Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З ЮВ╤ЛЕ╢М, КОБЗАРЮ!
Цього тижня в╕дсвяткував 80-л╕тн╕й юв╕лей ялтинський кобзар Остап К╕ндрачук.


ЗГАДАЙТЕ У ВАШИХ МОЛИТВАХ ЯРОСЛАВА ГАЙВАНЮКА…
Його чиста душа заслугову╓ на те.


ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ПРОДОВЖУ╢ ЖИТТЯ
Про творч╕ здобутки В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к пам’ятають не лише напередодн╕ юв╕лейних дат.


ПОМ’ЯНУЛИ ГУБАР╤В…
наш обов’язок – вшановувати й передавати дал╕ в майбутн╓ пам’ять про цих...


ВЕЧ╤Р ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
У Вадима Михайловича Ро╖ка сьогодн╕ - день народження!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2015 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 20.11.2015
ДЕСЯТЬ СТОР╤НОК ╤З ЗАПИСНИКА СПЕЦПРИЗНАЧЕНЦЯ «РЕМБО»...

«Окопна правда» про в╕йну...

Старший лейтенант м╕л╕цейського спецназу В╕тал╕й Резн╕ков проходить службу в Луганськ╕й област╕. Власне, у себе вдома — в╕н зв╕дси родом. Але у цей д╕м прийшла в╕йна...
Пропону╓мо уваз╕ читач╕в «окопну правду» про в╕йну спецпризначенця В╕тал╕я Резн╕кова («Рембо»), якого нещодавно було нагороджено орденом «За в╕рн╕сть присяз╕».

(Зак╕нчення. Поч. у № 46)

ДЕСЯТЬ СТОР╤НОК ╤З ЗАПИСНИКА СПЕЦПРИЗНАЧЕНЦЯ «РЕМБО»...
В╕тал╕й РЕЗН╤КОВ

5. «МИНУЛ╤ ДН╤»

«Захоплення бо╓м часто перетворю╓ться в сильну ╕ невил╕ковну залежн╕сть, тому що в╕йна – це наркотик», – не пам’ятаю, хто це сказав, але в╕н, чортяка, мав рац╕ю!
В╕йна затягнула мене, проковтнула, я попався на гачок великого Ареса. Я б╕льше не бачу колишнього себе, та ╕ не бажаю вже ним бути. Форма наче приросла до мене, гвинт╕вка стала мо╓ю найнад╕йн╕шою п╕дпорою в житт╕. «Чому?» – спита╓те ви. Я не зможу в╕дпов╕сти.
Одного дня я з мо╖м напарником повинен був пройти л╕сосмугу. В╕йськов╕ попередили, що там м╕нне поле. Дума╓те, нас це зупинило? Це т╕льки додало нам стимулу, це – наче виклик! Виклик дол╕, ╕ ми його прийняли. Покурили, подивилися один на одного, пот╕м – на в╕йськового…
«Погнали, чого стояти – темн╕╓!» — впевнено сказав м╕й напарник, ╕ ми вирушили в путь.
Йшли вздовж окоп╕в, ╕ вс╕ б╕йц╕ дивилися на нас, як на смертник╕в ╕ дурн╕в. Одн╕ пропонували прикриття, ╕нш╕ мовчки перехрестили. Ми майже пропали ╕з зони бачення, як всл╕д нам прозвучало: «Мужики, а воно того варте?». Не оглядаючись, ми йшли дал╕, тому що ╕ сам╕ не знали, чи варте воно того. Ми просто робимо свою роботу.
Уже добряче стемн╕ло. Коли проходиш через густу «зеленку», голова мимовол╕ те й робить, що то нагина╓ться вниз, шукаючи очима розтяжку, то вгору, видивляючись противника. Кожен шурх╕т примушу╓ серце битися так швидко, як воно т╕льки може, чоло покрива╓ться холодним потом… Ось воно — те, заради чого ми все це робимо, те, без чого вже не зможемо жити!
Не знаю, чим я буду займатися, коли все це ск╕нчиться, – не думав про це, мабуть, тому, що ще не знаю, чи залишусь живим, але, якщо все ж… – дуже буду нудьгувати за минулим часом.
Д╕йшовши до м╕сця призначення ╕ виявивши його, ми по черз╕ почали копати, прикриваючи одне одного. Сиджу на позиц╕╖, спостер╕гаю в оптику ╕ в╕дчуваю, що в мене хтось ц╕литься. Я в╕дчуваю присутн╕сть людського погляду в м╕й б╕к.
«Н╕чого, пусто, твою мать!!! Мабуть, вони повернулися й забрали все до нашого приходу! Куди ж дивилися ц╕ туп╕ вояки!!!» — кр╕зь зуби люто проц╕див напарник.
Ми в╕дходимо з пустими руками, ризик не оправданий, ми в╕дчува╓мо себе ╕д╕отами… Н╕ч, тиша, чути т╕льки голоси в╕йськових ╕з окоп╕в…
Раптово спрацьову╓ сигнальна ракета. Озира╓мося ╕ бачимо, що це зовс╕м близько, буквально в ста метрах в╕д нас. «Собака!» — голос в╕йськового… Ми продовжу╓мо йти… свист, вибух, крики… «Тривога!» — знову кричить той же в╕йськовий! Виявилось, то була диверс╕йно-розв╕дувальна група ополченц╕в. Чути бахкання «п╕дствольник╕в» ╕ вибухи гранат – «сепари» розпочали обстр╕л!
Певно, тод╕ мо╓ чуття не п╕двело, не знаю, чому вони не убили нас у глибин╕ л╕су… Н╕хто б не п╕шов за нами на допомогу. Мабуть, хот╕ли ударити нам в спину ╕ сам╕ попалися на «секретик».
Знову пальба з автоматично╖ збро╖, вибухи гранат, випущених з п╕дствольного гранатомета, крики ╕ звук рингтона моб╕льного напарника.
«Алло, слухаю! Що?! Н╕, це не ми обстр╕лю╓мо в╕йськових!!! Але… н╕… зрозум╕ло, йдемо…» – це в╕дбулася коротка розмова з нашим командиром.
П╕сля прибуття в розташування, нас, як першокласник╕в, «проп╕сочило» кер╕вництво, заборонило будь-як╕ бойов╕ виходи ╕ пригрозило жорстоким покаранням… От так… нам нав╕ть не пов╕рили, що ми д╕йсно з╕ткнулися з розв╕дкою противника ╕ що це не ми обстр╕ляли в╕йськових…
Алкоголь, наркотики, грош╕, а тепер уже ╕ ж╕нки не зам╕нять мен╕ цього всього! Тепер це — мо╓ життя, й ╕ншого мен╕ не треба.
╤нод╕ мен╕ зда╓ться, що я вже не зможу в╕льно ╕ розкуто розмовляти з людьми, т╕льки з Братами по збро╖. Одного разу все ж мен╕ довелося побувати за межами Донбасу, у Харков╕. Дуже красиве м╕сто. ╤ люди там доброзичлив╕, прив╕тн╕ та добр╕. Мене лякали вигляд та життя мегапол╕са, я не м╕г розслабитися ╕ примусити себе натиснути на кнопку «стоп»! Тако╖ кнопки взагал╕ не ╕сну╓, св╕дом╕сть ╕ здоровий глузд, як ╕ ран╕ше, чека╓ пастки. В╕дчуття прийдешньо╖ небезпеки не залиша╓ мене. Прост╕ше кажучи, там я був беззахисним ╕ в╕дчував страх набагато сильн╕ший, н╕ж коли гуляв м╕нним полем. Др╕бниц╕, панство, н╕кчемн╕ др╕бниц╕ вир╕шують, чи будете ви жити, чи сьогодн╕ з вашим т╕лом сфотографу╓ться сепар, як з убитим зв╕ром…
«Я б╕льше не хочу великого м╕ста, не хочу нав╕ть спробувати примусити себе бути колишн╕м. Хай живе розлад особистост╕! Ура поство╓нному синдрому!» – кажу я соб╕, коли уявляю, що п╕сля зак╕нчення в╕йни ми, кр╕м як… н╕чого б╕льше не вм╕╓мо… Що робити дал╕? Пити? Пот╕м теж пити? Доти, доки не забудеться все? Таке – неможливо забути.
«Якщо нав╕ть мен╕ перер╕жуть горлянку ╕ я буду ст╕кати кров’ю, як порося, кому яка р╕зниця? Батьки? Так, але вони не в рахунок. Б╕льше н╕кого. В мене нав╕ть сина нема» — слова американського солдата в ╤раку. Мабуть, в╕н точно зрозум╕в би, що я хочу сказати ц╕╓ю писаниною…

6. «НАЦ╤ОНАЛЬНЕ СВЯТО»

Власне, звичайний день… н╕чого нового, спека та сухий в╕тер. Нема н╕чого б╕льш захоплюючого ╕ разом з тим гн╕тючого, н╕ж спостер╕гати за тим, як б╕йц╕ проводять дозв╕лля! В╕рн╕ше сказати, за тим, як балду ганяють. «Во╖ни св╕тла» — досить дивний народ! Нам не можна довго байдикувати, ми почина╓мо в╕д того туп╕ти, гладшати ╕ зд╕йснювати «зальоти».
Вийшов вдихнути св╕жого пов╕тря – запалив цигарку. Зайшов у поруч розташований батальйон, прил╕г п╕д дерево… спека уб’╓ мене швидше, н╕ж сепаратист. Мовчу, дивлюся на хлопц╕в – карти, анекдоти, бартер… До реч╕, про бартер! Ц╕нн╕сть тут представля╓ будь-яка закордонна ек╕п╕ровка ╕ взагал╕ все незвичне ╕ нове для нас.
Якось мен╕ подарували нов╕ берц╕, ввечер╕ я пом╕няв ╖х у свого друга на сигару (яку в╕н вим╕няв на комплект форми), цю ж сигару я пом╕няв на знайдену пляшку 150-доларового шампанського. Через якийсь час прийшов м╕й хороший знайомий ╕ подарував ту ж саму сигару. «Тримай, пом╕няв на патрони», — каже мен╕, посм╕хаючись.
Ось так ╕ живемо, ввечер╕ я п’ю дороге шампанське, покурюючи сигару ╕ насолоджуючись заходом сонця, а вранц╕ б╕жу в ╖дальню з над╕╓ю урвати останню порц╕ю свинячо╖ тушонки…
День пов╕льно п╕дходить до к╕нця. Все ж таки ми, мабуть, заслужили на те, щоб в╕дсвяткувати це во╕стину велике свято. До╖хали до м╕сця, де наш╕ друз╕ з Франк╕вська чекають на нас. Ст╕л уже накритий. Рег╕т, усм╕шки та рад╕сть на обличчях – такого яскравого настрою я давно не спостер╕гав.
Стакан, вогняна вода, ог╕рок ╕, звичайно ж, шматок смаженого соковитого м’яса!
«Слава Укра╖н╕!!!» — що ╓ сили вигукнув старший, стакан у мене вже в руц╕, а друга – так ╕ тягнеться за м’ясом… Звучить мелод╕я рингтона в телефон╕ мого командира.
«Да?! Уже в╕дправляю…» — я зрозум╕в усе без пояснень.
Так ╕ не скуштувавши бажаного шматочка ╕ не промочивши горла, ми на двох машинах мчимо до м╕ста, де знав╕сн╕лий терорист, який тривалий час ховався у м╕ськ╕й канал╕зац╕╖, веде безладну стр╕лянину по всьому, що руха╓ться. От тоб╕ ╕ свято! Прибувши на м╕сце, ми побачили, що сектором обстр╕лу, котрий ведеться з «зеленки», вибраний дитячий майданчик, парк та зупинка маршрутки. «Так… це ж ми – карател╕! Це ж ми убива╓мо д╕тей…» — промайнуло в голов╕ в ту мить ╕ я вир╕шив твердо, що випущу кулю в лоб тому покидьку.
Рухатися довелося через в╕дкриту д╕лянку парку. П╕д автоматними чергами д╕сталися кутка бетонно╖ ст╕ни ╕ сховалися за нею. Визначити, зв╕дки ведеться вогонь, було неможливо, але по звуках постр╕л╕в розум╕ли, що десь поруч з нами. На рахунку – кожна секунда, кожен випущений патрон з╕ збро╖ божев╕льного, який може лишити життя будь-якого безвинного жителя. В╕д напруги п╕т залива╓ обличчя, обстр╕л посилю╓ться. Чути розмову позаду: «Мужики, можливо, – ну його… Зачека╓мо п╕дмоги, або нехай хто-небудь ╕нший при╖де!». Е н╕, краще ми, н╕ж цив╕льн╕, подумав я ╕ перезирнувся з напарниками. Вони кивнули мен╕ – вир╕шили викликати противника на себе. З двома б╕йцями вийшли з укриття ╕ кинулися в б╕к, зв╕дки лунали постр╕ли. Прозвучала черга, я почув свист над головою. Напарник вистр╕лив у в╕дпов╕дь ╕ ми знову заховалися в укриття. Я вперше почув, як просвист╕ла над╕ мною куля, ╕ хоч до цього в мене вже стр╕ляли, це був особливий випадок.
Через к╕лька секунд не зрозум╕ло зв╕дки появля╓ться м╕й командир: «Чого повс╕далися? Б╕гом за мною!».
П╕сля тако╖ раптово╖ появи наш бойовий дух не те що вир╕с, ми готов╕ були стати в шеренгу й шапками закидати нег╕дника!
Складними, ледь прох╕дними хащами командир вив╕в нас в ╕нший б╕к. Ми об╕йшли терориста – ми у нього за спиною. Нагнувшись, налаштувалися прочесати «зеленку», як раптом почули кашель. Дв╕ч╕ запропонували здатися, але н╕чого, окр╕м звуку пересмикування затвора, у в╕дпов╕дь не отримали. Ми в╕дкрили вогонь у пов╕тря, ╕ поки одн╕ стр╕ляли, ╕нш╕ – рвонули в той б╕к.
Настала тиша. Проходимо м╕сце, зв╕дки лунав кашель, але не бачимо н╕кого, н╕ сл╕ду ноги, н╕ зламано╖ г╕лочки.
«Кидай зброю!» — раптово закричав наш бо╓ць. В╕н натрапив на нього; терорист лежав у невелик╕й канав╕ п╕д горою, тому його й не було видно. П╕сля стр╕льби в╕н зразу ж туди ╕ заховався. Клацання, пот╕м звук затвора ╕… почалася б╕йка!
З’ясувалося, у нього в магазин╕ за╖ла пружина й перестала подавати патрони, а той, що вже був у патроннику, дав ос╕чку. Наш хлопець народився в бронежилет╕! Тод╕ я д╕йсно задумався про ╕снування Янгола-охоронця… таке просто не повинно було статися, просто не може!!! В╕н або ж фартовий, або ж ще не настав його час…
Знешкодивши терориста, ми побачили купу патрон╕в, автоматн╕ р╕жки ╕ п╕дсумок для магазин╕в. Не знаю, яку мету в╕н пересл╕дував? Для чого в╕н те робив?!
П╕зн╕ше б╕йця, який затримав терориста, нагородили медаллю. На м╕сц╕ в╕дтворення пригоди експерт попросив показати, де я перебував п╕д час обстр╕лу. «Дванадцять сантиметр╕в л╕в╕ше — ╕ в╕н точно вставив би тоб╕ дв╕ кул╕ в лоб!» — усм╕хаючись, пов╕домив мен╕. Але ж я там був не один, поруч були друз╕ – один позаду, другий попереду мене. На стовбур╕ дерева у мене за спиною залишилися дв╕ д╕рки в╕д куль… Мабуть, ╕ м╕й час ще не настав… Подумавши про це, я розвернувся ╕ по╖хав туди, де на мене вже зачекався заслужений шматок м’яса.
П╕сля повернення в розташування, ви не пов╕рите, але ми ц╕лий веч╕р реготали, випивали, рад╕ли вдалому завершенню дня ╕ великому святу.
В той день я л╕г в л╕жко з думкою, що як все-таки класно бути живим! Думаю, й т╕ дво╓, що були з╕ мною, засинаючи, думали про те саме.

7. «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ПЕКЛА»

«В╕йна ведеться до перемоги ╕ крапка!»
Карл Фон Клаузев╕ц

╤стор╕ю пишуть переможц╕ – часто чу╓мо ми под╕бн╕ висловлювання. Але хто ж вони ╓, ц╕ переможц╕? Мабуть, стратег╕ю та нагороди потр╕бно залишити генералам, – це не моя вигадка, а, скор╕ш за все, висновок, зроблений ветеранами в╕йн ╕ конфл╕кт╕в. Але я впевнений, що перемога буде результатом сумл╕ння т╕╓╖ непоказно╖ маси, що склада╓ться ╕з вод╕╖в, сантехн╕к╕в та ╕ншого робочого люду! ╤, пов╕рте, це — не док╕р ╕ не спроба щось зм╕нити. Просто я бачу, як в╕йськова ел╕та ╕ деяк╕ оф╕цери ╕нод╕ лякаються, ╕ мен╕ в╕д того соромно, бо ж я — теж оф╕цер! Чому ж я та м╕й напарник ╤лля вибрали св╕й шлях?
╢ рани, як╕ неможливо заго╖ти, не допоможе й алкоголь. ╢дин╕ л╕ки – це змога без страху стинатися з рос╕йською ордою, в╕дважно, немов ти невмирущий, рватися в б╕й ╕ лише зр╕дка усм╕хатися лукав╕й з косою. Але ж у таких – один к╕нець, ╕ в╕н н╕як не кращий за квадрат Малевича…
Йому було трохи б╕льше двадцяти рок╕в, не знаю, для чого в╕н п╕шов воювати? Можливо, чогось не вистачало в повсякденному житт╕, тому й вибрав сторону ополчення. Сам в╕н так ╕ не зум╕в зрозум╕ло в╕дпов╕сти нам на поставлене запитання.
Безперечно, в╕н був першим полоненим, який вир╕шив не грати к╕ногероя ╕ показав нам саме те, чого ми хот╕ли… В╕н прив╕в нас до густого л╕су, в якому наш╕ м╕нометники обстр╕ляли окремий взвод ополченц╕в. Ми йшли до того м╕сця нав╕ть не за вказ╕вкою хлопчини, а вже по добре знайомому запахов╕ смерт╕… Пов╕рте, це – не к╕но, запах гнило╖ плот╕ призведе вас до в╕дчуття жаху. Пройшовши к╕лька к╕лометр╕в зарослим л╕сом, ми знайшли його друз╕в… в╕рн╕ше, те, що в╕д них залишилося. В╕д╕рвана голова лежала недалеко в╕д т╕ла ╕ вже добряче була погризена дикими тваринами. Другий лежав зовс╕м поруч з ним, навкруги розкидан╕ закривавлен╕ бинти ╕ роз╕рвана аптечка. Хлопцев╕ осколком розпороло жив╕т… Судячи по сл╕ду, в╕н повз до свого вбитого товариша, не розум╕ючи, для чого, певно, не усв╕домлював, що той вже – пок╕йник. Було очевидно, що першому пощастило, бо ж в╕н не мучився. Другий, мабуть, ще хвилин п’ятнадцять боровся за життя ╕ пальц╕ його рук судорожно рили землю в агон╕╖.
Ось так без всяких почестей ╕ головне – без причини в запаморочливому танц╕ смерть забрала ╖х…
Пот╕м я прив’язав гак до пошматованого безголового т╕ла, натягнув трос ╕ почав обережно перевертати. Впевнився, що не зам╕новано ╕ те ж саме зробив з другим. Його рука заважала прив’язати гак ╕ мен╕ н╕чого не залишалося, як в╕д╕рвати ╖╖. Я бачив, як збл╕дн╕ли обидва хлопц╕…
Тим, загиблим, було рок╕в по двадцять. Нав╕ть не похован╕ по-людськи.
Ось вам ╕стор╕я, не знаю поки що, переможця чи навпаки…
Ось вам те, про що н╕коли не напишуть у п╕дручниках, н╕коли не розкажуть вчител╕.
Перемога буде на обпечених руках кожного солдата, а в╕йна зак╕нчиться з╕ смертю когось останнього ╕з нас.

8. «ЩОДЕННИК ЖИВОГО МЕРЦЯ, АБО ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ РЕМБО»

Прокинувшись рано-вранц╕, я подивився направо – хропе напарник, з-п╕д ковдри стирчать ноги; нал╕во – ящики з припасами, порожн╕ пакети з-п╕д м╕в╕ни та згущеного молока; вгору – мухи, розбита люстра, д╕рява в╕д куль стеля.
Встав, в╕дкинув в╕д себе шкарпетки напарника, що лежать на п╕длоз╕ так довго, що ╖м пора вже йти до школи. На шляху до туалету трич╕ наступив босою ногою на гранату, п╕столет, патрони, що валяються розсипом. Заволав на всю к╕мнату ядерним матюком, штовхнув ногою напарника:
«Вставай, скотиняко, через 25 хвилин нам ╖хати!». Д╕йшов до умивальника, в дзеркало не дивлюся – гидко бачити спухлий в╕д кеф╕ру фейс, зарослий триденною щетиною.
Повернувся назад, почав одягати форму та ек╕п╕руватися. В╕д клацання автоматного затвора ╕ звуку заст╕бки-«розгрузки» т╕ло мого напарника почало подавати ознаки життя. В╕рн╕ше кажучи, «скотиняка» прокинулася, п╕шла до умивальника уже протоптаною мною стежкою кр╕зь см╕ття та бо╓припаси.
Черговий день байбака оголошу╓ться в╕дкритим: т╕ ж хлопц╕ у форм╕; т╕ ж розмови про те, де ╕ як хтось убив сепара; знову в╕длуння вибух╕в снаряд╕в ╕ м╕н; знову сирена швидко╖ (вона примушу╓ серце падати в п’яти), що мчить до блокпоста ╕ назад до л╕карн╕…
Настав полудень. Я чую заяложений та потасканий, як мо╓ життя, жарт: «Уже об╕д, а я ще н╕кого не вбив, так ╕ бути – з’╖м немовля!». Мене знову доп╕ка╓ нудота, нагадуючи, що вже к╕лька дн╕в я не ╖в н╕чого путнього. Купив енергетик, слойку з сиром ╕ пачку сигарет – об╕д чемп╕она, хай живе виразка шлунку! З’╖в, прибув на бриф╕нг – отримав завдання: знову зачистка селищ ╕ м╕ст, в яких ще н╕хто не бував. Завдання не нове ╕ вже вс╕м набридле. Досв╕д минулих виход╕в не шепоче, а вола╓ на всю горлянку – не розслабляйся!
Дочекався б╕йц╕в батальйону, з якими ма╓мо розпочати зачистку, ╖демо до частини нац╕онально╖ гвард╕╖ – знову бриф╕нг, рев╕ння бронетехн╕ки – ╕ в дорогу! Через к╕лька годин прибули в указане в завданн╕ селище. Хлопц╕ зм╕нилися в обличч╕ – це той населений пункт, де к╕лька тижн╕в тому ми потрапили в зас╕дку. Висадилися, розосередились, розпочали рух. Все спок╕йно, спостер╕гаю поворот у б╕к кукурудзяного поля ╕ смуток в очах б╕йц╕в. Саме б╕ля цього поля загинув наш побратим. Я, мабуть, не забуду н╕коли, як два б╕йц╕ несли його, щоб завантажити в багажник джипа… Кр╕зь хрип хлопець, що захлинався кров’ю, просив залишити його. В╕н знав, що б╕й трива╓, знав, що, витягуючи його, ╕нш╕ п╕дставляють себе п╕д удар. Тод╕ на пол╕ бою я молився за нього, але Господь, певне, був заклопотаний чимось б╕льш важливим… Хлопець помер у л╕карн╕, так ╕ не прийшовши до тями.
Кожен над╕╓ться, що це трапиться не з ним: з кимось ╕ншим, але не з╕ мною… Я ╕ сам так думав, та й чого брехати, думаю й до сьогодн╕.
Ми прочесали селище. Чути стр╕льбу – десь ╕де б╕й, десь знову помирають люди… «Чисто, поверта╓мось!» — скомандував старший. Т╕╓╖ мит╕ мен╕ хот╕лося, щоб розпочався б╕й, важкий ╕ тривалий, я починаю розум╕ти, як тяжко втомився…
Назад ╖демо, не посп╕шаючи. По окра╖н╕ селища почина╓ працювати 120-м╕л╕метровий м╕номет – м╕й давн╕й знайомий! Колись у Первомайську ми з╕ткнулися з ц╕╓ю дивною р╕ччю, коли в╕д вибуху снаряду тебе штовха╓ вперед з такою силою, наче автомоб╕ль, що збива╓ на швидкост╕ не менше 80 км на годину, ╕ в╕брац╕я пронизу╓ т╕ло, як лезо бритви…
Б╕жимо, пада╓мо, п╕д╕йма╓мося, знову б╕жимо... Артилер╕я – Бог в╕йни, м╕нометники – Цербери з пекла. Розум╕ючи, що н╕чого не зможемо зробити, ми вимушен╕ залишити селище та повернутися в розташування.
П╕зн╕ше цей населений пункт ми все ж зайняли ╕ тривалий час утримували позиц╕ю… ╕ тривалий час його обстр╕лювали всякого роду снарядами та м╕нами.
Настав веч╕р. Нарешт╕ можна зняти ек╕п╕ровку, скласти зброю ╕ залишити лише п╕столет на стегн╕. Брудн╕ та сп╕тн╕л╕ стро╓м ╕демо до пожежно╖ машини помитися. Вечеря╓мо п╕д звуки автоматних черг. «Зеленку простр╕люють», — чомусь посм╕хаючись, прошепот╕в м╕й напарник. Стр╕лянина плавно наближа╓ться до нас, ╕, врешт╕-решт, ми чу╓мо ╖╖ б╕ля вор╕т буд╕вл╕, в як╕й мешка╓мо.
«Знову почалося!» — кричить хтось. Вискакую на вулицю, в чому мати народила, знаходжу м╕сце, де можна заховатися в╕д куль ╕ розум╕ю, як легко зараз отримати кулю, випущену сво╖м же б╕йцем! Безладна стр╕лянина (я знайомий з нею дуже добре, бо на День Незалежност╕ потрапляли в под╕бну ситуац╕ю) в ц╕лковит╕й темряв╕, т╕льки трасера виблискують трохи вище трьох метр╕в в╕д земл╕. Б╕й, який почався так неспод╕вано, неспод╕вано ╕ припинився.
«Не стр╕ляти!!!» — кричить командир батальйону.
«Не стр╕ляти!!!» — пода╓ наказ м╕й командир, – «Рембо, перев╕р гараж╕! В╕дкривати вогонь лише тод╕, коли будеш упевнений, що бачиш противника…».
Я короткими переб╕жками попрямував до вказаного пункту. Темно ╕ страшно…
Так п╕д╕йшов до к╕нця м╕й день, 120-й за рахунком день в АТО.
Нараз╕ вже 247-й, а я все ще дихаю, ╕ серце мо╓ б’╓ться! Але це не значить, що я живий… Якось я, жартуючи, сказав, що гнию зсередини, не п╕дозрюючи нав╕ть, що глаголив ╕стину.

9. «М╤СТО, ЯКОГО НЕМА…»

«Коли солдати наражаються на смертельну небезпеку, вони н╕чого не бояться; коли вони не мають виходу, вони тримаються м╕цно; коли вони заходять в глиб ворожо╖ земл╕, ╖х н╕що не втриму╓; коли н╕чого поробити не можна, вони б’ються»
Сунь Цзи

Все це дуже добре нагаду╓ дитинство, а саме: ╕гри для в╕деоприставок, коли день за днем ти намага╓шся пройти недосяжний ╕ дуже складний р╕вень! Нараз╕ для нас цей р╕вень – м╕сто Первомайськ. Це — далеко не ф╕нальний, не набагато складн╕ший з тих, що нам ще доведеться пройти, та все ж небезпечний р╕вень ц╕╓╖ зовс╕м недитячо╖ гри.
Все це — наша земля, моя Батьк╕вщина! ╤ все ж ╕нод╕ ми ненавидимо ц╕ м╕ста, бо вони заплямован╕ ганьбою зради, на ╖хн╕й сов╕ст╕ кров зовс╕м юних хлопц╕в! ╤, здавалося б, – для якого б╕са все це?!
Палиш сигарету… витира╓ш з╕ щоки г╕рку сльозу ╕ розв╕ю╓ш ностальг╕ю, що н╕як не хоче тебе залишати... п╕д╕йма╓шся з кол╕на, гасиш об прогнилу дошку в п╕длоз╕ сигарету, яка вже ледве тл╕╓…
Дуже холодно, волого, в╕кна дрижать в╕д падаючих зовс╕м поряд снаряд╕в, а перед очима травень: яскрав╕ промен╕ сонця осл╕плюють тебе, ти вдиха╓ш запахи розкв╕тлого саду, не посп╕шаючи, йдеш на роботу старою протоптаною стежкою, потр╕сканим ущент асфальтом ╕ усм╕ха╓шся, бо ти ж удома!
Розплющу╓ш оч╕ – порван╕ м╕шки з п╕ском звисають з п╕дв╕коння, проклят╕ двер╕ риплять в╕д протягу ╕, немов то розгн╕ваний Зевс кида╓ блискавичн╕ списи, на наш╕ блокпости падають м╕ни…
Вчора я знову ходив туди, був б╕ля вор╕т м╕ста, яке для багатьох стало братською могилою. Пройшло ш╕сть м╕сяц╕в п╕сля останнього в╕дв╕дування м╕ста-примари, та воно знову умудрилося здивувати мене ╕ змусити напружитися. Шлях до нього – це вже випробування, дорога, що веде в пустоти ╕ кам’ян╕ джунгл╕. Злов╕сна тиша ╕ лише свист снаряд╕в, що прол╕тають над тобою, – нав╕ть не зна╓ш, чого боятися б╕льше. Бачиш розстр╕ляний напис назви м╕ста «Первомайськ» ╕ почува╓ш себе Юл╕╓м Цезарем, бо так ╕ хочеться сказати: «Все, це — наш руб╕кон!». Найменший шурх╕т – ╕ ми, наче польов╕ миш╕, уже розчинилися в б╕л╕й сн╕гов╕й ╕мл╕. ╢дине, в чому ти можеш бути впевненим, то це в напарниках, як╕ попереду ╕ позаду, а вони – в тоб╕.
Налаштував оптику, нав╕в потр╕бну кратн╕сть та фокус – пустота. Нема╓ машин, нема╓ людей – м╕сто мертве, ╕ в╕д нього в╕тром несе могильний запах. Воно п╕дступно мовчить, а ти розум╕╓ш, що зле око вже ц╕литься в тебе ╕ чека╓, коли ти д╕йдеш до точки обстр╕лу. Це лякаюче в╕дчуття – дорога в╕дкрита, ╕ди ж… але так просто н╕чого не бува╓. ╤нту╖ц╕я не зраджу╓ – земля знову здрига╓ться в╕д постр╕л╕в гармат ╕ тоб╕ ясно дають зрозум╕ти нам╕р ц╕╓╖ орди.
«А в м╕ст╕ переб╕жи через поле!» — якось сказав м╕й напарник ╤лля, чим п╕дняв нам настр╕й ╕ змусив розсм╕ятися. Це вже було в казарм╕ з чашкою чаю в руках, у кол╕ Брат╕в. А це значить, що ми повернулись туди, зв╕дки ╕ йшли, це значить, що ми знову не пройшли цей р╕вень.
Ми вс╕ готов╕ пробувати знову ╕ знову, вчитися на помилках, щоразу ставати сильн╕шими! Ми робимо це! Прекрасно розум╕ючи, що контрольна точка в╕дсутня й у випадку помилки переграти ти вже не зможеш… Континууму нема╓.

10. ПРОГУЛЯНКА П╤Д «ГРАДАМИ»

«В минул╕ дн╕ писали про те, як солодко ╕ прекрасно померти за Батьк╕вщину. Але в сучасних в╕йнах нема╓ н╕чого солодкого ╕ прекрасного. Ти помреш, як собака, без будь-яко╖ на те причини»
Ернест Хем╕нгуей

Пригадайте найпохмур╕шу, найстрашн╕шу ╕ найхолодн╕шу н╕ч у вашому житт╕! Якщо уявили, то я можу продовжувати, тепер ви хоч почнете розум╕ти, про що я буду говорити.
Невеликий пагорб, густий л╕с праворуч, чисте поле л╕воруч ╕ яскрава рожева заграва в╕д вибух╕в болванок БМ-21 (в╕н же сумно в╕домий «Град»). Попереду блиска╓ спалахами м╕номет, чутна стр╕льба. Все це – результат перемир’я з терористами – на Донбас доставлена гуман╕тарна допомога! Йдемо дал╕, лише час в╕д часу зупиня╓мося для того, щоб перев╕рити в теплов╕зор подальший шлях. Це в╕дчуття передати неможливо! Це — не страх, не дивування, а просто усв╕домлення краси в жахливому! Певно, гинуть наш╕ б╕йц╕, певно, ╕ мирне населення (бо ж ополчення за весь цей час стр╕ляти приц╕льно так ╕ не навчилося), а ти вста╓ш на повний зр╕ст, в╕д холоду пару╓ тво╓ дихання… ц╕ дивовижн╕ картини вибух╕в… заграви високо в неб╕… ти зачарований: ти хочеш це припинити, але ось т╕льки ще хоч хвилиночку подивитися!
Романтика? Та ну на.., вже точно не це. З часом ми почина╓мо розум╕ти, як складно все влаштовано навколо нас. ╤ водночас – як все просто: або ти, або тебе… Або снаряд летить прямо в тво╖ об╕йми, або ж до якогось щасливчика, який вийшов з бл╕ндажа помилуватися заходом сонця…
Жарт сьогодення: «Що ж, доброго ранку Во╖нам св╕тла! Сьогодн╕ неймов╕рно сонячна, безв╕тряна погода, п╕сля об╕ду оч╕куються опади – «Град». То ж накиньте що-небудь на голову!».
Нав╕ть не знаю, для чого я все це пишу. Може, просто нема кому все це висловити, а конкретн╕й людин╕ розпов╕дати не хочеться? ╤нод╕ ста╓ дуже самотньо, хоча живу серед таких же, як сам, ╕ друз╕в у мене тут дуже багато. Мабуть, все ж сумую за минулим життям ╕ за людьми з нього…

Переклад з рос╕йсько╖ мови
Галини ЛИТОВЧЕНКО

В╕тал╕й Резн╕ков-«Рембо» (у центр╕) з побратимами-розв╕дниками Олександром Никитюком та ╤ллею Бобровим

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2015 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16235

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков