЬКІ ДУШІ?

Олег Кіращук вважає, що повернемо. Він розповів, що, стоячи на блокпостах, під час огляду автобусів, які їхали з боку ДНР, завжди намагався подати руку літнім жінкам, називаючи їх «пані» чи «мадам»... Багатьом з них це подобалося, а ось наші бійці підколювали Олега: «То ми «хунта» чи не «хунта»? «Карателі» мали б тут скрізь двері ногами відчиняти, а він ручку дамам подає…». Проте така поведінка давала свої плоди. Адже люди порівнювали нас із сепаратистами і робили висновки не на користь останніх. У вересні минулого року (це був район Слов’янська) до бійців підійшов чоловік середнього віку і дав два гарно оздоблених (і, звісно, недешевих) кошики з виноградом. «Я щиро подякував, — згадує Олег, — взяв кошики та попросив, щоб чоловік хвилинку зачекав, — мовляв, зараз пересиплемо виноград та повернемо кошики. Тільки-но я це сказав, як у чоловіка на очах виступили сльози, і він тихо промовив: «Да что вы? Там ребята гибнут, а вы о корзинах беспокоитесь…». І можна було зрозуміти цього проукраїнського донеччанина — ще були надто свіжі спогади про Іловайськ…».
* * *
Були й інші хвилюючі моменти. Влітку цього року, під час чергування Олега на блокпосту (в районі Станиці Луганської), до них під’їхав трактор. Тракторист відчинив дверцята і став голосно кричати — бо крізь гул мотора погано чути: «Мужики, эта песня о вас!..». Потім підкрутив звук, і всі почули слова добре знайомої пісні: «Воины света, воины добра...». Цей факт лише підтвердив думку, що значна частина місцевих мешканців сприймає українських воїнів як своїх визволителів, а не так, як їх налаштовувала російська пропаганда. Хоча Олег припускає, що певний відсоток буде ще довго ненавидіти Україну. Але вони вже не роблять погоди:
«Восени минулого року, — згадує Олег, — я з групою бійців підійшов до відділення «Приватбанку», щоб зняти зарплату із своїх карток. Перед нами стояла величезна черга з пенсіонерів. Ми завагалися — чи ставати в таку довжелезну чергу, адже нас відпустили з розташування частини ненадовго. Наші перешіптування та нерішучість помітила одна літня жінка з черги. Вона тут же вийшла і почала кричати, мовляв, якби не ми — «хунта» і «фашисти», то й черги жодної не було б. Але на одну таку істеричну бабцю знайшовся добрий десяток адекватних людей, які рішуче поставили її на місце, а нам запропонували піти до банку поза чергою…».

 НЕГАТИВ ВІЙНИ

Обговорюючи з Олегом тему війни, ми дійшли з ним висновку, що навіть коли боєць вийшов із страшного «котла», але не бачив при цьому багато смертей, не бачив відірваних рук і ніг, обгорілих тіл, то його стан залишається більш-менш задовільним. Творчі люди гірше переносять перебування на передовій, зате легше адаптуються, повернувшись додому. Адже є багато цікавих занять і багато цікавих задумів. І все ж негатив війни поступово накопичується і може проявитися несподівано.
«Якось, уже вдома, я вийшов на двір, щоб розпалити багаття, — розповідає писанкар. — За звичкою накинув на себе захисну військову форму. Метушуся біля вогню, бічним зором бачу лише рукави і раптом відчуваю, що мене ця форма… дратує. Мобілізує, тонізує і водночас страшенно дратує! Психологи, мабуть, краще пояснили б причину цього явища. Але коли я зняв камуфляж, то мені відразу стало легше. І хоч дружина каже, що після війни я став значно спокійнішим і стриманішим, насправді ж, мені доводиться контролювати кожен свій крок…».
Ні Олег, ні його дружина не розповідали двом своїм дітям деталі перебування батька в зоні АТО, тому син і донька сприймали відсутність глави сім’ї відносно спокійно. Аж ось, в середині лютого, після повернення з госпіталю, Олега Кіращука запросили на зустріч до школи, де навчалась його п’ятнадцятирічна донька.
«Коли я зайшов у актовий зал, — згадує писанкар, — то побачив, що аудиторія складається із старшокласників. Тому і запитання були не по-дитячому серйозні. Відповідав на них дуже обережно, щоб не травмувати юнацьку психіку. Моя донька сиділа в другому ряду, недалеко від мене, тому я не міг не помітити, як у процесі нашого з учнями діалогу змінювався вираз її обличчя. Далі вона все нижче і нижче нахиляла голову і, нарешті, тихо заплакала… Тільки тепер вона зрозуміла — наскільки важкий період довелося прожити мені разом з бойовими побратимами…».

ПІД ЧАС БОЮ ДІСТАВ МОБІЛКУ І ВКЛЮЧИВ «ПОВСТАНСЬКЕ ТАНГО»

Не кожен наважиться розповісти про свої враження від ближнього контакту з противником; проте Олег відвертий навіть у подробицях: «Коли через наші позиції прорвалися російські танки, я взяв у руки гранату і з сумом подумав: «Ну все, Олежику, приїхали…». Чомусь відразу подумав про бійців УПА і згадав козаків під Берестечком. Стиснулося серце, коли подумав про дружину і дітей... Раніше я в перерві між боями встигав навіть есемеску відправити, тепер же було не до цього — ситуація була критичною і вимагала максимальної мобілізації. Я дістав мобілку, бо дуже хотів підбадьорити себе і побратима (нас в окопі залишилося тільки двоє) відомим «Козацьким маршем»… Але трохи поспішав, хвилювався, тому увімкнув те, що вдалося, — «Повстанське танго». Під його супровід ми й воювали. Адреналін зашкалював, але ми нічого не могли зробити з танками, бо мали тільки стрілецьку зброю. Дивно, що ворожий танк, який проскочив через наші позиції, не розвернувся і не проїхав по нас, — а легко міг би утрамбувати в окоп, у свіжовириту землю... Це вже пізніше я дізнався, що танк тоді зупинився лише тому, що однією гусеницею провалився у наш бліндаж. Потім під’їхала ворожа бойова машина піхоти, і звідти висипали озброєні сепаратисти. Зрозумів, що це вже наші «цілі», тому гранату поклав у кишеню, взяв автомат і почав прицільно стріляти… Сепаратисти залягли, і я зрозумів, що вони також бояться. Ця оптимістична обставина налаштувала мене на робочий лад. Ось коли почалася для мене повноцінна війна, бо я повірив у себе. Перед цим я бачив ворога лише на відстані, а тут він був зовсім поряд… Саме після Дебальцевого я зрозумів, чого вартий як воїн…».

«Я ПОСТІЙНО ВІДЧУВАВ, ЩО МЕНЕ ОБЕРІГАЄ ЯКАСЬ ВИЩА СИЛА…»

Не міг я не запитати писанкаря про те, як поводять себе наші солдати в бою. Ось що відповів Олег:
«Десять-двадцять відсотків воюють безстрашно, як леви. Власне, на них все й тримається. Це — природжені воїни, і результат бою багато в чому залежить від їхнього професіоналізму. А основна маса людей просто намагається перемогти свій страх і більш-менш ефективно вести бій. І, нарешті, є відсотків десять, які готові забитися у будь-яку щілину, тільки б не ризикувати життям. Користі від таких у бою небагато…».
А віра? Чи допомагає вона нашим військовослужбовцям? На що прикарпатець відповів після деяких роздумів:
«Можу сказати лише за себе. Мабуть, мало значення те, що я — писанкар, а це — сакральний вид мистецтва. Звісно, я віруючий, а тому завжди відчував, що мене оберігає якась вища сила. Можу довго перераховувати випадки дивовижного везіння. Було таке, що хотів зателефонувати дружині і сказати лише кілька слів: «Сонечко, у мене все в порядку». Якось незручно вхопив мобільний телефон, і він тут же у мене випав. Я нагнувся, щоб підняти його з землі, і в цей момент поряд вибухнула міна — осколки просвистіли над головою… Подібних випадків було дуже багато. Коли ми з напарником дивом вирвалися з оточення (бо ворожий танк застряв, а піхота залягла), то в «зеленці» натрапили ще на невеличку групу своїх. Йдучи вже з ними, потрапили в засідку, де мене і ще одного хлопця поранило. Я марно намагався зупинити кров, притуливши до скроні балаклаву. Врятувало те, що мене професійно перебинтував боєць родом із Закарпаття, бо сили я втрачав дуже швидко, цілком міг би померти від втрати крові. Закарпатець, — а звали його Мілан, — наполіг на тому, щоб група зупинилася, бо мене конче треба перев’язати. І вся група терпляче чекала, попри те, що ворог наступав нам на п’яти... Потім ми йшли уздовж залізниці. Якби не натрапили на нашу розвідгрупу, то пішли б прямо назустріч своїй смерті. Добре, що розвідники попередили нас, що дорога на Дебальцеве вже закрита — ворожі диверсанти поперекривали всі можливі шляхи нашого відступу. Саме розвідники (а їх було сім чи вісім чоловік) стали нашими ангелами-охоронцями на цьому етапі і благополучно вивели з оточення. Я пізніше подарував Мілану писанку, хотів би ще й командиру розвідників подарувати. Але він — східняк, родом із Запоріжжя, тому не певен, чи оцінить належним чином такий, суто прикарпатський, подарунок. І все ж сподіваюся, що оцінить — у зоні АТО солдати з різних регіонів дуже зблизилися і набагато більше, ніж до війни, почали цінувати все українське.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2015 > Тема "Українці мої..."