Версiя для друку Обговорити в форумi

Москва сльозам не вірить...

Валентина МЕЛЬНИКОВА, відповідальний секретар Спілки комітетів солдатських матерів Росії

— Зараз на сході України, нарешті, почалося реальне перемир’я. Вважається, що Кремль перевів війну до Сирії. Туди їдуть з Донбасу як російські тележурналісти, так і російські військовослужбовці. А які у вас персонально відчуття?
— Мені важко говорити про ситуацію загалом. Можу тільки сказати про себе, про нашу організацію: у нас вже давно немає звернень із приводу відправлення в Україну. Однак сказати детальніше, що там відбувається, чи комплектуються ще росіянами бойові розрахунки, розрахунки військової техніки, не можу, не знаю.
— Можете уточнити, з якого саме терміну така ситуація?
— Щодо України, тобто щодо можливого відправлення туди, приблизно з весни, з квітня-травня у нас немає жодного звернення... Звичайно, хотілося б, щоб увесь цей жах узагалі припинився... І є загальне відчуття, що зараз кількість російських військовослужбовців там скоротилася. Зрозуміло, що без російських військ, без введення техніки такої війни там не було б. Хочеться вірити, що Європа дотисне Росію щодо припинення війни в Україні.
— Ви можете узагальнено сказати, скільки було до вас звернень за весь час війни з Україною?
— По всіх наших комітетах було, напевно, десь близько 500 звернень. Це — якщо будемо вважати з перекидання десантників на початку 2014 року. Там був великий галас. Перекидали багато народу, і там було багато призовників. Це почалося в лютому. Спочатку перекидали на базу Чорноморського флоту. До мене зверталися, але я пояснювала: хлопці, у нас квота — 25 тисяч (максимальна чисельність російських військовослужбовців, зафіксована в українсько-російських домовленостях про базування ЧФ РФ у Криму; до початку окупації контингент становив близько 16 тисяч, — ред.). Що ми можемо зробити? Нічого... Заборонити не можемо. А вже коли перекидання через Керч почалося, ми щодо нього помалу почали діяти. У нас є на сайті лютневе звернення до Головної військової прокуратури з приводу шести осіб. Родичі персонально до нас звернулися у зв’язку з тим, що хлопців-призовників направляли в Україну... Стосовно Криму взагалі в розумінні закону все було зроблено так, що «по-хорошому» Головна військова прокуратура повинна була судитися і судитися.
— А систематизувати типи звернень можете?
— Важко порахувати їх і класифікувати. Уявіть, мені в «ВКонтакте» анонімно написала жінка, яка непокоїться, що сина кудись послали. Я відповідаю, після чого вона зникає і більше до нас не звертається... Ну, так, суто оціночно, можу сказати, що минулого року був великий сплеск у серпні-вересні. Це — ті, хто побоювався, що з Ростовської області відправлять в Україну. Таких було декілька десятків. Потім були поодинокі звернення, що не можуть поховати, — не доправлене тіло і немає документів. А потім пішли звернення від хлопців, які вже були в Україні й відмовлялися їхати вдруге. Наприклад, за московською приймальнею у нас таких було, мабуть, з десяток.
— Ви багато говорите про це, хоча людям, напевно, все одно важко повірити. Ви стверджуєте, що російським військовослужбовцям відмовитися від війни в Україні дуже легко...
— Елементарно! Тому що є статут військовий, є закон про військовий обов’язок. І будь-який рапорт має бути задоволений — якщо не командиром частини, то військовим прокурором. І те, що цим не користуються, для мене дивно. Якщо самі солдати не розуміють, що відбувається, то де їхні рідні? Де ці молоді дівки, яким, таке враження, зовсім не шкода своїх чоловіків. До нас може звернутися будь-хто. Ми допоможемо скласти типову заяву — у нас все це є.
— Нещодавно з’явилося повідомлення, що Майкопський гарнізонний суд виніс вирок відносно п’яти службовців за контрактом, які самовільно залишили полігон «Кадамовський» у Ростовській області. Вони пояснили це «нестерпними умовами утримання і постійною агітацією їхати добровольцем на Донбас».
— Детально коментувати цю новину я не можу. Повторюю: поки САМІ СОЛДАТИ АБО ЇХНІ РІДНІ до нас не звернуться, ми нічого робити не можемо. У цій історії хтось проґавив у цих солдатів можливість — законну! — не доводити ситуацію до кримінальної справи. У нашій практиці такого не було. У нас хто не хотів їхати в Україну, хто звернувся до нас — усім допомогли просто звільнитися. А тут дивна історія. І що насправді вирішили ці хлопці, чому не вистачило глузду розв’язати конфлікт мирно, мені зовсім незрозуміло.
— А чим закінчилася інша широковідома історія — з дев’ятьма десантниками Свірської дивізії ПДВ, які «заблукали» і потрапили в Україну? (Обмін відбувся в серпні 2014 року, — ред.). Вони ж, здається, зверталися до вас.
— До нашого костромського комітету звернулися їхні матері. І комітет допомагав їм, чим міг, поки вони всі не «пішли в підпілля».
— В який момент це сталося?
— Спершу хлопці думали, що продовжать службу, потім їх усіх позвільняли. Спочатку вони звернулися до нас: «Ось, нас звільняють...». Ми сказали, щоб хлопці написали заяву, лист. Але вони не захотіли, просто звільнилися. І ніхто не став добиватися.
— А які папери, заяви у вас є в зв’язку зі справою Єрофєєва та Александрова?
— У нас є лист Александрова, де він повідомляє про те, що з військової служби не звільняється і у відпустку не йшов. Є заява його матері, що підтверджує цей факт. Я впевнена, що так воно й є.
— Офіційні російські органи у зв’язку з цим щось відповідали на ваші запити?
— Ми зверталися до прокуратури, але отримали абсолютно вражаючу відповідь. Нам відповіли: «Встановлено, що в грудні 2014 року Єрофєєв та Александров звільнилися з контрактної служби». Ким встановлено? Де номери наказів, де точні дати? Коли нам відповідають серйозно, пишуть не так. Нісенітниця це все!
— А від Єрофєєва жодних заяв немає?
— Ні. Ну, він очевидно вважає, що як офіцер, за допомогою адвокатів, за допомогою російських журналістів, сам якось упорається в цій ситуації. Якщо людина до нас не звернулася, як ми можемо знати її бажання, плани? У нас же був на початку війни з Україною хлопчина, який там залишився. Ну чого нам його витягати, якщо він не хоче повертатися? Рядові хлопці, яких ми торік довго визволяли, ось вони хотіли повернутися. І, зрештою, повернулися.
— Для прикладу розкажіть про цей випадок докладніше.
— Це — історія Петі Хохлова і його товариша по службі, хлопчика-башкира. Історія була цікава, показова. В кінці серпня минулого року СБУ виклала в ютубі записи свідчень полонених. І серед них був Петя Хохлов (Хохлов Петро Сергійович, 1995 року народження, рядовий 9-ї окремої мотострілкової бригади ЗС РФ, дислокованої в Ростовській області, — ред.). Його брат побачив цей ролик і почав скрізь звертатися — до військових, до ефесбешників, до прокуратури, що ось брат у полоні — допоможіть, звільніть. А ще звернувся до нас і журналістів. Ми Петю знайшли. Розмовляли з рубанівським центром (Центром обміну військовополоненими Володимира Рубана, — ред.). У вересні під час обміну «всіх на всіх» цих хлопців передали до «донецького ополчення». А потім ми ще довго-довго вимагали, щоб їх звідти переправили до Росії. Допоміг американський журналіст, який у цій роботі брав участь. Ми вирішили, що все-таки треба публікувати статтю (матеріал Джошуа Яффи в «The New York Times» вийшов на початку січня 2015 року, — ред.). І після цього буквально за два дні хлопці опинилися в Росії. Тобто військові все-таки присоромилися. Але для цього потрібно було, щоб вийшла стаття в американській газеті.
— Наскільки я розумію, обмін виходив дещо дивний, неповний?
— Так, під час обміну «всіх на всіх» українських військовослужбовців на «донецьких» — російських військовослужбовців у підсумку до Росії не повертали. А залишали їх там, на Донбасі. Ось це було дивно, тому що за конвенцією звільнений військовополонений повинен бути вилучений із зони бойових дій. А по-хорошому їх взагалі треба звільняти з військової служби... Ось ми і намагалися присоромити наших наглядачів за законом — прокурорів.
— Тобто у випадку з російськими військовослужбовцями потрібно було, по суті, двічі домагатися їхнього звільнення, повернення. І де був Петя?
— У Козіцина в Луганську — у цих козачих частинах.
— Після цього природно запитати: як вам здається, скільки там, у зоні конфлікту, російських військових, а скільки місцевих?
— Я тільки одного разу наважилася дати таку експертну оцінку — у серпні-вересні минулого року. На мій погляд, тоді було 80% російських військовослужбовців і 20% — місцевого ополчення. Наголошую, жодних документальних даних у мене немає, це моє оціночне судження.
— Нинішня Українська війна — не перша війна для нової Росії. І, напевно, правильно буде розглядати її в одному ряду з іншими війнами, порівнювати з ними. Ви часто повторюєте, що ваша організація «пережила дев’ять воєн». Можете перелічити їх? Що саме «солдатські матері» вважають війною?
— Ми, наша організація, вважаємо війною дії, пов’язані з перебуванням наших солдатів у бою. Дивимося... По-перше, наслідки Афганської війни. Саму війну ми не застали, але наслідки її отримали в повний зріст (організація солдатських матерів була створена у 1989 році, — ред.). Займалися багатьма питаннями: виведення військ — повернення, інваліди, непрацюючі. Усе це впало на наш комітет, його відділення у всіх республіках СРСР. Друга війна — Нагірний Карабах. Коли ми почали працювати, війна вже йшла: у 1989-1990 році були досить інтенсивні бойові дії. Туди направляли солдатів за призовом для «роззброєння незаконних військових формувань». Потім були війни в Середній Азії. Війна в Таджикистані — перед частковим відходом радянських військ звідти (1992 рік, пізніше громадянська війна тривала до 1997-го, — ред.). Наші мотострілецькі бригади і прикордонники також брали участь у бойових діях. Далі — Ош, Киргизія, там теж брали участь наші солдати й офіцери (2010 рік, — ред.). Це — четверта війна. Потім, природно, Чечня. Зазвичай говорять про дві чеченські війни. Але справа в тому, що в Першої чеченської війни була своєрідна інтродукція, штурм Грозного 26 листопада 1994 року (проводився силами «чеченської опозиції» за участі завербованих військовослужбовців російської армії, російської техніки, танків і вертольотів; завершився провалом, — ред.). Для нас це теж була окрема війна, хоч і дуже коротка. Ми змушені були займатися звільненням наших полонених, їхньою реабілітацією. Та ще й рятувати їх від кримінального покарання (за російськими законами, — ред.). Це — наша п’ята віха. Шоста і сьома — це Перша і Друга чеченські війни. Потім була війна в Грузії, Південній Осетії — восьма. Така містика: для всього світу «війна 08.08.08» і для нас теж восьма війна. І дев’ята — ось ця війна в Україні.
— Ви казали, що головна особливість останньої війни, Української, у дуже низькій активності родичів солдатів, матерів. І дивувалися цьому факту. Але, на мою думку, пояснення очевидне: шовіністичний угар «кримнашу», активна робота пропаганди.
— Заждіть! Заждіть! Наша організація створювалася за радянських часів. Я вас запевняю, що більше промивання мізків, ніж тоді, важко уявити. Але навіть полонених в Афганістані батьки не боялися шукати. Нехай не всі 350 осіб, а лише декілька, але все-таки... Напевно, те, про що ви сказали, якось впливає. Але все одно я не можу цього зрозуміти. З самого початку, коли військовослужбовців у серпні-вересні 2014 року до Ростовської області перекидали, ми батькам казали: «Їдьте забирати!». Але ніхто не поїхав. Ось це мене здивувало! Чому до Чечні, під бомбардуванням, з реальною загрозою життю їхали, у гори пробиралися, а тут — ні?
— Мені здається, що за всієї всеосяжності радянської пропаганди вона в останні роки СРСР була вже маразмуючою. Люди частіше сміялися над нею, ніж вірили. А зараз пропаганда дуже жорстка, щира, гаряча. Люди вірять, що вони встали з колін. І з палаючими очима розкуповують футболки з «ввічливими людьми».
— Так ось це і є проблема психіатрична, якщо в людей є така впевненість. Чому вони не дають цим людям захищати своїх близьких, яким загрожує смерть? І я ставлю це запитання, тому що для нас це велика проблема. Ми ж працюємо з призовниками, із солдатами, які служать. І ми повинні розуміти, як спілкуватися з цими людьми, щоб вони захотіли нашої допомоги: рекомендацій, застережень. Ми звикли за чверть століття до того, що нас розуміють, до нас прислухаються. А тут просто цілковита дурість.
— Наприкінці літа у зв’язку з кампанією зі знищення санкційних продуктів у Росії заговорили про мобільні крематорії. Тоді ж було висловлено припущення, що їх можуть використовувати для приховування загиблих солдатів, спалення тіл. Ви, здається, і раніше стикалися з цією темою?
— Розмова про це велася давно, у робочій групі з військовополонених, зниклих безвісти, інтернованих. Була така комісія при президенті (її створили давно, ще при Горбачові). У зв’язку з тим, що в Ростові були проблеми з великою кількістю загиблих, представники МВС і ще якась фірма запропонували таку історію. Невеликі муфельні печі, крематорії, які можна перевозити. Але тоді все це не пішло. Це був 1998-1999 рік.
— Чи є у вас офіційні списки загиблих з різних воєн?
— Жодних офіційних списків ніхто публікувати не буде! Я хочу нагадати, що Радянська Росія і теперішня Росія ніколи не вказувала навіть точної кількості загиблих, не кажучи вже про списки прізвищ. Єдиний виняток — точні списки загиблих зробили щодо війни в Південній Осетії. Війна була несподівана і незаконна, потрібно було встановлювати статус, робити виплати сім’ям загиблих. Тому там змушені були. Микола Панков на це діло пішов (М. Панков — заступник міністра оборони РФ з кадрів, — ред.). Можливо, ще й тому, що війна була коротка, загиблих не дуже багато. А так... Які там причини загибелі, що будуть виставляти в поясненнях? Ми з самого нашого виникнення казали: «Подивіться на Російську імперію. Ми заявляємо, що російська армія повинна бути спадкоємицею тієї армії. Але там кожна людина була на обліку: де поранена, де лікується, де загинула, де похована?». Усе це публікувалося щотижня в газеті «Русский инвалид». А ось ця підла фраза радянських полководців: «Русские бабы еще нарожают» — провокує таке ставлення до своїх загиблих солдатів і офіцерів.
— А яка ситуація зараз із воєнними діями в Сирії?
— Тут зовсім просто. Сирія є легальною бойовою операцією. І ніщо не заважає людям, яких направляють туди, відмовитися. Так, звичайно, з ними можуть розірвати контракт або накласти якесь адміністративне стягнення. Але в законі чітко написано про ці «операції з підтримання миру» — «добровільно, за контрактом». І якщо людина не пише рапорт, її не можна послати за кордон.
— На прощання — яке побажання могли б дати Україні та українцям?
— Ну, що... Тримайтеся, родичі! Я все-таки наполовину українка. У мене там багато двоюрідних сестер і племінників. Мій батько народився у Чернігівській області в багатодітній родині, потім багато поїздив, жив у Шостці, під Одесою, у Києві... Тримайтеся! Будемо сподіватися, що нам разом вдасться це неподобство припинити. Дуже співчуваю Україні, тому що це — країна, яка могла б процвітати і жити в спокої. Але, на жаль, ваша країна — приклад наївного ставлення до виборів. І відповідальність за сьогоднішню ситуацію частково лежить на тих людях, які обирали Януковича. Хоча не мені говорити. Адже ми в Росії відзначилися по повній! Хоча багато хто в 1999-му, 2000-му попереджав, що від людини з КДБ, тим більше з дрібних чиновників, важко чекати хорошого.
— Нещодавно надійшла радісна новина, що Світлана Алексієвич стала лауреатом Нобелівської премії з літератури. Мені здається, що ви не могли не спілкуватися з автором книги «Цинкові хлопчики» (1989, про Афганську війну, — ред.).
— Так, правда. Ми колись отримали її допомогу, на самому початку нашої роботи. Вона була дуже авторитетною — за часів нашого спілкування з Міжрегіональною депутатською групою у Верховній раді СРСР. Я дуже рада за Світлану, вона — відважна й талановита письменниця. А недоумки, які брешуть зараз на неї, — маразматики і заздрісники.

Олег КУДРІН
(«Укрінформ»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 06.11.2015 > Тема "Резонанс"