Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#46 за 13.11.2015
«НАША ВОЛЯ ЩЕ МАРИТЬ...»

Клуб поез╕╖

Сьогодн╕шню поетичну стор╕нку «Кримсько╖ св╕т лиц╕» укладено з твор╕в талановито╖ поетеси з Под╕лля Олени ╤ськово╖.
Олена Володимир╕вна ╤ськова (Миклащук) народилася 12 кв╕тня 1983 року в с. Верб╕вц╕ Шепет╕вського району Хмельницько╖ област╕. П╕д час навчання у Вербовецьк╕й ЗОШ ╤-╤╤ ступен╕в та Вишневецьк╕й ЗОШ ╤-╤╤╤ ступен╕в брала активну участь у творчих конкурсах, здобувала перемоги на обласному р╕вн╕. У 2000-му стала студенткою Р╕вненського державного гуман╕тарного ун╕верситету.
З 2004 року – вчитель н╕мецько╖ мови Вербовецько╖ ЗОШ ╤-╤╤ ступен╕в. З 2010-го — заступник директора з навчально-виховно╖ роботи. Зам╕жня. Ма╓ донечку.
Друкувалася у газетах «Шепет╕вський в╕сник», «Под╕льськ╕ в╕ст╕», «Гарний настр╕й», «Життя», «Осв╕тянський в╕сник» Шепет╕вського РМК, у журналах «Дн╕про», м╕жнародному л╕тературно-художньому журнал╕ «Склянка Часу*Zeitglas», в альманахах «Ск╕ф╕я» м╕жнародного л╕тературно-художнього журналу «Склянка Часу*Zeitglas», «Лелеки л╕та». — Хмельницький, 2008; у зб╕рц╕ укра╖нсько╖ поез╕╖ «В╕ла╜ почутт╕в». — Ужгород, 2012; «100 твор╕в, як╕ варто прочитати цього л╕та» — Хмельницький, 2013, «Соф╕я» — Хмельницький, 2014, «Говорить Майдан» — К., 2014, «Завдання завтрашнього дня» — Хмельницький, 2014, «Во╖нам св╕тла» — Ужгород, 2015, «Живи, Над╕╓», 2015 (ел. книга), «Я серцем ненароком в╕дболю…» — Р╕вне, 2015.
У 2012 роц╕ пос╕ла 5 м╕сце у загальному зал╕ку серед 100 кращих поет╕в-осв╕тян Укра╖ни — за п╕дсумками конкурсу «Поетичн╕ таланти укра╖нсько╖ осв╕ти». В цьому ж конкурс╕ у ном╕нац╕╖ «Романтичн╕ в╕рш╕» здобула 1 м╕сце, а в ном╕нац╕╖ «В╕рш╕ на виховну тему» — друге.
У 2013 роц╕ стала переможцем конкурсу гумористичних м╕н╕атюр «А Василя Купала…» та конкурсу «100 твор╕в, як╕ варто прочитати цього л╕та», лауреат ╤╤╤ М╕жнародного поетичного конкурсу «Чату╓ в стол╕ттях Чернеча гора».
Окр╕м в╕рш╕в, пробу╓ себе як поет-п╕сняр. У сп╕впрац╕ з композиторами В╕ктором Охр╕менком, Серг╕╓м Голоскевичем та Миколою Ведмедерею написано близько 20 п╕сень.
╢ членом р╕зних ╤нтернет-сп╕льнот «Клубу поез╕╖», сайту «Натхнення», М╕жрег╕онального л╕тературного клубу «Об’╓днан╕ словом», л╕тературно╖ студ╕╖ «Доля».
Автор зб╕рки «Рветься душа у небо».
В╕рш╕ Олени ╤ськово╖ неповторн╕. ╥х неможливо обминути, не вп╕знати, переплутати з ще чи╖мись. Образн╕, кольоров╕, сповнен╕ сонячного св╕тла, нестримних в╕тр╕в, жагучих почутт╕в – ╖х просто неможливо читати в╕дсторонено, бо одн╕ по в╕нця сповнен╕ неп╕дробною пристрастю, н╕жн╕стю, любов’ю, ╕нш╕ ж печуть, мов жар, крають серце – до болю, до кривавих сл╕з…

Олена ╤СЬКОВА
«НАША ВОЛЯ ЩЕ МАРИТЬ...»

АНТРАЦИТОВА Н╤Ч

Антрацитова н╕ч — по дрес-коду
 вбрання ╕ прикраси:
Чорне плаття до п’ят
 ╕ намисто сапф╕рових з╕р.
Мов червона дор╕жка,
 з багряного листя паласи
Простелились до н╕г.
 Променивсь веселково еф╕р.
Слався шлейфом туман
 у б╕рм╕тно-велюрових травах,
Перламутров╕ роси
 зл╕тали ╕скристо униз…
Посм╕хнулась ╕ зникла,
 а всл╕д розгорялась заграва.
Аромат ╖╖ т╕ла
 розв╕ював вран╕шн╕й бриз.

ЯК ПОТОНЕ СЕЛО В Б╤ЛОСН╤ЖН╤М ВБРАНН╤…

Як потоне село
 в б╕лосн╕жн╕м вбранн╕,
Мов до шлюбу одягнутих вишень.
Принесу у долонях небесн╕ вогн╕
╤ п╕ду, не сполохавши тиш╕.
Вигра╓ у волосс╕, лоскоче уста
Пром╕нцем м╕сяченько уповн╕.
Ти прокинешся раптом —
 к╕мната пуста,
Т╕льки зор╕ в небесн╕й жаровн╕.
Зазирне у в╕дкриту кватирку в╕трець
╤ потягне за руку до саду.
Серед трав роздухмянився трунко
 чебрець,
Вигляда╓ шпориш з-за фасаду.
╤ озветься м╕норно
 завмерла струна,
Сльози щастя сполохають сушу—
Це крадеться навшпиньки
 красуня-весна
У твою переболену душу.
* * *
Гапту╓ м╕сяць росами стежину,
З подолу трусить
 на траву бурштин,
Карм╕ном п╕дфарбовують
 жоржини
П’янк╕ уста, спираючись на тин.
╤ мл╕ють мальви в сут╕нках
 цнотливо
В╕д доторку гульв╕си-споришу.
В долонях липи зор╕ мерехтливо
Вистрибують ╕з крапельок дощу.
Навпоч╕пки прис╕вши б╕ля хати,
Барв╕нок пне листочки в небеса.
╤ лиш будяк самотньо-волохатий
Сво╖ голки у сут╕нках чесав.

ДИТЯЧИЙ ПОГЛЯД НА НЕДИТЯЧ╤ РЕЧ╤

Сьогодн╕ розбили м╕й св╕т,
 н╕би вазу.
Посипались спогади в н╕ч
 черепками.
М╕й тато п╕де. Й не вернеться…
 н╕ разу…
Х╕ба крадькома… серед ноч╕…
 думками.
Бо в т╕тки чужо╖ сво╖ ╓ проблеми,
╤ д╕тки ╖╖ хочуть таточка ласки…
А я замерзаю, мов цв╕т хризантеми:
Я теж ще дитина! ╤ теж хочу казки!
Матуся з роботи ледь плента╓ ноги…
(Як╕ можуть бути
 при╓мн╕ моменти?)
В дитяч╕й душ╕ лиш сум’яття
 й тривоги.
А татко наш справно да╓ ал╕менти.

ДОЩ ╥╥ НЕ ПУСКАВ…

Дощ ╖╖ не пускав ╕з вокзалу у потяг:
То вглядався у оч╕, то ст╕ною ставав.
Виривав ╕з рук двер╕
 розгн╕ваний протяг…
А на вулиц╕ в╕рно
 змоклий потяг чекав.
Лиш секунда вагань…
 ╤ у зливу, мов в пр╕рву….
По╖зд «Ковель-Москва»…
 Небо-армагедон…
Нерви… Сльози: «Стоп-кран,
 мабуть, зараз я з╕рву…»
…Вона з тисяч отих,
 що б╕жать за кордон.
А вернувшись додому,
 ногами ледь човга,
Хто у тридцять хова
 сивину волосин…
Вона зникне у злив╕…
 Надовго. Надовго…
А удома чека╓ малесенький син….
Дощ ╖╖ не пускав…

А СИН П╤ДР╤С…

А син п╕др╕с ╕ б╕льше вже не жде
Сво╖х батьк╕в ╕з вир╕ю-дороги.
Згубив у снах, н╕як не в╕днайде
Дитяч╕ мр╕╖, бол╕ ╕ тривоги.
В╕н впевнений: його батьк╕в любов
У кольор╕ — зелена до оскоми…
Озветься ще на голос мами кров.
Та важко-важко, н╕би в╕д утоми.
╤ понесеться спогад╕в р╕ка
У роздумах, немов м╕ж берегами:
Чи сн╕г ╕де, чи сонце прип╕ка,
А в╕н, малий, щодня чека╓ мами.
Благенька куртка. Повн╕ оч╕ сл╕з.
Безр╕дне цуценятко на перон╕.
Та знову марно — по╖зд не прив╕з…
Чуж╕ обличчя в кожному вагон╕.
╤з плином л╕т байдужост╕ броня
Зм╕нила почутт╕в добротний одяг.
Та т╕льки коле серденько стерня
Щораз, коли про╖де поруч потяг.

ЛИСТ ДО МАМИ

Прив╕т, матусю. Ти тепер далеко.
Чужа кра╖на, звича╖ чуж╕…
А я самотня, як ота смерека,
Що виросла н╕зв╕дки на меж╕.
Тоб╕ нелегко: ц╕лий день в робот╕
За м╕дяки й недо╖дки пан╕в.
Без тебе, неню, я щодня в скорбот╕
╤ тато... постар╕в ╕ помарн╕в.
Почав помалу заглядати в чарку
(Бува п╕д веч╕р ноги ледь несе).
Тод╕ ховаюсь тихо в закамарку:
Дасть Бог — засне, ╕ бурю пронесе.
Не докоряй, що ут╕кала з дому,
Що з хлопцями гуляла ╕ пила…
Тоб╕, моя матусю, не в╕домо,
Як хочеться хоч крих╕тку тепла!!!
Ти промовчиш,
та не при╖деш… знову…
Лиш зконверту╓ш в долари любов.
В╕дплачуся й забуду про розмову:
Чуж╕ша╓ в╕д бол╕ р╕дна кров…

ПРОБАЧТЕ, МАМО…
Вс╕м загиблим...

Пробачте, мамо,
 що не зм╕г мовчати,
Коли на г╕дн╕сть стали чоб╕тьми.
Оця в╕йна не мною розпочата,
Та я Вкра╖ну затулив грудьми.
Пробачте, мамо. Не чекайте в гост╕.
Мов маки на асфальт╕, моя кров.
Тепер мен╕ п╕двладний час
 ╕ прост╕р...
Так любо тут на куполах церков,
Така красива наша Укра╖на,
За не╖ ╕ життя, пов╕р, не жаль…
Щоб т╕льки знов не стала на кол╕на!
Щоб т╕льки вол╕
 сонячний кришталь
Не розлет╕вся зрадою на друзки!
Тод╕ оце все буде недарма…
На прапорах
 чорн╕ють болю смужки:
Я не один. Вже багатьох нема.
Пробачте, мамо. Не клен╕ть же долю.
Це виб╕р м╕й: стояти до к╕нця…
А може, я гр╕хи отут в╕дмолю
Свого народу в в╕щого Отця?
…Розс╕╓ сонце димов╕ тумани —
Народ м╕й ангел об╕йме крильми.
╤ я вернуся пам’ят╕ в╕трами,
Бо Укра╖ну затулив грудьми.

ПОЛИНОВО…

Полиново…
В душ╕ полиново…
М╕й народ, мо╖ р╕дн╕ ╕…
Смерть.
Що надбали —
Руйну╓ться вщерть.
А ╕з збро╖
одне т╕льки слово.
Калиново…
Навкруг калиново…
Т╕льки крик…
Т╕льки кров ╕ вогонь.
╤з пробитих
В╕тчизни долонь
В небеса полет╕ли раптово
Чист╕ душ╕…
Пречиста Покрово,
Затули,
Заступити цих людей…
Бо дзюрчить
╕з пробитих грудей
Тихим докором
кров пурпурова…

КАЗАЛА МАМА: БУДЕ ВЖЕ В╤ЙНА…

«Казала мама: буде вже в╕йна…» —
Промовило д╕вчатко на уроц╕.
Що в╕дказати,
 якщо смерть в п╕вкроц╕?
Коли аж стогне р╕дна сторона?!.
Казала мама: буде вже в╕йна…
Сто╖ть дитя, очата волошков╕,
А в них питання зболено тремтить,
Хустинкою втираючи блакить:
«М╕й тато там,
 де сльози пурпуров╕…»
Казала мама: буде вже в╕йна…
«Я тут для нього вчора малювала:
Ось р╕чка, поле, мама, тато, я,
Ось побратими татов╕ стоять.
╥х Божа Мати вкрила покривалом...»
Казала мама: буде вже в╕йна…

ПРОКИНЬТЕСЬ, ТАТУ…
Пам’ят╕ загиблих

Прокиньтесь, тату,
 год╕ вам вже спати.
Погляньте, в неб╕ сонечко з╕йшло,
До прац╕ стало наше все село,
А ви спите, одягнут╕ у шати…
Прокиньтесь, тату,
 год╕ вам вже спати…
Тремб╕тами заплакали Карпати,
Ст╕кають воском зоряно св╕чки.
Навкол╕шки припала до руки,
За н╕ч зб╕л╕ла, мов голубка, мати…
Прокиньтесь, тату,
год╕ вам вже спати…
Людей багато йде до нас до хати,
Сп╕вають г╕мн,
 вмиваючись сл╕зьми.
╤ вас несуть… А як же, тату, ми?
Як нам без вас у св╕т╕ виживати?
Прокиньтесь,
тату, год╕ вам вже спати!
Прошу спин╕ться,
 поклад╕ть лопати!
Дозвольте подивитись ще хоч раз!..
…Сльозами й кров’ю
 скр╕плено наказ
В живу м╕шень
безжал╕сно стр╕ляти.
Вставайте, люди,
год╕ вам вже спати!

СМАК В╤ЙНИ

Ви зна╓те, яка на смак в╕йна? —
Вона г╕рка, немов дитяч╕ сльози.
Коли дзв╕нка чека╓ш доп╕зна
╤ засина╓ш з донею в знемоз╕.
В╕йна — г╕рка!
Вона солодка: Боже, подзвонив!
О п’ят╕й ранку на одну хвилину!
Немов знайшла у попел╕ в╕йни
Життя ван╕льно-приторну
зернину.
В╕йна — солодка!
Вона пекуча. То ужалить «Град»,
То вибух обпече червоним перцем.
Тут кожен день г╕рчичний зорепад
Все спалю╓ в ╕мбирн╕м ритм╕
 скерцо.
В╕йна — пекуча!
Вона солона. В╕д смертей ╕ ран.
До д╕атезу, до кам╕ння в серц╕.
Коли ╕дуть — кому ще не пора…
Так солоно!
Пекучо так!
…Хто б стер це!
В╕йна — солона!
Ви зна╓те, яка на смак в╕йна?!!

ВИМИВАЮТЬ ДОЩ╤ ЗАК╤ПТЯВЛЕН╤ РАНИ МАЙДАНУ…

Вимивають дощ╕
 зак╕птявлен╕ рани Майдану,
Та чи зможуть в╕дмити
 просякнутий кров’ю асфальт?
Хто життям заплатив,
 щоб отримати волю жадану,
Залишився у серц╕,
 та зник ╕з запроданих шпальт.
Наша воля ще марить,
 не може п╕днятися з л╕жка,
╥й далася взнаки
 з водомет╕в полита зима.
Кажуть в пекло йде шлях,
 а до раю вузенька дор╕жка,
Тож найкращих до бою
 покликала знову сурма.
Ну а решта мовчить,
 бо не знають, що треба казати
(╕з верх╕в не дали
 однозначний для цього указ).
Кого славити? Волю?
 А раптом прийдуть федерати,
То за довгий язик
 розплатитись прийдеться не раз.
Та й зручн╕ше просид╕ти
 нишком у тепл╕й квартир╕
(Сотн╕ рок╕в покори
 наклали кайдани раба).
З Укра╖ни лет╕ли
 лелеки спок╕йно у вир╕й,
Повертатися стали —
 кричить двоголовий з герба.
╤ злет╕ли за хмари
 питати поради у Бога,
Чи лет╕ти назад,
 чи мостити для д╕ток гн╕здо?
╤ Господь в╕дпов╕в:
 «В Укра╖ну прийде перемога,
Коли змиють дощ╕
 ╕з асфальту кроваве бордо,
Коли стануть народом,
 не будуть пок╕рно мовчати,
Коли рабськ╕ кайдани
 нарешт╕ впадуть ╕з душ╕.
Стане мирно на в╕к.
 Т╕льки п╕сня небесна качати*
Буде докором тим,
хто продав р╕дний край за грош╕».

*Небесна п╕сня качати — «Гей, плине кача по Тисин╕…» — лемк╕вська тужлива народна п╕сня. Саме ця п╕сня стала неоф╕ц╕йним г╕мном «Небесно╖ сотн╕»


НАС ЗРАДИЛИ…
«Нас зрадили…»
Валентин Бут. Крим

Нас зрадили. Лишивши наодинц╕
╤з демоном. У к╕гтях сатани.
╤ люто топчуть чоботом чужинц╕
М╕й р╕дний край, чекаючи в╕йни.
Щоб показати
 верховенство «брата»,
Щоб волю розтоптати до к╕нця.
Вп’ялася в горло лапа волохата,
А зрадникам не шкода й гаманця.
Нас зрадили от╕,
 що в теплих кр╕слах,
Позують, посм╕хаються в екран.
А нас чека╓, мабуть, друга «В╕сла»*,
Бо не пробачать Гобл╕н ╕ тиран
Святу любов до неньки-Укра╖ни
╤ нашу в╕ру в г╕дн╕сть ╕ Майдан.
Тече по Криму зради яд зм╕╖ний,
Шука╓ нов╕ душ╕ для кайдан.
Нас зрадили! Лишили на поталу!
╤з острахом вдивлятися у н╕ч:
Чи не прийдуть по душеньку
 повсталу,
Щоб стерти нав╕ть згадку протир╕ч.
Та де ж ви т╕, що разом в дн╕ кривав╕
Пили з╕ мною на Майдан╕ чай?
Дорвалися до влади ╕ у слав╕
Нав╕к втонули… Боже, пробачай!
Нас зрадили…

*Операц╕я «В╕сла» — етн╕чна чистка, зд╕йснена у 1947 роц╕

БУЛО СПОЧАТКУ СЛОВО ╤ МАЙДАН…

Було спочатку Слово ╕ Майдан,
А пот╕м сльози й повн╕ р╕ки кров╕.
Шукали ми хоч крих╕тку любов╕.
╤шли на смерть,
 щоб жити без кайдан.
Сльозились б╕ллю
перли пурпуров╕
З роз’ятрених Вкра╖ни-неньки ран.
Вмивалось небо краплями роси,
Ми ╖х збирали, бо хот╕ли пити.
Стелилися п╕д ноги оксамити
Свинцевих куль ╕ чулись голоси
Ангелик╕в… А ми хот╕ли ЖИТИ!!!
М╕й генерале, знов нас продаси?
Розкрають «Гради»
 на шматочки н╕ч,
Заквилять в р╕дн╕й сторон╕
 тремб╕ти….
Спинися, Доле! В нас же дома д╕ти!
НЕ залишай ╖х, Боже, край узб╕ч.
Ох, ск╕льки ще лишилось
 протир╕ч…
╤де в╕йна…
Холодна смерть…
Гран╕ти…

ЛИСТ СВЯТОМУ МИКОЛАЮ

Виводила донечка букви старанно,
Святому Микол╕ писала листа:
«Я хочу прокинутись
 з сонечком рано
В╕д того, що тато мене пригорта…
Не хочу ляльок, ╕ цукерок не треба!
Для ╕нших д╕ток ти в╕ддай шоколад:
Щоб т╕льки в Вкра╖н╕
 не рвалося небо,
╤ тато вернувся до мене назад.
Щоб мама не плакала б╕льше
 ночами,
Щоб щастям засяяла в неньки
 весна —
Святий Миколаю, сво╖ми ключами
Ти лихо замкни,
 що зоветься В╕йна!»
…Прокинулась доня,
 на╖вне дитятко,
Сп╕вала в╕д щастя
 й крутилася в лад.
Спинилась в пороз╕:
 «А де, мамо, татко?..»
Розтало дитинство,
 немов шоколад.

Я — ПРОСТО Ж╤НКА…

Я — просто ж╕нка… Гр╕шна ╕ земна.
Не ангел я, не перший витв╕р Бога.
Так легко мною впитись без вина,
Я ж на устах залишу т╕льки здогад.
Я — просто ж╕нка…
 Сум╕ш см╕ху й сл╕з,
Фонтан емоц╕й, джерело любов╕.
Я — загадка, незв╕дан╕сть, еск╕з,
Рожев╕ сни ╕ мр╕╖ кольоров╕.
Я — просто ж╕нка… Та в ус╕ в╕ки
В мо╓ ╕м’я творили ╕ вмирали,
З небес зривали в пристраст╕ з╕рки,
Сп╕вали солов’╖ н╕чн╕ хорали.
Я — просто ж╕нка… Р╕зна для ус╕х:
Для когось подруга,
 ну а комусь ╓дина.
В м╕цну я дружбу в╕рю, мов гор╕х,
А як любов, то т╕льки лебедина.
Я — просто ж╕нка… Та лише мен╕
Одн╕й дано святе наймення — Мати.
Я послана на землю, щоб в вогн╕
Сво╖х д╕ток в╕д б╕д охороняти.
Я — просто ж╕нка… Н╕жна ╕ слабка.
╤ в слабкост╕ — моя та╓мна сила.
Ж╕ноча доля, кажуть, не легка,
Та ╕ншо╖ я в Бога не просила.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2015 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16203

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков