Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2015 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#42 за 16.10.2015
«ГАРТУЙ СЛОВА, ВИТОЧУЙ, ЯК МЕЧ╤!»
Наталя ДАНИЛЮК

Клуб поез╕╖

Сьогодн╕шня поетична стор╕нка «Кримсько╖ св╕тлиц╕» присвячена чутт╓в╕й л╕ричн╕й поез╕╖ неймов╕рно талановито╖ укра╖нсько╖ поетеси Натал╕╖ Данилюк. Вона народилася 4 березня 1981 року в селищ╕ Перег╕нське на ╤вано-Франк╕вщин╕. За осв╕тою — ф╕лолог, зак╕нчила ф╕лолог╕чний факультет Прикарпатського нац╕онального ун╕верситету ╕м. В. Стефаника. П╕сля зак╕нчення ун╕верситету влаштувалася на роботу у р╕дну Перег╕нську школу, в як╕й колись вчилася.
Друкувалася в журналах «Дн╕про», «Доля», газетах «Укра╖нське слово», «Галичина»; в альманахах та колективних зб╕рках: «В╕лаг почутт╕в», «Антолог╕я сучасно╖ новел╕стики та л╕рики Укра╖ни», «Подяка Богу», «Р╕здвяний карнавал поез╕╖», «Натхнення», «Ос╕нь у камуфляж╕», «В╕длуння Майдану», «Во╖нам св╕тла», «Живи, Над╕╓!», «Говорить Майдан», «100 твор╕в, як╕ варто прочитати цього л╕та», «Дебют», «Ск╕ф╕я», «Листи до Миколая», «Соф╕я» та ╕н.
Авторка трьох поетичних зб╕рок: «Та ж╕нка, що навпроти у в╕кн╕…» (2012 р.), «Кульбабова в╕хола» (2013 р.) та «Океан, що навивор╕т» (2015 р.).
Наталя Данилюк ╓ членом поетичного клубу «Об’╓днан╕ словом», лауреатом л╕тературно-мистецько╖ прем╕╖ ╕м. А. Малишка, поетом року (2014) за верс╕╓ю л╕тературно-художнього журналу «Дн╕про».
Сьогодн╕ в наш╕й поетичн╕й св╕тлиц╕ пан╕ Наталя розкрива╓ перед нами безкрайн╕й океан Поез╕╖.

НЕНАРОКОМ

Ос╕нь ╕ кава.
Сп╕тн╕лий квадратик в╕кна…
Мжичка с╕че монотонно,
 розм╕реним кроком…
Я ненароком наснилась тоб╕,
 ненароком –
Як у пекуч╕ морози деревам весна.
Я просочилась кр╕зь сито
 далеких розлук,
Мов оминула вс╕ правила
 простору й часу...
Я борознила в╕трильником пам’ят╕
 трасу,
Падали спогади друзками лунко
 на брук.
Ос╕нь блукала з пал╕трою
 в т╕нях узб╕ч
╤ фарбувала керам╕ку яблук
 в червоне,
Рейками кол╕й протяжно скрип╕ли
 вагони
╤ горизонтам далеким лет╕ли
 навстр╕ч.
Кава схолола. В заплакан╕й рамц╕
 в╕кна,
Наче на зн╕мку, застигло розмите
 бароко…
Сон об╕рвався, мов тр╕снула
 м╕дна струна –
Я ненароком…

ВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ…

Боже, як добре п╕д веч╕р
 вертатись додому,
Гр╕ти п╕дошви об теплий
 м’який тротуар
╤ в╕дчувати в ногах
 п╕дсолоджену втому,
Н╕би проб╕глась зеф╕рною
 м’якоттю хмар!
Дим з вихлопних,
 мов запален╕ липнем кальяни,
В пудр╕ пилюки
 мутн╕╓ двор╕в акварель,
Флюгерний п╕вень у променях,
 наче льодяник, —
Злизу╓ хмара пов╕льно
 тверду карамель.
Св╕тло тебе в╕дбива╓
 у плазм╕ в╕трини,
Поглядом н╕жним
 комусь надсила╓ш прив╕т,
╤ завмира╓ п╕д скельцем
 невтомний годинник,
Поки бубняв╕╓ в Музи
 кругленький жив╕т…
Знову народиться в╕рш
 по дороз╕ додому,
Стр╕лки, як завше,
 почнуть св╕й наступний проб╕г…
Боже, як добре пройтись
 ╕ забути про втому,
Гр╕ючи серце ╕ ноги
 в долонях дор╕г!..

ЗАГОВОРИ…

заговори…
мов л╕теплом, все т╕ло
сво╖м чутт╓вим тембром
оповий…
як пл╕д граната,
серце пересп╕ло
╕ тр╕снуло,
в туманну н╕ч кровить…
збери у жмен╕
зернята багрян╕,
на спомин
у шкатулку заховай.
Купальська н╕ч
гойда╓ роси п’ян╕,
пахтить у небо
стеблами трава.
цей дикий танець,
пристрасно-тваринний,
цей по╓динок
в╕тру ╕ вогню!..
мов у св╕чках,
у ватрах полонини…
╕ розс╕ка╓ темряви броню
огненний бог
сво╖м пекучим лезом,
╕з лона ╕скри
сиплються др╕бн╕!..
не личить бути
в н╕ч таку тверезим,
тож пий мене по крапельц╕,
п’ян╕й!..
заговори, зашепочи,
вколисуй!
коли ж ущухне хм╕ль у голов╕,
майнемо вдвох
у храм густого л╕су
шукати кв╕тки-папорот╕
цв╕т.

БОРИСЬ!

Людино моя прекрасна,
Тримайся за св╕т, борись!
Якщо ╕ судилось впасти,
То т╕льки в небесну вись,
╤ т╕льки на крилах б╕лих
Незламних сво╖х над╕й!
Я в╕рю: достатньо в╕ри
У св╕тл╕й душ╕ тво╖й.
╤ сонця там значно б╕льше,
Н╕ж мороку ╕ знев╕р!
Людино моя, не б╕йся,
Незгодам наперек╕р
╤ди лиш на поклик серця
До зоряних перемог.
В молитв╕ тоб╕ всм╕хнеться,
У смут╕ розрадить Бог.
Бо крила тво╖ для злету,
А слово – то храм душ╕,
Нема для думок поета
Умовностей ╕ меж╕.
Якщо ╕ судилось впасти,
То т╕льки в небесну вись…
Людино моя прекрасна,
В╕дроджуйся,
В╕р,
Молись!

ПТАШКА

Пташко моя, а небо
 так низько-низько,
Борошно трусить лютий ╕ буде сн╕г...
Сльози течуть шибками,
 бо ╖м там слизько,
В╕тер у спину дме ╕ збива╓ з н╕г.
Знай, то ╓ щастя —
 бути крилом для когось,
Знай, що любов —
 насправд╕ свободи вдих!
З давн╕х-давен
 закладена мудр╕сть Богом
В ╕стинах в╕чних,
 наче вода, простих.
Кожна душа — то кв╕тка,
 що сонця просить,
Штучним теплом даремно
 не приручай.
╢ так╕ крила, що й неба для них
 не досить,
Розмах такий безмежний,
 що аж за край!..
╢ так╕ люди, що космос
 несуть у грудях,
Втрапиш туди ╕ втопишся
 кам╕нцем!..
Що ж ми так мало тямимо
 часом в людях —
Не роздивитись, поки лице в лице...
Не зрозум╕ти, поки мчимо
 нестримно,
Поки шален╕ темпи
 збивають з н╕г!..
Пташко моя, закутайся,
 буде зимно...
Борошно оберта╓ться в б╕лий сн╕г...

ЛЮБЛЮ…

Люблю м╕ста велик╕ й метушлив╕,
Юрбу строкату в пазус╕ весни,
Обличчя св╕тл╕, мр╕йн╕ ╕ щаслив╕,
Зустр╕чний погляд, теплий ╕ ясний!
Люблю гортати слайдами пейзаж╕,
Буд╕вель древн╕х ст╕ни кам’ян╕,
Де леви у дозор╕, н╕би страж╕,
Суворо в оч╕ дивляться мен╕.
Вони мовчать про давн╕ та╓мниц╕
Розв╕яних в ╕стор╕╖ в╕к╕в.
М╕й гордий леве, як тоб╕ сидиться
На ц╕й плит╕ холодн╕й ╕ слизьк╕й?
Такий у тебе погляд норовливий,
Що ╕ на мить не викаже жалю,
Не личать левам чуйност╕ пориви…
Тому ╕ велич лев’ячу люблю!
╤ так в╕драдно зл╕ва заховати
Чужого м╕ста теплий аромат
╤ повезти, як спомин, у Карпати
Цю жменьку щастя,
 взяту напрокат.
╤ при нагод╕ вийняти з╕ скрин╕,
П╕рнути з головою в тепл╕ сни
╤ так пливти, в╕дбившись у в╕трин╕,
В юрб╕ строкат╕й… В пазус╕ весни!..

Ж╤НКА МАЛЮ╢ КВ╤ТИ…
Катерин╕ Б╕локур

Ж╕нка малю╓ кв╕ти – чудна зат╕я!..
Тепл╕ мазки лоскочуть
цупкий пап╕р,
Сонце ц╕лу╓ скрон╕,
 тремтить на в╕ях,
В дивн╕й пал╕тр╕ кв╕тне
 строкатий дв╕р.
Ж╕нка – проста ╕ скромна
 волошка в жит╕,
Ск╕льки краси од св╕ту цього
 у н╕й!..
Ловить душа натхненн╕ чутт╓в╕ мит╕,
Вправно виводить св╕тлом
на полотн╕.
Як вона вм╕╓ – сумно, дитинно,
 чуйно,
Нав╕ть на╖вно тр╕шки, косм╕чно аж!..
Кв╕тнуть сади, поля
 ╕ подв╕р’я буйно,
Диха╓ ра╓м кожен новий пейзаж!
Пензлик в ╖╖ руках,
 мов легка п╕р’╖на,
Вмочена в с╕к земл╕,
 в голуб╕нь небес…
Ж╕нка малю╓ свято в раю на ст╕нах,
Ск╕льки простих ╕ добрих
 у н╕й чудес!..
З╕йдуть з полотен б╕лих
 барвист╕ кв╕ти
╤ приживуться в наших
 земних садах…
Ж╕нко, в котро╖ сонце
 у грудях св╕тить,
Кв╕ти тво╖ п╕дперли небесний дах.

ДОЩ ПЕРЕСТР╤В МЕНЕ РАПТОВО…

Дощ перестр╕в мене раптово
На тих╕й вулиц╕ м╕ськ╕й,
Де усм╕хались волошково
Веснян╕ б╕сики з-п╕д в╕й...
Де все було таким ще сонним
В об╕ймах ранньо╖ весни...
Лиш розф╕ранчен╕ балкони
Пливли в пов╕тр╕, як човни,
А в╕тер дмухав на в╕трила
З легко╖ диво-органзи.
╤ я в╕ршами говорила,
Виймала слово з╕ сльози,
╤ л╕кувала набол╕ле,
Допоки дощ оцей не вщух.
А крапл╕ б╕сером лет╕ли
╤ шелест╕ли б╕ля вух.
Я затуляла тепл╕ груди,
Немов боялася, що хтось
Тепло в душ╕ мо╖й остудить...
А з неба св╕жого лилось
╤ обмивало все на св╕т╕:
Тривоги, б╕ль ╕ г╕ркоту...
╤ ст╕н зволожене граф╕т╕,
Мов розт╕калось на льоту.
╤ так хот╕лось розгубити
У ц╕й мандр╕вц╕ дощов╕й
Все в╕дбол╕ле й пережите!..
Але найдужче... Образ тв╕й...

ОС╤ННЯ ╤СТОР╤Я

Поважний жовтню,
 пане м╕й ласкавий,
Як личить вам оливковий наряд!
Ну, запрос╕ть на ф╕л╕жанку кави
Самотню пан╕ б╕ля л╕хтаря...
Вона така розгублена ╕ мила,
В руках потерт╕ рукавички мне,
Тр╕поче, мов метеликов╕ крила,
На в╕тр╕ теракотове кашне.
Погомон╕ть про те, про се,
 м╕й пане,
П╕д шурх╕т падолисту ╕ газет,
П╕д брязкання металу й порцеляни
Послухайте розчулений кларнет.
Хай ваша пан╕ теплими вустами
Пригубить кави терпк╕сть запашну
╤ загориться ╕скорка м╕ж вами,
╤ затепл╕╓ погляд пан╕... Ну!..
Побудьте тр╕шки звабником
 принадним,
Даруйте компл╕менти ╕ в╕рш╕,
Хай подих тютюново-шоколадний
Зд╕йма╓ ураган в ╖╖ душ╕!..
Летять думок роз╕рван╕ конверти...
Та хто там зна╓, може, й неспроста
Чомусь вам личить
 стриман╕сть уперта,
А ваш╕й пан╕ — скромна простота...

СИНИ ╤ДУТЬ…
Микол╕ Михайлишину

Сини ╕дуть за обр╕╖ далек╕,
Не залишають зв╕сток ╕ адрес,
Немов п╕дбит╕ кулями лелеки,
Пливуть у сив╕й купел╕ небес.
Скривавлен╕ ╕ спален╕ у танках,
Роз╕рван╕ у пол╕ на шматки…
Чорн╕ють на похованих останках
Хрести, немов обвуглен╕ к╕стки.
За ними в╕дголосять панахиду
Тужлив╕ дзвони, дощ ╕ матер╕…
Невже з╕ смертю програно кориду
╤ ╜н╕т життя у св╕чц╕ догор╕в?
╤, кров’ю замережана, дорога
Пом╕ж ниток лягла на полотно…
Як мало ╖м в╕дведено земного
╤ як багато в╕чного дано!..
╤, мов з кор╕нням вирван╕ дерева,
Лишають по соб╕ глибокий шрам.
Сини ╕дуть тримати наше небо,
Щоб дати шанс
 ус╕м новим життям.

МАМА РОЗСИПАЛА СОНЦЕ…

Мама розсипала сонце
у нас п╕д в╕кном –
жовт╕ чубат╕ нарциси
розкрили долон╕,
леза листочк╕в
розр╕зали ╜рунту рядно,
в╕тру кивають
гол╕воньки н╕жн╕ ╕ сонн╕.
Мама блакить заплела
у волосся весн╕ –
крокус-метелик
обтрушу╓ зрошен╕ крильця,
кв╕тень його пелена╓
в ранков╕ п╕сн╕,
спати вклада╓ п╕д веч╕р
у тепле кубельце.
Мама, як щедра весна,
розплескала тепло –
╕ розма╖ття тюльпан╕в
стрункими рядами
вздовж огорож╕
строкатим огнем зацв╕ло,
дв╕р оживився, немов
петрик╕вський орнамент.
Мама пос╕яла слово
в дитяч╕й душ╕...
Слово з╕йшло,
н╕би сонцем обн╕жен╕ кв╕ти,
тягнеться в небо
проз в╕╖ густих спориш╕в...
Св╕тить.

╤ ЦЕ МИНЕ…
(«Все мина╓ ╕ це мине» —
напис на персн╕ царя Соломона)

╤ це мине: в╕дплаче, в╕дболить,
У часу ╓ можливост╕ маг╕чн╕.
До подиху зимового лиш мить,
А до весни, зда╓ться, ц╕ла в╕чн╕сть.
Та й це мине. Вулкани почутт╕в
Розв╕ються з роками, наче порох.
У ц╕й буденн╕й стал╕й су╓т╕
Не розберу, хто друг,
 а хто ╓ ворог...
Як╕ стежки мереживом тонким
Лягли й застигли в мене на долон╕?
Гортатиму пожухл╕ стор╕нки,
Коли зани╓ серце у безсонн╕.
Мов по сп╕рал╕ звичн╕й, знов ╕ знов
Повториться траг╕чне ╕ прекрасне...
╤ це мине. Лиш ╕стинна любов
Затвердне д╕амантом ╕ не згасне.

БАБЦЯ ПЕЧЕ ЗАВИВАНЦ╤ ВЕЛИКОДН╤…

Бабця пече завиванц╕ великодн╕,
Запах такий духмяний –
 на ц╕лий дв╕р!
Н╕би спуска╓ться з неба
 Дух Господн╕й,
П╕ч поз╕ха╓ жевривом, як фак╕р.
Бабця пече паски ╕ солодк╕ баби,
Сипле родзинки в т╕сто,
 немов з╕рки…
Мл╕╓ гаряче диво,
 рум’янцем вабить,
Лиже вогонь засмагл╕ хрумк╕ боки.
Збоку росте найменша
 рум’яна паска –
Буде смачна пот╕ха мен╕ мал╕й!…
П╕ч розпеклася,
 наче нагр╕та праска,
Пара, як б╕ле мливо, повзе по скл╕.
Тихо сиджу, бо рипатися негоже,
Щоб не потало т╕сто, що п╕дросло.
В кожному деку
 вродиться сонце Боже,
К╕птем обтрусить в комин╕
 темне зло.
╤ Берегиня роду тонка, мов св╕чка,
Руки, в╕д т╕ста б╕л╕, зд╕йме увись…
Бабц╕ давно нема╓ ╕ давня п╕чка
Вже не ваг╕тна здобою, як колись…
Але у Страсний тиждень,
 за крок до свята,
Щось дивовижне ко╖ться –
 в╕р не в╕р:
З пам’ят╕ вирина╓ старенька хата,
Мл╕╓ у печ╕ паска рожевувата –
Запах на ц╕лий Всесв╕т,
 не те, що дв╕р!..

ГАРТУЙ СЛОВА!

Гартуй слова, виточуй, як меч╕,
Плекай в уяв╕ образи ╕ рими,
Тримай набо╖ власно╖ душ╕
Сухими!
Вони тоб╕ згодяться у борн╕,
За мир ╕ правду р╕дного народу.
Не пром╕няй на ср╕бники др╕бн╕
Свободу!
Коли терп╕ння вилл╓ться за край,
Брехн╕ ╕ зла п╕дточаться основи,
П╕д кул╕ вийдеш, танки, пам’ятай,
З╕ словом.
╤ хай тебе не зупиня╓ страх:
У них ╓ лють ╕ дикий погляд зв╕ра,
У тебе – св╕тло чисте у думках
╤ в╕ра.
У тебе – Бог, В╕тчизна ╕ народ,
╤ янгол╕в пресв╕тл╕ силуети.
Шукай соб╕ духовних нагород,
Поете!

ДОПОКИ ТИ СПИШ…

Допоки ти спиш
 у м’якому сид╕нн╕ маршрутки,
Вколисана кадрами л╕та
 в мутному в╕кн╕,
╤ сняться тоб╕ у волосс╕ трави
 незабудки,
Чорничн╕ кущ╕ ╕ гриби
 на трухлявому пн╕…
Г╕рськ╕ перевали,
розгойдан╕ трелями р╕чки,
Пташиним сопрано,
 дзюрчанням др╕бного струмка,
Призах╕дне сонце –
 м’яке, наче полум’я св╕чки,
Духмяно╖ хво╖
 ╕ диму г╕рчинка терпка…
Самотн╕ човни
 на поверхн╕ блискучого плеса,
Немов заговорен╕
 мантрою бога в╕тр╕в…
Допоки ти спиш
 ╕ шиплять монотонно колеса,
Комусь ненаситна
 в╕йна ставить м╕тку м╕ж бр╕в…
╤ ц╕литься ч╕тко,
 а пот╕м – контрольний у скроню
(для б╕льшо╖ певност╕),
 жаль-бо не личить в╕йн╕.
А ти, влаштувавши
 за мр╕ями ласу погоню,
Так прагнеш себе
 вберегти в╕д су╓тност╕ дн╕в…
╤ серце вразливе
 сховати од в╕дчаю й болю
За ширмою власних
 ╕люз╕й ╕ св╕ту казок,
Немов боячись
 розбудити примхливицю-долю,
Зламати на дверях реал╕й
 ╕ржавий замок…
Та що воно зм╕нить?
 В╕йну не п╕д силу збороти,
Фарбуючи д╕йсн╕сть
 обвуглену в лаг╕дний тон…
Допоки ти спиш,
 десь у ╕ншому св╕т╕ – навпроти,
╢ т╕, що п╕д кулями
 ревно пильнують тв╕й сон…

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2015 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16060

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков