Версiя для друку Обговорити в форумi

За що ж нам «брат» такий?!

Читаючи давньогрецький міф про аргонавтів, усі ми вболівали за долю головного героя, з тривогою слідкували за тим, як Язон, змушений з волі підступного царя Еета пройти випробування, аби заволодіти золотим руном, засіває Аресове поле зубами дракона, знаючи, що за короткий час з них виростуть ті, хто спробує знищити його. Оскільки читалось те в дуже юному віці, навряд чи кому з нас приходила тоді в голову думка про те, що світ переповнений сіячами зла, і багато з них, на відміну від давньогрецького героя, займаються тим далеко не з примусу. Більше того, хіба могли б ми повірити, що дехто з наших сусідів ревно докладеться до тієї справи! Як це відбувається, до чого призводить і чому сьогоднішні «язони», засіявши поле гніву зернами ненависті, самі аніскільки не поспішають стати на борню зі злом, воліючи, натомість, аби воно впало на голови ні в чому не винних людей, ми й спробуємо проаналізувати в цій статті.

Буду щирим: взятись до цієї невдячної справи мене підштовхнуло бажання проаналізувати, наскільки, насправді, невинні оті самі «невинні люди», які щоразу опиняються в ролі жертв.
Не заглиблюючись надто далеко в історію, звернімо свій погляд на те, що відбувалося в тридцятих-сорокових роках минулого сторіччя в Європі і не лише в ній. Хто привів до влади дуче в Італії, фюрера в Німеччині, вождя і друга всіх колгоспників у Радянському Союзі? Чи не народи вищезгаданих країн? Переглядаючи нині хроніки Третього рейху, хіба один я дивуюся щирому захопленню своїм фюрером – ба! – обожнюванню його з боку мільйонів німців? А хіба не так само зачаровано світили очима на вождя народів у СРСР, вимагаючи знищити кожного, навіть якщо той мав нещастя лише бути запідозреним у незгоді з його геніальними планами? Погляньмо всього на два коротких листи з далекого 1937 року:
«Мы всей семьей требуем от суда расстрелять троцкистских гадов. Они пытались убить нашего любимого вождя, отца и друга — Иосифа Виссарионовича Сталина, они хотели отнять у нас нашу счастливую жизнь. И за это не может быть им никакой пощады! Мы горячо любим нашу родину и нашего великого Сталина. В любой момент мы готовы отдать свои силы, а если нужно, то и жизнь, чтобы защитить свою родину от троцкистских шпионов и убийц» («Пионерская правда» от 30.01.1937).
Тим, хто вважає, що подібну слиняву недолугість міг породити лише незміцнілий розум екзальтованого підлітка, пропонуємо уривок з листа А. Д. Сперанського – відомого вченого, заслуженого діяча науки, асистента академіка Павлова:
«События последнего времени особенно четко вскрыли международную ценность работы органов НКВД как действенного фактора проводимой нами политики мира. В принципе — строительство социализма не может иметь внутренних врагов. В условиях капиталистического окружения оно должно каждого врага расценивать как врага внешнего. Органы НКВД ведут войну, ту «малую войну», которая предохраняет нас от большой. Этого мы никогда не должны забывать. В юбилейный день работники науки вместе со всей страной шлют горячий привет работникам НКВД и их руководителю Николаю Ивановичу Ежову» (Бессовестная история. Новая Газета).
Чи не такий самий раж, не таке саме засліплення сходило на людей у маоїстському Китаї, в сьогоднішній кім-чен-инівській Північній Кореї? Хіба не те саме відбувається нині на наших очах у путінській Московії, де навіть не безмовний упродовж всіх віків народ, а вершки суспільства – люди мистецтва, науки, культури — наввипередки кинулись зі своїми «одобрямс» анексії Криму, порушенню міжнародних угод – та, що там угод! – відвертій військовій агресії проти сусідньої держави, донедавна званої не інакше як братською?
На відміну від міфів, у реальному світі XXI сторіччя, де агресія не схвалюється, засівання драконових зубів, тим більше їхнє проростання, є ділом нескорим. Аби не потрапити під удар самим, а в ідеалі й взагалі приховати свою участь у тому процесі, новітні сіячі ставляться до того дуже ретельно, діють продумано, сплановано, отже, про жодну спонтанність, про жодні емоції не йдеться.
Згадаймо початок московської агресії в Криму: появі «неопізнаних» зелених чоловічків передували роки ретельної підготовки, коли в голови, найперше, своїх власних громадян, а потім і в голови сусідів цілеспрямовано, все більшими й більшими дозами, вливалася отруйна думка про «п’яного» Хрущова, який підступно подарував Крим хитрим хохлам, про неймовірні страждання на тій, звісно ж, «исконно российской земле», нещасних «соотечественников», яких бездушні хохли заповзялися українізувати, всупереч всім міжнародним законам, про те, що Україна ніяка не держава, а її недолуга мова є не більш, ніж якесь непорозуміння. Вливана у вуха власних підданців та рокованих сусідів отруйна субстанція, що складалася здебільшого зі згустків сконцентрованої ненависті, мала всі ознаки інфекції, бо, потрапивши на добре угноєний сіячами-попередниками грунт, розповсюдилася швидко і широко. При тому відверто брехлива інформація подавалася таким чином, що пересічному обивателю навіть на думку не спадало замислитись над тим, скажімо, що совєтська компартійна система часів Хрущова, попри всю її жорсткість, все ж була владою колегіальною, де одна особа, попри все її бажання, аж ніяк не могла вирішити подібне питання. Так само мало хто задумувався над тим, яка ж насправді небезпека загрожувала російській мові в тотально зрусифікованому Криму. Сама формула тієї отрути виключала виникнення подібних думок, виключала можливість аналізу. В ситуації, коли всі засоби масової інформації Московії злагоджено виводили одну й ту саму арію, для пересічного обивателя слідувати основній мелодійній темі було так само легко, а десь навіть і приємно, як ото пливти на гребені потужної течії. І навпаки, той, хто наважувався протистояти течії, наражався на всю її силу. Показові приклади цькування мого FB товариша, поета Олександра Бившева, якого позбавили практично всіх засобів до виживання, нице цькування Андрія Макаревича, Лії Ахеджакової, Наталії Фатєєвої є відвертим застереженням для дисидентів.
Але ж розумна істота, якою вважається homo sapiens, не мала б пити з того отруйного джерела, скаже мій читач. Справді, безальтернативність інформації в сучасному світі – в світі Інтернету і супутникового телебачення здається неможливою апріорі. Але тут треба розуміти, що сіячі зробили ставку на таку рису «великоросів», як презирливе ставлення до мови навіть найближчих сусідів, до їхньої культури, і не помилилися. Чи ж секрет, що абсолютна більшість сьогоднішніх московитів, навіть мешкаючи десятиліттями в іншомовному оточенні, скажімо, в країнах Балтії, Кавказу, Середньої Азії, в Україні, як правило, ніколи не знають мови країн, які прихистили їх? Ця особливість є дуже прикметною. Якщо ж згадати, що в СРСР, з якого ми за історичними мірками вийшли зовсім нещодавно, російську мову за рахунок пригнічення інших мов було піднесено до рангу мови міжнаціонального спілкування, то можна зрозуміти, чому, зокрема, в Криму більшість етнічних українців (хіба ж лише українців!) поступово перейшли на престижну мову панівної нації, виключивши таким чином зі сфери своїх інтересів україномовний продукт, який потенційно міг нести альтернативну інформацію. З плином часу сприйняття інформації українською мовою починало створювати певні труднощі, тягнучи за собою подальше дистанціювання від україномовних, іншомовних, на загал, джерел. Мовлю, безперечно, лише про загальне правило, з якого завжди бувають винятки. Так, вищевикладене значно менше стосувалося киримли, більшість з яких, окрім рідної кримськотатарської, вільно володіють узбецькою, російською, пристойно розмовляють турецькою, українською.
Як і можна було очікувати, результати так званого «перепису населення Криму 2014» красномовно засвідчили нерозривність короткого ланцюжка «мова-світосприйняття-самоідентифікація», про що не раз писав у своїх статтях. Так, згідно з цим «переписом», при загальній позитивній динаміці в 2014 році відсоток тих, хто назвався українцем, раптово зменшився з 24% до 15%. Звісно, хтось виїхав на материк, але більшість, як би то ганебно не виглядало, просто… перефарбувалися. Збільшення тих, хто назвав себе росіянами, практично на те ж саме число, на яке зменшилась кількість тих, хто й надалі визнавав себе українцем, неспростовно засвідчує той факт. Моїх чулих співвітчизників, хто виправдовує ту ганьбу зрозумілим страхом людей за своє життя, мушу запевнити, що смертю під час «перепису» ніхто не загрожував. Інша річ – міркування про збереження робочого місця, певні побутові зручності на тлі здійнятої хвилі ненависті до всього українського. Але ж так недовго і від мами відмовитись (дуже показово при тому, що, за результатами того ж «перепису», 0,1% етнічних росіян Криму назвали рідною мовою українську). На мою думку, така лояльність слабкодухих до нової влади якраз і є результатом того переформатування, яке планомірно впроваджували сіячі драконових зубів, засновуючи свої розрахунки на ненайсвітліших властивостях людської душі.
Саме тому я переконаний, що невинність «невинних людей» є вельми відносною. Елементарна байдужість, не кажучи вже про відвертий конформізм, є невід’ємним субстратом, на який щоразу виводять своїх міднорогих биків сіячі драконових зубів. Тому ж слугує й рабська переконаність (як то не прикро – навіть сьогодні!) переважної більшості «насєлєнія» у тім, що всі наші проблеми має вирішити хтось – президент, уряд, держава…
На жаль, держава, яка не стимулює перетворення вчорашніх рабів на вільних громадян, мало чого варта, бо рано чи пізно, але біля її керма опиняються ті ж самі лукаві раби, які вільно чи невільно знову приводять її у рабство.
Озирнімось: хіба ж не закуті в кайдани вчорашнього рабства душі безвольно спостерігали всі ці роки з Печерських пагорбів за тим, як засівалося Аресове поле Криму – за тим, як відбирали наш Чорноморський флот, як наводнювали Севастополь відставниками, формуючи потужну п’яту колону? Хіба не вони приймали на чільні пости в СБУ вчорашніх офіцерів ФСБ, плекали російськомовну пресу півострова, нищачи одночасно паростки преси української? Хіба не вони не помічали впритул українців Криму? Хіба не вони марудили всі ці роки на власній землі киримли? Хіба не вони, зрештою, відверто здали Крим ворогу, що, скинувши маску, нарешті показав свою справжню мармизу?
Вивітрюймо ж зі своїх душ затхлий душок рабства, панове вільні наразі громадяни України! Пам’ятаймо, що сіяч не спить, а драконові зуби, що вже давно й густо засіяні по всій Україні, лише чекають сприятливого моменту, аби зійти.

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2015 > Тема "Резонанс"