Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя!

Артур Сіренко народився 17 січня 1965 року в м. Сніжне Донецької області. Освіту здобув у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка. За фахом — генетик. Захистив дисертацію в царині генетики лейкозів. Кандидат біологічних наук, доцент. Працював тривалий час у лікарні в лабораторії, займався проблемами діагностики онкологічних захворювань. Потім працював на кафедрі біології та екології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Коли почалась неоголошена війна проти нашої країни, пішов добровольцем в українську армію. Захищаючи Вітчизну, отримав звання капітана. Командував артилерійським взводом в одній з частин Збройних Сил України. Нині демобілізувався та повернувся до роботи в університет.

Артур СІРЕНКО
«КОЛИ МИ ЇХАЛИ НА ВІЙНУ...»

КІНЬ ОГНЕННИЙ

«…Кінь огненний, і дано вершнику його взяти мир від землі, і щоб один одного вбивали, і дано йому меч великий» (Апокаліпсис. 6.4)

Огненний кінь копитом топче
Запашну траву спогадів,
Духмяний чебрець слів,
Терпкий безсмертник казок.
Огненна грива тріпоче
на вітрі сонця,
Залізна вуздечка брязкає
 дзвоном одкровення,
У западинах від копит
Виблискує вода наших гріхів,
Що збиралась краплями
З обважнілих хмар сьогодення
Нажаханого, як облуда чорної віри
Сліпих лжепророків
З берегів каламутної ріки.
Кінь огненний
Спалює солом’яну стріху
 «сьогодні»,
Перетворює вигадку «завтра»
На жменю чорного попелу,
Що стане добривом
Для родючого поля «післязавтра».
Згораємо у вогні нашого часу –
Доби коня огненного –
Доби Армагедону –
Долини річки Кальміусу.

ПИЛ ВІЙНИ

Коли ми їхали на війну,
Тільки сивина скронь
Нагадувала про холод зими.
Колюча стерня полів
Жовтіла золотом стриженої землі –
Нашої землі кольорових снів
І слів
Музики пісні літа.
Коли ми їхали на війну,
Життя здавалося короткою миттю,
Чи то листком клена,
Чи то колючою голкою ялини.
Коли ми їхали на війну –
Ми, старі харцизяки,
потріпані долею,
Думалось: «Краще ми,
Аніж оці жовтороті хлопці,
Що бачили лише світанок,
А не вечір осіннього неба».
Коли ми їхали на війну,
Думали, що ніхто з нас
 не вернеться,
Що все якось раптово завершилось
Спалахом темряви,
Думалось, що всі ми залишимося
Тільки в спогадах
Тих, хто вчора,
Проводжаючи нас,
Плакав...

ПАЛАЮЧИЙ БУДИНОК

«Мовляв, палають будинки,
Тому що йдуть з них назавжди…»
(Гійом Аполлінер)

У цьому краю живуть тільки тіні –
Тіні людей та собак.
Вони заходять в тіні будинків
І відпочивають на тінях диванів,
І їдять тіні смачних страв,
Бо ті будинки давно спалені
Під час божевільного ритуалу –
Офіри чи то жертвоприношення
Деміургу суспільного божевілля,
Аресу сучасної Марни.
Люди тікали з цього краю,
Кидали непотрібні тіні.
Вони не знали, що тіні
Лишаються жити тут
Своїм життям химерним,
Нікому не зрозумілим,
Бо вони — тіні,
Вони можуть жити навіть у місті,
Що згоріло вщент.
Тільки скажіть мені – невігласу:
Як отим людям-втікачам
Жити без тіней
У місті чужому?

ВИНОГРАДАРІ

«...Це означає що зібрали виноград
І грона мертвих тіл довкіл лежать...» (Гійом Аполлінер)

Ми — виноградарі колючої лози,
Що росте на безплідному полі,
Ми — винороби чорного вина часу.
Зрізуємо грона достиглі,
Що тяжіють запереченнями,
Сталевими гострими
інструментами,
Чавимо сік з цих важких ягід
І робимо гірке вино-трунок
У кам’яних діжках Небуття,
Тесаних з гостролистого клена
З листям лезом,
Що ріс на роздоріжжі Долі –
Перехресті нескінченних доріг,
Що обирали вершники
Сивих коней межичасся.
Ми — виноградарі:
Ця земля здатна плодоносити
Тільки терпкі грона ночі
Для густого непрозорого напою –
Впивайтеся ним, божевільні!
Ніхто з нас не знав, що судилось
Плекати залізну іржаву лозу,
Садити отруйні сірі кущі
На землі, що не хоче
 нічого приймати
У свої зрихлені нутрощі,
Крім оцих зерен.

МОНАСТИР ВІРШІВ

«Ти, як земля, з якої здерли скальп –
Лик Жаху у байдужості ефіру»
(Максиміліан Волошин)

Холодний день Столітньої війни.
Сосни білими монашками
У монастир сутінкових спогадів,
Блідими світанками розуміння
Того малопомітного факту,
Що я ще живу.
А день – просто кузня Гефеста –
Руйнує буття звичне
 і виковує міф.
Хоча ти розумієш, що марно
Шукати нового чогось
 у цьому стукоті,
У цьому ливарництві форм –
Все вже було.
І ці нескінченні страждання
Гнаних горем людей,
І ця війна без кінця і без краю –
Все вже було.
Все повторюється – знову і знову
В оцій круговерті.
І все-таки:
Знову бачу, як монашками
 білими
Сосни йдуть у моє буття,
У мій монастир віршів...

ГОДУЮЧИ ДИНОЗАВРА

«...Та кажуть до гір та до скель: падіть на нас, і позакривайте від лиця Того, Хто сидить на престолі, і від гніву Агнця! Бо прийшов великий день гніву Його, і хто встояти може?» (Апокаліпсис. 6.16)

Годую з руки
 залізного динозавра,
Чую, як по його металевих венах
Струменить і парує летка кров,
Слухаю його гарчання,
 тужливий рев
І рушаю, сидячи на його спині,
На страшне полювання:
Нині ми на стежці війни,
 полюємо
За дикунами з племені
 людожерів.
Нині ми — месники:
Мисливці з прирученими
 динозаврами:
Називаємо їх іменням квітів –
Півоніями та гіацинтами,
Тюльпанами та гвоздиками.
Якийсь чоловік
 з великими зірками
На плечах втомлених
Спитав, чи живий мій динозавр.
Я відповів, що нині –
 сього дня сонячного
Мій дракон знищить
Ціле плем’я волохатих
 жорстоких варварів,
Що ми — лицарі залізних коней,
Живемо тільки сьогодні,
Коли Сонце й Небо
 віщують двобій.
Земля відчуває важкість:
Тягар залізних почвар,
Які своїм страшним риком
Вістку несуть нечувану:
Прийшла доба страшна:
Доба Апокаліпсису.

МОЄ ІНДІАНСЬКЕ ЛІТО

«Кому журбу довіриш, серце?
Ухиляється... все більш твій шлях проходить незрозумілих людей»
(Р. М. Рільке)

Нема кому довірити журбу,
Нема кому розповісти
Про клена мить черлену,
Про тріпотіння жовтої осики,
Коли шалений падолист
Ще не зірвав її одежу
І літо індіанське ще дарує
Тепло останнє.
Хоч відкричали журавлі
Своє,
З тобою попрощавшись,
Поруч люди,
З якими вмерти радісно,
Й не шкода
Ці залишки життя
Нести в офіру Вітчизні.
Та нікому довірити печаль:
Хіба що мертвим.
Хіба що їм…

ДОКИ ЖИВЕШ

«Ось знову зі мною
Спогади про друзів, вбитих на війні…»
 (Гійом Аполлінер)

Не продавай своїх спогадів
На сліпому торжищі безумців,
Не лишай своїх спогадів
У темній скрині
 чужого минулого,
Не прибивай свої спогади
До дерев’яної стіни історії,
Як прибивають
Відрубану косу нареченої*
На божевільних весіллях горян
До стіни старої хати,
Зрубаної зі старезних
 смерек років,
Хати, що пам’ятає не одну труну
І не одну хитану колиску.
Спогади – все, що в тебе
 лишилося,
Все, що залишилось від них, –
Людей прозорої мрії,
Лицарів кам’яного обов’язку.
Тому йди
У кольорові сутінки спогадів
Щоденно…
Весь час…
Доки живеш…

Примітка: У давні часи був у наших горян такий жорстокий звичай: на весіллі наречений мусив одним ударом сокири відрубати косу нареченій і прибити цей довгий жмуток плетеного волосся цвяхом до стіни хати, де вони будуть жити.

МИ

«Виє вітер, а небо синьо-лілове
І вороже, і ні рядка цілий рік»
(Гійом Аполлінер)

Ми йшли назустріч світанкам,
Нам гріло рамена Сонце,
Перед тим, як піти за обрій,
Нам співали невтомні вітри
І любили нас завірюхи:
Цілували сніжинками в чола.
Ми йшли крізь сніги і тумани,
Ми шукали у небі зорі,
Пірнаючи в темні безодні,
Ми гріли руками залізо,
Ховалися від куснів сталі,
Які шматували тіло,
І звільняли зболену душу:
Лети альбатросом в небо!
Ми рахували хвилини,
Які нам лишилось прожити
До вечора хворого світу,
До ранку наших ілюзій,
Ми стали стіною плямистою
На шляху диких вандалів,
Ми боронили людяність,
Ми вчилися помирати.
Тепер вчимось забувати –
Те, що треба забути:
Біль і тягар печалі.
Тепер вчимось пам’ятати –
Друзів і побратимів,
Які відлетіли в вічність.
Написано на Покрову — в наш день...

БРАТИ ПО ЗБРОЇ

«Втретє
Запалюю ліхтар, віддаю його
Сваволі роси» (Йоса Бусон)

Мої брати по зброї!
Чому у вас такі втомлені очі?
Чому ви носите
На лівій руці годинники,
Що давно зупинились?
І показують лише одну годину –
Ту саму «коли»,
Ту саму «для чого»,
Ту саму «навіщо»,
Ту саму «тільки».
Чому в зіницях написано
Дуже дрібними літерами:
«Друже, ти знаєш»,
«Друже, ти розумієш»,
«Друже, пробач»?
Чому,
Коли зустрічаємось поглядами,
Ведемо розмову без слів,
Без речень і фраз,
Ніби граємо в шахи
Без поля клітинок, фігур,
Бо навіщо?
І так зрозуміло все,
І так небо надто синє й глибоке,
А повітря надто густе й важке,
Надто,
І кава надто нагадує попіл,
А життя – Колізей.
Надто...

СВІЧАДО БЕЗДОННОГО КОЛОДЯЗЯ

«Ось — здійснилось.
Весь світ здичавів, і навколо
Ні один не блимає маяк»
(Олександр Блок)

Зазирніть у колодязь,
Виритий пошерхлими руками
Старого сивого рудокопа,
Що сховав у своїй вишневій люльці
Всі гіркі дими світу.
Зазирніть у це чорне дзеркало,
Куди зазирає ніч
Кожної волохатої півночі,
Коли у рудих плямистих півнів
Пропадає їх сонячний голос.
Зазирніть в оцю прірву,
В оцю діру в просторі,
Послухайте ту луну одкровення.
Зазирніть і спитайте
(Себе):
Навіщо вам крила?
Чому фарбуєте їх у колір пилу
Чи у чорні відтінки сажотрусів
І ховаєте їх у старій скрині,
Що склепані з чорного граба
І тому нагадують не скрині,
А склепи,
Того самого старезного граба,
Що ріс посеред сфагнового болота
І зрубаний трьохпальчатим
 деревосіком.
Зазирніть у той колодязь:
Може, побачите у його чорноті
Себе. Чи свою тінь,
Що блукає там одвіку —
Мовчазна і самотня.

P. S. Я написав цей верлібр у той день, коли довідався, що на «Веселій горі» загинув мій друг. Коли він їхав на передову, я сказав йому: «Бережись! Ти занадто легковажний для війни...». Хотів ще сказати: «...Ти загинеш у першому ж бою». Але не сказав, не зміг. Але так і вийшло...

ВОГОНЬ

«Аз есмь вогонь, вдягнений попелом плоті…» (Протопоп Аввакум)

Наші душі – це шматочки Сонця:
Вогню одвічного.
Горимо – поки дихаємо.
Горимо – душами і почуттями.
Сіємо попіл своїх тіл
У землю спраглу,
Що жадає вогню – не попелу.
А ми ногами босими –
По ній – холодній.
А ми, як світильники,
З попелу зліплені
(Бо глина теж попіл).
Ховаємо вогонь свій
У глибинах плоті.
Вдягаю на цей попіл шати,
Сплетені з волокон рослин,
Вдягаю на ці шати метал
І йду істотам бездушним
Дарувати смерть.

СЛІДИ ПОСМІШКИ

«У мене є посмішка одна...»
(А. Ахматова)

Була у мене торба посмішок —
Кольорових, як шматочки літа,
Запашних, як букет квітів,
Прозорих, як небо ранньої осені.
Дарував ці посмішки людям —
Сумним з обличчями-масками,
Байдужим з гранітним серцем,
Людям, що йшли на смерть.
Але торба нині порожня,
Латана-перелатана:
Пуста, як чорнота сухого колодязя,
Виритого у кам’яній пустелі.
Їду в осінні сутінки
По землі, зритій громом,
По землі, що ввібрала
Стільки крику і болю,
Що ще тисячу літ буде луною
Віддавати ці кавалки звуків
Людям, що її топчуть
Чоботами лихої віри
Чи черевиками черствої байдужості.
Іду до крижаної пані
Білої жорстокої королеви
(Але не сніжної, і не в казку),
З якою теж любив жартувати,
Розгубивши свої посмішки.
Але розрізняю їх сліди в повітрі,
Де колись були люди,
Що лишили по собі тільки тіні —
Такі невловимі,
Як ті — кинуті на саван трави
Собачою зіркою Сіріусом...

ДОРОГИ МОЄЇ МУЗИ

«Муза пішла по дорозі,
Осінній, вузькій, крутій...»
(А. Ахматова)

У моєї музи
Дороги нині важкі:
Розбиті і понівечені,
Вузькі і осінні —
Вітри цього падолисту злого
Наповнили дороги моєї музи
Відчаєм та смутком.
Тому в верлібрах моїх
Лише відтінки сірого,
Лише холодна вода
І крижане небо невчасності.
Добре, хоч моя муза-жебрачка
У туніці своїй плямистій
Кольору мертвої трави і цвілі,
З ліхтариком тьмяним,
У Данте старого позиченим,
Цими дорогами мовчання,
Дорогами крижаного вітру
За мною втомлено плентається,
Інакше подер би я цю книжечку
Записну на клаптики,
 слова — на звуки,
І запалив би з тих клаптиків вогник
(Навіть не вогнище),
Щоб зігріти замерзлі руки,
Які втомились стріляти...

ОЗИРНУТИСЬ НАЗАД

«Я мужність знайшов
озирнутись назад.
Трупи прожитих днів
Встилають мій шлях.
Я хочу оплакати їх…»
(Гійом Аполлінер)

Якби тільки мертві дні
Були позаду
 (коли озирнемось назад),
Якби тільки мертві ночі
Ми бачили на шляху,
Розбитому і навіть давньому,
Якби тільки вони
Дивились на нас скляними очима
Із загублених і забутих
 календариків,
Де рудими котами
 дивиться минуле,
Заглядає у темні закутки
 старої пам’яті:
Там друзі,
Яких ми не зустрінемо більше ніде.
Тільки там — в минулому,
У тумані прожитих днів.
Ми їх побачимо.
Якщо віднайдемо мужність
Озирнутись назад…

ГАЗЕЛА ПРО МЕТАЛЕВИЙ ДОЩ

«У мертвих крила з щирого моху»
(Федеріко Ґарсія Лорка)

Над Сарматією
 небо прозоре і чисте,
Над Сарматією вночі
 зірок намисто,
Але з неба падає металевий дощ,
Люди ховаються від нього в ями
Та в рани Землі,
 вириті на плоскій рівнині,
У потворних звуках
 вчувають музичні гами,
Люди одягають недоречні шати,
Однакові, як два іржаві цвяхи,
Маючи замість дороговказів
 годинники,
Замість куточків затишку плахи,
Прислухаючись до грому
 серед ясного неба,
Люди звикли вірити в неможливе,
Збирати хвилини
 у діряві кошики літа,
(Ніякі парасольки
 не врятують від зливи),
Бо замість дощу
 з цього неба-дзвону,
Замість життєдайних краплин,
Прозорих, як людські душі,
(А ми думали,
 що життя не спалах, а плин)
Падають шматочки смерті,
Навіщо мені знати,
 коли впаде мій шматочок,
Коли я стану невидимим птахом,
Зроблю свій останній
 в порожнечу крочок,
І покину землю Сколотію,
Де навіть дощ – і той залізний,
Де гітара співає про знищення,
Де все нині стало запізно,
Де очі не хочуть все це бачити,
І хочеться жити вигадками,
Гублячись у мурашниках спогадів,
Називаючи неможливе словами,
І співати про металевий дощ –
Мені, людині,
 якій на зранене серце
Причепили чорно-білу мішень.

ГАЗЕЛА ПРО ВТОМЛЕНОГО СОЛДАТА

«Вітри ясні і хмари, невтомні і невстрійливі, літають фазанами з дзвіниці на дзвіницю, а день – наче хлопчик порубаний, постріляний»
(Федеріко Гарсія Лорка)

Поранений день помирав –
Посічений градом,
 порубаний ураганом,
Степ марив птахами:
Тужливими криками удодів,
Шелестом сухотою нетреби,
Колючого, як стогін, яструба.
Вітру невтомному: грай
На сопілках залізних,
Хили тюльпанові голови
До сухої землі, заспівай колискову
Солдатам, підкошеним втомою,
Тягарем сього світу страшного,
Тягарем залізних квітів,
І зерен божого гніву
Важких, як весло Харона:
Нехай нині від мертвих
Одділяються воїни сном:
На землі сухій і теплій,
На тирсі жовтої вохри,
Нехай...
На землі деревію-тисячолистника,
Гіркого, як серпнева пісня,
Нехай...

БЛІДЕ СОНЦЕ ЗИМИ

«І снилося якось,
що серце моє не болить,
Що дзвоник воно порцеляновий
 в жовтім Китаї...»
(Микола Гумільов)

Ми на втомлених плечах
Тримаємо всю важкість
 світу сього,
Цього хворого світу невизначень:
Епохи відсутності мети і сенсу.
Але тримаємо:
Атланти в камуфляжних бушлатах
З тризубаним плетивом
 на шевронах.
Бо в світі цьому ще багато
 доброго і хорошого,
Багато красивого і чистого
 (як пелюстки),
Тому тримати мусимо,
Хоч в серцях діри від куль,
А Сонце бліде і зимове
Ховається за хмарами жаху,
Щоб не бачити
 оцього руйновиська,
Оцього місива кольору охри,
Оцих плям кольору іржі.
Бо зблідне ще більше світило,
І що ж ми тоді
 діткам кульбаби скажемо,
Якщо зійде над цим
 літнім цвітовиськом
Не жовте сонце радості,
А бліде й перелякане,
Наче каліка на милицях,
Що згадує, як в сирому січні
Замість сніжинок візерункових
Падав на голови людям
Град –
Не той, що місто,
І не той, що льодяники,
А той, що смерть.

РОЗДІЛИ СУМНОЇ ПОВІСТІ

«Розділи сього роману прості
І трагічні, як маска тирана…»
(Гійом Аполлінер)

Я гортаю сторінки
Важкої трагічної повісті
Без кінця і початку,
Ковтаю, як пігулки,
Гіркі і прості слова,
Липкі абзаци
І сумні метафори.
Як хочеться знайти автора
І сказати йому кілька слів,
Чи то запитати:
Навіщо з кожної сторінки
Виглядають маски тирана,
Морди диких варварів,
Силуети руїн
І могили, могили, могили?
І навіщо у цю сумну повість
Він кинув тінь мою
Персонажем недоречним?
Писав би краще веселе
Щось
І життєрадісне чи еротичне…
А то знову –
Темний розділ про смерть.

АКРОБАТИ

«Селищами жебраків від зорі до зорі
Йдуть блукаючі акробати»
(Гійом Аполлінер)

Ми — акробати:
Жонглюємо залізними
 інструментами,
Граємо безглузду виставу
У цьому цирку людей,
Блукаємо селищами жебраків,
Людей, що раптом стали
 безхатьками,
І не хочуть дивитися ніяких вистав:
Навіть наших – таких дотепних,
Не хочуть слухати ніякої музики:
Навіть цієї – такої голосної,
До грому подібної.
А ми все бавимось
У свої ігри зі смертю,
Дивіться на нас – глядачі ненаситні,
Може, колись вам набридне.
Може…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 11.12.2015 > Тема "Душі криниця"