Версiя для друку Обговорити в форумi

ЯК УКРАЇНЦЮ ВИЖИТИ В КРИМУ? СПІВАЮЧИ!

Микола Москаленко один з небагатьох наших читачів, у чиїй поведінці за останні півтора роки, здається, нічого не змінилося. Він не лише не відвернувся від «Кримської світлиці», а це сталося навколо всього в Криму, що хоча б віддалено нагадує про Україну, навпаки, наблизився до нас ще більше. Не зупиняє і те, що газету вже в руках не потримати, і ми її роздруковуємо на принтері для тих, хто не звик мружити вже немолоді очі біля комп’ютера.
Думала, у Миколи Йосиповича особлива біографія, звідти і хоробрість, і така вперта вдача. А з’ясувалося, що немає у його роду ні репресованих, ні бандерівців, ні якихось подвижників, а сам він навіть не український філолог чи історик, а людина зовсім не творчої професії. Та й в Криму проживає із середини минулого сторіччя. Але ж такі, як він, поголовно вже давно перетворилися на росіян, котрі кривляться, почувши українське слово - «не понімаєм!». Хоча є й інші, з якимось ірреальним патріотичним началом, схожим на зернятко яблуні, із котрого ні за яких умов не виросте груша. А подробиці біографії Миколи Москаленка з’ясувала я тому, що 6 листопада він відзначив знаменну у своєму житті дату - 85-річний ювілей. Втім, назвати пана Миколу дідусем ще якось язик не повертається. Темне волосся, молода виправка і ясні очі, та ще й завжди при краватці - одягнений, ніби на прийом до міністерства.
Ймовірно, тому, що звик - стільки років на високих керівних посадах, де і за радянських часів був неофіційниї дрес-код. І справа не в тім, що належав до партноменклатури, бо якщо б належав - був би вже десь у Москві. А так певний час ходив під началом учорашнього обкомівця, який вже за визначенням міг підсилити будь-яку, у тому числі, і господарчу установу. Добре, що перші 10 років Микола Йосипович був заступником справжнього фахівця - Федора Мазурця, що очолював трест овочево-молочних радгоспів, тож мав можливість усьому навчитися, і за його спиною тепер було затишно будь-якому «весльному генералу». Але проблеми з цього пан Микола не робив, бо любив свою роботу, та й держава не ображала його ні зарплатою, ні шаною. У цьому пересвідчують три медалі ВДНГ і два ордени Знак Пошани, та непогана пенсія, на яку вийшов - півтисячі радянських рублів.
А починалося все - як у багатьох однолітків. Народився у селі Іванівці Кіровоградської області Знаменського району в сім’ї колгоспників. 13-річним і сам встиг попрацювати в колгоспі. В рідному селі закінчив семирічку. Хапати з неба зірок не збирався - пішов у технікум навчатися на ветеринара - для села це незамінима людина. Навчання завершив у 1950 році, після чого за розподілом потрапив на Івано-Франківщину в с. Рогатин у райветлікарню. Не встиг оговтатися, як засурмила сурма - треба було виконувати свій військовий обов’язок. Складні то були часи, лише почали затягуватися воєнні рани, а на Івано-Франківщині війна ще тривала, юнакові і самому якось довелося поспілкуватися з бандерівцями. Медиків, учителів та селян вони не чіпали. А радянські військові - це вже ворожа армія, то ж могло статися різне...
Втім, відслужив строкову службу Микола далеко від тих країв - в Курську. Спочатку в сержантській школі зв’язківців, але за першої ж можливості попросився на службу за своїм профілем і закінчив ветеринарну школу молодших лейтенантів.
Далі все склалося, як Господь управив і як того бажало серце. Приїхав учорашній солдат у Сімферополь до своєї дівчини Шури, з якою познайомився ще в Рогатині, та й залишився. Почали будувати нове спільне життя. Чоловік влаштувався працювати за фахом на держконюшню, а паралельно почав навчатися заочно на ветеринарному факультеті Дніпропетровського сільгоспінституту. Дружина - теж з ветеринарною освітою, працювала на м’ясокомбінаті і не відставала від судженого - закінчила Московську ветеринарну академію.
Вже як фахівець з вищою освітою, два роки пропрацював Микола Йосипович в Рибінспекції, потім обійняв посаду головного зоотехніка тресту овочево-молочних радгоспів, де фактично і залишався до самої пенсії, переважно на посаді заступника його голови. Трест розростався, розширювався, на останньому етапі це вже було об’єднання «Кримплодовочгосп», аж поки все не розсипалося - і об’єднання, і сам Радянський Союз. Страшно було зазирати в майбутнє, там повна невизначеність. Але був і позитив - ми тепер жили у своїй рідній державі.
І душа хотіла співати, тож Микола Йосипович і заспівав, бо і батьки були співучими, і сам неодмінно входив до складу усіх ансамблів за місцем навчання. Був такий момент, коли за 40-річним чоловіком при престижній посаді він ледь не став професійним співаком. Це трапилося в Ірпені на іменинах популярного українського співака Олександра Таранця, давнього товариша Миколи Йосиповича. За столом - нікого зайвого, лише Майборода і Малишко, поет, композитор і співак. На прохання іменинника Микола Москаленко виконав кілька найулюбленіших своїх пісень - «Дивлюсь я на небо», «Пісня про рушник». Так і пройшов неофіційний кастинг - одержав запрошення на навчання.
Але треба бути великим відчайдухом, щоб у його віці починати все з нуля. Інша справаЮ, що така ось оцінка додала і впевненості, і снаги. Та пісню незабаром приспали монотонні будні, і лише з виходом на пенсію пан Микола заспівав знову. Це був 1992 рік. Хто з нас тоді не мріяв? Одні, набиваючи кишені, про золоті унітази, інші - про свою квітучу країну, де все зроблять власноруч, з любов’ю, як дбайливий господар у своєму домі. І працюватимуть, звісно, з піснею - доброю помічницею.
Ось і прийшов Микола Йосипович до Будинку культури залізничників, де почав співати у ансамблі. Приємно хвилювала участь у різноманітних конкурсах, і не лише у складі ансамблю залізничників, де доводилося постійно виборювати щось з українського репертуару. Виступав співак і сольно, тут вже його ніщо не обмежувало, виконував українські народні пісні, пісні на слова Тараса Шевченка, які нібито створювалися під його широкий вільний голос.
Не минав Микола Москаленко і співочі конкурси, що проводила «Кримська світлиця»: у 2009 році став переможцем одного із них. Пам’ятаю його пісню біля пам’ятника Тарасу Шевченку... Невже це було і невже цього вже не буде більше ніколи?
Та відспівалося... Не відвідує більше Микола Йосипович Клуб залізничників. На серці туга, і не лише тому, що наша Мати тепер далеко, але й тому, що вона від нас відвернулася. Як і більшість людей, кому Бог не дав дітей, мав Микола Йосипович у банку свій рахунок, збираючи копійка до копійки на чорний день, бо ні на кого більше розраховувати. А настав той чорний день достроково, і в несподіваному варіанті, З приходом Росії банк «Київська Русь» покинув Крим і незабаром збанкрутів. Як тепер повернути свої гроші? Для України ми стали нерезидентами - щось на кшталт чужинців. Хоча якщо взяв гроші і у чужинця - за логікою, теж слід повертати. А якщо сусід віддасть вам на збереження свій капітал - його також можна оголосити нерезидентом і привласнити чуже? Та сусід звернеться до суду і виграє справу, а куди звертатися Миколі Йосиповичу і йому подібним, у кого забрали не лише Батьківщину, але й суворо покарали матеріально. Скільки ж можна випробовувати нашу любов та вірність?
Звичайно, у Москаленка є варіант - відмовитися від нав’язаного йому, як і всім кримчанам, російського громадянства і змінити місце проживання, але у 85 років таке вже не робиться, та й хто чекає це подружжя у рідних краях? Вже давно спочили батьки Миколи Йосиповича, розвалилася їхня хата, спочили і брати, а у пані Олександри - родичі в Криму.
Не хотілося б завершувати цей допис на такій сумній ноті, але, як кажуть, із пісні слова не викинеш. Хоча в цілому вона таки зовсім не сумна, бо і про любов, і про натхнення, і про сумлінну працю. А головне - про справжню людину, гідного українця. І нехай приспівом до неї стане побажання нашого поріділого «Світличного» хору: многая літа!

Тамара СОЛОВЕЙ

На «Вечорницях у Світлиці»

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!
Оскільки жодних офіційних наказів або розпоряджень, що стосуються зміни формату випуску «Кримської світлиці», з моменту окупації Криму ми не отримували (а згідно з українським законодавством, такі рішення узгоджено приймаються лише співзасновниками засобів масової інформації або судом), продовжуємо готувати до друку щотижневі номери газети і направляти їх до київської друкарні. Як і раніше, починаючи з 2002 року, на редакційному сайті щоп’ятниці виставляється електронна версія тижневика, зокрема у pdf-форматі. Розміщену нижче інформацію про умови передплати «Кримської світлиці» та інших культурологічних видань продовжуємо публікувати як нагадування «борцям» за інформаційний простір України про їхні держслужбові зобов’язання перед читачами і державою.
Редакція «КС»

ОФОРМИТИ ПЕРЕДПЛАТУ на всеукраїнську загальнополітичну і літературно-художню газету «Кримська світлиця» та інші культурологічні видання ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» (газету «Культура і життя», журнали «Українська культура», «Український театр», «Театрально-концертний Київ», «Музика», «Пам’ятки України: історія та культура») можна в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на ці видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою -
http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2015 > Тема "Душі криниця"