Версiя для друку Обговорити в форумi

Точка зору

«ДИВИСЯ В КОРІНЬ!» (Козьма Прутков)

На перший погляд, критикувати вітчизняну владу у той час, коли на твою країну вчинено збройну агресію, замість того, щоб, згуртувавшись навколо неї, рідної, дати добрячого прочухана агресорові, є нічим іншим, як неприкритою зрадою. Справді, в такі моменти народ і влада мали б бути, як ніколи, єдиними, адже від тієї єдності залежать долі людей, їхнє життя, існування самої держави, зрештою. На жаль, наразі єдності нема. Чому? Причин того досить довго не могли зрозуміти наші західні партнери, особливо з Євросоюзу. Цього ніяк не можуть збагнути мої закордонні друзі, навіть ті з них, які донедавна були нашими сусідами по комунальній квартирі, що звалася СРСР. Ще на початку агресії, в березні 2014-го, тему консолідації всередині українського суспільства заторкали на форумі міжнародного письменницького сайту Authonomy від Harper&Collins. Адже вже тоді був помітний роздрай між діями народу і діями, точніше бездіяльністю, влади. В той час, коли рядові громадяни як могли підтримували обложені в Криму українські гарнізони, проводили багатотисячні мітинги в намаганні не допустити антиконституційної зміни влади кримським парламентом, не допустити незаконного референдуму, влада не вчинила жодних дієвих кроків для запобігання спланованого й підтриманого Росією антидержавного перевороту, а в подальшому — для належної протидії загарбникам.
Під консолідацією колеги мали на увазі згуртування навколо влади, підтримку її дій. Їх можна було зрозуміти, адже, за визначенням, саме влада через свої численні органи – службу безпеки, військове міністерство, міністерство закордонних справ – має найповнішу інформацію про ситуацію, що складається на той чи інший момент, має фахівців, які на основі тієї інформації вчиняють всі належні дії, аби не допустити непоправного. Справді, так і мала діяти нормальна влада. При тому дуже важко було пояснити канадійцям, американцям, британцям, яким навіть у голові не вкладалося, щоб влада – ба навіть непримиренна опозиція! – могли діяти всупереч інтересам держави, що бездіяльність нашої «революційної» влади була зовсім не результатом чіткого, вичерпного аналізу ситуації, а продуктом елементарної некомпетентності конкретних осіб, що вхопились за владне кермо, їхньої неспроможності як державців.
Певно, ще не зовсім потьмянілий ореол «революційності» ввів в оману щодо справжньої сутності сьогоднішньої української влади і мою ФБ-подругу з Білорусі пані Валю Саховську – щиру прихильницю європейського вибору України, яка силою слова відстоює наші інтереси в нав’язаній нам інформаційній війні, причому робить те давніше і, як на мене, з огляду на доступний їй ресурс значно дієвіше за наше інформаційне мініСТЕЦЬтво. Так, вона бачить велику загрозу в нетерплячці, в бажанні негайної зміни української влади, яку відкрито пропагують чимало політичних сил всередині України. «Украинцы! А кого бы вы хотели видеть на месте президента?» — питає вона. — «Себя, любимого? Тогда приготовьтесь: Вас будут проклинать, обмазывать грязью...».
Я дуже добре розумію і пані Саховську, і тих моїх співвітчизників, які закликають відкинути наміри дострокової зміни влади. Це, справді, крайній і дуже небезпечний захід, який може призвести до наслідків, прямо протилежних від очікуваних, – наслідків, катастрофічних для країни. Адже мало в кого є сумнів, що тим не спробує скористатися путінська Росія. З іншого боку, я переконаний, що саме розуміння всіх ризиків ще стримує моїх співвітчизників від рішучих дій. Але ж схоже, що саме цей стримуючий фактор розв’язує руки нашій владі, яка, безсовісно користуючись таким своєрідним статусом недоторканності, продовжує спроби нацарювати побільше, перш ніж бути зметеною.
Мені важко консолідуватися з такою владою. Насправді ж, навіть не фатальні недолугості на початку агресії Росії і не тягар реформ, який влада традиційно звалює на плечі народу, не загрози від розгорнутої нею «безкомпромісної» боротьби з корупцією, а якраз повна відсутність тієї боротьби, безсоромна імітація життєво необхідних системних реформ викликає стійке несприйняття цієї влади всередині суспільства.
Наміри, обіцянки, заклики… «По їхніх плодах ви пізнаєте їх», — каже Книга (Мф. 7: 16-20). Терплячий українець не раз вже доводив на ділі свою готовність, затягнувши паски, працювати в поті чола, аби змінити своє життя на краще, аби витягти, зрештою, свій Край з прірви, до якої завели нездарні поводирі. Коли наші владці, конвертувавши спадок, отриманий від Союзу, в свої, тепер вже приватні, комбінати, банки, в блискучу рухомість та розкішну нерухомість, викинули більшість з нас на вулицю, ми самі створили свої маленькі бізнеси, аби вижити, вистояти в новому світі. Але ж держава, очолювана суціль корумпованими нездарами, які з чотирьох арифметичних дій вміли лише віднімати та ділити, стала паразитувати і на них. Через те запит на чесні, відкриті і незмінні правила гри, на закон, який захищав би інтереси громадянина, а не клану чиновних паразитів, запит на очищення від тотальної корупції, яка знищувала країну, був визначальним. Вектор євроінтеграції був лише уособленням наших прагнень. Входження до Євросоюзу розглядалося як гарантія того, що наступній українській владі доведеться забути про свої шулерські звички і діяти за європейськими правилами.
Стара-«нова» влада, яка прийшла на тому тренді, отримала величезний кредит довіри, на якому можна було гори звернути. Заради змін ми були готові ще тугіше затягнути паски і, попри російську агресію, якомога швидше пройти той непростий шлях змін. Ми усвідомлювали, що процес забере не один рік, і все ж без вагань погоджувались на те.
Паски нам, справді, довелося затягнути. Що ж отримали натомість? За винятком кількох справді важливих змін, найпоказовішим з яких є відкриття вільного доступу до Державного реєстру майнових прав на нерухомість та запровадження нової патрульної служби, решта життєдіяльності Краю і нині, як і раніше, продовжує барбатися в болоті корупції, яке подекуди стало ще глибшим. Зрештою, навіть те, що видається за реформи, насправді, досить далеке від них.
Так, перебудова фінансового сектора засвітилася рефінансуванням кількох «важливих» неплатоспроможних банків, які швиденько вивели валюту в офшори, неймовірним, на загальному проблемному тлі, зростанням успішності банків, відомих своєю прямою дотичністю до голови НБУ та Президента України (!), участю державного (!) Ощадбанку в виведенні в офшори мільйонів міністра внутрішніх справ.
Тим часом, на найвищому рівні щосили гальмується початок роботи Антикорупційного бюро. На сьогодні ще не призначений так званий антикорупційний прокурор, а вже анонсовано, що навіть з його призначенням бюро не зможе розпочати свою діяльність, оскільки необхідно на конкурсній основі призначити підлеглих йому прокурорів.
Міністерство внутрішніх справ, як і Генеральна прокуратура України, за висновками Міжнародної дорадчої групи при Раді Європи, гальмують розслідування вбивств на Майдані. Натомість, саме під крилом МВС та СБУ процвітає контрабанда, махінації на митницях.
Генеральна прокуратура України не зробила жодних належних кроків для повернення вивезених за межі України мільярдів клану Януковича, навіть тих, на які у відповідних країнах уже було накладено арешт. Вже тричі посол США публічно називає її осередком корупції в Україні.
Перелік «успіхів» сьогоднішньої влади можна продовжувати й продовжувати. Як на мене, то на сьогодні навіть не арешт з гарантованою посадкою вбивць майданівців чи повернення вкрадених бюджетних, власне, наших з вами коштів, а термінове очищення судової гілки влади і негайна реанімація економіки може врятувати нас від колапсу. На жаль, не бачимо жодного поступу на тому шляху. Не сприймати ж фарс з позбавлення статусу суддів, що відбувся на минулому тижні в сесійному залі ВР, чи відверті «наїзди» на IT-бізнес за реальні кроки у тому напрямку!
Зрозуміло, що й методи шокотерапії, застосовані урядом, не викликають особливої прихильності суспільства. Чи усвідомлює пан прем’єр, що такі методи можуть бути успішними лише за умови швидкого впровадження реформ? Адже затягування з тим веде до крайнього зубожіння народу, до втрати купівельної спроможності, до зупинки серця, що зветься ринком.
На жаль, заявлені реформи не впроваджуються належним чином. Натомість ми є свідками очевидної їхньої імітації з погано прихованою метою подальшого уможливлення існування схем отримання особистої вигоди, як би вона не звалася – гроші чи влада, що за наших реалій фактично одне й те саме.
За таких обставин ключову роль мала б відіграти вільна преса, вільні мультимедіа. Недарма ж їх називають Четвертою владою! Чи є вони в Україні? Певно, що так. Я б не взявся, щоправда, вираховувати відсоток тієї «вільності», але досить ознайомитись з розслідуваннями пані Валентини Самар, Дмитра Гнапа, подивитися програми «Гроші», «Дістало», «Слідство.Інфо», програми Громадського ТБ, почитати, скажімо, «Дзеркало тижня», «Цензор Нет», відкрити ту ж таки «Світлицю», аби переконатися в тому. А проте ж збоку не все так очевидно. Дехто, як от шановна пані Саховська, навіть ставить під сумнів існування в Україні вільних засобів масової інформації назагал. Підстава? Все абсолютно обґрунтовано: не маємо жодних результатів від того вільного слова у вигляді припинення корупційних схем, не маємо гучних судових процесів, урядових відставок, etc. Докір цілком слушний, але ж він стосується не стільки Четвертої, скільки… Третьої влади.
Насправді, для того, щоб ефект від дії Четвертої влади був помітним, в Україні мала б з’явитися нормально функціонуюча правова система, найперше, незаангажовані суди. Але ж те гальмується владою на всіх рівнях! Чого варта хоч би й ціла армія гарних журналістів, якщо Генеральна прокуратура, яка мала б негайно взяти слід і в найкоротший термін передати вже готову справу до суду, впритул не помічає корупції, не сприймає її за злочин, не розслідує навіть кримінальні злочини, які відомі всьому світу! Поодинокі справи, які під тиском все ж потрапляють до судів, закінчуються пшиком, бо або а) підготовлені в надрах прокуратури так, що є наперед програшними, або ж б) самі судді спускають їх на гальмах, виносячи виправдальні ухвали.
Саме відсутність незалежної судової влади, сліпа й глуха система юстиції, зруйнована корупцією правоохоронна система стоїть на заваді життєво важливих змін Краю. Причина ж того, що ті зміни так важко розпочати, є цілком очевидною. Суть її в тому, що корупцію в Україні, насправді, очолюють не якісь невідомі злодюги, а найвищі посадові особи держави, в чиєму підпорядкуванні, власне, весь державний апарат.
Очевидно, що влада, яка перетворилась на корупційного спрута, що душить суспільство, має або негайно реформуватися, або ж бути зміненою, адже руйнування, яке вона завдає країні, є не меншим, якщо не більшим, ніж від ворога зовнішнього.
Саме тому я критикую не знавіснілого Путіна, не Росію вивихнутих мізків, а мою владу, яка, захопившись пограбуванням власного народу, уможливила анексію Криму, прихід «русского мира» на Донбас, владу, яка сьогодні займається профанацією реформ. Критика моя, проте, стосується не лише влади, а й нас з вами, товариство, оскільки проблеми нашої влади — це наші проблеми. Вони всередині нас самих – у нашому конформізмі, в нашій довготерпеливості, в нашій звичці котитися проторованою дорогою, не задумуючись, куди вона веде.
Маючи непродажну, професійну, порядну, патріотичну владу, для якої поняття честі, гідності — не пустий звук, чи впали б ми так низько, щоб навіть Захід, який щиро простягає нам сьогодні руку допомоги, мимоволі сприймав нас, як ото джентльмен у гарному, випрасуваному костюмчику сприймає нещасного смердючого жебрака, що ніяк не вибарбається з болота? Чи впали б ми так низько, щоб я вислуховував, як такий джентльмен на каналі DutscheWelle шпетить президента моєї країни за елементарну непорядність, яка межує з корупцією? Чи впали б ми так низько, зрештою, щоб дати привід підступному сусідові думати, що нас можна обдурити, підкупити чи завоювати силою?!
Наші проблеми в нас самих, панове. Не змінившись, можемо й далі якийсь час скиглити, жебраючи по світу, набираючи боргів на шию онуків та правнуків. А далі лише один шлях – в уже приготоване імперське стійло «старшого брата». Кажете, мав би ненавидіти його? Але ж він, як і всяке зло в цьому світі, є об’єктивною реальністю. Не можу ж я ненавидіти чи проклинати зиму, якщо не пошив теплого кожуха, не запас дрів… Порівняння, може, не дуже й вдале, але суть його цілком зрозуміла. В світі досить небезпек і вони загрожують найперше слабким і бездіяльним. Але їх можна значною мірою уникнути, якщо бути готовим до них, якщо з безвольного прохача субсидій знову стати господарем власної долі.
Наші проблеми в нас самих, панове. Позбуваймося їх. Це — єдиний шлях увійти в світ рівними серед рівних.

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2015 > Тема "Резонанс"