Версiя для друку Обговорити в форумi

«Краще тобі не обіцяти, ніж обіцяти і не виконати»
(Еклезіаст)

З анексією Криму Україна постала перед непростим вибором: як, власне, ставитись до захопленої території, точніше, до тих, хто на ній залишився. З одного боку, якась досить чимала частина кримчан дійсно бажала приєднання до Росії, з її вищими зарплатами, пенсіями, з її стабільністю, заснованій на вуглеводнях, і віками освяченій патерналістській системі влади. Якась частина цих прибічників росіїзації Криму активно докладалася до того – це ті, хто брав активну участь в антимайданному русі, в різних мітингових масівках, у Самообороні Криму. Саме їх ми могли бачити 26 лютого під стінами ВР АРК разом з ряженими «козаками».
Інша частина кримчан ще більш активно обстоювала своє право на те, щоб їхній Крим і надалі залишався в складі України. Чи багато їх було? Аби відповісти на це запитання, досить згадати дні кримського Євромайдану, згадати море людей під ВР АРК того ж 26 лютого, які прийшли, аби не допустити антиконституційного заколоту, згадати тисячі тих, хто стояв уздовж кримських доріг в уже окупованому Криму з українськими та кримськотатарськими прапорами, прохаючи: «Україно, не полишай нас!».
Нарешті, наймасовішу групу, безсумнівно, складали обивателі, які в будь-якій країні, в будь-які часи, при будь-яких розкладах традиційно приєднуються до тих, хто бере гору.
Треба розуміти при тому, що навесні 2014 року, за злочинної бездіяльності нездар, що доп’ялися на Печерські пагорби, в Криму взяла гору зовсім не масівка проросійських активістів і навіть не зрадники з коридорів кримської влади, які діяли в інтересах кремлівського «собирателя земель». Випущеною з рук ситуацією заволодів сам «собиратель». Власне, він довго йшов до того.
Від самого початку української незалежності Кремль не полишав спроб утримати Україну в зоні свого впливу, і Крим був чи не основною больовою точкою тієї тактики. Тим, хто прикро вражений «безпрецедентним» порушенням Росією Будапештського меморандуму, згідно з яким вона була одним з гарантів безпеки і територіальної цілісності України, дозволю собі нагадати, що Росія робила те не раз. Так, вже в 1992 році вона відмовилась передавати Україні військово-морські бази з бойовими кораблями, допоміжними суднами та авіацією Чорноморського флоту, що перебували на території України, в її водах, порушивши таким чином підписані Президентом РФ Борисом Єльциним міждержавні, так звані Біловезькі угоди, згідно з якими всі військові формування, які перебували на території України, в їхньому числі і Чорноморський флот, переходили в повне її підпорядкування. Потім було інспіровано автономізацію, «мєшковщину», створено Тузлинську кризу… Паралельно, на міжурядовому рівні, Москва докладала всіх можливих зусиль для входження України в Союз незалежних держав, в Митний союз і тому подібні об’єднання, аби ще більше узалежнити Україну, унеможливити її самостійність. З цією ж метою у керівні структури української влади заводились агенти впливу Кремля, які реально впливали на політику Києва. Саме це пояснює злочинні призначення на ключові пости в українському війську, в силових структурах не патріотів-фахівців, яких просто усували від справ, а проросійськи налаштованих хохлів і навіть діючих представників спецслужб Росії. Радецькі-кузьмуки-лебедєви-саламатіни… Чи ж варто дивуватись, що дуже скоро ЗСУ України з другої за потугою армії в Європі перетворились на зневажене, упосліджене формування, яке розвалювалося на очах!
З пастирями, яких правдивіше назвати б цапами-провокаторами, Україна понуро дибала у вже приготоване їй стійло, аж доки наприкінці листопада 2013 року ситуація зовсім неочікувано для московських ляльководів не вийшла з-під контролю. Усунення від влади промосковської маріонетки Віктора Януковича для Кремля було надзвичайно неприємним сюрпризом. Це означало, що плавне переформатування України на Малоросію в складі новітньої Російської імперії зривалось. Зривалась операція, на яку було покладено десятиліття копіткої праці, мільйони, якщо не мільярди далеко не дерев’яної валюти. Нічого не залишалось, як задіяти ultima ratio regnum – останній доказ королів. Саме тоді через Новоросійськ, через Кубань до Криму посунули «ввічливі зелені марсіяни», які в дуже короткий строк розповсюдилися по території півострова, немов таргани. Саме вони, безликі, заблокувавши українські гарнізони, український флот, взявши під контроль не лише адміністративні будівлі, ключові заклади АР Крим, насамперед ВР АРК, а й всі міста і містечка (до чого дивним чином не додумалася київська «хунта»!), забезпечили повний контроль над півостровом. Значення загальнокримського референдуму, з огляду на його очевидну нелегітимність, за таких обставин полягало лише в створенні певного флеру законоподібності – такої собі димової завіси, яка на певний час прикривала істинну суть того, що відбувалося насправді.
Автор вдався до такого відносно довгого відступу, ризикуючи надокучити читачеві, втратити його інтерес, лише затим, аби привернути його пильну увагу до абсолютно безпідставної, але, на жаль, досить популярної в Україні думки про те, що зрадливі кримчани поголівно відреклись від України і не заслуговують, отже, нічого, окрім презирства. Ще раз стверджую, що така думка є хибною. Мовлю навіть не про кримських татар, які не раз уже спробували на собі «милість» Москви, і, завдяки своїй згуртованості, одностайності, здобутої в змаганні з комсовєтським монстром за право повернення на свою історичну Батьківщину, завдяки своїй чіткій самоідентифікації, самоусвідомленню, є чи не найтвердішим горішком для окупаційної влади. Те ж саме можна сказати про багатьох українців, росіян, власне, про багатьох і багатьох кримчан, безвідносно їхньої національності, які й сьогодні, по двох роках окупації, вважають себе громадянами України.
Хибно думати при тому, що всі лояльні до України кримчани перебралися на материк. Звісно, ті, хто виїхав, мали для того вельми серйозні підстави. Когось розшукувала кримська Самооборона, прокуратура, хтось не міг в умовах окупації продовжувати свою професійну чи бізнесову діяльність, комусь було просто нестерпно жити під чужою владою.
З іншого боку, було б дуже дивно, якби з Криму виїхали всі патріотично налаштовані громадяни України, полишивши рідний край, свої домівки, могили своїх предків на поталу загарбникові. Саме тому кримчани різних національностей з повним розумінням сприймають заклик Меджлісу кримськотатарського народу — по можливості не покидати своєї Батьківщини.
Чи легко їм живеться в окупації? Про це варто було б спитати Едема Османова, якому щойно винесли судовий вирок у справі «3 травня» (за участь в зустрічі на адміністративному кордоні Криму Мустафи Джемілєва), присудивши йому рік ув’язнення умовно замість заявлених прокурором двох реальних років за ґратами. Про це варто б спитати Ахтема Чийгоза, Алі Асанова, Мустафу Дегерменджі, Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Геннадія Афанасьєва, які до сьогодні перебувають за ґратами, чи Лілю Буджурову, Ленуру Іслямову, до осель яких перекрили газопостачання, спитати тих, до кого приходять з обшуками, кого викликають на допити за намагання відстояти Україну в Криму, тих, кого ведуть до поліційного відділку за жовто-блакитну стрічку, за вдягнуту вишиванку, тих, чиїх діток цькують у школах за національною ознакою. А були ж ще й ті, кого вже не спитаєш…
Росія не допускає акредитації в Криму ані вільних ЗМІ, ані національних чи міжнародних правозахисних організацій, але навіть відкрита, підтверджена інформація про те, що відбувається сьогодні на півострові, вражає світ. Так, у понеділок, 7 грудня, Верховний представник Євросоюзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Федеріка Могеріні назвала ситуацію з правами людини в Криму жахливою.
«Ми обговорювали ситуацію на Кримському півострові, особливо жахливу ситуацію з дотриманням прав людини. Ми підтвердили свою політику невизнання незаконної анексії Криму і Севастополя та нагадали, що всі дії, пов’язані з цим невизнанням, повинні відбуватися в рамках законодавства», — сказала вона.
Останнє, а саме те, що «…дії, пов’язані з цим невизнанням, повинні відбуватися в рамках законодавства», не просто обмовка. Це — недвозначна засторога Києву. Євросоюз за наполяганням, як можна гадати, Німеччини (про заяву секретаря зовнішньополітичного відомства Німеччини пана Мартіна Шеффера від позаминулого понеділка автор згадував у статті «Блокада» в «КС» № 48) хоче, аби тиск на окупанта відбувався в рамках певної пристойності, так, щоб мешканці окупованого Криму не відчували дискомфорту через надто жорсткі дії України, скажімо, через запровадження енергетичної блокади. Така дітклива турбота про нас свідчить про те, що між фіксуванням фактів про «жахливий стан з правами людини у Криму» й усвідомленням реалій того стану в умах ситої, мирної Європи лежить прірва, бо ж ніхто, схоже, не акцентує своєї уваги на тому, а чи комфортно кримчанину, який відмовився від громадянства країни-загарбника, три місяці жити вдома, а на наступні три місяці вирушати кудись у депортацію, ніхто не задумується, а чи комфортно почуваються ув’язнені в кримських застінках активісти, чи ті громадяни, до яких вирішили завітати серед ночі з обшуком…
А проте ж, навіть на тлі далеких від наших проблем європейців, вельми дивно, якщо не сказати підло, звучать висловлювання декотрих українських політиків, громадських діячів і навіть інтелектуалів-письменників (!) про те, що Україна цілком обійдеться без зросійщеного Криму, без матюкливого Донбасу, а отже, без співгромадян, яких проти їхньої волі держава здала загарбникові на тих територіях. Чи не схоже це на те, як, запустивши колись пишне за дідів-прадідів поле бур’яном, довівши до того, що там вже вовки виють, дядько колупає невеличку грядочку під своїми вікнами, приказуючи, мовляв, «і нащо мені оті хащі потрібні, проживу й на цій грядці». Без чого ще обійдеться Україна, на думку людців-ефемерид, мені не дуже цікаво. Гірко лишень, що містечкова філософія інтелектуальних селюків, а ще чужий, приживлений до наших грудей, не дозволяє нам цілісно сприймати непростий світ, у якому живемо.
Саме тому ми легко й безжурно гендлюємо із загарбником у той самий час, як від його куль і снарядів гинуть наші вояки, гинуть наші співгромадяни, мирні мешканці – жінки, діти, старі. Саме тому з нерозумінням ставилося багато з нас спершу до блокування того гендля на Перекопі, а пізніше — до спровокованої тотальною бездіяльністю української влади енергетичної блокади Криму. Саме тому сьогодні, після розблокування однієї з трьох енергомагістралей, дехто підсміюється над організаторами й учасниками блокади, дозволяючи собі робити брудні натяки на хабарі від Фірташа.
Чи усвідомлюємо, що насправді лідери кримських татар виявили себе в цій ситуації більш гідними політиками, а маленький народ — куди більш згуртованим, аніж ми самі, бо, на відміну від української влади, не маючи ані армії, ані силових структур, тим не менш, спромоглися вчинити вельми відчутний тиск на окупанта, змусивши побігати навіть хазяїна Кремля.
Той, кому видається, що блокада Криму не досягла мети, глибоко помиляється. По-перше, зроблено лише два невеличких, хоча й вельми рішучих кроки. Як би там не було, але акція змусила уряд, хай і тимчасово, припинити торгівлю з владою півострова. Дозволивши поновити енергопостачання до Криму, продовжити його до закінчення терміну укладеного контракту (останній день грудня цього року), організатори акції поставили перед українським урядом вимогу не поновлювати подачу електроенергії на півострів наступного року. Як вчинить новий український уряд? Побачимо. Будемо сподіватися, що він буде докладатися до відродження України, зокрема, до відновлення її територіальної цілісності значно серйозніше і відповідальніше, буде вести прагматичну політику в інтересах нації, а не грати за правилами ворога. Але це, найперше, буде залежати від позиції кожного з нас, від нашого розуміння того, що війна не закінчилася, що, відвертаючись від усвідомлення цього, намагаючись поводитись так, наче нічого не сталося, ми лише погіршуємо ситуацію, перекладаємо вирішення проблеми на плечі наших дітей, адже з плином часу проблема не стане меншою. Зокрема, стосовно окупованих територій маємо розуміти, що, скажімо, через десять років населення там не залишиться таким, яким воно є сьогодні. На відміну від України, яка за чверть століття Незалежності так і не спромоглася об’єднати націю, більш того, навіть не усвідомила фундаментального значення для того мови (див. http://language-policy.info/2015/11/den-ukrajinskoji-movy/, http://language-policy.info/2014/12/mova-yak-fundament-isnuvannya-natsiji/), Росія не втрачає часу. Діючи за напрацьованими схемами, вона невпинно і методично переформатовує людський матеріал, що потрапив у засяг її дії. До слова, мова відіграє в тому процесі провідну роль, і зовсім не випадково, що в школах Криму, не кажучи вже про виші, сьогодні практично безроздільно панує російська мова.
Тож, як ставитися українцям до кримчан – до тих, кого всупереч їхній волі Українська держава здала ворогові, і до тих, хто їх там блокує? Для когось сьогодні це непростий вибір. А проте його треба робити. І зробити те мусить кожен, спробувавши чесно розібратися в досить заплутаних нечесними політиками подіях. Дуже важливо при тому уникати трясовини спрощення, коли одні — виключно янголи, які піклуються про зраджений (чи не тими ж янголами?) народ, а інші, безумовно, — терористи, які – дай їм лиш волю! – покладуть високовольтні опори по всій Україні, зануривши її в чорноту непроглядного мороку.
Дуже важливо при тому усвідомлювати, що, здавши Крим, панове турчинови-яценюки здали ворогові не просто шмат української території, не просто два мільйони своїх громадян. Була здана територія проживання автохтонного народу, нації, яка сформувалась на тих теренах, для якої поза Кримом нема жодного іншого місця в цілому світі, яке той народ міг би асоціювати зі своєю Батьківщиною. Не маючи на момент агресії своєї державності, а отже, і таких її атрибутів, як військо, нація не могла захищати свою Батьківщину самостійно, вимушено довіряючись державі, яка поширювала на той момент свій суверенітет на її територію. На жаль, довіра не була виправдана.
 Саме тому, усвідомлюючи цей дуже важливий аспект, усвідомлюючи приязні стосунки, які склалися між нашими народами, маємо докласти всіх зусиль, аби донести до нашої влади важливість щонайшвидшої деокупації Криму.

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 11.12.2015 > Тема "Резонанс"