Версiя для друку Обговорити в форумi

Прочитав статтю «В Україні існує проблема Івана Франка» в газеті «Кримська світлиця», № 41 за 9 жовтня 2015 року. Дуже виважена, своєчасна і необхідна. Її автор, відомий український письменник, журналіст, громадський діяч Петро Перебийніс, підняв пласт проблем, які б давно мали вирішитись у незалежній Україні. Адже Іван Якович Франко — величина не регіональна, не всеукраїнська, а світова. Таких постатей на літературному обширі планети можна нарахувати на пальцях рук. Будь-який народ гордився б таким талантом — поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, публіцистом, фольклористом, редактором, філософом… Усі його титули не перелічити.
А що ж ми маємо? Як ми цінуємо Каменяра і його творчий скарб? І що зробило наше українське літературознавство, громадськість і влада для популяризації та увічнення Генія? Куди не поткнися, — тиша. Таке враження, що в цьому питанні все гаразд. А насправді…
Правильно наголошує Петро Перебийніс: Івана Франка знають головним чином на теренах західних областей. І не дивно. Там він народився, виростав, навчався. Але ж тепер він — великий син всієї України. І його мали б шанувати і знати не менше, ніж Тараса Шевченка. Як пише автор статті, на Лівобережжі про нього говорять хіба що на уроках української літератури. Я родом із одного з райцентрів запорізького краю. Не пам’ятаю жодного випадку, щоб на честь якоїсь річниці Івана Франка проводились масові заходи, конференції, диспути тощо.
Те саме і в Криму, де я мешкаю понад тридцять років. Єдине, що тут нагадує про Івана Франка, це Кримська універсальна бібліотека його імені та бульвар з мініатюрним білим бюстиком, в якому важко впізнати Каменяра. В часи незалежної України тут про нього не згадували, а тепер і поготів. Зараз на півострові все українське, м’яко кажучи, не в пошані.
Мені здається, що декому просто вигідно замовчувати це велике ім’я. У влади в центрі і на місцях не було і немає бажання популяризувати його творчість. На мою думку, причин декілька. Чимало чиновників, закінчивши виші, так і не дізналися про значення його доробку. Ну, в якому технічному ВНЗ хоча б побіжно вивчали Франка?! Є й такі, хто зумисно його замовчує, — особливо серед духівництва, яке не може пробачити Франкові написаної «Поеми про сотворіння світу». Добре, що хоч анафемі не піддали.
Пам’ятаєте його вірш «Сідоглавому» із збірки «Мій ізмарагд»? Там є строфи, що актуальні й сьогодні, — б’ють по корупціонерах різних рівнів, лжепатріотах, брехунах, пристосуванцях:

«Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю її
З надмірної любови».

Прочитавши таке, який «уважающій сєбя» чинуша схилятиме коліна перед Іваном Франком, тим більше, дбатиме про розповсюдження його ідей та мудрості серед простого люду. До речі, його творчість могла б стати ідеологічним засобом у боротьбі зі страшним лихом, яке вкорінилося в Україні, — з тотальною корупцією згори донизу та з феодальним олігархатом, що усе прибрав до своїх рук, залишивши народу крихти. Та це радше мрії, адже засоби масової інформації у руках мультимільйонерів, а тому чекати від них передач про життя та творчість видатного митця не варто. Так повелося.
А що ж наше Міністерство інформаційної політики, Держкомітет телебачення і радіомовлення, які мали б цікавитися, на яких засадах формується світогляд українців? Держкомітет у 2004 році заснував премію імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності і заспокоївся. Добре, що хоч деякі прогалини заповнили громадські організації. Так, НСПУ вже понад двадцять років організовує відбір робіт на премію імені Івана Франка за переклади та популяризацію української літератури за кордоном. В Івано-Франківську заснована премія його імені в галузі літератури і журналістики. Але ж, будьмо відверті, для величини такого рівня всього цього замало. Так і напрошується думка, що пора б уже започаткувати всеукраїнську державну премію імені Івана Франка, яка мала б не нижчий статус, ніж Шевченківська. І вона б ні на йоту не применшила авторитет нашого всесвітньо відомого Кобзаря. Навпаки, сприяла б згуртуванню та зближенню заходу і сходу України, формуванню не містечкового, а державницького світогляду громадян на теренах усієї держави. Адже і Тарас Шевченко, й Іван Франко мріяли про одне й те саме — про волю народу, справедливий устрій держави.

Згадаймо слова Каменяра:
«Наша ціль — людське щастя і воля,
Розум владний без віри основ.
І братерство велике, всесвітнє,
Вільна праця і вільна любов!»
(«Товаришам із тюрми»).

Петро Перебийніс справедливо нарікає на те, що дуже обмежене коло видань про творчість Івана Франка. На це спромоглося хіба що дрогобицьке видавництво «Коло». Спасибі за таку ініціативу. Проте наклади тих видань мізерні. Що таке триста примірників? Та їх не вистачить на те, щоб роздати у бібліотеки та ВНЗ однієї Львівської області. І тут не вина поліграфістів, а біда — немає коштів. Їх міг би виділити Кабінет Міністрів України. Могли б і олігархи трохи розкошелитися, і кандидати в народні депутати, котрі в періоди виборів розтринькують величезні суми на нікчемний самопіар та виготовлення пустопорожніх агіток і проспектів. Совкова звичка — на найнеобхідніше грошенят не знаходиться.
Прикро про все це писати та нагадувати. Та доводиться. Може ж, колись схаменемося та почнемо на державному рівні клопотатися про возвеличення народного духу, про який дбали українські генії. Чого чекаємо? Марно на когось сподіватися. Нашу роботу ніхто за нас не робитиме. «Лупаймо цю скалу!».

Віктор СТУС,
письменник, заслужений журналіст України та АРК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2015 > Тема "Душі криниця"