Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНЦІ В КРИМУ 23 РОКИ ЖИЛИ В ДУХОВНІЙ ОБЛОЗІ, ЯКУ ТАК І НЕ ВДАЛОСЯ ПОДОЛАТИ...

Вперше про європейський вибір кримські українці заявили ще в 1992 році, під час підготовки до Всекримського конгресу українців, який відбувся у Сімферополі під гаслом «Крим. Україна. Європа». Тоді, на зорі Незалежності, громада відчувала шалений тиск і спротив будь-якому розвитку українства на теренах півострова. Права українців порушувались щодня і на всіх рівнях. Місцева влада блокувала відкриття українських класів (про школи тоді і не йшлося). На місцевому телебаченні не було жодної хвилини українського мовлення, як, до речі, і сьогодні! Та й на материковій частині України і сьогодні на телеканалах та на шпальтах газет — російська панує, а українська батракує. Хіба не так?
Починаючи з дев’яностих, у Криму повним ходом йшло зросійщення українського театру. Думаю, не відкрию секрету — дійшло до того, що тільки вивіска нагадувала про його український статус. Як кажуть, для годиться та для київських гостей. Ця вивіска довисіла аж до весни 2014 року, коли під аплодисменти перевертнів її викинули на «смітник історії», проголосивши, що театр давно був готовий працювати в нових історичних умовах на благо «матушки Расеи». Авжеж! Адже свого часу Міністерство культури України допомогло здійснити мрію кримських українофобів, змінивши назву і статус театру.
З українського музично-драматичного театру драми та музичної комедії наш єдиний, покликаний бути національним, кримський театральний осередок став просто музичним. І закрутились російською мовою «Сільва», «Маріца», «Баядера», «Севастопольський вальс» — десь 99% репертуару в театрі йшло російською, а міністерство продовжувало виплачувати дотацію театрові як українському, допомагаючи тим самим у Криму розбудовувати «русский мир». Діти, повертаючись додому після перегляду новорічної вистави, ділились враженнями: «Где ты был? В украинском театре. А что смотрел? Снежную королеву!».
Постійне звучання російської мови зі сцени українського театру — це теж елементи «гібридної» війни на культурному фронті. Хочу підкреслити, що дитячі вистави з 1991 року тут принципово ставили лише російською. І поступово різниця між українською і російською мовами для малечі стиралась, ось так з’явилося поняття «кримський народ», для якого українська мова, як і Українська держава, ставала чужою. А сам театр поступово ставав власністю місцевих політиків, котрі вдало використовували його як засіб у боротьбі проти українського відродження. А як тільки громадські організації починали вимагати у дирекції театру чи у кримського міністерства культури провести реорганізацію і повернути театру «українське обличчя», — адміністрація з обуренням відповідала: «А как быть с судьбами русскоязычных актеров? Их что — на улицу выбросить? Это же судьбы людей!». І громадські активісти замовкали... Ну що тут скажеш... Людей, дійсно, жаль.
Згадайте заголовки кримських газет — «Украинская культура в Крыму так и не прижилась» або «Украинский язык чужд крымчанам». Ніби українці Криму — це не ті ж кримчани? Саме так на початку дев’яностих уже перевірялась «гібридна» політика щодо знищення української культури в Криму, яка тільки почала «дихати» після хрущовської відлиги та об’єднання півострова з материковою Україною. Адже театр — як модель маленької держави. Тихенько набирали в штат «позеленівших акторів» (головне, щоб були віддані «русской идее», про їхній професіоналізм мову не вели), а з часом, «завівши» їх до художньої ради театру, починали кричати: «Ми наш, ми руський мір построїм, тобто репертуар». До речі, хто добру пам’ять має, той пригадає, що в Запорізькому українському музично-драматичному театрі в ті часи теж хотіли провернути таку аферу. Та на козацькій землі такий «експеримент» не пройшов.
У київських високих кабінетах, куди звертались кримські актори та громадські діячі за підтримкою, відмовчувались, мовляв, ви — автономія, все вирішуйте на місці. А тут, у Криму, долю акторів, які не хотіли відмовлятись від рідної мови в рідному театрі, вирішували просто: не хочеш в українському театрі грати російською, говориш, що не будеш порушувати закон про мови й офіційний статус україномовного театру? Ми на тебе знайдем управу! І знаходили! В мистецтві це так просто, особливо в театральному. Посидиш рік чи два без ролей — і сам, «как миленький — уйдешь по собственному желанию, а нет — мы статью найдем».
Байдуже ставлення центральної влади до кримських проблем і призвело до того, що поступово увесь Крим майже у всіх сферах місцева влада за українські кошти зробила «гібридним». Територія ніби ж українська, а все, що на цій території відбувалось, вказувало на те, що держава тут будується російська. Скільки не «кричали» кримські проукраїнські громадські організації до центральної влади, а у відповідь, як у Т. Шевченка: «Оглухли, не чують; кайданами міняються, правдою торгують. І Господа зневажають, людей запрягають в тяжкі ярма. Орють лихо, лихом засівають, а що вродить — побачите, які будуть жнива!». І так всі 23 роки Незалежності на проблеми українського Криму не звертали уваги. Не вірили чи не розуміли, чи просто руки не доходили, бо іншим були зайняті?
Згадалось, як перед першим Всекримським конгресом українців, щоб призупинити його підготовку, по кримському радіо виступив тодішній голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим М. Багров (який пізніше став Героєм України) із заявою, що конгрес не своєчасний, мовляв, його проведення може дестабілізувати обстановку на півострові.
До речі, один із перших розгромів кримськотатарських самобудів у Червоному Раю під Алуштою відбувся за декілька днів до конгресу українців, відразу після виступу М. Багрова по кримському радіо. Кримські татари, щоб не зірвати захід українців, у цей день відмовились проводити в центрі міста акцію протесту, розуміючи, що їх просто провокує влада для того, аби заборонити українцям проводити свій конгрес, посилаючись на нестабільну ситуацію в місті. Як писала наша Леся Українка:

«Нехай дзвенять,
нехай бринять кайдани,
Не буду заглушать! Коли б могли
Вони збудить луну
 і розтроюдить рани
В серцях людей, що мохом поросли»

І кримськотатарською — в перекладі Юнуса Кандима:

Бар сес иле шакъырдасын
къандаллар,
Оларны мен сустырмайджам.
 Бу къамерни
Уянтаджакъ, тепретеджек
 яраларны,
Инсанларнынъ есун баскъан
 къальблерини.

А перший Всекримський конгрес українців таки відбувся.
Для багатьох делегатів тоді все було вперше: і молодь у вишиванках, і хор «Запорозькі козаки», і жовто-блакитні прапори... Дивувала навіть рідна мова у приміщенні так званого українського театру, в якому відбувався конгрес. Тоді здавалось, що після об’єднання українців у Криму все буде інакше, і ми відродимо на кримській землі свою мову, культуру, освіту. Адже перші кроки вже були зроблені, і на конгресі були присутні учні першого в Криму україномовного класу зі школи № 33 м. Сімферополя. Це вони та їхні батьки у 1991 році показали приклад кримчанам і відгукнулись на заклик Кримського товариства української мови ім. Т. Шевченка й написали заяви до першого українського класу. Першого за останнє півстоліття на Кримському півострові! Як непросто було зважитись у ті часи на таке, до кінця відомо тільки мені та на той час голові названого Товариства Аллі Петровій. З самого першого дня ми були поряд з дітьми та їхніми батьками і, підтримуючи віру в те, що клас не розженуть, постійно повторювали, як «Отче наш»: «Ми живемо у своїй державі! Україна нас не покине». Самі знайшли вчительку для цього класу, але поки везли підручники зі Львова, вона передумала. Відмовилась і друга. Справжньою вчителькою для наших українських першокласників стала Галина Василівна Прадід. Навіть в її прізвищі було щось символічне — наче підтримка святої справи нашими предками...
За рік по тому активісти Кримського товариства української мови відкривають ще два перших класи в інших школах Сімферополя. Проблеми ті самі. Шукаємо вчителів, підручники, бо відповідальні товариші з Міністерства освіти АРК «забули» зробити заявки. Не дочекавшись допомоги з Києва, знову зустрічаємо львівський потяг з підручниками та посібниками.
Тоді ми знаходили потрібні слова, щоб переконати батьків у тому, що з часом держава візьме ці класи під свою опіку. І що настане час, коли в Криму з’являться не тільки класи, а й українські школи. А ці першокласники після закінчення школи будуть навчатися в кращих університетах Києва, Львова, Харкова... І ми свою обіцянку перед тими учнями виконали.
А що сказати сьогодні батькам, котрі ще не забрали своїх дітей з тих нечисленних українських класів, які ще існують в колишній Українській гімназії м. Сімферополя? Проблеми, як і в далеких 1991-1994 роках, — немає підручників. Різниця в тому, що у 90-х можна було привезти «старі» підручники з материкової України (їх там для кримських школярів збирали по школах і через громадські організації переправляли потягом до Криму). А сьогодні? Сьогодні тут, у школах, українські підручники просто відібрали, тому що запропонували інші програми, під які немає підручників, і я думаю, не буде ніколи. І хоча цього року першого українського класу в гімназії не відкрили (не було бажаючих), а ті, хто не перейшов до російських класів, а залишився (вірячи в українське чудо), — це 2, 3, 4, 6, 7, 8 і 9 класи — всього 128 учнів, вперто вже другий рік ходять на уроки до рідної гімназії в рідний клас, навчаючись за конспектами. Коли увірветься терпець у батьків? І де вони беруть віру? І як 9-й український клас буде складати випускні іспити (математику та російську мову) за російськими програмами? То що сказати цим школярам, що їм обіцяти? Хто їм допоможе? Яке майбутнє чекає на цих дітей? У мене відповіді поки що немає...
Сьогодні в Криму, як і 23 роки тому, коли відбувався перший Всекримський конгрес українців, проголошено три державні мови. Та якщо в ті часи, коли українська мова, хоч і на правах Попелюшки, але поступово входила в сферу освіти і культури, й українці Криму намагались розгледіти світло в кінці автономного тунелю, то сьогодні все йде до того, що українці просто зникнуть тут як нація. Тому що в духовній облозі можуть вижити тільки ті, в кого міцне і глибоке національне коріння. А наш молоденький, несформований кримський український сад швидко знищить спека ненависті та холод несприйняття...

Олесь ТАВРІЙСЬКИЙ
м. Сімферополь

1994 рік. Зустріч учнів українських класів у Сімферополі зі Славою Стецько. Якби ж то не цуралося таких контактів з Кримом і київське чиновництво!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2015 > Тема "Українці мої..."